II

Незадовго до того, як годинник вдарив десять разів, я вже стояв перед будівлею аптеки Геммонда на старій базарній площі в очікуванні інсмутського автобуса. У міру наближення призначеної години я помітив, що місце, де я перебував, усе більше перетворювалося в якийсь ізольований острівець, тоді як маси людей, що поспішали у справах врізнобіч, безумовно, прагнули опинитися подалі від нього. Таким чином я на власні очі переконався в справедливості слів залізничного касира щодо неприхильності містян як до самого Інсмута, так і до всього, що було з ним пов’язане, навіть до його автобуса. За кілька хвилин я помітив, що з-за рогу вигулькнув невеликий і неймовірно старий драндулет огидної брудно-сірої барви, який прогуркотів по Стейт-стрит, розвернувся та під’їхав до тротуару, на якому стояв я. Я відразу ж уторопав, що це саме той транспортний засіб, якого очікував, причому мій здогад незабаром підтвердила ледве читабельна вивіска над лобовим склом автобуса: «Архем–Інсмут – Ньюберіпорт».

У салоні сиділо всього троє пасажирів – двійко смаглявих, вельми похмурих чоловіків і хлопець. А коли автобус зупинився, вони незграбно вибралися з нього і мовчки, якось навіть крадькома, попрямували вгору по Стейт-стрит. Водій також виліз зі своєї кабіни, і я відпровадив його поглядом, поки він переходив дорогу в бік аптеки, де, вочевидь, мав намір щось купити. Це, як я збагнув, і був Джо Сарджент, про котрого мені розповідав касир. Проте я ще не встиг як слід розглянути рис його обличчя, коли мене раптово охопило, немов хвилею накрило, почуття невиразної нехоті і навіть огиди, яку я не міг ні второпати, ні пояснити. Мені чомусь здалося цілком природним, що місцеві жителі уникають їздити на автобусі, яким керує такий чоловік, і взагалі намагаються звести до мінімуму будь-які контакти як із ним самим, так і з його земляками.

Коли водій вийшов із аптеки, я пильніше придивився до нього, намагаючись з’ясувати причину почуття, що раптово переповнило мене. Це був худий чоловік зросту десь під шість футів, із похилими плечима, одягнений у пошарпаний цивільний одяг синього кольору та потерту кепку для гри в гольф. На вигляд йому було, мабуть, років тридцять п’ять, хоча дивні глибокі складки з боків шиї дуже старили цього чоловіка, особливо якщо не придивлятися до його придуркуватого, невиразного обличчя. У нього була вузька голова, вирячені водянисто-блакитні очі, які, як мені здалося, ніколи не моргали, плаский ніс, скошені чоло та підборіддя і дивно недорозвинені вуха. Його підборіддя та товста верхня губа, так само, як і вкриті великими порами сіруваті щоки, були практично позбавлені будь-якої рослинності, якщо не брати до уваги рідких жовтуватих волосків, які де-не-де кучерявилися, а де-не-де лежали прилизаними, злиплі в нерівні обрідні пасма, тоді як сама шкіра була якоюсь шорсткою і лущилася, немов від невідомої мені хронічної хвороби. Руки у нього були великі, вкриті грубими венами, також дуже неприродного сірувато-блакитного відтінку. На тлі доволі масивних кистей пальці виглядали безглуздо короткими і, здавалося, були постійно підігнуті, навіть втиснуті в товщу долонь. Поки він повертався до автобуса, я звернув увагу і на незграбну хитку ходу, а також на те, що ступні чоловіка були просто гігантського розміру. Чим довше я на них витріщався, тим дужче мене охоплював подив: як же він примудряється знаходити собі взуття потрібного розміру?

До всього цього у нього був якийсь неохайно-засмальцьований вигляд, що лише посилювало мою огиду до його зовнішнього вигляду. Либонь, він працював або жив десь неподалік від риболовецьких доків, оскільки за ним тягнувся шлейф різкого, характерного запаху риби. І все ж, якщо в його жилах і текла якась чужорідна кров, то я навіть не наважувався припустити, якій саме расі вона могла б належати. Всі дивацтва та безглуздя його зовнішності були, безумовно, не азійського, полінезійського чи негроїдного походження. І все ж я тепер багато в чому розумів людей, котрі вважали його чужинцем, хоча мені здалося, що мова тут може йти не стільки про чужоземний вигляд, скільки про біологічне виродження.

Виявивши, що, крім мене, інших пасажирів на цей рейс явно не буде, я відчув явну досаду, оскільки з якоїсь незрозумілої причини аж ніяк не прагнув здійснити поїздку наодинці з таким водієм. Однак, коли настав відповідний час, я був змушений приборкати свої вибагливі сумніви та поліз за водієм до салону, засунув йому при вході долар і пробурмотів одне-єдине слово: «Інсмут». Він простягнув мені решту – сорок центів – і на мить окинув мене прискіпливим поглядом, хоча при цьому не промовив ані слова.

