Та епідемія, що вибухнула 1846-го, схоже, витравила з міста всю його кращу кров. Узагалі, зараз там живе бозна-хто, та й Марш, так само як і інші багатії, також анітрохи не кращий за решту. Як я вже казав, зараз там живуть максимум чотириста осіб, і це незважаючи на те, що, за чутками, порожніх будинків у них – хоч греблю гати. Мені особисто здається, що ці люди – всього лише «біле сміття», як кажуть у нас на півдні, – безчесні, підступні, люблять усе робити тишком-нишком. Ловлять гори риби і омарів, а потім вивозять товар вантажівками. Дивно якось усе ж виходить: навколо риби – кіт наплакав, а вони аж неводи часом витягти не можуть.
І ніхто ніколи не може добряче простежити за переміщенням цих людей або хоча б встановити їхню чисельність – шкільні інспектори та переписувачі, бувало, з ніг збиваються, а все дарма. І, скажу вам щиро, приїжджих туристів в Інсмуті не толерують. Я особисто чув, що кілька приїжджих бізнесменів і урядовців зникли там без сліду, а ще один узагалі схибнувся – він зараз у шпиталі в Денвері. Вочевидь, так його ті чорти налякали…
Загалом, якби я був на вашому місці, нізащо не пішов би туди проти ночі. Сам я там жодного разу в житті не був і бажання їхати до них у гості не маю, й край. Утім, гадаю, вдень вам там буде достатньо безпечно, хоча тутешні жителі стали б вас і від такої поїздки відмовляти. Але якщо вже ви такий шанувальник усіляких пам’яток та іншої старовини, то Інсмут – саме те, що вам треба…
Після розмови з касиром частину вечора я провів у публічній бібліотеці Ньюберіпорта, намагаючись знайти додаткову інформацію про Інсмут. Спробувавши розпитати місцевих жителів у крамницях, шинках, гаражах і на бензозаправних станціях, я виявив, що на всі мої розпитування вони реагують ще дивніше, ніж навіть передбачав касир. Тому вирішив не гаяти часу на спроби подолати їхню інстинктивну замкненість. Була в їхній поведінці якась похмура підозрілість, ніби вони відчували щось лихе в кожному, хто проявляв підвищену цікавість до всього, що мало стосунок до Інсмута. Зазирнувши до місцевого відділення Християнської спілки молоді, я поспілкувався з клерком, котрий узявся відмовляти мене від будь-якої поїздки до цього похмурого і гнітючого місця. Та й люди в бібліотеці казали загалом щось подібне. Коротко кажучи, в очах доволі освічених людей Інсмут поставав таким собі бастіоном суспільного занепаду та загнивання.
Бібліотечні історичні довідники з регіону, який мене зацікавив, також виявилися вельми скупими, якщо не брати до уваги мізерної інформації про те, що місто заснували 1643 року. До революції це був жвавий порт. На початку ХІХ століття там розмістилася велика військово-морська база, а згодом у ньому збереглася лише невелика фабрика, яка працювала на енергії води з річки Менаксет. Епідемія та народні хвилювання 1846-го висвітлювалися доволі мляво, немов ця сторінка лягала ганебною плямою на всю історію округи.
Настільки ж мізерною була інформація про той занепад, який стався в житті міста пізніше, хоча загалом цю обставину сумнівам не піддавали. Після громадянської війни вся промислова активність обмежувалася лише діяльністю золотоочисної компанії Марша, а торгівля золотими зливками була єдиним більш-менш значним доповненням до традиційно поширеного в цих краях рибальства. Великі риболовецькі компанії з часом стали складати їм усе більшу конкуренцію, систематично знижуючи ціну на свою продукцію, проте нестачі самої риби в Інсмутській гавані ніколи не відчувалося. Іноземні ж кораблі рідко займалися промислом у цих місцях, хоча й були деякі непрямі та ретельно замасковані ознаки того, що поляки та португальці намагалися було закидати свої сіті, проте їх дуже рішуче витурили геть.
