Розділ третій
Духовий поступ

Минали дні, поступово відгортаючи своїми невидимими руками усі земні страхи й остороги Пабло Симона.

Іноді вони підносили йому дивовижні дарунки: то більшу певність, то хвилі душевного супокою і щиру втіху від споглядання сходу сонця, коли байдуже до розкладу лекцій та світських зобов’язань.

Помалу-малу його ув’язнення ставало добровільним, і він вже користав з цілковитої свободи пересування в частині катакомб та з відносної свободи – під пильним наглядом – нагорі, серед руїн. В останньому випадку його погуляння закінчувалися зі сходом сонця, аби не потрапити на очі городянам, що могли випадково опинитись у цих безлюдних місцях.

Глибоко в серці юнака почала пускати паростки надія, як проростає із зерня ніжне і могутнє стебло. Згідно з Божественним Законом, його дедалі більші очікування переростали його самого, вивершуючись глибоко захованою програмою пишної крони осягнень.

Багато що його тут бентежило. Насамперед – особа таємничого каптурника, певне провідника, який допитував юнака першої ночі. Його дещо змінений голос видавався знайомим. Викликала подив і увага, з якою до нього поставилися, а також те, що видимо бідне братство з півсотні людей мало все необхідне: харчі, одяг, медикаменти, книжки та інструменти. Йому не раз випадало бачити великі коші з наїдками й дорогими ліками, що їх потім залишали десь у поселенні для нужденних. Така незвична милостиня мала неабияке значення для родин страчених Інквізицією людей. У таких випадках засилався також одяг, книжки та невеликі суми готівки.

Пабло Симон знав, що це робилося без огляду на політичні, соціальні чи релігійні відмінності. Ложа надавала допомогу тим, хто справді її потребував. Юнакові пригадалося, як зазвичай злостиво тлумачили цю даровизну в парафії, вбачаючи в ній підступність Диявола. Тож тепер йому було прикро усвідомлювати, серед яких лицемірних та ницих людей він досі жив.

Подібним чином, сходження на верховину не дає справжнього відчуття висоти, якщо над головою не видно інших верховин, що мріють понад хмарами, а внизу не глибочіють темні провалля. Пабло Симон прагнув верховин знання та провалля своїх спогадів.

Він досить добре знався на творах Аристотеля, адже його «Органон» був наріжним каменем філософії тогочасної доби. Схоластика великою мірою запозичила у славетного учня Платона форму викладу й силогістику, але завжди керувалася непорушним постулатом «Magister dixit» («Так сказав учитель»), що свідчило про людську марноту в ореолі непогрішності.

Завдяки таємничим братчикам юнак докладніше ознайомився з писаннями Платона, якого називали божественним. Досі йому траплялися лише окремі «Діалоги» і деякі розділи «Держави», а тепер він міг тішитися повнішими виданнями, без втомливих додатків і недолугих тлумачень перекладачів, які впадали в апологетику і вкладали в уста улюбленого учня Сократа таке, що йому ніколи й на думку не спадало.

Вільне читання потроху змінювало погляди юнака. Його більше не стримували пута лицемірства у шатах чеснот, коли гріх, варто лиш його вбрати в чернецький клобук, набуває шляхетності й моральності. Звідавши по саме нікуди того фарисейства, він поглинав книжки й рукописи по п’ятнадцять годин на день.

Якось його доглядач і протектор прийшов із Біблією, але юнак відмовився її взяти, бо, мовляв, у порівнянні з давньогрецькими трактатами вона нічого не варта. Каптурник помовчав, дивлячись на нього, і нарешті спокійно й суворо мовив:

– Даруй на слові, але ти поводишся так само нерозумно, як людина, що гребує прекрасним ювелірним витвором з тієї лиш причини, що він забруднений. Отож, Пабло Симоне, слід навчитися очищувати цю коштовність, і, запевняю тебе, ця книга вартує не менше, ніж твори Платона і Аристотеля.

