За цих дуже складних обставин гетьман показав себе видатним дипломатом. Захоплення можуть, наприклад, викликати його дії по залученню на свій бік Кримського ханства. Він навіть пішов на те, аби залишити заложником у Криму свого улюбленого сина. Одначе гетьман не спокушався досягнутою угодою. Він знав її переваги, та разом з тим передбачав і ускладнення, які міг викликати союз із татарами. Та все ж тил повстанців був більш-менш забезпечений, крім того, в розпорядження Б. Хмельницького надана мобільна татарська кіннота.

Добре допомагало йому і знання суспільного ладу, придворних звичаїв та установ Оттоманської Порти. Великий дипломатичний такт гетьмана, його проникливість і знання міжнародної обстановки забезпечили протягом усієї війни нейтралітет Туреччини, що дало можливість зосередити головні зусилля на розв’язанні найважливішого завдання – визволення України від іноземного гніту і створення незалежної держави.

Дещо інакше складалися відносини Б. Хмельницького з молдавським господарем Лупулом. Адже зрада Лупула, який інтригами прагнув ускладнити відносини Польщі й України, викликала відверте невдоволення гетьмана. У вересні 1650 року козацьке військо здійснило стрімкий похід у Молдавію і змусило господаря капітулювати. Більше того, за два роки після другого походу Лупул погодився на шлюб своєї дочки Розанди із сином гетьмана Тимошем. Так було встановлено союз між Україною і Молдавією.

Звісно, цим далеко не обмежується коло країн, з якими Б. Хмельницький підтримував зв’язки. Спади і піднесення спостерігались у його стосунках із правителями Трансільванії та Валахії. Гетьман робив кроки, щоб ввести Україну, відому лише героїчними походами запорожців, у коло інших європейських держав. Наприклад, він прагнув налагодити зв’язки з Венеційською республікою, є також відомості про його дипломатичні контакти з Бранденбургом. Листа до Б. Хмельницького надіслав керівник англійської буржуазної революції Олівер Кромвель, який назвав гетьмана «генералісимусом війська і стародавньої грецької релігії та церкви, володарем усіх запорозьких козаків, страхом і винищувачем польської шляхти, завойовником фортець, викорінювачем римських священиків, переслідувачем язичників, Антихриста й іудеїв».

Джерела свідчать, що керівник Визвольної війни був добре інформований про всі події у Польщі та інших країнах. При гетьманській канцелярії існувала дипломатична служба, яка розробляла інструкції, готувала посольства, оформляла листи і т. п. У резиденції гетьмана склався навіть церемоніал прийому послів, ведення з ними переговорів, підготовки прощальних аудієнцій тощо.

Та головне полягало в тому, що дипломатична служба молодої Української держави показала свою життєздатність і в умовах найскладнішого хитросплетіння політичних подій тих літ, по суті, забезпечила міжнародну ізоляцію Речі Посполитої.

У своїй політичній діяльності, яка охоплювала практично всі сфери життя молодої держави, гетьман з початку Визвольної війни намагався налагодити також зв’язки з Росією. Від першого листа Б. Хмельницького від 8 червня 1648 року російському цареві Олексію Михайловичу і направлення свого першого посланника київського полковника Силуяна Мужиловського в Москву у січні 1649 року до Переяславської ради 1654 року спливло немало часу. Допитливий читач може поцікавитися: чому так довго розв’язувалося це питання? Справа тут далеко не в особі Хмельницького чи його найближчих сподвижників. Треба враховувати багато факторів, які так чи інакше впливали на хід війни: по-перше, гострий соціальний характер подій в Україні (знищення селянами представників панівних станів, ліквідації кріпосництва і найпотворніших форм експлуатації, які були суголосні антифеодальним настроям селян і городян самої Росії); по-друге, союз Хмельницького з кримським ханом, одвічним ворогом Росії, і, по-третє, складну міжнародну обстановку, яка загрожувала воєнними конфліктами Росії з Річчю Посполитою. Тому Москва тривалий час зволікала щодо вирішення цього питання, пропонувала компромісні варіанти, виступала за переговори між Україною і Польщею тощо.

