Всі застигли в порожньому покої, озираючись довкола. Перед їхніми очима постала серйозна, зухвала, аскетична простота меблювання, на яку звернули увагу раніше. Безперечно, в кімнаті і миші не було де сховатися, не те що людині. На стінах не було шпалер і, що рідкість в американських готелях, не було навіть шаф. Письмовий стіл був звичайним бюрком. Кріселка тут стояли жорсткі, з високою спинкою, прямі, як скелети. За мить із нутрощів апартаментів вигулькнув секретар, котрий обшукав дві інші кімнати. Відповідь можна було ясно прочитати в його очах, але губи ворушилися механічно, самі по собі, і молодик різко, буцімто стверджуючи, спитав:

– Він не з’являвся?

Присутні навіть не вважали за потрібне відповідати. Розум їхній ніби наткнувся на глуху стіну, подібну до тієї, яка дивилася в одне з вікон і поступово, у міру того, як повільно насувався вечір, перетворювалася з білої в сіру.

Вендем підійшов до підвіконня, біля якого стояв півгодини тому, і визирнув у відчинене вікно. Ні труби, ні пожежної драбини, ні виступу не було на стіні, що прямовисно спускалася б униз, на вуличку. Не було нічого і на стіні, що спиналася над вікном на кілька поверхів угору. На іншому ж боці вулиці тягнулася лише сумна пустеля білої стіни складу. Вендем поглянув униз, немов очікуючи побачити останки філантропа, котрий викинувся з вікна, але на бруківці розгледів лише невелику темну пляму – цілком імовірно, зменшений відстанню пістолет. Тим часом Феннер підійшов до іншого вікна в стіні, такої ж неприступної, що виходило вже не на бічну вулицю, а в невеликий декоративний сад. Група дерев заважала як слід огледіти місцевість, але дерева ці залишалися десь далеко внизу, біля основи житлового масиву. І Вендем, і секретар обернулися від вікон і дивились один на одного в густих сутінках. На полірованих поверхнях столів і столиків швидко тьмяніли останні відблиски сонячного світла. Феннер повернув вимикач, ніби сутінки дратували його, і кімната, осяяна електричним світлом, раптово набула чітких обрисів.

– Як ви нещодавно зволили зауважити, – похмуро промовив Вендем, жодним пострілом знизу його не дістати, навіть якщо пістолет заряджений. Але якби в нього і потрапила куля, то не міг же він просто луснути, як мильна бульбашка.

Секретар, ще блідіший, ніж зазвичай, з досадою глянув на жовчну фізію мільйонера.

– Звідки у вас такі цвинтарні настрої? До чого тут кулі та бульбашки? Чому б йому не бути живим?

– Справді, чому? – рівним голосом перепитав Вендем. – Скажіть мені, де він, і я скажу вам, як він туди потрапив.

Повагавшись, секретар скривджено пробурмотів:

– Мабуть, ви маєте рацію. Ось ми і нарвалися на те, про що сперечалися. Буде цікаво, якщо ви або я раптом дійдемо думки, що те прокляття щось та й означає! Але хто міг дістатися до Вінда, захованого тут, нагорі?

Пан Олбойн із Оклахоми стояв посеред кімнати, широко розставивши ноги, і здавалося, що і білий ореол навколо його голови, і його круглі очі випромінюють здивування. Тепер він сказав неуважно, з безвідповідальною зухвалістю розпещеної дитини:

– Схоже, ви не дуже його любили, пане Вендем, чи не так?

Довге жовте обличчя пана Вендема ще більше спохмурніло і від того ще більше витягнулося, проте він посміхнувся і незворушно відповів:

– Щодо збігів, якщо на те пішло, то саме ви сказали, що вітер із Заходу змете наших великих мужів, як пух будяків.

– Я, звісно, це казав… – простодушно підтвердив пан Олбойн, – але як це могло трапитися, дідько мене забирай?

Настала мовчанка, яку порушив Феннер, крякнувши несподівано з запалом, майже несамовито:

– Одне тільки можу сказати: цього просто не було. Чи не могло цього бути.

