«…свій край шаблею здобув і з ярма визволив» Іван Остапович Виговський (р. н. невід.—26.03.1664)

Сподвижник Богдана Хмельницького, який володів гетьманською булавою лише два роки (1657—1659), але зумів утвердити державний суверенітет України. Щирий патріот, який, за оцінками істориків, був одним з найвизначніших українських діячів середини XVII століття, політик, дипломат, професійний висококваліфікований державний керманич, воєначальник. Він повстав проти лицемірства Московії й відстоював державну незалежність Української держави. Діючи вже як гетьман, у надзвичайно тяжких умовах, він за всієї своєї енергії, досвіду й таланту не зміг, як Богдан Хмельницький, забезпечити підтримку обраного курсу широкими масами і не втримав державного керма у своїх руках. Допущені ним прорахунки та помилки і визначили трагічність його загибелі та не завжди справедливі оцінки сучасників і нащадків.

У неділю, 24 серпня 1657 року, вдарили довбиші в Чигирині, скликаючи раду. Рада була у дворі Хмельниченка. Як набрався повен двір, ворота було замкнено, а велика юрба козацтва і поспільства полишилась поза двором.

З дому вийшов Юрась Хмельниченко з булавою у руці й сказав, що йому не під силу управляти Україною і за волею батька Богдана він хоче продовжити своє навчання у Києві. Виступив Іван Виговський і подякував за писарський уряд, обозний Тимофій Носач положив свій пернач, дякуючи за обозництво, генеральний суддя – свою печать. І всі пішли за Юрасем у будинок. Мовчки стояла рада, а серед ради, на столі, лежала гетьманська булава. Багато було охочих ухопитись за ту булаву, та не було дозволу ради. Осавули почали питати присутню старшину, кого вона хоче за гетьмана. Присутня старшина не визнала можливим усунення Юрія з гетьманства. Вони стояли на тому, що молодий Хмельницький має залишити за собою Богданову спадщину. «Хоч він і молодий, та нехай наша слава буде така, що була в нас за гетьмана Хмельницького», – ніби говорили тоді. Але разом з тим, не ламаючи вибору Юрія Хмельниченка, вибору, що був заповітом старого гетьмана, старшинські збори бачили потребу доручити на той час гетьманство людині досвідченій, сильній волею й дозрілій розумом. Такою людиною вважався генеральний писар Іван Виговський, найдовіреніша особа гетьмана Богдана. До нього і звернулися пропозиції присутніх: «Нехай булава й бунчук будуть при Юрії Хмельницькому, а доки він дійде літ, військом провадитиме Виговський, і булаву й бунчук братиме, коли треба, в Хмельницького, а повертаючись, знову йому до рук віддаватиме». Так ніби звучала та єдина пропозиція, що давала вихід із тодішнього становища у зв’язку з вибором неповнолітнього гетьмана.

Виговський відразу подякував за високу честь регентства та попрохав собі часу розмислити над цією пропозицією. Збори дали йому для цього три дні…

На новій раді 26 серпня 1657 року повторено все, що було перед трьома днями. І. Виговський, як і перше, довго відмовлявся й уступив лише тоді, коли наполягання дійшли вже до найвищого ступеня. Прийнявши гетьманську булаву, він звернувся до присутніх з такими словами: «Ся булава доброму на ласку, а злому на карність. Коли мене гетьманом обрали, то потурати я в війську нікому не буду».

Іван Виговський походив із старовинного роду української православної шляхти, яка оселилася у Вигові Овруцького повіту Київського воєводства. Історія роду досліджена явно недостатньо. Вважається, що то було відгалуження роду Лучичів, і тому цей рід часто називали – Лучичі-Виговські. В королівському універсалі Виговсько-му на Барське староство польський король Ян-Казимир пов’язує його родовід із знаменитими князями Глинськи-ми. Найвизначніший представник останнього був Михайло Глинський (помер 1534 року) – видатний державний діяч Великого князівства Литовського, який перебував на службі німецького імператора Максиміліана, Альбрехта Саксонського та ін., був правою рукою великого князя литовського Олександра, а по смерті того підняв останнє, значне повстання української та білоруської православної шляхти проти польсько-литовської католицької реакції. Зазнавши поразки, Михайло Глинський емігрував до Мос-ковії, де також вів активну політичну діяльність. Його племінниця Олена стала дружиною великого князя московського Василя III і матір’ю першого московського царя Івана IV.

