Але ж знову повернемося до загадкової «Єлени Прекрасної». Вдруге у гетьманській оселі Мотрона (тепер Чаплинська) з’явилась уже в розпалі козацької війни. І як саме було розв’язано справу оформлення її шлюбу з гетьманом Богданом з церковної точки зору, не дуже знаємо. Деякі історики вважають, що вперше Богдан обвінчався з Мот-роною у липні 1648 року в Чигирині, а вдруге – у лютому 1649 року в Києві. Київський митрополит Сильвестр Косов, побоюючись за свою репутацію (живим ще був чоловік Мотрони Д. Чаплинський), відмовився надати дозвіл на формальне розірвання шлюбу і її повторне одруження з гетьманом. Б. Хмельницький звернувся до єрусалимського патріарха Паїсія, остаточно затвердив одруження, повторивши обряд шлюбу. Однак відчути вповні щастя подружнього життя Богданові не випало – Україна була охоплена полум’ям жорстокої війни. Та й саме одруження скінчилося трагічно – у критичні дні війни, коли гетьман з військами підійшов до Берестецького поля, з Чигирина донеслася звістка, котра остаточно могла зламати Богдана: його кохана «Прекрасна Єлена» зрадила його!

Різні джерела по-різному розкривають обставини цієї заплутаної справи. Так, польський мемуарист Станіслав Освєнцім переповідав цю, за його словами, «смішну історію» так, як він почув її з вуст Яна II Казимира під час вечері напередодні Берестецької битви. Король же втішався з того, що гетьманша закохалась в якогось годинникаря, котрий служив у Хмельницького управителем двору, «ключником». Таємний роман Мотрони з цим годинникарем начебто тривав уже досить довго, аж поки гетьман не виявив пропажі барилка з червоними золотими. Спочатку подумав на старшого сина Тимоша, що той, вирушаючи в похід на Литву, прихопив його з собою на нагальні військові потреби. Однак, отримавши від гетьманича запевнення щодо власної непричетності, віддав наказ про таємне розслідування цієї справи. У ході розслідування й випливла інформація не лише про причетність управителя до викрадення, а й про його адюльтер (подружню невірність) з пані гетьманшею. Розгніваний Богдан, довідавшись про цю брудну справу, звелів обох винуватців роздягти догола і, прив’язавши одне до одного, повісити. Так, принаймні, з неприхованою втіхою і гомеричним сміхом розповідав своїм наближеним король. Очевидно, що розповідь Яна II Казимира, насичена деталями стосовно способу покарання таємних коханців, була стилізована саме «для сміху» і навряд чи цілком відповідала реаліям.

Тогочасний високий литовський посадовець Альбрехт Радзивілл у своєму описі був значно стриманішим і менш емоційним. Крім того, згідно з його версією, пропажу золота виявив Тиміш Хмельницький. Він же і вислідив злодія, довідався про його аморальні зв’язки зі своєю мачухою, котру, за наказом батька, і повісив разом із ключником на одній шибениці.

Інформація ж, яка виходила з козацького табору, вказувала на те, що причиною страти Мотрони став перехоплений лист Даніеля Чаплинського до своєї колишньої дружини, в якому містилась інструкція, як можна приховати викрадені у Хмеля скарби, а його самого отруїти. За дорученням гетьмана справу дійсно розслідував Тиміш. І саме йому начебто вдалося знайти викрадене золото та викрити спільників гетьманші, після чого Мотрону, а також її матір і ще п’ятьох чоловік було страчено. Отже, за такої інформації, причина трагедії полягала не стільки у факті подружньої невірності Мотрони (якщо вона й була насправді), скільки у наявності розгалуженої шпигунської мережі в оточенні гетьмана, до якої якимось чином була залучена і гетьманша. Проте абсолютно очевидно, що особиста образа справила вплив на дії Богдана, однак не вона стала вирішальним фактором, що визначила подальший вибір Хмеля – підняти повстання проти польської шляхти. Деякі дослідники стверджують, що ще у 1645 році Б. Хмельницький із деякими старшинами (Федором Вишняком, Кіндратом Бурляєм, Іваном Ганжею, Філоном Джалієм, Іваном Гирею, Яциною Лютеренком) готував повстання, котре почалося в 1648 році.

