– Та й збиткується Доля з людей! Послухай, Пабло Симоне! Ці дерев’яні чи кам’яні статуетки мають язичницьке походження. Переважно це Астарти, виготовлені за Римської Імперії, а декотрим, імена яких краще не згадувати, понад десять тисяч років. Вони належать до зниклого культу, що існував на острові Посейдоніс або на прилеглих островах – останньому уламку Атлантиди. Статуетки відзначаються високою енергетикою. Власне, це магія, що ґрунтується на знанні Природи та Психології і доступна лише втаємниченим. Одну таку, омиту морськими хвилями, богородицю знайшли на березі в піску. На неї ревно молилися, не мавши й гадки про її походження. Як бачиш, іноді навіть Божественне може дозволити собі такі жарти… Сьогодні її мають за християнську реліквію. Люди обожнюють власну безпеку, вбрану в шати того чи того святого, і домагаються від нього заступництва, щасливого життя для друзів і погибелі недругам. Хіба не про це молять, освячуючи зброю перед битвою? Кажуть, немає нічого жалюгіднішого й огиднішого, ніж труп людини, але, заради Істини слід визнати, що куди бридкіший і огидніший труп якоїсь релігії. У цій мертвоті зароджується духова гусінь, а небавом те, що було ясним розумом, світлим руслом розмислу, перетворюється на понівечену скойку аморфного й отруйного молюска. На біду, деякі релігії народжуються вже майже мертвими, і за якийсь час по виникненні релігії, в її ім’я чиниться зло… – Отець Матео похопився: – Маю вже йти. – І, усміхнувшись, додав: – Ти, певне, стомився слухати мої просторікування, але не треба було тягти мене за язика.

Він швиденько перебрався в сутану, знову ставши отцем Матео, якого всі знали.

Добросердий навчитель пішов, і зовнішній світ для Пабло Симона існувати перестав. В його внутрішній фортеці зростала невтримна жага духової реалізації. Він так хотів прилучитися до Таїнств! Ще кілька місяців тому життя не давало йому жодної вартої плекання надії. Тепер він мав найбільшу надію, якої може прагнути людина, – Духову Досконалість, обіцяну всіма Вчителями і всіма Релігіями.

Дні збігали безжурно, у шляхетних і чистих пориваннях. Свого часу він розробив у своїй хімічній лабораторії власну систему, але це була монотонна, рутинна робота. Натомість у криптах «Руїн» він спізнав насолоду духового труду. Його запал не меншав, і він купався у щасті. Кожен новий день видавався йому іншим, кожен чогось научав, тож його душа, що упивалася містичною поживою Миру, Мудрості та Краси, чимраз просвітлювалась і міцніла.

Верхівки дерев відкривали до сонця оспалі повіки пагонів, а воно ласкаво наповнювало їхні стовбури та гілки новим життєдайним соком. Пабло Симон дивився на довколишній світ широко розплющеними очима, немов уперше його бачив. Усе його заворожувало, мов ту дитину. Він міг годинами споглядати, як швидко ростуть гриби, повертаються з вирію ластівки, буряної ночі прислухався до дивних згуків у кронах сосен.

Але юнак, що кохався в Істині, не тільки тішився, а й страждав. Така вже доля кожного закоханого… Він не міг осягнути цю велич сили й довершеності, що являла йому Природа. Найгірше для людини – це марні пошуки мети і сенсу добра та краси. Не знайшовши їх, можна мимохіть збочити на шлях безплідної і справді єретичної концепції особистого Бога, який тішиться або сумує, піддається нападам гніву і має народи обрані і народи упосліджені, перевершуючи своєю тупістю й ницістю більшість смертних, коли вони, бувши батьками, розподіляють свою любов серед власних дітей.

Пабло Симон скинув із себе ментальні й психологічні тенета, в яких вимушено жив роками, але, зруйнувавши свою стару духову хижу, він опинився просто неба у прекрасному, але недобудованому палаці. Його душа, досить розвинена, аби не сповзти в матеріалізм чи в безплідне плекання печалі, вичікувала… Таємниче «щось» провадило його до ще таємничішого «Воно».

