Диво «Півмісяця»

«Півмісяць» був задуманий певним чином, настіль-ки ж романтичним, як і його назва. І події, що там відбулися, по-своєму були також романтичні. Він був образом того справжнього почуття, історичного і мало не героїчного, яке чудово уживається з гендлярським духом у найстаріших містах східного узбережжя Америки. Спочатку це була напівокругла будівля класичної архітектури, що наче відроджувала атмосферу ХVIII століття, коли аристократичне походження таких людей, як Вашинґтон і Джефферсон, якнайкраще допомагало їм бути справжніми республіканцями. Мандрівники, котрих доймаємо незмінним запитанням, що вони думають про наше місто, з особливою обережністю мають відповідати, що саме вони думають про наш «Півмісяць». Навіть з’явилися згодом невідповідності, які порушили первісну гармонію оригіналу і свідчили про його життєздатність. На одному кінці, тобто розі, «Півмісяця» крайні вікна виходили на обгороджену ділянку, щось на зразок поміщицького саду, де дерева та кущі розташовувалися статечно, як в англійському парку часів королеви Анни. І тут же за рогом інші вікна тих же самих кімнат, або, правильніше, номерів, упиралися в глуху непривабливу стіну величезного складу, що мав стосунок до якоїсь промисловості.

Кімнати в цьому кінці «Півмісяця» були перебудовані за невиразним шаблоном американських готелів, і вся ця части-на будинку здіймалася вгору, не досягаючи, правда, висоти сусіднього складу, але, у будь-якому разі, достатньо високо, щоб у Лондоні її охрестили хмарочосом. Однак колонада, яка тягнулася по всьому передньому фасаду, відрізнялася трохи постраждалою від негоди величчю і наштовхувала на думку про те, що духи батьків республіки, можливо, ще ховаються під її покровом. Усередині ж охайні, що славилися новизною, номери були вмебльовані за останнім словом нью-йоркської моди, особливо в північній частині будівлі, між акуратним садом і глухою стіною. Це були, по суті, мініатюрні квартирки, як кажуть в Англії, що складалися з вітальні, спальні та ванної кімнати, й однакові, як щільники вулика. В одному з таких осередків за письмовим столом сидів знаменитий Воррен Вінд. Він читав листи і розсилав накази з дивовижною швидкістю та чіткістю. Порівняти його можна було б лише з впорядкованим ураганом.

Воррен Вінд був маленький чоловічок із кошлатим сивим волоссям і гострою борідкою, на вигляд хирлявий, але при цьому шалено активний. У нього були вражаючі очі, яскравіші за зірки і притягувальніші за магніти, і хто їх раз бачив, не скоро забував. І взагалі, як реформатор і організатор багатьох корисних справ, він довів, що не тільки очі, але й уся голова у нього – найвищого ґатунку. Ширилися всілякі легенди про ту надприродну швидкість, із якою він міг дати справедливу оцінку чому завгодно, особливо людям. Подейкували, що він знайшов собі дружину (котра потім довго трудилася поруч із ним заради загального добра), вибравши її миттєво з цілого батальйону жінок, одягнених в однакове форменне вбрання, що марширували повз нього під час якогось офіційного заходу. За однією версією, це були дівчата-скаути, за іншою – жіноча поліція. Патякали ще й про те, як троє волоцюг, однаково брудних і обірваних, з’явилися до нього якось за милостинею. Ні миті не вагаючись, він одного відіслав у клініку для нервовохворих, іншого – в заклад для алкоголіків, а третього взяв до себе лакеєм. Останній успішно і не без вигоди служив відтак упродовж багатьох років. Розповідали, звісно, і неминучі анекдоти про його блискавичні репліки і колючі, кмітливі відповіді в бесідах із Рузвельтом, Генрі Фордом, пані Асквіт*^[17] і з усіма тими, з ким у американського громадського діяча неминуче бувають історичні зустрічі, хоча б тільки на шпальтах газет.

Побожного тремтіння в присутності цих осіб він, природно, ніколи не відчував, а тому і тепер, в описуваний момент, із холодним серцем крутив свій відцентровий паперовий смерч, хоча чоловік, котрий стояв перед ним, був майже настільки ж значним, як і вищезгадані історичні діячі.

