Незабаром почали з’являтися перші перехрестя: одні відгалужувалися ліворуч і вели в бік моря – до царства небрукованих брудних вуличок і геть розвалених будинків; інші ж туди, де ще відчувалася присутність колишньої міської заможності. Я, як і раніше, не зустрічав на вулицях місцевих мешканців, хоча подекуди вже траплялися ознаки явної заселеності: то там, то тут миготіли фіранки на вікнах, траплялася поодинока машина, припаркована біля краю тротуару. Самі ж тротуари тут перебували в помітно кращому стані, і хоча більшість будинків становили достатньо старі споруди – дерев’яні та цегляні конструкції початку ХІХ століття, вони все ж справляли враження по-справжньому житлових будинків. У мені несподівано спалахнув вогонь справжнього аматора антикваріату, і тому незабаром, з усе наростаючим зацікавленням, я вдивлявся в багату оздобу цього старовинного міста, яке поринуло в повний занепад, і майже забув про огидний сморід і про свою відразу до цього зловісного місця.

Однак, перш ніж досягти пункту свого призначення, я все ж був змушений відчути ще дещо неприємне і навіть трохи болісне. Автобус в’їхав на якусь подобу міської площі, на протилежних краях якої стояло по церкві, а в самому центрі розмістилися забрьохані залишки того, що в минулому, вочевидь, мало бути клумбою. Повернувши голову праворуч у бік перехрестя неподалік, я побачив масивну та громіздку будівлю з колонами. Її колись білий тиньк тепер набув землисто-сірої барви і добряче облупився, а вивіска, що висіла на фронтоні, виконана золотим по чорному, здавалася настільки полинялою та вигорілою, що я з великими труднощами розібрав написані на ній слова: «Езотеричний орден Даґона». Так ось де раніше базувалася масонська ложа! А тепер, вочевидь, облаштувала собі лігво секта шанувальників поганських культів… Поки я вчитувався в напівстерті літери напису, мою увагу раптом відволік хрипкий дзенькіт явно тріснутого дзвона, що висів на протилежному боці вулиці, і я відразу ж повернув голову і визирнув у вікно автобуса.

Звук лунав від вельми присадкуватої кам’яної церкви, зовнішній вигляд якої явно вказував на те, що збудована вона була набагато пізніше, ніж будинки, що її оточували. Причому творці храму, либонь, вирішили вдатися до незграбної спроби наслідувати традиції ґотики і тому спорудили непропорційно високий перший поверх із замкненими віконницями вікнами. Хоча стрілки на годиннику з того боку будівлі, що постала перед моїми очима, були відсутні, я збагнув, що ці грубуваті, хрипкі удари означали одинадцяту годину. Відразу ж услід за цим із моєї свідомості випарувалися всі думки про час, оскільки на їхнє місце бурхливим потоком хлинули яскраво окреслені образи, сповнені непередаваного жаху, причому сталося це ще навіть до того, як я встиг уторопати, що саме сталося. Двері до церкви були розчахнуті, оголюючи прямокутник вугільного мороку, що зяяв за нею, і простір цього прямокутника (або мені це лише здалося) перетнув якийсь індивід. Мою свідомість обпалив спалах миттєво пережитого страху, який видався мені ще жахливішим саме тому, що при ближчому та раціональному осмисленні в ньому начебто й не було нічого жаского.

Це був явно живий чоловік – перший, якщо не брати до уваги водія автобуса, котрого мені довелося побачити після того, як ми в’їхали в це місто, і коли б я був у врівноваженішому стані, мені, можливо, і не примарилося б у всьому цьому нічого дивного і тим більше лячного. За кілька секунд я усвідомив, що це був не хто інший, як пастор, одягнений у вельми незвичайну одежу, далебі, винайдену після того, як Орден Даґона видозмінив ритуали місцевих церков. Предмет, який спочатку привернув мою увагу і дуже зворохобив, була тіара, майже точна копія того експоната, який напередодні ввечері мені показувала пані Тілтон. З примхи моєї уяви цей предмет, здавалось, надавав неясним контурам обличчя і всій незграбній постаті крокуючого власника в якійсь подобі ряси вираз зловісного, невимовного гротеску. Незабаром я вирішив, що в цьому випадку не може йти ніякої мови про якесь втручання лячних фальшивих спогадів. Та й чи дивним було те, що якийсь місцевий таємничий культ обрав одним із своїх атрибутів і символів настільки унікальний головний убір, що був близьким і зрозумілим для всіх його послідовників хоча б із тієї простої причини, що був складовою частиною виявленого тутешніми мешканцями скарбу?

