– Отче Педро! Що це за демонстрація воєнної сили? – спитав отець Матео, кивнувши на двох вояків з мушкетами.

– Овва! Та це отець Матео! Бачу, ви, принаймні, живі, – в’їдливо відказав той.

– Що відбувається? Невже моє життя в небезпеці?

– Не можу цього стверджувати, але прокурор Лонгін, який прибув з нами, має на те певні підстави.

З тіні на світло смолоскипів вийшов сам Лонгін. Височенний, худорлявий, весь у чорному, з темними блискучими очима, він справджував своє прізвище: «народжений завдавати ран».

– Отче Матео, з ласки нашого Господа я прознав, що в цих місцях збирається задля своїх огидних вакханалій братство безбожників.

Брат Одинадцятий ледь стримався, щоб не розсміятися. Той провадив:

– Ми потерпали за вас, бо сьогодні п’ятниця, а саме цього дня вони зазвичай збираються. Знавши, що ви часто навідуєтеся в ці руїни, щоб побути на самоті, я на прохання нашого ласкавого отця Педро привів сюди своїх людей.

– Дуже вам вдячні, Лонгіне, але ми не бачили і не чули нічого незвичного, – втрутився в розмову один із братчиків.

– В будь-якому разі, Лонгіне, вам слід пильно оглянути всі закутки. Раптом знайдете якогось безбожника, що тут ховається. Що на це скажете, отче Матео?

– Не заперечую, отче Педро. Якщо так велить ваше серце, прошу!

Озброєні люди розділилися на невеликі гурти і зникли в руїнах. Ще кільканадцять лишилися біля кліриків.

– І про що ви міркуєте на самоті, отче? – глузливо спитав отець Педро.

– Про сумління, – відказав отець Матео. – Хіба ви не вважаєте, що цей внутрішній голос, наш добрий порадник, подібний, згідно із святим Павлом, до Христа, який є в душі кожного і якого слід звільнити?

– Гай-гай, отче Матео! Ви справжній філософ. Але треба менше філософувати і більше вірити. Якщо сумління людини – це щось велике, то сумління цілої Святої Церкви – ще більше. Ми мусимо коритися її приписам, бо вона є уособленням Бога на Землі, а людині не гоже змагатися з Богом.

Матео вимовчав. Звісно, отець Педро не істину обстоював. То було звичайне політикування задля збереження наявного соціального порядку.

Запала мовчанка. Тим часом вояки Інквізиції, набрані з бандитів та горлорізів, сновигали біля замаскованих входів до підземелля. Братчики силкувалися продемонструвати цілковиту незворушність. А Матео непокоївся ще й за Пабло Симона. Щоб приховати своє занепокоєння, він знічев’я закинув:

– І охота вам було бити ноги? У парафії так тепло і затишно…

Клірик сів на колону, досі відсапуючись і тарабанячи пухкими пальцями по череву.

– Якщо відверто, то я волів би сидіти тепер при келихові доброго вина, аніж мерзнути тут просто неба.

– Не слід забувати книгу Ісаї, який казав, що вино може згубити навіть пророка, – дошкульно зауважив наймолодший братчик.

– Є багато речей, яких слід остерігатись більше, ніж пророцтв Ісаї! – роздратовано відказав клірик. – Лонгіне! Візьми дозорців і перекиньте тут усе догори дном, огляньте підземелля, перевірте вежі!

– Буде зроблено, отче Педро!

Парафіяльний нишпорка наструнчився. Нагана збудила в ньому справжній інстинкт мисливського пса.

Матео ще більше занепокоївся, хоча й знав, що у відомих загалові підземеллях братчиків не знайдеш.

Гуркотіння порушуваних каменів і брил лунало у темряві, мов далекі згуки битви.

Нарешті, коли сонце підбилося на десять ступнів над обрієм, з’явився обшарпаний, з подряпаними руками Лонгін.

– Нікого тут немає! Ми обнишпорили підземелля, але й там ані душі. Жодного сліду безбожників. Отче Педро, мої люди стомлені, роздратовані і хочуть їсти й пити. Може, накажете припинити ці марні пошуки?

Два десятки харцизяк за його спиною загули, підтримуючи вимогу свого проводиря.

Отець Педро, гонористий і жорстокий, опікувався цими людьми і потурав їм. Тож його рішенець був очікуваний.

– Кляті пси! Певне, вони нас помітили і накивали п’ятами. Відкликай своїх людей, Лонгіне, і проведи нас до парафії!

Юрба радісно заревіла і загукала до своїх друзяк, які досі вешталися серед руїн.

Відразу ж усі зайди разом з трьома братчиками рушили до містечка. На варті в руїнах лишилося кількоро людей. Потім їх мали змінити або взагалі відкликати.

Цілісінький день Пабло Симон просидів каменем, замурований живцем у римському мурі завтовшки зо три метри, ретельно замостивши всі доступи до тісного гроту.

Дочекавшись вечірніх сутінків, він тихцем вибрався зі своєї в’язниці.

Неподалік кілька гвардійців Інквізиції грілися зіллям з великої сулії.