Політична ситуація істотно змінилася на осінь 1653 року. Після багатьох років вагань Росія нарешті погодилася прийняти Військо Запорозьке до свого складу. 1 жовтня 1653 року відповідну ухвалу прийняв Земський собор – найвищий станово-представницький орган Росії. У ній говорилося про переслідування православних у Речі Посполитій, порушення нею попередніх угод тощо. Вже 9 жовтня царські посли виїхали в Україну. Незабаром приготування були закінчені. Морозного сонячного ранку 8 січня 1654 року на центральній площі міста Переяслава зібралася козацька рада.

На площу вийшов Богдан Хмельницький з козацькою старшиною. Він звернувся до учасників ради з промовою. Охарактеризувавши становище українських земель після шестирічної кровопролитної війни, гетьман оголосив, що Земський собор погодився прийняти Україну до складу Російської держави. «А буде хто з нами не згодний, – сказав Б. Хмельницький, – тепер куди хоче вільна дорога». Щоденник, який вели російські посли, передає атмосферу, яка панувала на раді. У відповідь на ці слова гетьмана присутні заявили: «Волимо під царя східного, православного». Потім нібито козацька старшина знову запитувала: «Чи всі так гадаєте?» І знову відповідь була попередньою: «Усі одностайно». Так учасники Переяславської ради прийняли рішення про підданство Війська Запорозького російському цареві. Щоправда, у роботі цієї ради брали участь козаки не з усіх українських полків. Крім того, на ній були відсутні деякі полковники, представники Запорожжя, вище православне духовенство.

Переяславський акт і підданство Росії – зовсім не випадковий крок, а вистраждане після тривалих роздумів рішення гетьмана. Він розумів, що перепочинок, відведений для молодої Української держави, не міг бути тривким, усвідомлював тимчасовість союзного договору з кримським ханом і ненадійність султанської Туреччини, бачив усе ще достатню міць Речі Посполитої. Об’єднання цих сил (а наступні події показали, що воно реальне) неминуче привело б до ліквідації завоювань українського народу, знекровленого у шестирічній боротьбі. Разом з тим Україну з Росією об’єднували давні історичні зв’язки, етнічна близькість обох народів, православне віросповідання тощо. Тому орієнтація на Російську державу могла забезпечити, на думку гетьмана, збереження тих змін, що відбулися в цей час в Україні, – звільнення її з-під влади Польщі та існування незалежної Української держави, возз’єднання у майбутньому всіх українських земель під гетьманською булавою. Слід враховувати, що укладення договору з Росією, по суті, означало б правове визнання Української держави та особливостей її суспільно-політичного устрою.

Разом з тим уже з самого початку між обома сторонами виявилися помітні розходження. Козацька сторона на переговорах вимагала від російських представників, щоб вони присягли від імені царя, на що бояри відповідали, що це суперечить самодержавним традиціям – царі своїм підданим не присягають. Переговори ледве не були зірвані. І тільки тоді, коли посли заявили, що всі права і вольності Війська Запорозького будуть підтверджені окремими грамотами, Богдан Хмельницький і старшина склали присягу.

Україна увійшла до складу Росії на правах широкої автономії. Між обома сторонами спершу у Переяславі, а пізніше у Москві відбулися переговори, внаслідок яких цар затвердив так звані Березневі статті 1654 року, у яких визнавалося існування самостійної держави – Гетьманщини, яка займала відповідну територію (колишні Київське, Брацлавське і Чернігівське воєводства, а також частина Волинського воєводства) і мала республіканську форму правління.

Треба сказати, що вже протягом більш як 350 років кожне покоління українського народу по-різному оцінює цей крок Богдана Хмельницького. У більшості своїй оцінки ці породжені державними і політичними реаліями, що складалися у той чи інший період історії України.