Третя дружина гетьмана – Ганна – сестра ніжинських полковників Івана та Василя Золотаренків, удова козацького полковника Пилипа (тому в народі її називали Пилипихою). Богдан вінчався з нею в Корсуні на початку серпня 1651 року. Померла вона 1667 року черницею жіночого монастиря.

Сучасники знали Богдана як турботливого батька, що пестив своїх дітей і гостро переживав їхні невдачі, переймався проблемами їхньої освіти та особистого життя. З трьох вищезгаданих синів історія реально знає двох – занадто ідеалізованого Тимоша (народився 1632 або 1635 року в Суботові) і, переважно засудженого істориками, Юрія (1640—1642 року народження).

Тиміш, ідеалізований лицар багатьох українських істориків, насправді був людиною з дуже неврівноваженою психікою. Незважаючи на те, що Богдан дуже любив свого старшого сина і бачив у ньому свого наступника на гетьманській посаді, він виховував його в спартанському дусі. Очевидці відзначали, що, прагнучи наставити свого молодшого нащадка на «путь істини», старший Хмельницький «наказав прив’язати його до гармати і міцно бити, поки той не поклявся йому, що буде добрим, статечним, і тільки потім наказав відкувати його. Часто Хмельницький за шаблю хапався, так що [Тиміш] не хоче потрапляти йому на очі».

Те, що Богдан пов’язував зі старшим сином династичні проекти, не підлягає сумніву. Шлюб Тимоша з Розан-дою (Роксандою), дочкою молдавського господаря Василє Лупула, зорганізований під тиском збройної сили в Яссах 1652 року, доводить ці династичні плани цілком переконливо. Далекоглядна політична комбінація цього шлюбу полягала не лише у претендуванні Тимоша на молдавський трон, а й у спробі поєднання – шляхом посвоячення – з фактичним правителем Литви, великим литовським гетьманом Янушем Радвілою (Радивілом), що у 1645 році одружився зі старшою сестрою Розанди Оленою.

Між Тимошем і Розандою не існувало та й, власне, не могло існувати палкої пристрасті. Вперше український гетьман заявив молдавському господарю про свій намір одружити Тимоша з Розандою восени 1650 року. Однак вже призначений шлюб Тимоша і Розанди так і не відбувся: молдавський господар, котрий не дуже-то й прагнув виконувати свою обіцянку, відіслав Розанду до своєї старшої доньки, під захист литовського гетьмана Януша Рад-зивілла; згодом доньку було припроваджено до Стамбула, після чого Розанда два наступних роки свого життя провела у вже звичному для неї султанському палаці. Здобути волю їй поталанило лише в 1652 році, після чергового палацового перевороту. Ось тоді знову й виринула справа її одруження з Тимошем Хмельницьким.

Цікаво, що цього разу перейти дорогу гетьманичу виявив бажання польний гетьман і чернігівський воєвода Мартин Калиновський. Гетьман Калиновський заявляв про свої наміри будь-що не допустити одруження «хлопа» з молдавською княжною. Про свою готовність взяти участь у «романтичному поході», що проходив під гаслом «боронити прекрасну князівну і не допустити, аби вона, обминувши Потоцьких, Вишневецьких і Калиновських, потрапила в руки дикого, неотесаного козака», з юнацьким запалом заявила мало не вся шляхетська молодь Корони Польської та Великого князівства Литовського. Після страшного погрому козаків минулого року під Берестечком прилучитися до походу виявили бажання й чимало досвідчених воїнів. Якби ж вони знали, чим закінчиться цей похід…

Сиву голову невдахи-залицяльника до намету українського гетьмана принесли наткнуту на наконечник списа. Разом з Мартином Калиновським під Батогом безславно закінчила своє життя й переважна більшість учасників цього «романтичного походу». Шлях до Молдавії перед Тимошем було відкрито.

Весілля домни Розанди та гетьманича Тимоша в Яссах відсвяткували наприкінці літа 1652 року. І хоча воно було обставлене з меншою пишністю, ніж урочистості з нагоди одруження домни Олени і князя Януша, все ж його розмах справив неабияке враження на сучасників. Назустріч гетьманичу Василє Лупул виїхав в оточенні найтитулованіших молдавських бояр і в супроводі восьми тисяч війська. При цьому сам господар, за словами очевидців, «їхав як монарх, велич якого не можна передати словами».