Найцікавішими виявилися згадки про коштовні прикраси, які смутно асоціюються з Інсмутом. Ця тема вельми зацікавила місцеву громаду, оскільки їм навіть дали оцінку експерти Міскатонікського університету в Архемі, а деякі з взірців експонували в демонстраційній залі Історичного товариства в Ньюберіпорті. Фрагментарні описи цих виробів не рясніли особливими подробицями і виявилися загалом достатньо прозаїчними, проте за ними явно проглядався прихований натяк на якісь дивні обставини. Було в усіх цих описах щось настільки химерне та навіть спокусливе, що я ніяк не міг викинути цю інформацію з голови і, незважаючи на доволі пізню годину, вирішив оглянути місцевий зразок. Як мені сказали, це був великий виріб незвичайної форми, що слугував чимось на кшталт тіари, якщо, звісно, таке можливе.
Бібліотекар написав коротку рекомендаційну записку керівнику товариства, пані Анні Тілтон, котра жила зовсім неподалік. І після короткої бесіди ця стара леді була настільки люб’язною, що особисто відпровадила мене в окремо розташовану будівлю, позаяк час ще не був пізній, і такий огляд було реально здійснити. Колекція і справді справила на мене неабияке враження, однак я був одержимий лише однією думкою: ближче розглянути химерний експонат, що виблискував у променях електричного освітлення в кутовій пристінній шафі приміщення.
Не треба мати підвищену сприйнятливість до краси, щоб мимоволі затамувати подих при вигляді виробу дивної, чужої та бурхливої фантазії, що спочивав на пурпуровій оксамитовій подушці. Навіть зараз я лише з великими труднощами можу описати, що саме побачив, хоча, без сумніву, це був якийсь різновид тіари, як свідчила пояснювальна табличка. Висока спереду, вона мала широке та химерно загнуте з боків обрамлення, й якщо й призначалася для голови, то такої, що має незвичну, навіть безглузду еліптичну форму. Зроблена вона була в основному із золота, хоча домішки якоїсь загадкової та світлішої речовини туманно натякали на те, що насправді це був вельми незвичайний сплав золота з якимось настільки ж прекрасним, але цілком невідомим мені металом. Вона перебувала в бездоганному стані, і можна було годинами милуватися її разючими, загадковими і зовсім нетрадиційними контурами – деякі з них були строго геометричними, а в окремих явно простежувалися мотиви морської тематики, вигравійовані на основному тлі з непідробною майстерністю та талантом справжнього художника.
Чим довше я споглядав цей експонат, тим більше він мене заворожував; але було в цій пишноті щось таке, що викликало невиразний неспокій, хоча я б не взявся конкретніше описати стан, що охопив мене тієї миті. Спочатку я міркував, що саме дивна, явно неземна привабливість прикраси справила на мене таке разюче та тривожне враження. Всі інші предмети мистецтва, які мені колись доводилося бачити, мали стосунок до цілком конкретного расового чи національного стилю або ж, наслідуючи певні модерністські традиції, без жалю відкидали будь-який натяк на якийсь конкретний тип. Ця ж тіара була чимось зовсім іншим, вона не належала до того чи іншого напрямку.