Сайлас Т. Вендем, мільйонер і нафтовий магнат, був худий чоловічок із довгою жовтою фізією та синяво-чорним волоссям. Барви ці зараз були не так помітні, бо він стояв проти світла, на тлі вікна і білої стіни складу, але, тим не менш, вони були вельми зловісні. Вузьке елегантне пальто візитера, оброблене каракулем, було застібнуте на всі ґудзики. В енергійне ж обличчя і блискучі очі Вінда било яскраве світло з іншого вікна, що виходило у сад, позаяк крісло і письмовий стіл були обернені до цього вікна. Хоча обличчя філантропа і здавалося стурбованим, заклопотаність ця, безперечно, не мала жодного стосунку до мільйонера. Камердинер Вінда, або його слуга, великий, дужий чоловік із прилизаним світлим волоссям, стояв збоку від свого пана з пачкою листів у руці. Особистий секретар Вінда, рудий парубок із розумним гострим обличчям, уже тримався за ручку дверей, буцімто на льоту підхопивши якусь думку господаря або корячись його жесту. Кімната, не тільки скромна, а навіть аскетично обставлена, була майже порожня, – відповідно до педантичності господаря. Вінд винайняв і весь горішній поверх, обернувши його в комору, всі його папери і майно зберігалися там у скринях та обв’язаних мотузками лантухах.

– Вілсоне, віддайте їх черговому по поверху, – наказав Вінд слузі, простягаючи йому пошту. – А потім принесіть мені брошуру про нічні клуби Міннеаполіса, ви знайдете її в пакеті під літерою «Г». Мені вона знадобиться через півгодини, а до того часу мене не турбуйте. Так ось, пане Вендем, пропозиція ваша мені видається досить багатообіцяючою, але я не можу дати остаточної відповіді, поки не ознайомлюся зі звітом. Я отримаю його завтра до вечора і негайно зателефоную вам. Даруйте, що наразі не можу висловитися чіткіше.

Пан Вендем, вочевидь, здогадався, що його ввічливо випроваджують, і по його болісно-жовтому похмурому обличчю ковзнула подоба посмішки. Він оцінив іронію ситуації.

– Мабуть, мені час іти, – сказав він.

– Дякую, що завітали, пане Вендем, – ввічливо відгукнувся Вінд. – Вибачте, що не проводжаю вас, – у мене тут справа, з якою не можна зволікати. Феннере, – звернувся він до секретаря, – проведіть пана Вендема до автомобіля і залиште мене одного на півгодини. Мені треба дещо обміркувати на самоті. Після цього ви мені будете потрібні.

Троє чоловіків вийшли разом у коридор і причинили за собою двері. Могутній слуга Вілсон попрямував до чергового, а двоє інших повернули в протилежний бік, до ліфта, оскільки кабінет Вінда був на чотирнадцятому поверсі.

Не встигли вони відійти від дверей і на ярд, як раптом побачили, що коридор заповнений велетенською фігурою, що насувається на них. Той чоловік був високий і широкоплечий, його масивність особливо підкреслював білий або дуже світлий сірий костюм, крислатий білий капелюх і майже настільки ж широкий ореол білявого волосся. У цьому ореолі обличчя велета здавалося вольовим і благородним, як у римського імператора, якщо не брати до уваги хлоп’ячу, навіть дитячу яскравість очей і блаженну посмішку.

– Пан Воррен Вінд у себе? – бадьоро поцікавився він.

– Пан Воррен Вінд зайнятий, – зупинив прибульця Фен-нер. – Його не можна турбувати в жодному разі. Якщо дозво-лите, я його секретар і можу передати будь-яке доручення.

– Пана Воррена Вінда немає ні для Папи Римського, ні для коронованих осіб, – промовив нафтовий магнат із квасною посмішкою. – Пан Воррен Вінд до біса вибагливий. Я зайшов вручити йому якусь дрібничку – двадцять тисяч доларів на певних умовах, а він звелів мені зайти іншим разом, ніби я якийсь хлопчисько, котрий прибіжить на перший же поклик.