Однак у світлі останніх генеалогічних досліджень пов’язання Виговських з Глинськими, на думку деяких дослідників, навряд чи має під собою реальний ґрунт. Очевидно, Виговські беруть початок від Болсуна (Чорногуба) або Коркошка – вихідців з орди, що потрапили в Україну в часи князів Володимира Ольгердовича або великого князя литовського Вітовта (кінець XIV – перша третина XV століття) і започаткували гілки Болсуновських, Даниловичів-Виговських, Лучичів-Виговських та ін.

Батько майбутнього гетьмана Остап (Остафій) Виговський, син Івана (за іншими даними – Гната) Виговського, служив у Київського митрополита, молдавського воєводи-ча Петра Могили – видатного церковного і культурного діяча України. Джерела вказують, що Остап володів містечком Гоголів на території сучасної Полтавщини, де, можливо, й народився майбутній гетьман. Остап Виговський мав тісні зв’язки з Адамом Киселем, активним борцем проти дискримінації православної церкви. Пізніше, в роки Національно-визвольної війни, Остап Виговський осів у Києві, де став намісником Київського замку. Він мав четверо дорослих синів – Івана, Данила, Костянтина, Федора і, принаймні, одну дочку. У роки Національно-визвольної війни Данило Виговський здобув звання полковника бихівського, під час російсько-українського походу 1655 року проти Речі Посполитої і в роки гетьманату свого старшого брата став наказним гетьманом. На початку 50-х років XVII століття він одружився з дочкою Богдана Хмельницького Катериною. Костянтин Виговський служив спочатку Польській Короні, а потім перейшов на бік повстанців, обіймав посади полковника пінського й туровського, генерального обозного. По загибелі Івана Виговського, очевидно, подався в монастир. Федір Виговський відзначився в роки Визвольної війни як дипломат, зокрема його посилали до Москви; серед інших зустрічав посольства російського царя Олексія Михайловича. Сестра майбутнього гетьмана, яка, як припускається, мала ім’я Тетяна, вийшла заміж за шляхтича Івана Боглевського (Боклев-ського), власника Глинського та Княжої Луки. Вона, очевидно, померла до 1658 року. Її чоловіка разом із новою дружиною того ж року, в березні, забили повсталі селяни в його ж маєтку.

Про молоді роки майбутнього гетьмана майже нічого не відомо. Він здобув добру освіту, ймовірно у Києво-Братському колегіумі, чудово володів, окрім рідної української мови, ще й церковнослов’янською, польською, латинською, непогано знав російську, був прекрасним каліграфом. Самійло Величко свідчить, що Виговський був «вивчений вільним наукам, славився за дотепного і вправного в писарських справах». Не випадково пізніше виступав як покровитель Києво-Братського колегіуму, підкреслював своє знайомство з Феодосієм Софоновичем – видатним українським церковним і культурним діячем, ректором Києво-Братського колегіуму, ігуменом київського Золотоверхого Михайлівського монастиря, письменником, теологом та істориком. Не випадковість і те, що в ході розвитку російсько-українських зв’язків саме Виговському на його прохання патріарх Никон надсилав книги, а також священні чаші й ризи. Майбутній гетьман був членом православного Луцького братства, яке в боротьбі проти Речі Посполитої обстоювало права української мови й православної релігії. Свою військову кар’єру Виговський розпочав у кварцяному війську «товаришем», тобто рядовим шляхтичем – професійним вояком (такі, зазначимо, складали кістяк армії Речі Посполитої). В роки панування короля Владислава IV (1632—1648) Виговський відзначився у боротьбі проти «неприятеля святого Хреста Господня», тобто у боротьбі проти турецько-татарсько-ногайсьої агресії. У 30-х роках XVII століття він служив у Луцькому гродському суді, 1635 року став намісником Луцького староства, ще трьома роками пізніше – писарем при Яцеку Шемберку, комісарові Речі Посполитої над Військом Запорозьким, поставленому урядом над козаками після поразки повстання 1637—1638 років. Очевидно, тоді ж Виговський познайомився чи увійшов у тісніші контакти з Богданом Хмельницьким – тодішнім генеральним писарем Війська Запорозького, принаймні, воли зустрічалися під час переговорів на Масловому Ставу. Приблизно наприкінці 20-х – на початку 30-х років XVII століття Ви-говський бере свій перший шлюб, про який, на жаль, майже нічого не знаємо. Джерела свідчать, що в середині XVII століття його дочка Мар’яна була одружена з Михайлом Гунашевським, автором відомого Львівського літопису, який служив у генеральній канцелярії в роки Визвольної війни, виконував дипломатичні доручення, згодом став київським протопопом, а потім перемиським кафедральним пресвітером. Другий шлюб Виговський взяв у 1656 році з Оленою Стеткевич, дочкою українсько-білоруського православного шляхтича, новогрудського каштеляна Богдана Стеткевича – одного з покровителів Києво-Могилян-ського колегіуму, фундатора Кутеїнського православного монастиря. Через тестя Виговський увійшов у родинні зв’язки з багатьма відомими українськими та білоруськими шляхетськими родами, скажімо, з тими ж князями Соло-мирецькими.