Виготовлена була за допомогою філігранно відточеної техніки, причому не мала ознак західної чи східної, старовинної чи сучасної культур, і зовсім не була схожа на все те, що мені доводилося бачити по музеях раніше. Складалося враження, що істота, яка її створила, походила зовсім із якоїсь іншої планети. Проте незабаром я виявив, що моя тривога мала під собою ще одну, не менш серйозну причину, суть якої зводилася до характеру як строгих геометричних, так і суто образотворчих символів, якими була прикрашена поверхня тіари. Ці візерунки схиляли до думки про віддалені таємниці, неймовірні глибини космосу та монотонної морської безодні й у своєму хитросплетінні справляли майже зловісне враження. Були серед зображень якісь зловісні чудовиська – на вигляд наполовину риби, а наполовину земноводні, що вражали уяву своєю огидною гротескністю та нестримною люттю; вони мимоволі підбурювали, зачаровували та спричиняли фальшиві спогади, наче викликали образи, народжені в глибинах клітин і тканин, де ще збереглися функції найбільш давніх і первісних інстинктів. Іноді мені навіть здавалося, що кожна рисочка цих огидних наполовину риб, а наполовину жаб наповнена концентрованою сумішшю невідомого та нелюдського зла.
За дивним контрастом із зовнішнім виглядом тіари історія її появи в музеї, що прозвучала з вуст пані Тілтон, здалася мені дуже короткою і навіть прозаїчною. 1873 року її залишив у ломбарді на Стейт-стрит як заставу за якусь нікчемну суму грошей п’яний інсмутський матрос, котрого вколошкали у вуличній бійці. У музей товариства вона потрапила безпосередньо з рук власника ломбарду, після чого зайняла в експозиції місце, відповідне до її пишної врочистості. З того часу стали вважати, що вона має якесь східно-індійське або індокитайське походження (хоча такі оцінки, певна річ, мали дуже приблизний характер).
Сама пані Тілтон провела ретельний порівняльний аналіз усіляких версій щодо походження тіари та її появи в Новій Англії і була схильна вважати, що ця прикраса є складовою стародавнього піратського скарбу, який свого часу знайшов капітан Обед Марш. Така точка зору знайшла своє серйозне підтвердження і в тому, що відразу після того, як прикрасу виставили для загального огляду, з боку родини Маршів стали надходити пропозиції продати їм тіару, причому за дуже грубі гроші. Варто визнати, що вони і зараз продовжують пропонувати чималі кошти, проте товариство вже неодноразово заявляло їм, що не продасть тіару за жодних умов.
Провівши мене до вхідних дверей, добра леді прямо сказала, що особливо популярною «піратська» теорія походження статків Марша була саме в колах місцевої інтелігенції. Її особисте ставлення до похмурого Інсмута, в якому вона, до речі, не була жодного разу в житті, полягало в цілковитому презирстві як до занедбаності міста, так і втрати всілякої людської гідності тамтешньої спільноти. При цьому жінка зауважила, що чутки щодо поклоніння його жителів культу Сатани частково мають під собою реальне підґрунтя, оскільки там і досі нібито існує якийсь культовий гурток, який колись набрав сили і навіть підкорив собі всі місцеві ортодоксальні церкви.
Називається цей гурток, як сказала жінка, «Езотеричним орденом Даґона», і в ці краї, без сумніву, секта проникла звідкілясь зі сходу, коли рибний промисел інсмутців ось-ось міг припинити своє існування. Надзвичайну живучість такої секти сама вона схильна пояснювати цілком природними причинами, а саме тим, що незабаром після її створення рибалки знову стали повертатися з рейсів із рясними уловами. Коротко кажучи, достатньо скоро вона набула домінуючого впливу в усьому місті, витіснивши всі колишні релігійні громади й обравши своєю резиденцією стару будівлю масонської зали на Нью-Чирч-Ґрін.
Всього цього виявилося цілком достатньо для побожної пані Тілтон, аби вона й на гарматний постріл не наближалася до стародавнього міста, який став цитаделлю занепаду та руйнації. А для мене остання обставина стала додатковим стимулом для зміцнілого бажання якомога швидше туди навідатися. До моїх колишніх зацікавлень суто архітектурного й історичного профілю тепер додалася також певна дещиця антропологічного запалу. Тому я став із нетерпінням чекати, коли спливуть години, призначені на нічний спочинок, аби якомога швидше вирушити в подорож до цього загадкового міста.
О проекте
О подписке