– Як гарно бути хлопчиськом, – зауважив незнайомець, – а ще краще почути такий поклик. Я ось прийшов передати йому поклик, який він зобов’язаний почути. Це поклик великої, славетної країни там, на Заході, де кується справжній америка-нець, поки всі ви тут безпробудно спите. Ви тільки передайте йому, що Арт Олбойн з Оклахома-сіті з’явився навернути його.

– Повторюю: нікому не можна заходити, – різко заперечив рудий секретар. – Господар розпорядився, щоб його ніхто не турбував упродовж півгодини.

– Всім вам тут, на Сході, не подобається, коли вас турбують, – заперечив життєрадісний пан Олбойн, – але схоже, що на Заході здіймається сильний вітер, і він уже вас потурбує. Ваш Вінд підраховує, скільки грошей піде на ту чи іншу затхлу релігію, а я вам кажу, що кожен проект, який не заважає поширенню Великого Духа в Техасі й Оклахомі, не зважає на релігію майбутнього.

– Як же! Знаємо ми ці релігії майбутнього, – презирливо промовив мільйонер. – Я по них пройшовся густим гребінцем. Пархів набралися, як вуличні собаки. Була така особа на ім’я Софія, їй би зватися Сапфірою.^[18] Брехня чистої води. Прив’язують нитки до столів і тамбуринів. Потім була ще одна гоп-компанія – «Невидиме життя». Вони переконували, ніби можуть зникати, коли захочуть. І справді зникли, а сотня тисяч моїх доларів – разом із ними. Знав я й Юпітера Ісуса з Денвера, бачився з ним кілька тижнів поспіль. Він також виявився звичайнісіньким шахраєм. Був і пророк-патагонець. Він давно вже накивав п’ятами в свою Патагонію. Ні, з мене досить. Відтепер вірю тільки тому, що бачу на власні очі. Здається, це називається атеїзмом.

– Та ні, ви мене не так зрозуміли, – палко запротестував чоловік із Оклахоми. – Я, схоже, анітрохи не менший атеїст, ніж ви. У нашому русі ніякою надприродною чи забобонною нісенітницею й не пахне, одна лиш чиста наука. Єдино справжня, правильна наука – це здоров’я, а єдино справжнє, правильне здоров’я – вміти дихати. Наповніть ваші легені просторим повітрям прерій, і воно змете ваші затхлі східні міста в океан. А заразом і ваших великих мужів, як пух будяків. Ось чим ми займаємося у себе на батьківщині: ми дихаємо. Не молимося, а дихаємо.

– Не сумніваюся, – втомлено сказав секретар.

На його розумному, жвавому обличчі ясно проступала втома. Однак він вислухав обидва монологи зі стоїчним терпінням і ввічливістю (спростовуючи легенди про нетерпимість і нахабство американців).

– Жодної містики, – продовжував Олбойн, – велике натуральне явище природи. Воно і стоїть за всіма містичними домислами. Для чого був потрібен юдеям бог? Для того, щоб вдихнути в ніздрі людині подих життя. А ми в Оклахомі всотуємо це дихання власними ніздрями. Саме слово «дух» означає «подих». Життя, прогрес, пророцтво – все зводиться до одного – до дихання.

– Дехто скаже, що все зводиться до теревенів, – зауважив Вендем, – але я радий, що ви хоча б обійшлися без релігійних фокусів.

На розумному обличчі секретаря, винятково блідому за контрастом із рудим волоссям, промайнув якийсь дивний вираз, схожий на затаєну гіркоту.

– А я от не радий, – сказав він. – Але нічого не можу вдіяти. Ви, бачу, маєте задоволення бути атеїстами, тому можете вірити, у що заманеться. А для мене… бачить Бог, я хотів би, щоб Він існував. Але Його немає. Таке вже моє везіння.

І раптом у них сироти побігли по спинах, бо усвідомили, що до їхньої групи, що тулилася перед кабінетом Вінда, нечутно і непомітно додався ще один чоловічок. Чи давно цей четвертий стояв біля них, ніхто із запеклих сперечальників сказати не міг, але вигляд у нього був такий, ніби він шанобливо і навіть боязко чекає можливості додати щось дуже важливе. Розбурханим суперечкою опонентам здалося, що незнайомець виник з-під землі – раптово і безшумно, як гриб. Та й сам він був чимось на зразок великого чорного гриба – коротенький, присадкуватий і незграбний, в на-суненому на чоло великому чорному капелюсі. Подібність була б ще повнішою, якби гриби могли носити з собою пошарпані безформні парасольки.