Дерева, пробудившись до нового циклу фізичного усвідомлення, збагнули свою голизну і поквапливо вбиралися в листя. Сонце щораз вище підбивалося вгору, а мільйони польових квітів тяглись у світлому пориванні до сонця.

Одного дня, що видався напрочуд сонячним, Пабло Симон набрався духу і зголосився до брата Одинадцятого з наполяганням взяти його учнем до Ложі. На саму лиш думку про можливу відмову його аж морозило.

Брат Одинадцятий, як завжди доброзичливий і розважливий, схвально поставився до такого гідного кроку, але застеріг:

– Обраний тобою шлях усіяний тернами. І тобі їх не уникнути. Навіть Господу нашому Ісусу Христу це не вдалося. Великий Навчитель Таїнств мусив вчитися, змагатися і, звісно, страждати. Тому, Пабло Симоне, якщо ти маєш намір задовольняти будь-які свої примхи, а бажання твої не раби твої, а владарі твої; якщо ти залюблений в дітей плоті, а не духу; якщо хочеш спокійно померти в ліжку, зійди з цього Вузького Шляху, позаяк він вивищує сильних, а слабких зводить з розуму і штовхає в прірву.

Знекровлене сонце сідало за гори. Бесідники, схоронившись у руїнах, мовчали. Брат Одинадцятий – поринувши в думи, а Пабло Симон – обмірковуючи слова братчика. Відтак, намагаючись трохи пом’якшити свої застороги, каптурник додав:

– Але ми, обравши цей шлях багато років тому, долаємо його без особливих труднацій. І ми дуже щасливі…

Навчитель був такий спокійний і незворушний, що Пабло Симон аж здригнувся від остраху перед невідомим. Які вороги чигають на нього на Великотрудному Шляху? Чи стане йому мужності? Чи не надто пізно ставати на цей Шлях?

Відповіді не загаялися. Брат Одинадцятий мовив:

– Пам’ятай, що найслабша людина, прилучившись до Божественного, стає сильнішою і може протистояти будь-кому. У тебе перевага молодості. Але не слід впадати в крайнощі. Не стався до Ініціації ані як до чогось легкого, ані як неподоланного.

Юнак не міг не виказати свого подиву з того, як легко вчитали його думки.

– Нічого дивного тут немає. Певне, кожен Навчитель читає в душі свого учня, але, радше, зі свого досвіду колишнього учня, а не завдяки парапсихологічним здібностям. Не бійся таїни, стань її улюбленцем, адже найбільша таїна, сама її основа – це незмінний рушій всесвіту, а Його можна осягнути тільки через Мудрість. Дія і бездіяльність, добро і зло, усі видимі й невидимі світи природи є лише царинами практичної діяльності на довгих чи коротких шляхах, які неминуче ведуть до Мудрості.

– Але ж ви проповідуєте, і, що найважливіше, творите добро. А хіба може зло прийти до Бога?

– Ні, якщо за Бога ти маєш Вище Благо. Але воно мусить, раніш чи пізніш, видозмінитися. Добро – це видозмінене в результаті еволюції зло, а саме зло погрузло в інволюції.

– Отже, Добро і Зло є, по суті, тим самим?

– Хіба можуть існувати дві абсолютні сутності? Хіба можуть співіснувати дві абсолютні сили? Сам добре знаєш, що ні. Сутнє має бути неодмінно Одне.

– Отже, найсвятіший брате, Добро і Зло є одним, однієї й тієї самої сутності?

– Сутність одна, але вона понад добром і злом, як ми їх тлумачимо на теперішньому етапі нашої ментальності. Вона «поза», якщо не заперечуєш проти такого визначення, всім явленим. І хоч би як це не подобалося менталістам, котрі прагнуть звести геть усе до зрозумілого й розумного, вона є безперечною істиною в Природі, що й підтверджує містичний екстаз. Пес слухняний та прихильний до людини, тож ми називаємо його добрим. Натомість лев видається уособленням норовливої вдачі і може принагідно порвати першого-ліпшого, тож ми називаємо його небезпечною, лихою твариною. Але чи бувають насправді добрі й лихі істоти? Може, це наше особистісне емоційноментальне судження, що випливає із зовнішніх фактів, цілком і повністю a priori? Хіба добрим є пес для його жертв або для тварин, яких він віддає на смерть в руки людини – на їстиво чи як мисливський трофей? З іншого боку, хіба лихим є лев для дерев, скель чи метеликів?