А у вересні Богдан організував урочисту зустріч молодятам у Чигирині. Тут, у пишно прибраній резиденції гетьмана, у святкуванні цієї події, згідно з попередньою домовленістю, повинен був узяти участь і союзник Хмельницького – кримський хан Іслам-Гірей. Проте з невідомих причин кримський «цар» до Чигирина не прибув. Та якби лише одне це заважало домні Розанді насолоджуватися щастям подружнього життя…

Тогочасний найпопулярніший у Європі часопис <^а-zettе dе France» у випуску від 15 листопада 1652 року інформував своїх читачів, що «відразу після весілля син генерала Хмельницького, Тиміш, двічі бив свою молоду дружину, дочку молдавського князя, дорікаючи їй за теплі стосунки з великим візиром, коли вона була заручницею в гаремі й з ласки візира сподівалася дістати волю». Якщо вірити чуткам, які поширювалися тоді в Україні й за її межами, розчарування Тимоша викликали також і весільні подарунки його тестя, про фантастичні багатства котрого в Європі складали цілі легенди. Та де ж ті хвалені східні щедроти Лупула? Невже оті дві тисячі талярів і стільки ж червоних золотих, вручених зятю?

Старий український гетьман, на відміну від свого хоч і хороброго, але недосвідченого в політичних справах сина, дивився на світ значно ширше і значно глибше. Згаданий вже французький часопис повідомляв, що «генерал» Хмельницький, «для якого одруження сина з донькою молдавського господаря дуже багато важило, різними способами намагався змусити Тимоша ліпше ставитись до своєї дружини».

Скупі на інформацію історичні джерела, на жаль, не дають нам змоги встановити напевне, чи зумів Богдан переконати свого сина лагідніше ставитися до домни Ро-занди. Достеменно ж можна говорити про те, що Розанда народила двох хлопчиків-близнюків, подальша доля яких невідома.

Та недовгим було подружнє життя. Тиміш трагічно загинув під Сучавою у вересні 1653 року. Його смерть тяжко позначилася на здоров’ї гетьмана Богдана і викликала тривалу депресію.

Після смерті свого чоловіка його вдова деякий час проживала у Суботові, згодом у Зіньківському Ключі на Полтавщині (маєтку, подарованому Б. Хмельницьким). У 1660 році Ю. Хмельницький (тодішній гетьман) видав свою братову за французького шляхтича Анрі де Боа, який, вступивши до Війська Запорозького, дістав прізвище Андрія Антонов-ського. Але подальша доля гетьманші також трагічна: за однією версією, вона загинула від руки вбивці, що прагнув заволодіти її скарбами, за іншою – вона була захоплена у полон польськими вояками і скарана на смерть як невістка ненависного їм українського гетьмана. Це сталося близько 1685 року…

Трагічною виявилась і доля сина Юрія, який хоч формально виступив продовжувачем гетьманської ідеї в клані Хмельницьких, мав, незважаючи на свою освіченість, мало об’єктивних даних для того, щоби бути видатним політичним чи військовим діячем. Далася взнаки фізична неповноцінність Юрія – він не міг одружуватися, мати дітей. Рід Хмельницьких по лінії Юрія не міг мати продовження.

Саме його Богдан незадовго до своєї смерті визнав за свого наступника на гетьманство. Тричі (1659—1662, 1677— 1681, 1685 рр.) Юрій тримав у руках гетьманську булаву, зрештою, без особливого успіху. Якщо довіряти поширеним в історіографії відомостям, то 1685 року він загинув од турецьких рук за прояви нелюдської жорстокості.

Про третього сина нічого не відомо. Треба думати, він помер малолітнім.

У Богдана був ще й четвертий син, який не дожив до 1651 року. Дехто з істориків припускає, що звали його Остап. Він також помер неповнолітнім, дуже побитий посіпаками Чаплинського під час нападу на суботівський хутір у 1647 році.

Здається, менше було турбот із доньками. Найенергійнішою з-поміж них і не позбавленою політичних амбіцій була, мабуть, найстарша (або одна зі старших) – Олена. Вона вийшла заміж за полковника і наказного гетьмана Данила Виговського (брата майбутнього гетьмана Івана). Весілля відбулося в Чигирині у січні 1656 року. Вдруге Олена була повінчана в Суботові 1660 року з колишнім переяславським полковником, згодом генеральним писарем та гетьманом Павлом Тетерею. Олена і Данило Ви-говські мали двох синів – Юрія та Василя. Політичне честолюбство довело Олену до конфлікту з чоловіком та її ув’язнення. Після розлучення з П. Тетерею Олена стала черницею й у Вільнюсі перейшла в уніатство.