– Але що в ній такого незвичайного? Я перечитав її уздовж і впоперек і знаю її майже напам’ять. Нині, коли мій розум позбувся своїх страхів, і я можу вільно мислити, то бачу, скільки в ній суперечностей, фантастичних і безкорисних оповідок. До того ж, чи не кожен церковний Собор щось із неї викидає або ж додає…

– Хіба я казав: «Ось тобі чиста, довершена й осяйна перлина»? Я лише раджу ретельно очистити те, що у твоїх руках. А відтак ти знайдеш у ній багато вартісного і такого довершеного, що тільки може створити людина.

– Ти сказав – людина? – здивувався Пабло Симон. – Я ніколи не дивився на Біблію як на людський витвір, радше, як Божий. А коли й у це перестав вірити, вже не міг признавати її особливих чеснот.

– Річ у тім, що з тобою відбувається те саме, що й з дитиною, яку ошукують, підтримуючи в ній віру в те, що її батько – медик – владен вилікувати будь-яке захворювання. Коли виявляється, що це не так, дитина впадає в іншу крайність, і більше не вбачає у своєму батькові нічого вартого. Втім, якщо вона розсудить неупереджено, то зрозуміє, що, хай вона раніш і перебільшувала батькові чесноти, але він таки здатен лікувати певні захворювання або полегшувати їхній перебіг.

Пабло Симон усміхнувся і попросив роз’яснення.

– Ми ще про це поговоримо, – відказав той.

– Але забудь про апологетику і не квапся з висновками. Радше вдатися до здорового глузду, щирості та виважених думок і не боятися порушити суворі Аристотелеві канони.

– Так.

– Гаразд. Коли зайде Сонце, тебе припровадять до мене.

Ніколи раніше небесне світило не було таке загайне. Питання, що зачаїлися глибоко в серці юнака, непевні атавістичні страхи, які були тільки першими спробами подолати сумніви, сповнювали його душу неспокоєм. Звісно, він хотів з’ясувати собі істини, які сповідували давні християни – учні Вчителя, а його погорда до Святого Письма була лише криком відчаю, дещо притлумленого чуйним Платоном.

По скромній вечері, що засвідчувала здорову поміркованість, яка панувала в цій дивній спільноті, настав час аудієнції.

Коли його вивели з підземелля, він на повні груди вдихнув пахощі провесни. Добігав кінця квітень 1578 року і дев’яностий день його перебування серед братчиків.

За двадцять кроків стояв каптурник у темній туніці. Він споглядав гористі схили, де блимали вікна охайних селянських осель з бідно накритими столами. Ще кільканадцять так само вбраних каптурників перепочивали серед руїн. У такому вбранні їх годі було розгледіти вже за тридцять кроків, а якби якийсь заброда їх і побачив, то, безперечно, подумав би, що то ченці якогось маловідомого ордену.

Юнак неквапливо наблизився до чоловіка.

– Мир тобі, Пабло Симоне!

– Мир і вам!

Вони стояли під високими, порослими мохом мурами мовчки й непорушно, як постаті на великій картині, намальованій сепією. На темнісінькому нічному небі без місяця таємниче мерехтіли зорі.

Каптурник лагідно взяв юнака за руку і відвів його убік, де поруйновані колони снили спогадами про свою колишню велич.

– Так гинуть витвори людей, коли вони опиняються на узбіччі історії. Так само гинуть релігії, виконавши свою місію. Але завваж, Пабло Симоне, що, подібно до того, як замість зруйнованих колон зводять нові споруди, на зміну відмерлій релігії приходить інша. А ця інша релігія, незалежно від обмежень епохи, географічного розташування і реалізації, зумовлена тією самою потребою та еманаціями єдиного джерела. Тож усі вони однаковою мірою божественні, а їхня більша чи менша довершеність залежить від провідника, назвімо його Вчителем, та від його порозуміння зі своїми учнями.