– Ні-ні! – долинув раптом із кутка голос патера Брауна. – Саме це й було.

Усі сіпнулися. Правду кажучи, вони забули про непомітного служителя Церкви, котрий намовив їх відчинити двері. Тепер же, згадавши, моментально змінили своє ставлення до нього. На них насунулося каяття: присутні зневажливо визнали священика забобонним фантазером, коли той дозволив собі тільки натякнути на те, в чому тепер вони переконалися на власні очі.

– Хай йому грець! – випалив імпульсивний уродженець Заходу, котрий звик, мабуть, казати все, що думає. – А може, тут і справді щось є?

– Мушу визнати, – погодився Феннер, похмуро втупившись у стіл, – передчуття панотця, мабуть, були обґрунтовані. Цікаво, що він ще скаже нам із цього приводу?

– Він, можливо, скаже, – уїдливо зауважив Вендем, – що нам робити далі, чорт забирай!

Маленький священик, здавалося, поставився до ситуації, що склалася, скромно, по-діловому.

– Єдине, що можу вигадати, – сказав він, – це спершу довести інформацію до відома власників готелю, а потім пошукати сліди мого знайомого з пістолетом. Він зник за тим рогом «Півмісяця», де сад. Там стоять лавки, уподобані гультіпаками.

Перемовини з адміністрацією готелю, що призвели до обхідних пояснень поліційній владі, забрали доволі багато часу, і, коли гості вийшли під склепіння довгої класичної колонади, вже настала ніч. «Півмісяць» виглядав таким же холодним і маліючим, як і його небесний тезко. Сяючий, але примарний, той якраз підіймався з-за чорних верхівок дерев, коли вони завернули за ріг і опинилися біля невеличкого саду. Ніч приховала все штучне, міське, що було в саду, і, коли вони зайшли всередину, злившись із тінями дерев, здалося, ніби вони раптом перенеслися за сотні миль звідси. Якийсь час ішли мовчки, але раптом Олбойн, котрий був безпосреднішим за інших, не витримав.

– Здаюся, – вдарив він об поли, – пасую! Ось вже не думав, що колись доведеться натрапити на таке! Але що вдієш, якщо воно саме на тебе суне! Даруйте, патере Браун, переходжу на ваш бік. Відтепер я руками і ногами – за казки. Ось ви, пане Вендем, оголосили себе атеїстом і вірите тільки в те, що бачите. То що ж ви бачите? Точніше, чого не бачите?

– Саме так! – похмуро кивнув Вендем.

– Облиште, це просто місяць і дерева діють вам на нерви, – впирався Феннер. – Дерева в місячному сяйві завжди здаються дивовижними, гілки стирчать якось чудернацько. Подивіться, наприклад, на цю…

– Так, – сказав Браун, спинившись і вдивляючись вгору крізь плутанину гіляччя. – Справді, дуже дивна гілка.

Помовчавши, він додав:

– Вона ніби зламана.

Цього разу в його голосі почулася така нотка, що його супутники несвідомо заклякли. Справді, з дерева, що вимальовувалося чорним силуетом на тлі місячного неба, безвольно звисало щось, що здавалося сухою гілкою. Але це не була суха гілка. Коли підійшли ближче, Феннер, голосно вилаявшись, відскочив убік. Потім знову підбіг і зняв зашморг з шиї жалюгідного пониклого чоловічка, з голови котрого пір’ям звисали сиві патли.

Ще до того, як він насилу спустив тіло з дерева, він уже знав, що знімає мерця. Стовбур був обмотаний десятками футів мотузки, і лише короткий відрізок її тягнувся від гілки до тіла. Велику садову діжку відкотили на ярд від ніг трупа, як стілець, що був вибитий ногами самогубця.

– Господи помилуй! – прошепотів Олбойн, і не зрозуміти було, молитва це чи заклинання. – Як там сказав той гультяй: «Якби він чув, то взяв би і повісився»? Так він сказав, патере Браун?

– Так, – підтвердив священик.

