Треба зазначити, що події 1648—1657 років – це не тріумфальний похід козацьких армій по території України. В подальшому Б. Хмельницький пережив невдачу під Зборовом (5—6 серпня 1649 року) і гіркоту подій під Берестечком (18—20 червня 1651 року), був свідком захоплення Києва литовськими військами і повернення під шляхетське ярмо частини українських земель. Одначе, бувши людиною великої сили волі і непохитного характеру, він протягом кількох років кровопролитної війни впевнено вів український народ до перемоги.

Заслуга Богдана Хмельницького, як зазначає академік В. Смолій, полягала в тому, що він, використовуючи історичний досвід повстань попередніх літ, зумів створити боєздатну, озброєну і навчену українську армію, спроможну протистояти відбірним військам Речі Посполитої. Загони Хмельницького, в яких у квітні 1648 року нараховувалося 4—5 тисяч чоловік, за рік зросли до 300 тисяч чоловік (звісно, слід враховувати, що по-справжньому боєздатного війська було десь 40—60 тисяч чоловік). Це була значна військова сила, яка майже не поступалася перед арміями інших європейських країн того часу (відомо, що у XVII столітті вони складали, як правило, 40—50 тисяч чоловік).

Але зібрати юрмища ненавчених і неозброєних людей означало не що інше, як свідомо приректи їх на неминучу смерть. Гетьман вивчив і вдало використав як багаторічний досвід запорожців, так і досвід армій інших країн, зокрема німецької піхоти. Ядро повстанських загонів складали козаки, які навчали селян стрільбі, стройовій справі, тактиці ведення бою. Павло Алеппський у своїх записках відзначає, що «ці воїни раніше були простими селянами без воєнного досвіду, але з часом навчились». Стрілецька майстерність окремих повстанців була разючою. А. Віміна, наприклад, згадує: «Мені доводилося бачити, як вони кулею гасили свічку, відсікали нагар так, немов це зроблено з допомогою щипців».

Основою полків залишалася піхота – найбоєздатніша і прославлена частина війська (пригадаймо, наприклад, її дії під Хотином у 1621 році). Одначе в роки Визвольної війни з ініціативи гетьмана була створена козацька кіннота, яка вже у 1649-му, 1651-му і наступні роки успішно змагалася з шляхетською кіннотою. У складі повстанської армії була також артилерія. Так, відомо, що уже в 1648 році лише в Чигирині нараховувалося 74 гармати різних калібрів – од невеличких до облогових. Очолював козацьку артилерію генеральний обозний. Треба також наголосити, що до складу діючої армії входили підрозділи розвідки, фортифікаційної, прикордонної та сторожової служб. У козацькому війську існувала струнка система поділу на полки, сотні й десятки. У ході війни засвоювався попередній досвід і вироблялись нові елементи ведення бою з противником. Добре зарекомендувало себе спорудження так званого табору. Сучасники зазначали, наприклад, що у «козаків такий звичай на війні, що кожний, їдучи верхи, має запряжений малий віз із харчами, і в поході ці вози їдуть з двох боків, а посередині піше військо, і в разі необхідності ці вози служать їм за шанці; завдяки цим возам вони дуже сильні, і про них кажуть, що нема на світі війська, яке вміло б краще споруджувати шанці, ніж козаки». Зокрема, доцільність використання табору показали бої під Старокостянтиновом у липні 1648 року, Білою Церквою у 1651 році та ін.

З часом Б. Хмельницький відмовився від застарілих тактичних прийомів (наприклад, воєнних дій лише влітку) і використовував нові елементи при підготовці, а головне – при здійсненні своїх стратегічних задумів. Гетьман рішуче відмовився від оборонної тактики бою, яка широко застосовувалася в часи козацьких повстань 30-х років XVII століття. Перші ж бої довели, що най-пильнішу увагу треба приділяти розробці й реалізації наступальних операцій, а головний удар спрямовувати на знищення основних сил противника. Керівник Визвольної війни вважав недоцільним відводити значні сили на облогу фортець, а зосереджувався на розв’язанні головних завдань. Як показали події війни, ця тактика повністю виправдала себе. Згадаймо, скажімо, битву під Пилявцями чи бої під Зборовом, коли, не відволікаючись на другорядні справи, гетьман розгромив основні сили противника. Цікаво, що й надалі Б. Хмельницький продовжував дотримуватися цієї тактичної лінії.