Секретар здивувався ще й тому, що чоловік цей був священиком. Але коли той звернув до нього своє кругле обличчя, що визирало з-під круглого бриля, і простодушно спитав, чи може він бачити пана Воррена Вінда, Феннер відповів, як і раніше, негативно і ще наполегливіше, ніж раніше.

Священик, проте, не здавався.

– Мені справді дуже треба побачити пана Вінда, – сказав він. – Як не дивно, це все, що мені потрібно. Я не хочу розмовляти з ним. Просто хочу переконатися, що він у себе і що його можна побачити.

– А я вам кажу, що він у себе, але бачити його не можна, – промовив Феннер з наростаючим роздратуванням. – І що означає «переконатися, що він у себе»? Звісно, він у себе. Ми залишили його там п’ять хвилин тому і з того часу не відходимо від дверей.

– Гаразд, але я хочу переконатися, що з ним усе гаразд, – вперто тримався свого священик.

– А в чому річ? – з досадою спитав секретар.

– В тому, що у мене є важливі, я б навіть сказав – вагомі причини сумніватися, що з ним усе добре.

– О Боже! – казячись вигукнув Вендем. – Знову ці забобони!

– Бачу, мені треба пояснити, – серйозно сказав священик. – Бо відчуваю, ви не дозволите мені навіть у шпаринку зазирнути, поки все не розповім.

Він помовчав міркуючи, а потім продовжив, не звертаючи уваги на здивовані обличчя оточуючих:

– Я йшов вулицею вздовж колонади і раптом побачив обшарпанця, котрий випірнув з-за рогу на дальньому кінці «Півмісяця». Важко гупаючи по бруківці, він мчав мені назустріч. Я розгледів високу кістляву фігуру й упізнав знайоме обличчя – одного очманілого ірландця, котрому колись трохи допоміг. Імені його не назву. Узрівши мене, він відсахнувся і зойкнув: «Матір Божа, та це ж патер Браун! Ох і налякали ж ви мене! Треба ж вас зустріти якраз сьогодні». З цих слів я збагнув, що він учинив щось погане.

Втім, зустрічний не дуже злякався, побачивши мене, бо тут же розбалакався. І дивну розповів мені історію. Ірландець спитав, чи знайомий я з таким собі Ворреном Віндом? Я відказав, що ні, хоча і знав, що той займає горішню частину цього будинку. Тоді він сказав: «Вінд уявляє себе богом, але якби почув, що я так про нього кажу, то взяв би і повісився». І повторив це істеричним голосом кілька разів: «Так, узяв би і повісився». Я спитав співбесідника, чи не зробив він чогось лихого Віндові, й отримав дуже чудернацьку відповідь. Він сказав: «Я взяв пістолет і зарядив його не шротом і не кулею, а прокляттям». Наскільки я допетрав, він усього лиш пробіг провулком між цією будівлею та стіною складу, тримаючи в руці старий пістолет зі сліпим набоєм, і вистрелив у стіну, ніби це могло завалити будинок. «Але при цьому, – додав ірландець, – я прокляв його страшним прокляттям і побажав, щоб пекельна помста вхопила Вінда за ноги, а правосуддя Боже – за волосся і розірвали його надвоє, як Юду, щоб і духу його на землі не залишилося». Не важливо, про що ще я патякав із цим нещасним шаленцем. Бо він пішов замиреним, а я обігнув будинок, щоб перевірити цю розповідь. І що ж ви думаєте – в провулку під стіною валявся іржавий старовинний пістолет. Я пристойно розбираюся в вогнепальній зброї, щоб збагнути, що пістолет був заряджений лише малою дрібкою пороху: на стіні чорнілися плями від пороху і диму, і навіть кружальце від дула, але ні найменшої відмітини від кулі. Він не залишив жодного сліду руйнації, жодного сліду взагалі, крім чорних плям і чорного прокляття, кинутого в небо. Й ось я прийшов сюди дізнатися, чи все гаразд із Ворреном Віндом.

