За словами мого співрозмовника, немає жодного сенсу розпитувати самих аборигенів про все, що пов’язане з цим місцем. Єдиний, хто іноді встрявав у такі балачки, був старий (хоча і виглядав цілком нормально) дідуган, котрий жив у халупі на північній околиці міста і гаяв свій час, швендяючи неподалік від пожежної станції. Цьому сивому стариганю, котрого звали Зедок Аллен, було дев’яносто шість років, і крім того, що розум його, схоже, з роками помітно ослаб, раніше він мав славу відчайдушного гультяя. Це був напрочуд дивний і дуже обережний індивід, котрий до того ж постійно озирався, наче чогось або когось боявся, і в тверезому стані категорично відмовлявся балакати з будь-яким чужинцем. Однак він був майже не в силах встояти перед частуванням на дурняк, а коли напивався, бувало, пускався в спогади і свистячим шепотом описував деякі фантастичні історії зі свого життя. Втім, з подібних балачок можна було вицідити хіба дещицю інформації, що заслуговує на увагу, позаяк усі його історії дуже скидалися на марення причинного, що буяє загадковими й уривчастими натяками на неймовірні дива та жахи, які могли бути народжені лише його власною нездоровою уявою. Пиякові ніхто не вірив, і до того ж місцевим жителям дуже не подобалося, що захмелілий часто теревенить із чужинцями, а тому з’являтися з ним на людях, і тим більше – в присутності сторонніх, вдаватися до якихось розпитувань було вельми небезпечно. Можливо, саме від нього і походили всі ці дикі чутки та плітки, які ось уже багато років бентежили люд, котрий заселяв Інсмут.

Окремі «прийшлі» мешканці міста час від часу також кидали розрізнені, малозрозумілі та двозначні фрази подібного змісту, немов натякаючи на те, що насправді знають набагато більше, ніж кажуть. А тому було цілком імовірно, що між розповідями старого Зедока та потворними аборигенами Інсмута існував якийсь цілком реальний зв’язок. Решта мешканців міста ніколи не виходили з дому після настання темряви просто тому, що такі були правила. На додачу тутешні вулиці були настільки брудними та запущеними, що навряд чи котрійсь нормальній людині спаде на гадку думка волочитися по них нічної години.

Щодо ділової активності, то краще прямо визнати: та кількість риби, з якою поверталися рибалки, була просто вражаючою, хоча їм самим це з кожним роком ставало все менш вигідно, оскільки ціни продовжували падати і зростала конкуренція з боку великих підприємств-постачальників. Головним же бізнесом міста залишалася, природно, золотоочисна фабрика, комерційний офіс якої розмістився всього за кілька десятків метрів від того місця, де ми з молодим бакалійником підтримували нашу бесіду. Самого старого Марша теперішнє покоління містян ніколи не бачило, хоча він і виїжджав часом на виробництво, сидячи в закритій і щільно заштореній машині.

Поширювалася ціла купа чуток щодо того, як виглядає Марш тепер. Колись він мав славу мало не чепуруна, і люди стверджували, що він і зараз носить допотопний едвардіанський костюм, достатньо вдало підігнаний до його теперішньої, вкрай потворної фігури. Багато років в офісі всім порядкували його сини, але останнім часом і вони воліли не з’являтися на людях, залишивши провадити справи представникам молодшого покоління родини. Зовні сини та доньки Марша помітно змінилися, особливо старші, і казали, що їхнє здоров’я з кожним роком підупадає.

Одна з доньок Марша була вкрай огидна, схожа на рептилію жінка, котра в надлишку чіпляла на себе всілякі химерні коштовності, виготовлені явно в тих же традиціях, що і загадкова тіара з музею в Ньюберіпорті. Моєму співрозмовнику також не раз доводилося бачити на ній такі прикраси, які, на думку оточуючих, були частиною якогось старовинного скарбу – чи то піратського, чи й зовсім пекельного. Священики й інші церковні служителі (або як вони там себе називали) в особливих випадках натягали собі на голови подібні прикраси, хоча рідко кому вдавалося зустріти такі речі в щоденному житті. Взірців таких коштовностей молодий бакалійник особисто не бачив, хоча, за словами інших людей, їх аборигенам не бракувало.

Марші, так само як і троє старовинних місцевих родів – Вейти, Джілмени й Еліоти, – вели підкреслено відокремлений спосіб життя. Мешкали вони в величезних будинках на Вашинґтон-стрит, причому дехто з них – ті, хто були зовні найпотворніші та найогидніші, – ніколи не з’являлися на людях і постійно перебували в прихованих від сторонніх очей притулках. Час від часу надходили повідомлення про смерть того чи іншого члена якоїсь із цих старовинних династій.