– Так, – глухо вимовив і Вендем. – Мені ніколи і не снилося, що побачу чи визнаю щось подібне. Але що тут ще додати? Прокляття здійснилося.

Феннер стояв, затуливши долонями обличчя. Священик торкнувся його руки.

– Ви були дуже близькі з ним?

Секретар відняв руки. Його бліде обличчя в місячному світлі здавалося мертвим.

– Я ненавидів його всією душею, – відповів він, – якщо його вбило прокляття, то чи не моє?

Слуга Божий міцніше стиснув його лікоть і сказав із запалом, якого до того не виявляв:

– Будь ласка, заспокойтеся, ви тут ні до чого.

Поліції стало сутужно, коли дійшло до опитування чотирьох свідків, причетних до цієї справи. Всі четверо були шановані і заслуговували повної довіри, а один, Сайлас Вендем, директор нафтового тресту, мав авторитет і владу. Перший же поліціянт, котрий спробував висловити недовіру до почутого, миттєво накликав на себе грім і блискавки з боку грізного магната.

– Не смійте мені казати, щоб я тримався фактів, – нагримав на нього мільйонер. – Я дотримувався фактів, коли вас ще й на світі не було, а тепер факти самі тримаються за мене. Я вам викладаю факти, аби у вас вистачило розуму правильно їх записати.

Правоохоронець був у літах і в невеликих чинах, і він нечітко усвідомлював, що мільйонер – постать така державна, що з ним не можна поводитися, як із пересічним громадянином. Тому передав магната і його супутників у руки свого загартованішого начальника, такого собі інспектора Коллінза, сивіючого чоловічка, котрий опанував грубувато-заспокійливий тон. Він немов демонстрував своїм виглядом, що добродушний, але дурниць не потерпить.

– Так-так, – промовив він, дивлячись на трьох свідків весело виблискуючими очима, – дивна виходить історійка.

Патер Браун уже повернувся до своїх повсякденних обов’язків, але Сайлас Вендем зволив відкласти виконання своїх найвідповідальніших обов’язків нафтового верховоди ще десь так на годину, щоб дати свідчення про свої приголомшливі враження. Обов’язки Феннера як секретаря фактично припинилися зі смертю його патрона. Що ж стосується дивовижного Арта Олбойна, то, оскільки ні в Нью-Йорку, ні в будь-якому іншому місці у нього не було жодних обов’язків, крім як ширити релігію Дихання Життя або Великого Духа, ніщо не відволікало його зараз від виконання свого громадянського обов’язку. Ось чому всі троє вишикувалися в кабінеті інспектора, готові підтвердити свідчення один одного.

– Мабуть, для початку скажу вам одразу, – бадьоро заявив інспектор, – марно морочити мені голову всілякою містичною дурнею. Я – чоловік практичний, поліціянт. Залишимо ці витребеньки для священиків і всіляких там служителів культів. Той ваш патер накрутив вас усіх вигадками про страшну смерть і Страшний суд, але я маю намір цілком виключити з цієї справи і його самого, і його релігію. Якщо Вінд вийшов із кімнати – отже, хтось його звідти випустив. І якщо Вінд висів на дереві, то хтось його повісив.

– Цілком слушно, – сказав Феннер. – Але оскільки всі ми свідчимо, що його ніхто не випускав, тоді питання в тому, як же його примудрилися повісити?

– А як ухитряється ніс вирости на обличчі? – хитрував інспектор. – На обличчі у нього виріс ніс, а на шиї виявився зашморг. Такі факти, а я, повторюю, чоловік практичний і керуюся фактами. Дивовиж на світі не буває. Отже, хтось це зробив.

Олбойн тримався на задньому плані, і його велика, широка постать складала природний фон для його субтильніших і рухливіших супутників. Він стояв, схиливши свою білу голову, з дещо відсутнім виглядом, але при останніх словах інспектора позбувся його, трусонув сивою гривою й остаточно прокинувся, хоча і зберіг приголомшений вираз. Гігант всунувся всередину групи, й у всіх виникло неясне відчуття, ніби він став ще громіздкішим, ніж раніше. Присутні занадто поспішно визнали його дурнем або штукарем, проте велет був не такий дурний, стверджуючи, що в ньому зачаїлася прихована сила, як у західного вітру, що збирає свою міць, аби одного разу змести кожну дрібницю.