Від довгого сидіння йому затерпли ноги, і тепер він ледь їх переставляв. З усіма пересторогами юнак дістався до затуленого важезною кам’яною плитою потаємного входу. Впевнившись, що його ніхто не бачить, постукав, як то не раз на його очах робили братчики. Зачекав якусь хвилю, проте знизу не долинуло жодного звуку. Тоді спробував відсунути плиту, але зрозумів, що її взяли на важкі засуви, тож навіть цілий гурт не впорався б з нею.

Почувши важкі кроки, він кинувся у відтулину стародавнього порталу. Зі схованки він бачив тільки лискучі чоботи, що човгали вищербленими приступками. Коли кроки солдата стихли вдалині, Пабло Симон обережно вибрався з криївки і повернувся до ляди. Постукав по ній камінцем, але відповіді не діждав. Ще раз спробував зрушити з місця плиту, і на його невимовну радість вона трохи подалась. Юнак випростався і, відійшовши на кілька кроків, роззирнувся. Довкола ані душі, тільки метрів за двісті палало вогнище. Він повернувся до потаємного входу, і невдовзі йому таки вдалося відсунути плиту й продістатися через отвір. Внизу панував густий морок і тиша. Пабло Симон спустився на кілька приступок і заходився мостити порушену плиту на місце. По тому зійшов до галереї.

Зненацька збоку розчахнулися двері – і на нього впав сніп світла. За мить він опинився в тісному кільці кільканадцяти каптурників зі шпагами в руках.

– Ти сам? – спитав хтось.

– Ви ж бачите. Опустіть шпаги, браття! Мені вдалося одурити людей Лонгіна. Після того, як я запізнався з вами, мене вже не вабить звичайний світ.

Вістря наставлених на нього шпаг навіть не ворухнулись. І знов той самий владний голос:

– Кажи правду! Якщо поблизу є гвардійці, то тебе напевне бачили і простежили за тобою. Раз так, то ми завалимо цю галерею камінням і зіб’ємо їх зі сліду. Зізнавайся!

– Ще раз кажу: ніхто за мною не гнався. Я двадцять годин просидів у криївці, аби тільки не навести їх на слід. От тільки не знаю, як там отець Матео… Братове, я падаю з ніг від утоми! Зласкавтеся!

На ці слова бідолашного юнака вістря шпаг несамохіть опустились, і один з братчиків, мабуть старший, повів його до ближньої келії.

– Маєш нам вибачити, любий юначе, за таку зустріч. Але ж Ісус научав нас ставати в обороні шляхетного від втілень зла. Наше Братство шляхетніше і більш християнське, ніж громади, що сповідують безглузде ідолопоклонство та кровожерний фанатизм. Це пристановище для небагатьох істинних християн, котрі, навіть гнані і винищувані, залишаються добротливими, щиросердими і вільними від ненависті до тих, хто замість того, щоб відчувати Бога через нашого ласкавого Вчителя, роблять це за посередництвом Мойсея, Плотіна, Магомета чи ще там когось. Хоча всі вони обстоювали добро і благочестя… А тепер перепочинь і попоїж. Потім переберешся до своєї келії, і спи собі досхочу. Брат Одинадцятий, повернеться, можливо, завтра.

Примостившись на дерев’яній лаві, Пабло Симон з’їв велику миску супу з хлібом і випив кілька кухлів води. Потім, не роздягаючись, ліг на скромне ложе і провалився в міцний сон.

– Добридень, Пабло Симоне!

Обличчя отця Матео осявала найлагідніша з його усмішок. Русявим волоссям, сірими очима і білою, як облатка, шкірою він скидався на скандинава, дарма що народився на Середземному узбережжі. Він належав до тих надзвичайних людей, які завжди у своїй стихії – і правлячи месу, і кермуючи судном, і на чолі війська. Йому не виповнилось і п’ятдесяти років, але на вигляд був ненабагато старший за Пабло Симона. З висоти свого зросту він випромінював справжній оптимізм.

– Отче Матео! Доброго вам здоров’я! То вам вдалося спекатись отця Педро? І Лонгіна? А братчики теж повернулися?

– Забагато запитань! Утім, попервах і я був такий самий допитливий… Усе гаразд. Отець Педро вважає, що я блукаю горами, а Лонгін, котрий ненавидить мене чи не більше за священика, не має, як і той, доказів проти мене і мусить вичікувати, доки я не зроблю якусь помилку. А тебе ніхто не бачив?

– Ні, я ховавсь аж до ночі. Але отець Педро щось підозрює. Мені здається, що всім нам загрожує велика небезпека.

– Не надто переймайся. Маю в курії впливових людей, налаштованих проти цих фанатиків. Вони сіють розбрат поміж них і нацьковують одних на одних. Адже можновладці грішать великою любов’ю до золота, багатого столу та покоївок. Усе це, сам знаєш, обертається ницістю та слабкістю.

– А чи є в таємних Братствах кардинали і єпископи?

– Так, є. І куди більше, ніж ти можеш уявити.