Коли почалася Національно-визвольна війна, Іван опинився у кварцяному війську великого гетьмана коронного Миколи Потоцького. Будучи в авангарді, який очолював Стефан Потоцький – син головнокомандувача, ротмістр Виговський брав участь у битві під Жовтими Водами й у вирішальний момент (бій побіля Княжого Байрака 16 травня 1648 року) до останнього стояв супроти повстанців. Коли під верхівцем загинув кінь, Виговський бився пішо й припинив опір лише тоді, як утратив свідомість. Його було тяжко поранено. Якийсь запорожець, що підібрав знепритомнілого, продав його татарину. Одначе з полону Виговський утік. Але його знову спіймав інший запорожець і проміняв татарам за поганенького коня. Виговський і цього разу з неволі втік, та знову був спійманий і переданий самому ханові, очевидно, вже після Корсунської битви (26 травня 1648 року). Кримський хан Іслам-Гірей III наказав прикувати в’язня до гармати, і тоді бранця врятував Богдан Хмельницький, який щодо нього порозумівся з ханом. Виговський дав гетьману присягу вірно служити.

Перейшовши на бік повстанців, Виговський став служити особистим писарем гетьмана. Джерела спочатку не вирізняють Виговського серед оточення гетьмана. А дещо пізніше Виговський робить блискавичну кар’єру. З квітня 1649 року бачимо фактично двох писарів Війська Запорозького: генерального писаря Івана Креховецького та Івана Виговського, котрого ще називають «покоєвим», тобто особистим писарем гетьмана. Але вже наприкінці 1649 року Іван Виговський стає одноосібним генеральним писарем та найдовіренішим порадником гетьмана Богдана. Іван Виговський виступає як співавтор деяких універсалів і листів Богдана Хмельницького. Нерідко Виговський писав листа чи універсал від імені гетьмана, Хмельницький лише ставив свій підпис. Відомий український історик Іван Крип’якевич знайшов низку таких документів, підписаних Богданом Хмельницьким, а створених Іваном Виговським. Характерно, що гетьман часто навіть не диктував універсал чи лист, а обмежувався стислими розпорядженнями до Виговського.

Отже, за досить короткий час Виговський створив потужну і високоефективну Генеральну канцелярію – важливу складову частину Української держави. Ця установа відігравала роль Міністерства закордонних і, певною мірою, внутрішніх справ. Вона стала тим генератором, який згідно з волею гетьмана та ради Війська Запорозького приводив у рух численні приводні ремені державної машини. Сюди стікалася військово-політична інформація з усіх кінців України й зарубіжжя, тут приймалися й відправлялися численні посольства, тут народжувалися важливі рішення, котрі поруч з військовими перемогами визначали долю Визвольної війни українського народу. Як слушно зазначав Іван Крип’якевич, Виговський «організував державну канцелярію, яка прийняла все діловодство як у внутрішньому правлінні, так і в закордонних справах…» За Богданом Хмельницьким зберігався лише контроль основних державних справ. Також існують серйозні підстави вважати, що саме Виговський відіграв одну з провідних ролей у формуванні розвідки та контррозвідки при уряді України.