Попередивши мене щодо того, що багато міських покажчиків і написів уже зовсім непридатні, а то і зовсім кудись поділися, молодик люб’язно погодився накреслити мені якусь подобу плану міста, вказавши на ньому основні пункти, які могли б привернути мою увагу. Ледве глипнувши на це, я відразу ж уторопав, наскільки неоціненну допомогу може надати мені навіть така імпровізована мапа, і тут же зі словами щирої вдячності сховав її до кишені. Із сумнівом поставившись до кулінарних смаколиків тутешнього ресторану, я обмежився тим, що купив побільше сирних крекерів та імбирних пряників, аби трохи пізніше замінити ними традиційний ленч. Мій план полягав у тому, щоб, потинявшись головними вулицями міста, спробувати погомоніти з кожним, хто ще не належить до числа аборигенів, кого зустріну по шляху, і встигнути на восьмигодинний автобус до Архема.

Саме по собі місто, як я вже встиг переконатися, було типовим взірцем загального занепаду та розпаду громади, однак, не вникаючи в соціологічні проблеми Інсмута, я вирішив обмежитися оглядом його архітектурних пам’яток. Так я і почав свою осмислену, хоча багато в чому і заплутану мандрівку вузькими похмурими нетрями та вулицями. Пройшовши мостом і повернувши в бік одного з бурхливих потоків води, я опинився майже поруч із фабрикою Марша, яка здалася мені на диво тихою як для промислового підприємства такою штибу. Її будівля стояла біля самого краю крутого урвища поруч із мостом і досить недалеко від місця сполучення кількох вулиць (колись, мабуть, була центром суспільного життя міста, але після революції ним стала теперішня міська площа).

Пройшовши вузьким мостом, я потрапив у цілковито безлюдну дільницю, сама атмосфера якої змусила мене мимоволі знітитися. Просіли, а подекуди й обвалилися, притиснулися один до одного двосхилі дахи, відтак утворюючи химерний зубчастий візерунок, над яким височів доволі непрезентабельний обезголовлений шпиль старовинної церкви. У деяких будинках уздовж Мейн-стрит явно хтось жив, хоча основна частина обійсть була давно покинутою. Спускаючись немощеними бічними вуличками, я бачив численні чорні, зяючі віконні діри занедбаних халуп, деякі з яких схилилися набік, загрозливо нависаючи над напівзруйнованими фундаментами. Сам по собі вигляд цих віконних очниць був настільки неприродний і лякливий, що мені вартувало неабиякої хоробрості завернути в східному напрямку та рушити ще далі в бік океанського узбережжя. Моторошні відчуття при вигляді спорожнілих будинків наростали навіть не в арифметичній, а швидше в геометричній прогресії в міру того, як збільшувалася кількість разюче старих споруд, що оточували мене, від чого створювалося враження, ніби я опинився в якомусь містечку цілковитого занепаду. Один лише вигляд цих нескінченних вулиць, просочених пусткою та смертю, в поєднанні з масою спорожнілих, гнилих, чорних кімнат, відданих на поталу всюдисущим павукам і завійним хробакам, мимоволі породжував атмосферу первісного, тваринного страху та відрази, розігнати яку навряд чи змогла б навіть найжиттєдайніша оптимістична філософія.

Фіш-стрит була настільки ж пустельною, як і Мейн-стрит, хоча й відрізнялася від неї достатком приміщень складів із цегли та каменю, що перебували, варто сказати, в чудовому стані. Майже як дві краплі води, на неї була схожа й Вотер-стрит, із тією лише різницею, що в ній були просторі отвори, звідки починався шлях до портових причалів.

За весь цей час я не зустрів жодної живої душі, якщо не брати до уваги рибалок, котрі сиділи віддалік на хвилерізі, і не почув жодного звуку, крім плюскоту приливних хвиль, що накочувалися на берег гавані, та далекого гуркоту менаксетського водоспаду. Поступово місто починало все більше діяти мені на нерви, і я, повертаючись назад через розхитаний міст на Вотер-стрит, раз по раз нишком озирався назад. Міст на Фіш-стрит, судячи з мапи, був зовсім зруйнований.

На північ від річки почали траплятися ознаки убогого, злиденного життя: в деяких будинках на Вотер-стрит займалися пакуванням риби; зрідка траплялися залатані дахи з ледь димлячими коминами; звідкілясь долинали розрізнені незрозумілі звуки, водночас подекуди стали траплятися скорчені людські постаті, котрі ледве човгали ногами, повільно пересуваючись брудними, немощеними вулицями. І все ж, навіть незважаючи на всі ці слабкі прояви життя, маю визнати, що на мене ця дрібна подоба людського існування справляла ще гнітючіше враження, ніж навіть запустіння південної частини міста. Одна обставина особливо різко впадала в вічі: люди тут здавалися набагато зловіснішими та відразливішими, ніж у центральній частині міста. Тому я кілька разів спіймав себе на думці, що перебуваю в якомусь фантастично ворожому середовищі, сутність якого, однак, як і раніше, залишалася цілком невловимою для моєї свідомості. Ясно було одне: неприродна, гнітюча напруга місцевих жителів проявлялася тут яскравіше, ніж у глибині міста, й якщо специфічна «інсмутська зовнішність» була не просто віддзеркаленням стану психіки, а справжнісінькою недугою, то варто припустити, що портові райони стали просто притулком найважчих і найзапущеніших випадків таємничого захворювання. Одна обставина, проте, викликала у мене особливо гостре роздратування – це були ті самі розрізнені, примарні, нечіткі звуки, які я чув у найнесподіваніших місцях. За своєю логікою вони начебто мали лунати з житлових будівель, проте дивним чином чулися найкраще саме поблизу явно занедбаних, давно забутих споруд. Там ніби хтось безперервно чимось шкрябав, шелестів, шарудів, а інколи загадково хрипів, тому мені одразу ж пригадалися слова бакалійника про якісь таємничі підземні тунелі. Несподівано я мимоволі задумався про те, як же насправді звучать голоси місцевих жителів. У цьому кварталі мені ще жодного разу не довелося чути людської мови (хоча, відверто кажучи, особливого бажання для цього я й не мав).