З другою донькою Богдана, Степанидою, 1650 року одружився білоруський (могильовський) полковник Іван Нечай. Про долю третьої доньки – Катерини відомо дуже мало; вона ходила за батьком під час хвороби, ймовірно, що серія династичних проектів 1654 року була пов’язана з особою Катерини (але це могли бути й інші доньки). Тоді Богдан нібито сватав свою доньку за сина брата російської цариці Марії Милославської. У чер-вні—жовтні 1654 року ширилися чутки, що Б. Хмельницький сватає дочку за Мігая, сина Ніколя Петрашку (і внука волоського господаря Мігая Хороброго), який міг претендувати на молдавський престол. Коли ця комбінація реалізована не була, гетьман висунув новий проект: віддати доньку за племінника трансільванського князя Дьєрдя (Юрія) II Ракоці. Але з династично-шлюбної лихоманки нічого не вийшло.

Одна з дочок Богдана (зі старших) була дружиною Лук’яна Мовчана. Їхній син Федір зробив блискучу військову кар’єру – в 1675—1678 роках був стародубським, прилуцьким полковником, командував іншими козацькими полками, мабуть, саме тому, що був онуком Богдана. Інша донька була дружиною корсунського сотника Блиська. У 1649 році в Чигирині біля гетьмана був його зять Павло, очевидно, чоловік однієї з дочок Богдана, ім’я котрої невідоме. Про Павла говорили як про дорадника гетьмана.

Кілька слів скажемо і про ближніх та дальніх родичів Богдана. Більшість із них належала до старшинської верхівки, мала вагу у військово-цивільній адміністрації та дипломатичній сфері. Брат Богдана Григорій був сосни-цьким полковником. Рідний брат його по матері – Григорій Ставецький (від другого чоловіка матері Богдана – Василя Ставецького, що був на польській королівській службі у Потрекеївському повіті), який узяв прізвище Хмельницький (1648 року воно вже було престижним), був у 1648—1649 роках козаком на російській службі в Білго-роді. Там він одружився з українкою, вдовою Якушки Агапонова. Сестра Богдана, ім’я котрої невідоме, була дружиною Павла (прізвище невідоме), на якого 1649 року також вказували як на дорадника гетьмана.

Навіть якщо в документах і є якась помилка, ми все одно поступово починаємо усвідомлювати, що родина Б. Хмельницького була набагато численнішою, ніж вважалося досі, і війна, розпочата батьком Хмелем, у долі її членів стала неабияким чинником.

Як ми зазначали вище, особисте горе Богдана Хмельницького злилося з горем народу. «Так вони відносяться не тільки до мене, – говорив він однодумцям, – так ляхи відносяться до всього народу українського, який вважають бидлом і схизматиками… Чого ми тільки не терпіли! Воль-ності наші знищені, землі відібрані, більша частина вільних лицарів перетворена у холопів…»

Це був зойк народний. І коли Богдан Хмельницький кинув заклик: «З’єднаймося, браття, повстанемо за віру православну, відновимо волю народу нашого і будемо єдині…» – його підтримали. Коли про дії Хмельницького взнала шляхта й намагалась його захопити, він із сином Тимошем і ближніми козаками в грудні 1647 року подався на Запорожжя. І саме звідси, із споконвічної козацької праматері, почав організовувати повстання. Тут 19 квітня 1648 року козацька рада обрала його гетьманом, звідси він звернувся до всіх українців виступити на боротьбу за волю.

Іскра, запалена Хмелем на Січі, умить розповсюдилась по Україні й запалила полум’я Хмельниччини – Національно-визвольної війни українського народу.

Блискучі перші перемоги під Жовтими Водами (19 квітня – 6 травня 1648 року) і Корсунем (16 травня 1648 року), поширення повстання на лівобережні та правобережні райони України, нарешті розгром польсько-шляхетських військ під Пилявцями (вересень 1648 року) і визвольний похід на західноукраїнські землі навряд чи можна пояснити лише полководницьким хистом Б. Хмельницького та його найближчих сподвижників. Йшлося про праведну справу всього народу, всіх його верств і прошарків. Багатотисячні маси рухала ідея визволення рідної землі від польського поневолення і створення власної державності.