Я вибрав собі місце подалі від кабіни, але з того ж боку, де сидів і він, бо дуже вже хотілося під час поїздки помилуватися панорамою берегової лінії.

Нарешті старий транспорт різко чхнув, пихнув хмарою вихлопних газів і шумно загуркотів по бруківці повз старі цегляні будівлі, що вишикувалися уздовж Стейт-стрит. Я зиркав на людей, котрі проходять за вікном, і мені чомусь здалося, що всі вони уникали дивитися в бік автобуса, що проїжджав повз них, або, точніше, намагалися робити вигляд, що не дивляться на нього. Незабаром ми повернули ліворуч на Гай-стрит, де дорога виявилася рівнішою та гладшою. Наш шлях пролягав повз великі старовинні обійстя раннього республіканського періоду і ще старіших колоніальних фермерських хатинок, потім ми минули Ловер-Ґрін і Паркер-рівер, відтак нарешті виїхали на довгу та монотонну дорогу, що тяглася уздовж відкритого всім вітрам берега.

День видався доволі теплий і сонячний, проте піщаний, подекуди порослий осокою та приземкуватим чагарником ландшафт ставав із кожним кілометром шляху все безлюднішим. Зі свого вікна я бачив сині води та піщану лінію острова Плам – на той час ми майже впритул наблизилися до берега, опинившись на вузькій дорозі, яка відгалужувалася від основного шосе, що зв’язувало Ровлі з Іпсвічем. Я не помічав ніяких споруд, а за станом доріг припустив, що рух у цій частині місцевості – не надто жвавий. На невисоких, поїдених вітрами та негодою телеграфних стовпах було натягнуто всього два дроти. Часом ми проїжджали по грубо збитих дерев’яних мостах, перекинутих через утворені припливом протоки, велика мережа яких простягалася далеко вглиб і робила цей район ще більше ізольованим і самотнім.

Одного разу я помітив давно зотлілі пеньки і майже повністю зруйновані залишки кам’яного фундаменту, що трохи виступав над хиткими пісками. Це нагадало мені сторінки якоїсь книжки про історію цієї місцевості, в якій йшлося, що колись це був мирний і щільно заселений людьми район. Все змінилося, як було викладено у виданні, майже раптово, відразу після епідемії 1846 року. Й якщо вірити старовинним переказам, мало якийсь зв’язок із прихованими бісівськими силами. Насправді ж, як я міркував, все пояснювалося лише нерозумною вирубкою лісу вздовж берегової лінії, що позбавило місцевість її природного захисту і відкрило шлях для навали пісків, що їх підганяють вітри.

Незабаром острів Плам остаточно зник із поля зору, і ми побачили безмежний простір Атлантичного океану, що розкинувся ліворуч від нас. Наша вузька дорога стала круто завертати догори, й я відчув дивний неспокій, коли вибалушився на самотню гірську гряду, що виднілася попереду, де порита коліями стрічка дороги, здавалося, тулилася до блакитного неба. Складалося таке враження, ніби автобус мав намір продовжувати своє нескінченне сходження, залишаючи позад себе заселену людьми землю і прагнучи поєднатися з незвіданою таємницею горішніх шарів повітря та склепіння небосхилу. Запах моря набув зловісного прихованого сенсу, а мовчазно похилена, напружена спина і вузька голова водія стали здаватися мені особливо ненависними. Глипнувши на нього, я помітив, що задня частина його черепа, як і щоки, майже позбавлена волосяного покриву, і лише клаптики жовтуватої рослинності вкривають сіру поверхню його потилиці, що дуже лущиться.

Нарешті ми досягли вершини пагорба, й я зміг окинути поглядом велику долину, що розляглася внизу, де річка Менаксет зливалася з притоками та завертала на північ уздовж витягнутої низки скелястих гір, а потім повертала до мису Анни. У серпанку, зазираючи далеко до горизонту, я зміг розрізнити розмиті обриси гори, що самотньо стриміла. Це був Кінґспорт-гед, увінчаний старовинною і дуже давньою будовою, про яку склали так багато леґенд. Однак уже за мить всю мою увага захопила ближча панорама, яка розкинулася прямо під нами. Це був той самий оповитий похмурими тінями підозри та загальної неприязні Інсмут.