– Але, брате, хіба можна зрівнювати якусь там скелю з людиною? Хіба людина не важить незрівнянно більше?

– Для тебе, може й так. Але не з погляду Божественного, яке нами радить.

– Даруйте мою настирливість…

– Головне, що її спричинює жадоба пізнання.

– Я хотів нагадати вам ваші таки слова, що ми можемо тлумачити тільки явлене, суто зовнішнє. То як ми можемо знати думку Бога, чи то пак Божественного?

– Бог, як ти його, мабуть, розумієш згідно з загальноприйнятими концепціями, – не зовсім те саме, що Божественне, про яке я говорив, але в цьому випадку вони збігаються. Скажімо, як ти можеш судити про політичні погляди ближнього?

– Я висновую це з його слів, писань або дій.

– А хіба про чиїсь кулінарні уподобання ти не судиш з наїдків на його столі?

– Здається, я розумію, до чого ви хилите…

– До Істини, Пабло Симоне! Як і в цих прикладах, ти можеш пізнати думки Божественного через його дії. Сонце світить усьому сущому, а все велетенське джерело природних багатств взаємодоповнюється і врівноважується у такий спосіб, щоб кожному дати все необхідне для розвитку. Тож хижакам не бракує здобичі, пташкам – зернят, скелям – хімічних елементів, тепла й тиску. Тут немає жодної преференції. Нам їжа шакала так само гидка, як для нього наші вишукані ароматизовані страви.

– Згоден. Але хіба ми не маємо такої переваги, як розум?

– Так, це дар і перевага людини, оскільки вона має відповідні тіла – фізичне, емоційне і ментальне. Але чи слугуватиме це такою самою перевагою будь-якій іншій живій істоті, яка до цього не готова? Хіба бомбарда, що в руках людини слугує для оборони, не становитиме певної небезпеки в руках дитини або божевільного?

Пабло Симона охопило відчуття дивовижного супокою, який він завжди прочував у лискучій космічній кроні дерева ночі. Це «Щось», яке він прочував не вперше, наближалося до нього, щораз зростаючи в перспективі очікування та надії. Нарешті юнак знову спитав:

– То скажи мені, мудрий брате, чи сама довершеність цих тіл приваблює божественну іскру, чи це вона робить їх довершеними? Іншими словами, чи всі істоти, навіть тварини, вже потенційно мають розум, чи Небо ним обдаровує?

– А як ти, любий юначе, гадаєш – ріка торує собі русло, чи, навпаки, природне русло в низині виповнюється водою і утворює ріку?

– Цікаве запитання! Гадаю, те і те має слушність.

– Правильно гадаєш. Але хіба та вода, що зрештою стає рікою, не впала передніш з неба? І хіба вона не підпорядкована законові, який відповідає іншому законові – законові необхідності та природній волі речей? Ось тобі відповідь на твоє запитання. Вода, що міститься у хмарах, – це Розум, радше Космічний Розум; ріка – це людський розум, а русло – нижчі тіла людини, на яких воно розміщується і плине.

– Я зрозумів, брате, але в дещо інший спосіб, ніж зазвичай. Я зрозумів не тільки своїм розумом, а й чимось подібним до інтуїції, яка озивається на твій голос.

– Слово «розуміти» має значно ширше й багатше значення, аніж йому зазвичай надають. Нині ти, Пабло Симоне, знаєш, що одвіку всі Релігії, як і Філософія за всіх часів, сприймали нашу сонячну систему як величезне органічне тіло, центром і серцем котрого є Сонце, а всі інші планети – його органами. Між усіма ними відбувається обмін первісною енергією, яка, урухомлена королем світил, плине артеріальними й венозними енергетичними системами до самісінької межі свого царства чи тіла. Дух, котрий, як і фізичне тіло, має все це з «центром свідомості» в Сонці, є нашим Богом, тим, що, в силу своїх обмежених можливостей, ми можемо збагнути. Він, своєю чергою, теж учень, і міститься в іншому, більшому зоряному організмі, а Дух цього іншого організму є його Богом. Ти мусиш звільнитися від будь-якої упередженості й примітивного розуміння можливого та неможливого. Пам’ятай слова Милостивого Вчителя: «Вгорі так само, як і внизу». Так вважали всі без винятку Вчителі, і це повторюватимуть ще і ще. Згадай свого улюбленого Платона. Його «Пізнай себе» дасть тобі ключ до розуміння. Якщо ти збагнеш, в який спосіб твої тонкі начала пов’язані з твоїм тілом і як вони діють, то побачиш те, що я передніше показав тобі у значно більшому масштабі. У твоєму тілі живе багато істот. Спробуй розгадати цю таїну. Не проси ще більше світла, ліпше позбудься сліпоти!