Незабаром на тротуарах по обидва боки площі з’явилися худі постаті молодих і вкрай відразливих на вигляд чоловіків, котрі човгали як поодинці, так і гуртами по двоє-троє. На нижніх поверхах деяких із напіврозвалених будинків подекуди розмістилися маленькі крамнички з вицвілими, ледь читабельними вивісками. Крім цього, з вікон автобуса я розгледів кілька припаркованих до тротуару вантажівок. З кожною хвилиною шум спадаючої води ставав дедалі явнішим і гучнішим, поки я нарешті не побачив споруджену прямо по ходу нашого руху достатньо глибоку загату, через яку був перекинутий широкий міст із металевими поручнями, що впирався протилежним своїм кінцем у просторий майдан. Проїжджаючи через міст, я крутив головою, намагаючись зафіксувати картину по обидва боки від загати, і побачив кілька фабричних будівель, що розмістилися на самому краю урвища, порослого травою, а подекуди й лисого. Далеко внизу бурунила маса води, в яку спадало щонайменше три грандіозних потоки водоспаду. У цьому місці гамір стояв просто приголомшливий. Перебравшись на протилежний бік річки, ми в’їхали на напівкруглу площу, зупинилися біля увінчаної куполом високої будівлі із залишками жовтуватої фарби на фасаді та потертою вивіскою, що сповіщала про те, що це і є «Джілмен-гауз», який стояв по праву руку від нас.

Я з чималим полегшенням вийшов із автобуса й одразу ж поніс свій чемодан до стійки портьє, яка розмістилася в глибині неабияк пошарпаного вестибюля готелю. На очі мені трапився лише один-єдиний чоловік. Це був старигань, позбавлений ознак того, що я вже почав про себе називати «інсмутською зовнішністю». Але я вирішив не розпитувати його наразі ні про що з того, що настільки хвилювало та тривожило мене весь цей час, оскільки, як підказувала мені моя пам’ять, саме в цьому готелі, за чутками, не раз відбувалися доволі незвичні речі. Натомість я вийшов на площу й уважним, оцінюючим поглядом окинув панораму, що відкрилася переді мною.

З одного боку вимощеного бруківкою простору тягнулася смужка річки. Інший був заповнений низкою цегляних будинків із похиленими дахами, що стояли півколом і належали приблизно до періоду близько 1800 року. До площі тиснулися кілька вулиць, що тяглися на південний схід, південь і південний захід. Лампи на ліхтарях були маленькі й явно малопотужні, однак я не став цим перейматись, згадавши, що маю намір покинути це місто ще до настання темряви, хоча місяць, мабуть, мав би бути яскравим і світлим. Усі будівлі тут перебували в цілком пристойному стані, причому в деяких комерційні заклади ще працювали: в одній продавали бакалію, в інших був похмурий на вигляд крихітний ресторан, аптека, невелика база торгівлі рибою, поруч ще одна, а в найдальшому, східному закутку площі, біля річки, розмістився офіс єдиного в місті промислового підприємства – золотоочисної компанії Марша. Я помітив приблизно з десяток людей і чотири чи п’ять легкових автомобілів і вантажівок, безладно розкиданих по всій площі. Без зайвих пояснень було ясно, що саме тут розташований центр ділової активності та соціального життя Інсмута. Десь удалині в східному напрямку проглядався водний простір гавані, на тлі якої височіли рештки колись величних і прекрасних ґеорґіанських дзвіниць. Поглянувши в бік протилежного берега річки, я побачив білу вежу, що вінчала те, що, як мені здалося, і було фабрикою Марша.

З якогось дива я вирішив почати своє знайомство з містом саме з бакалійної крамниці, власники якої, як мені здалося, не були корінними жителями Інсмута. У ній я застав одного лобуряку років сімнадцяти на вигляд, і з задоволенням виявив, що той вирізняється достатньою кмітливістю та привітністю, що обіцяло мені отримання найнеобхіднішої інформації, як то кажуть, із перших рук. Як я незабаром з’ясував, він і сам був схильний до спілкування, тому я почув, що йому остогидли і цей постійний запах риби, й усі ці замкнуті, похмурі мешканці міста. Розмова з будь-яким прибульцем була для нього справжнім задоволенням. Сам він родом із Архема, а тут жив із сім’єю, яка прибула з Іпсвіча, але за першої ж нагоди був готовий чкурнути звідси світ за очі. Його рідні дуже не подобалося те, що він працює в Інсмуті, проте управління компанії, якій належала ця крамниця, вирішило послати його саме сюди, а парубку ніяк не хотілося втрачати цю роботу.