– То чому тоді досі діє Інквізиція та визиск заляканого й забобонного люду? Чи не час відновити на Заході істинне християнство – розумне і добре?

– Ще не час. Провидіння приберігає це на майбутнє. Наші недоброзичливці значно могутніші за нас, та й усі політико-економічні важелі вони прибрали до своїх рук. Нам з ними не впоратися.

Брат Одинадцятий спохмурнів, а тонке павутиння зморшок на чолі означили смуток і біль.

Одягшись, Пабло Симон пішов з ним до книгозбірні. Хвилин за десять той урвав мовчанку, зронивши печальні слова:

– Дуже боляче це визнавати, мій любий юначе, але більшість людей теж проти нас… Селянам і ремісникам – добрим серцем, але темним і затурканим релігійним фанатизмом та політичним терором – миліший заклик: «Пристань до воїнства Інквізиції, і тобі буде вільно вбивати, грабувати і віддаватися розпусті коштом недовірків. Тобі проститься все, бо ти робитимеш це, прислуговуючись Богові». Гай-гай! Скільки-бо людей поневолено в ім’я свободи! Скільки крові пролито під гаслами добросердя і смиренності! Погребальне вогнище з трупів мудреців, принесених у жертву в ім’я мудрості, може сягнути хмар!

Священик замовк. Помалу-малу його риси набули звичної лагідності, і він запросив Пабло Симона до себе на вечерю.

Келія отця Матео була не розкішніша за юнакову – майже така сама маленька, умебльована ліжком, двома грубо збитими стільцями та столом. Усе, як у простій селянській оселі. Стіни майже всуціль вкривали численні, накреслені на пергаменті або вирізьблені на дереві написи і священні символи.

Кімната відзначалася невибагливою простотою і скрайньою скромністю, притаманною монастиреві, але аж ніяк не атмосферою смутку чи стриманості, вимушеної обставинами. На стінах багато гравюр і малюнків, виконаних з великим хистом, а над ліжком із солом’яним матрацом – семеричний хрест з масивного золота.

Один із братчиків приніс поживні наїдки, і вони усмак поснідали.

– За три години маю повертатися до парафії, – пробурмотів брат Одинадцятий.

– Та й лютує, мабуть, отець Педро! До речі, отче Матео, сьогодні ви згадували про ідолопоклонство…

– Даруй, але прошу не називати мене отцем, оскільки всі ми маємо одного-єдиного отця, і це Бог… Тобі я брат. От коли я стану твоїм вчителем, тоді можеш називати мене отцем, але тільки в духовому сенсі.

– Ваша правда, та іноді сила звички могутніша за снігові лавини і гірські потоки.

– Традиції і звичаї є моральними потоками, перед якими треба зводити греблі розуму, аби спрямувати цю силу в русло правильної дії та здорового глузду.

– Авжеж. Але я, брате, знов про ідолопоклонство. У своїх казаннях отець Педро та інші нападаються на культ образів як на витвір невірних, але хіба не є подобою ідолопоклонства наш культ статуй богородиць та святих?

– Не тільки подобою. Це й справді так. Злочин – це злочин. Що тут, що в Китаї. Байдуже, в якому вбранні його коїти – в чорному, білому чи червоному. Якщо ми комусь робимо закиди, то низько і негідно їх наслідувати. У християнстві, в будь-якій його конфесії, існують ознаки ідолопоклонства. Апологетика вчить нас, що віряни поклоняються Єдиному Богу через статуї святих та освячені реліквії. Отож, християнинові байдуже – поклонятися Богові через Святого Ігнатія, а чи через Скорботну Матір Божу. Насправді все не так. Кожен поклоняється якомусь одному чи кільком святим, і йому дуже прикро змінювати свій культ на інший, до якого, можливо, прихильні його батько чи брат. Відтак ми бачимо, що люди назагал моляться другорядним божествам, котрі начебто наближують їх до Єдиного Бога, а деяких навіть обирають як родинних чи особистих напівбогів.

– Оце і є ідолопоклонство.

– Так, Пабло Симоне. Але воно близьке до чуттєвого пантеїзму.

– І то правда…

– Проблема не така проста. Одному й тому самому святому поклоняються в найрізноманітніших зображеннях. Робляться також спроби переносити певний образ від одного народу до іншого, і навпаки. Але віряни не сприймають чужі образи, їм потрібні свої, яких вони наділяють чудодійною силою, зокрема лікувальною. В курії ми часто-густо стикаємося з такими старезними образами, що розсипаються на порох. Але замінити їх на нові неможливо, бо більшість вірян стають в їхню оборону. І причина не в фанатизмі простолюду. Це данина накинутій їм традиції. Хіба не сказано:

«Важче дати раду одному мудрецеві, ніж тисячі невігласів»? Влада, яка зазвичай проповідує одне, а робить інше, нападається на ідолопоклонство, але сама його і насаджує у найпримітивнішій формі… Ти щось чув про так званих «чорних богородиць»?

– Так. Їх вважають чудодійними, а деяким навіть приписують божественне походження.

Священик не міг приховати лукавої посмішки.