– Дивні речі ти кажеш…

– Авжеж. Ти виховувався на інших ідеях, переінакшених та перекручених, тож у них годі розгледіти загальну структуру, яку я тобі окреслив. Але розірви ментальні тенета! Злети, Сину Неба! Аналізуй і розважливо синтезуй, а якщо ти все-таки обереш те, чого тебе вчили передніш, можеш і далі в те вірити. Я не стану тобі на заваді. Я не є прибічником жодної Школи чи Релігії, які я знаю достеменно. Мене в них цікавить тільки загальна сутність. Я не накидаю тобі своє бачення, я вказую тобі шлях. Я не вимагаю від тебе інтелектуального послуху, а звертаюся радше до твого розуму, аби він став вільним. Зрештою, я не кажу тобі нічого неправдивого і не вимагаю від тебе більше, ніж від себе. Обміркуй усе це, Пабло Симоне, і якщо наступної весни ти не зміниш свого рішення прилучитися до Священної Науки, Таємних Містерій, я приведу тебе в Ложу і обійму тебе, як свого Сина.

Очі брата Одинадцятого зблиснули в ночі, як блакитні зорі. Поклавши руки на плечі юнакові, він мовив стиха, але слова його проникали глибоко в душу.

– Ти ніколи не повинен забувати те, що я тобі зараз скажу. Попереду ти маєш рік. Якщо за цей час ти передумаєш, це ніяк не позначиться на наших взаєминах. Я любитиму тебе так само. А якщо ти пообіцяєш не розповідати нікому, що тут бачив і чув, то, дуже ймовірно, зможеш повернутися до свого попереднього життя, і ніхто тебе не відцурається. Якщо ж по завершенні цього терміну ти приймеш Ініціацію, а згодом тобі закортить повернутися до звичайного життя або ти наважишся знеславити Братство, то, мушу сказати, тобі на те не стане духу. Але й тоді ти зможеш полишити нас, але зламати своє слово – ніколи. Тож добре подумай, Пабло Симоне!

Забравши руки з юнакових рамен, Навчитель ласкаво всміхнувся і звелів повертатися до келії. Юний пошукач зазнавав дедалі більшого впливу окультного світу, тож для нього тепер Божественна Єдність Природи являла себе скрізь і в усьому. Минали місяці, і Пабло Симон відчував щораз більшу духову близькість із Братством і всією душею прагнув прилучитися до Таїнств. Як камінь, кинутий углиб потоку, він омивався від задавненого бруду, а тривалий контакт з тим прозористим і плинним середовищем злагоджував шерхлість його душі, поволі роблячи її сферичною та сяйливою.

Осінь принесла в його душу великий супокій. Десь попереду вже мріла постать людини, якій судилося справити могутній вплив на життя юнака. В парафії його знали як отця Юстіна. Одного віку з Пабло Симоном, він не відзначався здоров’ям. Середнього зросту, з великими і напрочуд добрими очима та дитячим обличчям, він видавався років на десять молодшим за свій вік. Пабло Симон знав його давненько, але ніколи не відчував до нього особливої прихильності. Що спільного могло бути у розважливого дослідника природи, сміливого і водночас поміркованого у висловлюваннях, з тим вельми святобливим, сором’язливим містиком, на позір нездатним до абстрактного мислення, до боротьби за шляхетні ідеали. Він зачисляв його до людей, котрі, бувши досить боязкими, щоб закохатися в жінку, спрямовують свою любов до Бога – любов сліпу, бездумну, засновану на страху, відчутті своєї мализни та на нездоровій втісі від самокатування.