– Отже, пане Коллінз, ви чоловік практичний, – голос титана прозвучав одночасно і м’яко, і з натиском. – Ви, здається, двічі чи тричі за свою коротку промову згадали про це, тому помилитися важко. Що ж, дуже помітний факт для того, хто займеться вашою біографією, описавши вашу вченість і застільні бесіди з додаванням портрета у віці п’яти років, дагеротипа бабусі і ландшафтів рідного міста. Сподіваюся, ваш біограф не забуде згадати, що у вас був ніс, як у мопса, і на ньому прищ, і що ви були такі гладкі, що через живіт ніг не бачили. Ну, якщо ви вже такий ходячий практик, то, може, допрактикуєтеся до того, що оживите Воррена Вінда і з’ясуєте достеменно у нього самого, як чоловік практичний проникає крізь дощаті двері? Але мені здається, що ви помиляєтеся. Ви – не ходячий практик, а ходяче непорозуміння, ось ви хто. Господь Всемогутній вирішив нас насмішити, коли вигадав вас.

Із властивою йому театральністю він плавним кроком рушив до дверей, перш ніж ошелешений інспектор повернув собі дар мови, і жодні запізнілі заперечення вже не могли відібрати в Олбойна його тріумфу.

– Мені здається, ви маєте цілковиту слушність, – підтримав його Феннер. – Якщо практичні люди – такі, то мені подавайте священиків.

Ще одна спроба встановити офіційну версію події була зроблена, коли влада повністю усвідомила, ким є свідки цієї історії і які випливають з неї наслідки. Інформація вже просочилася в пресу в найсенсаційнішій і навіть безсоромно ідеалістичній формі. Численні інтерв’ю з Вендемом із приводу його дивовижної пригоди, статті про патера Брауна та його містичні передчуття незабаром спонукали тих, хто покликаний формувати громадську думку, спрямувати її в здорове русло. Наступного разу знайшли обхідніший і тактовніший підхід до незручних свідків. При них ніби несамохіть згадали, що такими анормальними подіями цікавиться професор Вер і цей фантастичий випадок привернув його увагу.

Професор Вер, вельми видатний психолог, особливу пристрасть мав до кримінології, і тільки через якийсь час виявилося, що він найтіснішим чином пов’язаний із поліцією.

Науковець виявився ввічливим джентльменом, одягненим у спокійні світло-сірі тони, в артистичній краватці і зі світлою загостреною борідкою – будь-хто, не знайомий з таким типом ученого, прийняв би його швидше за пейзажиста. Манери дослідника створювали враження не тільки ввічливості, а й щирості.

– Так-так, розумію, – всміхнувся він. – Можу здогадатися, що вам довелося пережити. Поліція не демонструє кмітливості при розслідуваннях психологічного характеру, еге ж? Певна річ, стариган Коллінз заявив, що йому потрібні тільки факти. Яка безглузда помилка! У таких справах потрібні не тільки факти, а й щось набагато істотніше – гра уяви.

– По-вашому, – загрозливо промовив Вендем, – все, що ми вважаємо фактами, лише гра уяви?

– Зовсім ні, – заперечив професор. – Я просто хочу сказати, що поліція нерозумно чинить, виключаючи в таких справах психологічний момент. Звісно ж, психологічний елемент – найголовніший з головних, хоча у нас це тільки починають тямити. Візьміть, наприклад, елемент, названий індивідуальністю. Я, варто сказати, і раніше чув про цього священика Брауна. Він – один із найвидатніших людей нашого часу. Таких людей, як він, оточує особлива атмосфера, і ніхто не може сказати, наскільки нерви і розум інших підпадають під її тимчасовий вплив. Гіпнотизм непомітно присутній у щоденному людському спілкуванні, юрба стає неначе зачарованою, коли гіпноз досягає певного ступеня. Не обов’язково впливати з помосту, на публічних зборах, у фраку. Релігія Брауна знається на психологічному впливі атмосфери й уміє впливати на весь організм загалом, навіть на орган нюху, наприклад. Вона розуміє значення якихось цікавих впливів, вироблених музикою, на тварин і людей, вона може…

– Та облиште ви! – огризнувся Феннер. – Що ж, по-вашому, він пройшов коридором із церковним оргáном під пахвою?