По цій мові каптурник припросив його сісти. Тепер вони ще більше злилися з краєвидом. Після недовгої мовчанки юнак спитав:

– Якщо християнська релігія сягає своїм корінням юдейської, що, власне, не викликає сумнівів, то чому юдаїзм досі існує? Адже на зміну давній релігії прийшло християнство, і в багатьох істотних питаннях ці доктрини суперечать одна одній.

– Скажи мені, любий юначе, чи бачив ти, як у морі помирає річка?

– Ні, але знаю, як це відбувається.

– Тоді тобі зрозуміло, що поділити води на прісні та морські досить важко і складно. У гирлі вони різняться, а проте деінде, навіть далеко від берега, відчувається присмак прісної води.

– Я про це читав.

– Отже, існують перехідні, напівморські зони. Так само релігія, скажімо юдейська, породивши християнську віру, почасти і далі живе власним життям, виконуючи свою місію для певної кількості вірян. Подібним чином, за п’ятсот чи тисячу років з лона християнства постане нова релігія, яка століттями співіснуватиме з тією, що її породила, з тією, що з плином часу змаліє до нечисленних конгрегацій. Це вищий Закон, і його здійснення тільки питання часу.

– Гадаю, це дуже ймовірно і навіть істинно. Але, даруйте за настирливість, яким чином ці дві, інспіровані одним Божественним Джерелом, релігії, та й інші релігії, суперечать одна одній у певних постулатах, а їхні адепти ненавидять одни одних? Зізнаюся, що ночами це питання не дає мені спокою. І ще одне. Чи той самий Дух надихає ці різні релігії, що співіснують? Чи може одна-єдина Душа водночас дати життя різним тілам? Повірте мені, таємничий друже, що я згоден з вашими безперечно мудрими міркуваннями. Але я хочу побороти свої сумніви, які, жевріючи, поволі підточують вежу моїх переконань.

– Буду з тобою щирий, Пабло Симоне. Спробуймо перетворити оливо цих сумнівів на золото правильного знання. Почнімо по черзі. Ти кажеш, що існують релігії, які протистоять одна одній, а віряни ненавидять одні одних. На перший погляд, я мав би визнати тобі рацію, бо так воно видається. Але я спитаюся, чи суперечать вони одна одній у головному, чи тільки у другорядному? Скажімо, юдеї надають великого значення обрядові обрізання. Натомість християни його заперечують і воліють бачити своїх дітей радше мертвими, ніж піддати їх такому ритуалові. Чудово! Але хіба обрізання – це головне в релігії Мойсея? Чи другорядне, що має скоріш фізіологічні, ніж духовні цілі, а завдяки темним священикам і фанатикам перетворилося на щось першорядне? Про це не згадується у скрижалях, які Мойсей начеб одержав на верховині Синаю, або Місячної Гори. А хіба в тих розділах Святого Письма, де євангелісти одностайно і святобливо переказують слова Ісуса, щось мовиться про обов’язковість цього ритуалу? Добре знаєш, що ні. Не варто наводити цитати, адже кожен може взяти Біблію і пересвідчитися в тому. Світ втомився від цитат, казань, церковних соборів та «священних» воєн. Людству потрібні реальні факти. Якщо ми проповідуємо покірливість, то не будемо підбурювати до війни, і не тільки супроти чоловіків, а й жінок та дітей, як то було під час Хрестових походів. Якщо ми називаємо себе смиренними послідовниками Ісуса Христа, нам не личить вибухати люттю через найменшу образу чи купатися в розкошах, коли пухнуть з голоду і замерзають інші – безталанні раби, що годяться хіба що на те, щоб замішувати хліб для тиранів. Якщо всі ми брати у Христі, котрий, як знаєш, сам був обрізаний, то не будемо зважати на дрібниці і не будемо виживати з важливих посад талановитих людей на користь своїх родичів. Натомість нині вшановують навіть професійних убивць та повій, аби домогтися їхніх грошей чи їхнього кохання.