Гетьманщина була багатостановим соціальним організмом. Основну масу населення Гетьманщини складало вільне селянство. Силою зброї воно відвоювало особисту свободу і в перші повоєнні роки навіть вільно розпоряджалося землею. Проте усі заходи гетьманської адміністрації, як правило, були підпорядковані інтересам козацтва – привілейованого стану. Воно одержало право володіння землею – головним багатством України, вільного заняття промисловою діяльністю, необмеженої участі у політичному житті держави. Разом з тим козацтво було неоднорідним. Верхні щаблі ієрархічної драбини посідала старшина, що в майбутньому почала накопичувати у своїх руках земельні багатства й організовувати багатогалузеві господарства, де використовувалася праця залежних селян. Так зароджувалося нове покоління українських феодалів. На рядове козацтво була покладена основна військова повинність – участь у походах. У роки Визвольної війни значні права одержало українське міщанство. Проте з часом через привілеї воно часто вступало у конфлікти з козацтвом.

Та в складі монархічної Росії Українська держава з її республіканською, демократичною формою правління була позбавлена можливостей дальшого розвитку. Нові державні установи рано чи пізно мали розчинитися в загальноім-перських органах управління. Так воно й трапилося. В наступні після 1654 року десятиріччя йшов поступовий, але невблаганний процес утрати Українською державою своїх етнічних рис, ліквідації її суспільно-політичних органів влади.

Після Переяславської ради становище України залишалося складним. Попереду передбачалася важка війна з Польщею, боротьба за возз’єднання всіх українських земель в єдиній державі. Врешті Росія оголосила війну Польщі. Воєнні дії розпочалися одночасно у Білорусії і в Україні. Проте вони точилися досить мляво. Спільний похід російських ратних людей і козацьких полків під Львів улітку-восени 1655 року закінчився безрезультатно – вони повернули назад. Невдоволений політикою царського уряду та його військовими задумами (основна увага Олексія Михайловича зверталася на білоруський театр війни), Б. Хмельницький шукав союзників серед інших держав. Він зумів поліпшити взаємини з Кримом і Туреччиною, налагодити зв’язки з Трансільванією, укласти важливий союз із Швецією. Адже необхідно було створити коаліцію у боротьбі проти Польщі.

Тим часом козацькі полки під командуванням наказного гетьмана Івана Золотаренка здобули у Білорусії цілий ряд міст і сіл. Тут запроваджувався козацький устрій, тисячі білоруських селян вступали у полки і вели вперту боротьбу з ворогом. Влада польських і литовських панів була ліквідована у районі Мінська, Могильова, Гомеля, Полоцька. Це була відчутна допомога з боку України білоруському народові у його визвольній боротьбі.

Напруженість у взаєминах між Б. Хмельницьким і російським царем особливо посилилась після того, як стало відомо, що Олексій Михайлович, охоплений жадобою польської корони, уклав у серпні 1656 року з Річчю Посполитою Віленське перемир’я і розпочав воєнні дії проти Швеції (на переговори у Вільно українські представники не були навіть допущені). На пропозицію росіян розірвати союз із шведським королем Карлом X Хмельницький відповів категоричною відмовою. Гетьман був невдоволений тими заходами царського уряду, яких він уживав, щоб обмежити автономію України (зокрема, призначення в деяких містах російських воєвод), а також змінами у зовнішньополітичній орієнтації Москви.

З часом здоров’я гетьмана стало погіршуватися. Хвороба загострилася навесні 1656 року. Незважаючи на всі заходи, її перебіг ускладнювався. Тепер важко встановити характер захворювання гетьмана. Деякі літописи пов’язують хворобу з можливим отруєнням якимось молодим шляхтичем, що начебто підсипав під час вечері отруту у склянку Хмельницького. Проте, на нашу думку, трапився крововилив (відомо, що гетьман протягом тривалого часу неодноразово скаржився на головний біль, бо ще наприкінці 1656 року він пережив перший удар інсульту, який згодом прикував його до ліжка).

Смерть Б. Хмельницького настала вранці (за іншими джерелами – опівдні) 27 липня 1657 року у Чигирині. Згідно з волею гетьмана, поховання відбулося в його рідному хуторі Суботові 25 серпня 1657 року, тобто через чотири тижні після кончини. Це було зроблено для того, щоб на похороні могли бути присутніми представники всього Війська Запорозького. При величезному напливі народу відбулося офіційне поховання тіла Б. Хмельницького у місцевій ільїнській церкві.