Я побачив досить велике місто, що розкинулося попереду й унизу, заповнене компактними будівлями, проте в ньому виразно відчувався незвичний дефіцит видимого, відчутного життя. Над хитросплетінням чорних коминів не курився жоден дим, а три високі нефарбовані дзвіниці самотньо маячили на тлі виднокраю, який омивало море. Шпиль однієї з них був добряче зруйнований, а трохи нижче в ній і ще в одній, сусідній, чорніли круглі отвори, що залишилися від баштових годинників, які колись розміщалися в них. Неосяжна для погляду маса провислих двосхилих дахів і загострених фронтонів будинків із глибокою ясністю свідчили про явний занепад, що далеко зайшов. А в міру того, як ми просувалися безлюдною дорогою, я міг із усе більшою виразністю бачити, що в багатьох дахах зяють чорні провалля, а деякі завалилися цілком. Були там і великі квадратні будинки, збудовані в ґеорґіанському стилі, з нечіткими куполоподібними дахами. Розташовувалися вони переважно далеко від краю води, і, можливо, саме тому кілька з них виглядали ще відносно міцними. В бік материка тяглася проіржавіла, поросла травою залізнична гілка, обрамлена похиленими телеграфними стовпами (цього разу без дротів) і ледь помітні смужки старих сільських доріг, що сполучали місто з Ровлі й Іпсвічем.

Найбільш явні ознаки занепаду позначалися неподалік від берегової лінії. Хоча в самій її гущі я зміг розрізнити білу вежу цегельної будівлі, що достатньо непогано збереглася та віддалено нагадувала якусь невелику фабрику. Довга лінія гавані була рясно засмічена піском і обгороджена старовинними на вигляд кам’яними хвилерізами, на яких я почав смутно розрізняти крихітні постаті рибалок навсидячки. У найдальшому її краї виднілося те, що було схоже на залишки фундаменту маяка, який колись стояв там. Піщаний язик ніби утворював внутрішню поверхню берегової лінії гавані, й я помітив, що на ньому стояли старі халупи, які застигли в безпосередній близькості від смуги суходолу з рибальськими плоскодонками, що мали спущені у воду якорі, і безладно розкидані по берегу рибальські кошики для риби й омарів. Єдине глибоке місце, як мені здалося, було там, де русло річки, що протікала за баштовою будівлею, завертало на південь і поєднувалося з океаном біля далекого краю хвилерізів.

То там, то тут виднілися залишки напівзруйнованих причалів, що трохи нависали над водою своїми понівеченими, геть зогнилими краями, причому ті з них, які тяглися далі на південь, здавалися найстарішими. А далі, вже в океанському просторі, я зміг розрізнити, навіть незважаючи на високий приплив, довгу чорну смужку суходолу, що ледь виступала над водою, яка, з огляду на всю свою невизначеність і розмитість, чомусь здалася мені доволі зловісною. Наскільки я міг утямити, це й був Риф Диявола. Споглядаючи на нього, я відчув дивний і майже невловимий потяг до цього місця, яке, мабуть, мало призначення лише посилити похмуру відразу до цього місця, що вже встигла сформуватися у мене під впливом почутого. Варто визнати, що цей ледь помітний відгомін нового відчуття видався мені навіть тривожнішим, ніж первісне враження від міста.

Проїжджаючи повз старі, спорожнілі хатинки фермерів, кожна із яких відрізняла від сусідніх лише ступенем своєї руйнації, ми не зустріли жодної живої душі. Проте незабаром я помітив кілька заселених житлових споруд. У вікнах деяких із них замість розбитого скла виднілися подерті килимки, а на захаращених подвір’ях усюди валялися черепашки та здохла риба. Кілька разів мені на очі потрапляли силуети апатичних на вигляд людей, котрі копали щось у неохайних городах або збирали якихось молюсків на пляжі, пропахлому рибою, та зграйки брудних дітлахів із обличчями, як у мавп, які бавилися біля зарослих бур’яном ґанків своїх осель. Вигляд цих людей здався мені навіть більш гнітючим, ніж найпохмуріші міські будівлі, позаяк в обличчях і рухах майже всіх позначалися характерні ознаки, які викликали у мене інстинктивну відразу і навіть огиду (хоча я і не міг до ладу второпати, звідки виникають такі почуття). На якусь мить мені здалося, що ці специфічні особливості зовнішності нагадували мені якусь картинку, яку я, можливо, бачив уже колись, відчуваючи при цьому напад відчайдушної меланхолії та жаху, проте доволі скоро подібні фальшиві спогади випарувалися з моєї уяви.

Як тільки автобус спустився до міста, до мене став долинати виразний гуркіт водоспаду, що шумів на тлі неприродного спокою та тиші. Похилені, нефарбовані будинки стояли тут щільною низкою, облямовуючи дорогу обабіч, і своїм виглядом більшою мірою, ніж усе те, що ми бачили досі, нагадували саме міські будівлі. Переді мною відкрилася типова вулична панорама, і де-не-де я міг розрізнити ті місця, де колись пролягали вимощені бруківкою й облямовані цегляними бровками тротуари. Всі ці будинки, як мені здалося, були цілком безлюдні, а в ряді місць між ними зяяли величезні отвори, і лише за залишками напіврозвалених коминів і стін льохів можна було припустити, що колись там також стояли будинки. І над усім цим зависав всепроникний, задушливий запах риби, нудотнішого та гидкішого за який мені ще не доводилося зустрічати жодного разу в житті.