Разом з тим Б. Хмельницький і його соратники широко використовували звичні їм уже партизанські методи боротьби. Відомо, що Максим Кривоніс, багато разів застосовуючи їх, досяг блискучих результатів у справі визволення українських земель і знищенні живої сили ворога.

Безумовно, вершиною полководницької майстерності гетьмана справедливо вважається битва під Батогом на березі Південного Бугу. У дводенній битві (22—23 травня 1652 року), виконуючи стратегічний задум гетьмана, українська армія, підтримана татарською кіннотою, вщент розгромила 30-тисячне військо противника. Сучасники мали всі підстави порівнювати цей бій з битвою карфагенянина Ганнібала й римських легіонів під Каннами у 216 році до н. е. Крім воєнних, не менш важливими були політичні наслідки подій під Батогом. По суті, тоді втратили своє значення умови Білоцерківського договору 1651 року і більша частина України знову була визволена від польського панування. Треба підкреслити ще один бік діяльності Хмельницького-полководця. Без особливого перебільшення можна стверджувати, що він зібрав блискучу когорту полковників-однодумців, які збагатили народне воєнне мистецтво. В першу чергу – це вже згадувані чигиринський полковник Федір Вишняк, кропивнянський полковник Філон Джалій, військовий обозний Іван Чер-нята. Уже в перші місяці Визвольної війни висунулась нова плеяда талановитих полководців – Максим Кривоніс, Данило Нечай, Мартин Небаба, Іван Богун, Іван Золотарен-ко та багато інших. Кожний із них зокрема збагатив практику ведення воєнних дій. Разом же вони складали чудову плеяду народних полководців, що військовим талантом переважали воєначальників Речі Посполитої.

На кінець 1648 року, внаслідок вирішальних перемог козацьких військ під Жовтими Водами, Корсунем і Пилявцями, величезна територія України від Запорозької Січі на півдні до Стародуба і Новгорода-Сіверського на півночі була звільнена від польського панування. Королівська адміністрація була ліквідована також на Правобережній Україні та в Галичині. В цих умовах на перше місце висунулося питання про створення нових органів влади. В той час це було важке і непросте завдання. Але саме життя підказало шляхи його розв’язання. В основу перетворень, що здійснювалися в Україні, було покладено традиції Запорозької Січі. Вся територія звільнених українських земель розділялася на полки й сотні, які водночас ставали й адміністративними, і військовими одиницями. Формально вся повнота влади належала загальновійськовій раді. Але з часом, зі зміцненням влади козацької старшини, всі головні питання життя Війська Запорозького, як правило, почала розв’язувати більш вузька старшинська рада. До її компетенції входили військово-політичні питання, здійснення адміністративних перетворень, ведення господарських справ, зовнішньополітичні відносини.

В Україні поступово утворилася своєрідна ієрархія військово-адміністративної влади у складі генерального обозного, судді, осавула, писаря, бунчужного і хорунжого. На місцях прерогатива вирішення тих чи інших питань належала полковникам. Увінчувала цю піраміду посада гетьмана.

Варто підкреслити, що гетьман зосереджував у своїх руках необмежену владу. Про це збереглося немало свідчень. Альберто Віміна, наприклад, називає Хмельницького «справжнім государем». Усвідомлював своє особливе становище і сам гетьман. У 1649 році російським послам він говорив: «Повелінням Божим останньому серед людей мені велено над Військом Запорозьким і над Білою Руссю у війні сій начальником бути і над ляхами і над Литвою перемогу мати». Послам Речі Посполитої Киселю і Смяровсько-му він прямо заявив у січні 1649 року, що є «єдиновласти-телем і самодержцем» Русі. Цікаво, що ці нові тенденції у функціонуванні державного апарату добре бачили і маси рядового козацтва: «Хмельницький ні зі старшиною, ні з черню ніде не радиться. Сам і управляє з Виговським».