Подальша доля цього поховання не зовсім ясна. Єдине джерело, яке відхиляє завісу над цими давноминулими подіями, – це так званий Чернігівський літопис XVIII століття, де сказано, що у 1664 році польські війська під керівництвом Стефана Чарнецького сплюндрували ряд міст і сіл України. Тоді ж «Черницкий Бужин и Субботов спалил, и там в Субботове тело старого Хмельницкого и Тимоша, сына его, забитого под Сачавою, казал з гробов в ринки выкинути на попелище. Субботов тогда был пуст; а псов з Чигирина, з Субботова и от инших пустых мест украинских великое множество было, которые, чередамя ходячи, не только мертвых трупы ели, але и живым людям шкодили».

На жаль, пошук нових документів не додав нічого нового. По сьогодні це літописне повідомлення залишається єдиним і далеко не надійним джерелом, яке дозволило б повністю реконструювати ці події. У 1969—1973 роках експедицією Інституту археології АН УРСР було проведено архітектурно-археологічне обстеження, під час якого було остаточно з’ясовано, що труна з прахом гетьмана в церкві відсутня. У народі до цього часу ходять легенди про те, що труну гетьмана напередодні нападу польських військ у 1664 році було врятовано і перепоховано в підземних ходах Суботівського замку.

Так пішов із життя великий воїн, дипломат і політик. Безумовно, Богдан Хмельницький залишався людиною суперечливою. Траплялися хвилини розчарувань, спалахів гніву, сімейні чвари, були любов і зрада дружини, загибель улюбленого сина. Усе це лишало свій слід у душі гетьмана, на його характері, визначало настрій, а часом і практичну діяльність. Богдан Хмельницький був сином своєї епохи і представником свого стану. Немає потреби канонізувати гетьмана. У разі необхідності він розправлявся зі своїми політичними противниками, придушував повстання селянської і козацької голоти, роздавав універсали феодалам. Поряд з видатними полководцями і дипломатами біля гетьмана перебували нікчемні люди, які ще за його життя вели подвійну політику, нехтували національними інтересами українського народу. Одначе на всіх етапах життя і діяльності Б. Хмельницького переважала послідовна лінія на визволення рідної землі від іноземного панування. І весь свій талант полководця і політичного діяча він спрямував на розв’язання цієї доконечної життєвої проблеми.

Національно-визвольна війна та ім’я її керівника Богдана Хмельницького залишили незгладимий слід в історичній пам’яті українського народу. Традиції тієї звитяжної пори стали живильним середовищем для наступного розвитку визвольних змагань українців – діяльності П. Дорошенка, І. Мазепи, руху козацьких полків, очолюваних Семеном Палієм, гайдамацьких виступів, Коліївщини 1768 року. В умовах, коли продовжувався наступ царизму на автономні права України, козацтво дедалі частіше згадувало не дуже тривалу, але яскраву пору «вольниці», часи без феодала і ненависної панщини, коли його ж руками творилися підвалини незалежної Української держави.

Життя і діяльність Б. Хмельницького відображені у фольклорі українського народу:

 
Гей, не дивуйте, добрії люди,
Що на Вкраїні повстало:
Там за Дашевим, під Сорокою,
Множество ляхів пропало.
Гей, Перебийніс водить немного —
Сімсот козаків з собою,
Рубає мечем голови з плечей,
А решту топить водою.
Он та зависли ляшки, зависли,
Як чорна хмара на Віслі,
Лядськую славу загнав під лаву,
Сам бравий козак гуляє.
Ой чи бач, ляше, що по Случ наше,
По Костяную могилу!
Як не схотіли, забунтували
Та й утеряли Вкраїну!
Ой чи бач, ляше, як пан Хмельницький
На Жовтім Піску підбився:
Від нас, козаки, від нас, козаки,
Ні один ляшок не скрився.
Гей, ну, козаки, гей, та у скоки,
Та заберімося в боки:
Загнали ляшків геть аж за Віслу,
Що не вернуться й в три роки.
 

Образ гетьмана Хмеля став джерелом натхнення для багатьох письменників і композиторів, художників і кінематографістів.

Богдан Хмельницький стояв біля витоків творення українським народом незалежної держави, і в цьому полягає великий сенс його буття, це визначило його місце в історії…