За його словами, в Інсмуті немає ні публічної бібліотеки, ні торгової палати, а мені він порекомендував просто повештатися містом і самому все оглянути. Вулиця, по якій я приїхав на цю площу, називалася Федерал-стрит; на захід від неї розмістилися старовинні житла перших мешканців міста – Броуд, Вашингтон, Лафаєт та Адамс-стрит, тоді як на схід, у бік узбережжя, починалися суцільні нетрі. Саме в цих нетрях, на Мейн-стрит, я й спостеріг старі ґеорґіанські церкви, але їх усіх уже давно покинули парафіяни. За словами юнака, перебуваючи в цих кварталах, краще не привертати до себе уваги, особливо на північ від річки, позаяк люди там досить суворі та навіть злі. До речі, кілька мандрівників, котрі заблукали, зникли саме там.

Певні зони міста вважалися мало не забороненою територією. Зокрема, не радили довго стовбичити біля фабрики Марша, а ще коло діючих церков або близько того будинку з колонами на Нью-Чирч-Ґрін, в якому безпосередньо розмістився Орден Даґона. Ці церкви вельми незвичайні, оскільки не підтримують абсолютно ніяких контактів з іншими релігійними установами країни і в своїй діяльності використовують найхимерніші та найдивніші церемонії та шати. Їхня віра виразно ґрунтується на брехні та таємничих обрядах, нібито здатних забезпечити чудодійну трансформацію, що веде до певного тілесного безсмертя на цій землі. Духовний наставник молодого бакалійника, доктор Воллес із Ешберської методистської церкви в Архемі, настійно рекомендував йому не відвідувати жодну з церков в Інсмуті.

Щодо місцевих жителів, то він і сам до пуття нічого про них не знає. Вони дуже неговіркі та нелюдяні, як якісь тварини, що живуть у барлогах, і навряд чи хтось знає щось конкретне про те, як вони відпочивають, коли не рибалять. Якщо зважити на те, яку кількість міцних напоїв вони споживають, то можна припустити, що вони мало не весь день лежать п’яні, як чіп. Незважаючи на це, вони підтримують між собою взаємини своєрідного темного братерства, причому їх об’єднує саме презирство та ненависть до навколишнього світу, наче вони належать до якоїсь іншої й явно кращої для них сфери життя. Їхня зовнішність, особливо ці вирячені очі, (ще нікому не доводилося бачити, щоб бодай один раз вони моргнули) самі по собі дуже відштовхують, а голоси тим більш огидні. Страх бере, коли чуєш їхні співи у церквах ночами, й особливо під час їхніх головних свят або чогось на кшталт урочистих зборів, які влаштовуються двічі на рік – 30 квітня та 31 жовтня.

При всьому цьому вони обожнюють воду і люблять купатися як у річці, так і в гавані. Особливою популярністю користується плавання наввипередки до Рифу Диявола (причому, схоже, буквально кожен готовий брати участь у таких вельми непростих змаганнях). Коли ж мова заходить про цих людей, то маються на увазі відносно молоді їхні представники; щодо людей похилого віку, – то на них і зовсім страшно дивитися. Іноді, правда, бувають і серед них винятки, себто коли в їхній зовнішності немає абсолютно жодних відмінностей порівняно зі звичайними людьми (наприклад, у того ж таки портьє в готелі). Багато хто пробує дотумкати, що відбувається з отими літніми людьми, і чи не є «інсмутська зовнішність» такою собі своєрідною ознакою якогось захворювання, яке з віком охоплює людину все більше.

Природно, що лише дуже рідкісна недуга здатна викликати з досягненням зрілості настільки великі та глибокі зміни у самій структурі людського тіла, в тому числі деформації кісток черепа. Однак навіть спостерігаючи настільки незвичні наслідки таємничої хвороби, аж ніяк не можна зробити висновки, які наслідки вона має для людського організму загалом. При цьому молодий продавець відверто заявив, що скласти більш-менш цілісне уявлення з цього приводу вкрай складно, адже нікому ще не вдавалося (незалежно від того, скільки часу прожив у Інсмуті) встановити особисті стосунки з кимось із місцевих.

На його глибоке переконання, багато хто з них ззовні ще жахливіші або навіть страшніші за тих, хто хоча б інколи з’являється на людях. Тих узагалі тримають замкненими в особливих приміщеннях. Іноді до людей долинають реально незвичні та моторошні звуки. Подейкують, що портові халупи, розташовані на північ від річки, сполучені між собою підземними коридорами, що дозволило перетворити їх на справжнісінький «мурашник» для таких жахливих почвар. Неможливо навіть припустити, що за чужорідна кров (якщо, звісно, справа саме в ній) тече в їхніх жилах і чому вони стають саме такими. Були випадки, коли вони зумисне приховували своїх старих, якщо до їхнього будинку навідувалися різні урядові чиновники із зовнішнього світу.