Дійшовши лише до двох колись величних, а тепер перетворених на руїни церков на Мейн і Черч-стрит, я поквапився покинути ці мерзенні портові нетрі. Наступною зупинкою моєї подорожі мала б стати площа Нью-Черч-Ґрін, проте мені чомусь не захотілося знову проходити повз ту церкву, в дверній проймі якої я помітив примарну постать священика чи пастора в безглуздій сутані та дивній золотій тіарі, котрий так налякав мене. Крім цього, бакалійник наполегливо попереджав мене про те, що церкви і зала Ордену Даґона були саме тими місцями, поруч із якими стороннім показуватися зайвий раз аж ніяк не варто. Тому я продовжив рух по Мейн-стрит, потім завернув у бік центру та нарешті дістався Нью-Черч-Ґрін із півночі, після чого вступив на територію добряче пошарпаного району колись аристократичних Брод, Вашинґгон, Лафаєт та Адамс-стрит. Незважаючи на те, що ці колись виразно величні міські артерії тепер перебували у вкрай занедбаному та недоглянутому стані, їхній оточений старими в’язами простір все ще зберігав залишки колишньої гідності. Я блукав поглядом по обійстях і помічав, що багато з них перебували в старому вбогому стані, перемежовуючись із ділянками засмічених пустирів, проте в двох-трьох вікнах, як мені здалося, я помітив певні ознаки життя. На Вашинґтон-стрит стояла низка з чотирьох-п’яти таких будинків, причому кожен перебував у задовільному стані, з дбайливо підстриженими газонами та садами. Найшикарніший із них – із широкими, розташованими терасами квітниками, що тяглися до самої Лафаєт-стрит, як я здогадався, належав старому Маршу, горезвісному власнику золотоочисної фабрики.

На всіх цих вулицях я не помітив присутності жодної людини і чомусь пригадав, що упродовж блукання містом мені не траплялося на очі жодної собаки чи кішки. Інша обставина, яка не на жарт спантеличила мене на тлі навіть найкраще збережених і доглянутих будинків, – це те, що на всіх їхніх трьох поверхах і навіть у мансардах вікна були щільно запнуті віконницями. Скритність і незрозуміла конспіративність були, мабуть, невід’ємними рисами цього похмурого міста забуття та смерті, хоча мене невідступно продовжувало переслідувати відчуття, що за мною буквально всюди наглядає якийсь потаємний, уважний і немиготливий погляд.

Я мимоволі здригнувся, почувши триразовий удар надтріснутого дзвона зі старовинної дзвіниці, що розташовувалася десь лівіше від мене, і тут же чітко пригадав обриси присадкуватої церкви, звідки долинув цей звук. Прошкуючи по Вашинґтон-стрит у напрямку річки, я вступив у нову зону промисловості та торгівлі, що колись процвітала тут. Незабаром я побачив перед собою залишки розваленої фабрики, потім ще кілька аналогічних будівель (у контурах однієї з них підсвідомо вгадувалися залишки залізничної станції, що колись існувала тут), а правіше – критого моста, за яким також були прокладені рейки.

Неподалік від себе я побачив ще один міст, уже звичайний. Явно ненадійна споруда зараз була прикрашена попереджувальним транспарантом, однак я вирішив усе ж ризикнути і знову опинився на південному березі річки, де помічалися ознаки бодай якогось життя. Непримітні особи, котрі мляво тупцяли кудись, крадькома кидали в мій бік криві погляди, тоді як інші зиркали на мене з холодною цікавістю. Безумовно, Інсмут ставав усе нестерпнішим, і тому я попрямував по Пейн-стрит у бік головної площі в сподіванні знайти там хоча б якийсь транспортний засіб, здатний доправити мене до Архема ще до того, як настане година відправлення мого зловісного автобуса, яка здавалася мені неймовірно далекою.

Саме тоді я звернув увагу на напіврозвалену будівлю пожежної станції, яка розташовувалася ліворуч від мене, й одразу ж помітив стариганя з багряною пикою, кудлатою бородою, водянистими очима і в невимовному лахмітті, котрий, теревенячи з двома вельми неохайними, але все ж не схожими на аборигенів пожежниками, сидів на лаві поруч із входом. Я здогадався, що це був Зедок Аллен, той самий ненормальний, мало не столітній пияк.