Треба зазначити ще одну деталь, характерну для Хмельницького як політика. Гетьман добре орієнтувався в етнічній ситуації, яка існувала тоді в Україні, де жили представники різних народностей і віросповідань. Його політична лінія в цьому непростому питанні відрізнялася великим тактом і терпимістю. Так, щодо католиків, які прихильно ставилися до повстанців, не чинилось ніяких репресій. Відомо також, що у зверненні до польського селянства гетьман обіцяв «звільнити всіх від повинностей і робіт». У подальшому він заявляв, що «непристойна і тяжка справа, коли хто силує неохочих до своєї віри».

Отже, Богдан Хмельницький стояв біля джерел створення Української держави, якій були властиві свої етнічні риси. Безумовно, гетьману слід було подолати значні труднощі, перш ніж він відійшов від традиційних поглядів «козацького автономізму» до ідеї створення незалежної власної держави. Реалізована у вигляді стрункої системи органів влади, господарських, фінансових, політичних і судових атрибутів, вона показала життєздатність і великі перспективи для свого розвитку.

На спільній платформі боротьби проти панування Речі Посполитої і національно-релігійного гноблення об’єдналися різні соціальні верстви – козацька старшина, українська шляхта, православне духовенство, міщани, селянство і рядове козацтво. Але це був соціально неоднорідний табір, усередині якого існували гострі суперечності, котрі часто-густо виливалися у прямі конфлікти. Заслуга Хмельницького полягала в тому, що за найскладніших внутрішньо- і зовнішньополітичних обставин він зумів підтримувати відносну стабільність і в інтересах загальнонародної справи не допустив розколу повстанської армії на протидіючі угруповання.

Існували також суперечності й усередині козацької старшини – панівного на той час стану. Частина представників гетьманської адміністрації, в першу чергу вихідці із шляхти (І. Виговський, П. Тетеря та ін.), прагнули до швидкого збагачення, придбання землі й залежних селян. Інша група обстоювала в цих питаннях радикальнішу позицію і не бажала допустити феодалізації козацької старшини, перетворення її у поміщиків та поновлення феодального землеволодіння у великих розмірах. Спираючись на збройну силу народу, М. Кривоніс, Д. Нечай та ряд інших полковників часто в розв’язанні соціальних питань ішли далі самого Хмельницького.

На різних етапах Визвольної війни гетьман проводив гнучку й диференційовану соціальну політику. У головному й визначальному питанні про землю він вважав, що необхідно зберегти дрібне церковне землеволодіння і не допустити відродження великих поміщицьких латифундій. Не випадково протягом 1648—1653 років канцелярія Б. Хмельницького видала всього 17 універсалів, що підтверджували право шляхти на маєтки, і лише чотири універсали, згідно з якими вона наділялась новими землями. Козацька старшина за цей час не одержала жодного з таких універсалів. Результативність боротьби козацьких мас була такою, що навіть у перші післявоєнні роки представники гетьманської адміністрації не могли скористатися наданими їм царським урядом грамотами на земельні володіння. Переяславський полковник П. Тетеря просив чиновників Посольського приказу не розголошувати змісту цих грамот. «А толко де в войске про то сведают, – казав він, – что они писарь (І. Виговський. – Авт.) с товарыщи упросили себе у царского величества такие великие маетности, и их де всех тотчас побьют, а учнут говорить: они де всем войском царскому величеству служили и за него государя помирали, а маетности вьпросили себе одни они писарь с товарыщи».

Не менш далекоглядну політику проводив гетьман щодо селянства і покозаченого населення. Він добре розумів, що в умовах безперервних воєнних дій з відбірними арміями Речі Посполитої єдино правильним буде шлях союзу козацтва з селянством. Тому не випадковими, а добре продуманими були його слова, сказані польським послам під час переговорів у Переяславі в лютому 1649 року: «Выбью с лядской неволи народ весь русский… и поможет ми то чернь вся по Люблин и Краков, которой я не отступлюсь, бо то права рука нашая». Практична діяльність гетьмана свідчила, що це були не лише загальні декларації і малозначні заяви.