Пабло Симон не сподівався такої запальної мови від зазвичай стриманого чоловіка. Але в часи, коли панує кривда, коли на вогнищах спалюють причинних і дітей, що страждають на епілепсію, дуже важко зберігати ілюзії та незворушність.

Хвилини мовчання впали жалобним саваном на прикрі спогади бесідників. Їм досі чулося волання шевцевого сина: «Мамо, мамо! Я горю!». В уяві вони знову бачили жінку, яку гвардійці підпирали списами і безжально штрикали зчорніле, пойняте вогнем тіло.

– Та менше з тим. Повернімося до теми нашої розмови.

Раптом каптурник підхопився з місця. Пабло Симон обернувся і побачив, що до них біг, обминаючи перешкоди і розпачливо розмахуючи руками, якийсь братчик. Решта каптурників кинулась до замаскованих ляд, що вели в підземелля. Вони скидалися на привидів, що повертаються до своїх склепів.

– Брате! Брате! А де брат Дванадцятий? Де Шістнадцятий?

– Гадаю, біля дзвіниці. А що сталося? Ти дуже стривожений, любий юначе.

– На те є причина, брате Одинадцятий. Численні військові відділи блокували всі підходи до руїн, а з заходу прямує давнім шляхом отець Педро на чолі загону з п’ятдесяти озброєних до зубів добірних гвардійців Інквізиції. Вони ось-ось будуть тут!

Каптурник, що приніс таку зловісну новину, зник у напрямку допівзруйнованої дзвіниці.

Пабло Симон розгледів на шляху колону людей. Він спохмурнів і зціпив зуби.

– Я з ними порозуміюсь. А от тобі загрожує вогнище Інквізиції, – як завжди спокійно мовив каптурник.

– Дарма! Я не можу залишити вас самого з тими катами!

– Ти не зрозумів? Тікай, доки не пізно!

– Ні! І горе тому негідникові, що зачепить вас чи скривдить!

– Хіба я не казав тобі, що наш союз має ґрунтуватися на любові, а не зненависті?

– Моя зненависть – це Любов до Людства! Я не святий, і ненавиджу душогубів!

– Досить! Вони вже тут. Мерщій ховайся! Замри і мовчи, хоч би що ти побачив! Але застерігаю: якщо втечеш, братчики знайдуть спосіб заткати тобі рота.

– Я залишаюся тут не зі страху, а з доброї волі… Не знаю, хто ви, але хай вам щастить!

Пригинаючись до землі, він відбіг на кілька кроків і пірнув у грот між руїнами.

Тим часом до каптурника мовчки приєдналося двоє братчиків.

Смолоскипи наближалися. Непрохані гості вже подолали зруйнований мур довкола давнього замку. Пабло Симон бачив зі своєї криївки у грубому мурі, як братчики сховали під камінням свої каптури і підперезалися, ставши враз звичайнісінькими священнослужителями. Можливо, так воно й було?

У світлі десятків смолоскипів холодно виблискувала зброя. Небавом юнак упізнав отця Педро. Високий і огрядний клірик чалапав по уламках, що всипали давні хідники, розставивши задля рівноваги руки. Смолоскипи висвітлювали червоне обличчя з дрібними рисами, маленьким носом, скошеним підборіддям та глибоко посадженими оченятами, що зле світилися. Його важко було назвати людиною високих ідеалів чи великого інтелекту, але кмітливості й винахідливості йому не бракувало. Це був гідний супротивник.

Перші люди зі смолоскипами наблизились до трійці братчиків. Пабло Симон ледь не скрикнув від подиву. Таємничим каптурником, з котрим він вів бесіди, виявився добре йому знаний отець Матео.

– Недарма мені здавався знайомим його голос, – прошепотів юнак. Двох інших він знав лише з обличчя. Вони служили в новій каплиці у горах.