Феннер усміхнувся:

– Можу вас заспокоїти, що з ним усе гаразд. Усього кілька хвилин тому ми залишили господаря в кабінеті – він сидів за столом і писав. Був абсолютно сам, його кімната – на висоті ста футів над вулицею і розташована так, що жоден постріл туди не дістане, навіть якби ваш знайомий стріляв бойовими набоями. Є тільки один вхід у цю кімнату – ось він, а ми не відходили від дверей ні на мить.

– І все ж, – серйозно сказав патер Браун, – я хотів би зайти і поглянути на нього своїми очима.

– Але ви не зайдете! – відрубав секретар. – Господи, невже ви й справді надаєте значення прокльонам!

– Ви забуваєте, – глузливо сказав мільйонер, – що робота цього преподобного джентльмена – роздавати благословення та прокляття. То за чим же справа, сер? Якщо його запроторили за допомогою прокляття в пекло, чому б вам не визволити його звідти з Божою допомогою? Яка користь від вашого благословінння, якщо воно не може здолати прокляття котрогось ірландського пройдисвіта?

– Хто ж нині вірить у такі речі? – запротестував прибулець із Заходу.

– Патер Браун, гадаю, багато в що вірить, – не вгавав Вендем, у котрого закипіла жовч від нещодавньої образи і від теперішніх сперечань. Патер Браун вірить, що відлюдник переплив річку на крокодилі, виманивши його заклинаннями невідомо звідки, а потім наказав крокодилу здохнути, і той послухався.^[19] Священик не сумнівається, що якийсь святий угодник преставився, а після смерті потроївся, щоб ощасливити три приходи, які вважають себе місцем його народження. Патер Браун вірить, ніби один святий повісив плащ на сонячний промінь, а інший переплив на плащі Атлантичний океан. Священик переконаний, що у святого віслюка було шість ніг і що будинок в Лорето^[20] літав по повітрю. Він вірить, що сотні кам’яних дів могли плакати цілими днями. Його зовсім не важко переконати, що людина зникла через замкову щілину або випарувалася із замкненої кімнати. Мабуть, він не дуже рахується з законами природи.

– Але зате я зобов’язаний рахуватися з законами Воррена Вінда, – втомлено зауважив секретар, – а в його правила входить залишатися на самоті, коли він цього забажає. Вілсон скаже вам те ж саме.

Довготелесий слуга, посланий за брошурою, якраз у цей момент незворушно йшов коридором із текою в руках.

– Вілсон сяде на лаву поруч із коридорним і буде сидіти, поки його не покличуть, і тільки тоді увійде до кабінету, але не раніше. Як і я. Ми з ним чудово розуміємо, чий хліб їмо, і сотні святих та янголів патера Брауна не змусять нас забути про це.

– Що стосується святих і янголів… – почав було священик.

– То це все нісенітниця, – закінчив за нього Феннер. – Не хочу сказати нічого образливого, але такі фокуси гарні для каплиць, крипт і тому подібних дивовижних місцин. Крізь двері американського готелю духи проникнути не можуть.

– Але люди можуть пролізти навіть крізь двері американського готелю, – терпляче заперечив патер Браун. – І, мені здається, найпростіше – відчинити їх.

– А ще простіше втратити своє місце, – відрізав секретар. – Воррен Вінд не стане тримати в секретарях таких дурнів. У будь-якому разі, тих, котрі вірять у казки, в які вірите ви.

– Ну що ж, – серйозно сказав священик, – це правда, я вірю в багато чого, у що ви, ймовірно, не вірите. Але мені довелося б довго перелічувати це і доводити, що маю слушність. Відчинити ж двері і довести, що я не маю рації, можна секунди за дві.

Слова ці, далебі, знайшли відгук в азартної та бунтівної душі прибульця із Заходу.

– Зізнаюся, я не проти довести, що ви помиляєтеся, – сказав Олбойн, рішуче ступивши до дверей, – і доведу.

Він відчинив двері і зазирнув у кімнату. І з першого ж погляду переконався, що крісло Воррена Вінда порожнє. З другого ж погляду переконався, що кабінет Воррена Вінда порожній також.

Феннер, мов наелектризований, кинувся вперед.

– Вінд у спальні, – уривчасто белькотів він, – більше йому ніде бути.

І чоловічок зник у глибині номера.