Тисячі селян у роки війни припинили виконувати феодальні повинності і перейшли в козацький стан. «Усе, що живо, – зазначає «Літопис Самовидця», – поднялося в козацтво… Навет где в городах были и права Магдебур-ские, присяглые бурмистрове, и райцы свои уряди покидали, и бороды голили, и до того войска йшли».

Це не єдина згадка такого роду. Багато джерел засвідчують масове покозачення українських селян. Звісно, селянин, здобувши землю і волю, не хотів повертатися у кріпацтво, захищав своє право на свободу зі зброєю в руках. Так трапилося після укладення Зборовського договору 1649 року, згідно з яким передбачалося не лише скорочення козацького реєстру до 40 тисяч чоловік та поширення гетьманської влади на території Брацлавського, Київського і Чернігівського воєводств, а й повернення до своїх маєтків польської шляхти. Договір викликав хвилю обурення серед селянства і козацтва, у лютому 1650 року навіть спалахнуло збройне повстання на чолі з Худолієм на Запорожжі.

У цій ситуації Б. Хмельницький вніс у соціальну політику козацької адміністрації певні корективи.

З одного боку, він рішуче придушив виступи, що спалахнули, суворо попередив брацлавського полковника Д. Нечая й усунув ніжинського полковника П. Шумейка. З другого – документи не відзначають масових репресій, які б чинили гетьманські війська. Відомо також, що з листопада 1650 року гетьман вже не ставив за обов’язок селянам виконувати повинності на користь феодалів, які поверталися. Це дало можливість дещо згасити полум’я народних виступів.

Питання соціальної політики перебували в центрі уваги гетьмана й надалі. Особливо важкі випробування українському народові приніс 1651 рік. Селяни і козацька голота відмовилися визнавати умови Білоцерківського договору, який передбачав обмеження козацького реєстру до 20 тисяч чоловік і, по суті, відновлення польського панування на всій території України (крім Київського воєводства). Збройні повстання спалахнули у Корсунському, Чернігівському, Ніжинському і Прилуцькому полках. Неспокійно було в інших районах. У листопаді 1651 року путивльські воєводи повідомляли в Москву, що «у черкаських полковників…, у чернігівського, у ніжинського, у прилуцького і їх полків у черкас на гетьмана Богдана Хмельницького піднімаються нарікання». Через деякий час ті ж воєводи повідомляли, що один із купців «був, мовляв… у Києві і чув від черкас, від багатьох людей, що полковники, мовляв, і черкаси гетьманом Богданом Хмельницьким не-вдоволені». Гетьман і цього разу виявив рішучість. Насамперед, спираючись на ухвалу Корсунської ради, він стратив кількох старшин – миргородського полковника М. Гладкого, прилуцького Семена, а також деяких сотників. Одночасно він неодноразово звертався до представників королівської адміністрації з пропозицією дещо відсунути час повернення до кріпосницьких порядків.

До кінця своїх днів гетьман залишався реалістом. Навіть після успішного закінчення війни він бачив, що різко розмежувати селянство і козацтво неможливо. Більше того, у листах і особистих бесідах з представниками гетьманської адміністрації вимагав: «И то усмотрите, чтоб напотом какое безправие посполству не деялося, боятися надобно». Це був тверезий погляд на ситуацію, яка склалася. Найменша спроба порушити існуючий порядок загрожувала новим загостренням соціальних суперечностей, а то й прямим збройним повстанням.

Ми звернули увагу на цей аспект питання тому, що цілком зрозуміло – без зваженої й гнучкої соціальної політики Богдану Хмельницькому навряд чи вдалося б створити національну державу. Визвольна війна – ця найвизначніша подія середини XVII століття – справила істотний вплив на всю систему міжнародних відносин. В одних країнах вона викликала зацікавленість, у других – настороженість, у третіх – злобу і відразу. В оточенні численних, далеко не дружніх держав гетьману необхідно було обрати єдино правильну лінію поведінки: одні держави нейтралізувати чи залучити на свій бік, інші силою зброї змусити дотримуватися його політичної лінії.