І хоча військово-дипломатична діяльність Виговського в роки Визвольної війни реконструюється із значними прогалинами, ми твердо можемо говорити про те, що генеральний писар був поруч з гетьманом у вирішальні її моменти. так, він відіграв важливу роль під час Берестецької битви. У вирішальний момент затяжної битви (30 червня 1651 року) хан Іслам-Гірей III, зазнавши відчутних утрат, зрадив українських повстанців і втік з поля битви з усією ордою. Богдан Хмельницький намагався зупинити орду, але і його самого затримав хан. Зупинити втікачів спробував Виговський, але і йому це не вдалося. Тоді генеральний писар примчав до козацького табору і передав старшині наказ гетьмана насипати вали й готуватися до оборони, а сам кинувся навздогін за ханом, щоб умовити того визволити гетьмана і повернути орду на поле битви. Іслам-Гірей спочатку погодився і навіть запросив Хмельницького й Виговського до свого намету, але в цей час йому принесли повідомлення (як пізніше виявилося, недостовірне) про наближення королівського війська. Це викликало переполох в орді, й хан з усім військом продовжив утечу протягом усієї ночі. На світанку Виговський умовив хана дати йому хоча б десять тисяч війська. Хан погодився дати навіть удвічі більше, під командою чотирьох мурз, але після початку зворотного маршу (Хмельницький залишився у хана під арештом як заручник), ординці змінили свій намір і повернули назад. З Виговським залишилися лише троє козаків та двоє татар. Генеральний писар був змушений відмовитися від спроби пробитися до обложеного війська, однак не втратив сили духу й рушив до Паволочі. Приблизно в цей час обложені під Берестечком повстанці мужньо боронилися, чекаючи на повернення гетьмана з підмогою. Одночасно вони зав’язали переговори, щоб виграти час. Характерно, що король та уряд Речі Посполитої домагалися неодмінної видачі Хмельницького та Виговського, як головних керівників повстанців (король не знав про відсутність у таборі гетьмана й генерального писаря).

У Паволочі Виговський зібрав нове військо і розгромив десятитисячну орду, яка, обтяжена ясиром, поверталася з України до Криму. Внаслідок трьох битв (під Паволоччю, Чудновом та на Уманському шляху) козаки Виговського знищили понад вісім тисяч ординців і відбили весь ясир. З полоненими татарами і ногайцями Виговський послав вість до хана про свій успіх, вимагаючи звільнення гетьмана. У разі відмови Виговський погрожував погромом ординців на переправах. Ця погроза викликала сподіваний ефект. Мурзи почали нарікати на порушення ханом угоди з Хмельницьким, тиснути на Іслам-Гірея III, після чого він був змушений ще раз змінити зовнішньополітичний курс. Гетьмана було відпущено і з почестями проведено до Па-волочі. Тут же він разом із генеральним писарем, полковником І. Богуном та іншими заходився формувати нове військо для відсічі карателям, які після перемоги під Берестечком сунули в Наддніпрянську Україну. У цей складний і тяжкий час Виговський виявив себе енергійним, мужнім і досвідченим полководцем та організатором.

Іван Виговський відігравав активну роль у подальших подіях Хмельниччини: під час підписання Білоцерківського договору, у битві під Жванцем, під час україно-російських переговорів у Переяславі, у поході під Львів, у Дрожопільській битві, битві під Озерною.

Та смерть гетьмана Богдана, якого навіть вороги порівнювали з Одоакром, Спартаком і Скандербегом, стала надзвичайно тяжкою втратою для Української держави.

Після Чигиринської ради І. Виговський надіслав кримському ханові, польському і шведському королям повідомлення про своє обрання гетьманом з пропозицією дотримуватись добросусідських відносин.

Обрання Виговського гетьманом відбулося за складних і важких, суперечливих обставин, в умовах зіткнення різних протидіючих сил. Так, як тільки дійшла до Москви звістка про кончину Богдана Хмельницького, звідти поквапилися послати в Україну агента Василя Кікіна. Йому доручалося використати вибухонебезпечну ситуацію, що склалася в Україні, виявити суперечності й підготувати ґрунт для конкретних засобів обмеження української державності. Тим більше, що царський уряд вже розпочав здійснювати кроки по нарощуванню своєї присутності в Україні. Московське командування силоміць виганяло українські козацькі загони з білоруських повітів (визволені у часи Хмельниччини білоруські землі були приєднані до Гетьманщини і на них зять гетьмана Богдана – наказний гетьман І. Нечай запровадив козацький устрій) та збирало податки з покозаченого населення, різало йому оселедці, поводилось, за словами І. Нечая, як «з ворогом». В ультимативній формі гетьману І. Виговському (якого офіційно йменували «писарем», а не гетьманом) наказувалось поставити перед шведським королем вимогу не претендувати на прикордонні російські землі під загрозою вступу у війну козаків проти нього.