– О ні, йому немає потреби вдаватися до такого штукарства! – засміявся професор. – Він уміє скон-центрувати сутність усіх цих спіритуалістичних звуків і навіть запахів у небагатьох скупих жестах так майстерно, як у школі хороших манер. Без упину ставляться наукові експерименти, які показують, що люди, чиї нерви перенапружені, часто-густо вважають, ніби двері зачинені, коли вони відкриті, або навпаки. Люди розходяться в думці щодо кількості дверей і вікон перед їхніми очима. Вони відчувають зорові галюцинації серед білого дня. З ними це трапляється навіть без гіпнотичного впливу чужої індивідуальності, а тут маємо справу з дуже сильною особистістю, котра володіє даром переконання, індивідуальністю, яка поставила собі за мету закріпити в один ряд у вашому мозку образ неврівноваженого ірландського волоцюги, котрий посилає в небо прокляття і сліпий набій, луна від якого впала громом небесним.

– Пане професоре! – вигукнув Феннер – Та я на смерт-ному одрі міг би присягнутися, що двері не відчинялися.

– Останні експерименти, – незворушно провадив далі професор, – наштовхуюють на думку про те, що наша свідомість не є безперервною, а є послідовним ланцюжком вражень, що швидко змінюються одне іншим, як у кінематографі. Можливо, хтось або щось прослизає, так би мовити, між кадрами. Хтось або щось діє тільки у ту мить, коли настає затемнення. Ймовірно, умовна мова заклять і всі різновиди спритності рук побудовані якраз на цих, як то кажуть, спалахах сліпоти між спалахами бачення. Отже, цей священик і проповідник трансцендентних ідей начинив вас трансцендентними образами, зокрема, способом кельта, котрий титанічними зусиллями звалив вежу власним прокляттям. Можливо, він супроводжував це якимось непомітним, але владним жестом, спрямувавши ваші очі в бік невідомого вбивці, котрий перебував унизу. А може, в цей момент відбулося ще щось, або ще хтось пройшов повз.

– Вілсон, слуга, пройшов коридором, – пробурчав Олбойн, – і сів чекати на лаві, але він зовсім не так уже нас і відволік.

– Якраз про це судити важко, – заперечив Вер, – може, справа в цьому епізоді, але найімовірніше, ви стежили за якимось жестом священика, котрий розповідав свої небилиці. Якраз в один із таких чорних спалахів пан Воррен Вінд і вислизнув із кімнати і пішов назустріч своїй смерті. Таке найвірогідніше пояснення. Ось вам ілюстрація останнього відкриття: свідомість не є безперервною лінією, а швидше пунктирною.

– Та вже ж, пунктирною, – пробурчав Феннер. – Я б сказав: суцільні чорні проміжки.

– Ви ж не вірите насправді, – спитав Вер, – ніби ваш патрон був замкнений у кімнаті, як у камері?

– Краще вже вірити в це, ніж вважати, що мене треба замкнути в кімнату, вистьобану зсередини, – заперечив Феннер. – Ось що мені не подобається у ваших припущеннях, професоре. Та я швидше стану на бік священика, котрий вірить у диво, ніж якогось шарлатана, котрий зневірився в праві будь-якої людини на довіру до факту. Священик мені каже, що людина може звернутися до Бога, про котрого мені нічого не відомо, і той помститься за нього за законами вищої справедливості, про яку мені також нічого не відомо. Мені нема чого заперечити, крім того, що я про це нічого не знаю. Але принаймні, якщо прохання та постріл ірландського бідолахи почули в горішньому світі, цей кращий світ вправі відгукнутися настільки дивним, на наш погляд, способом. Ви, однак, переконуєте мене не вірити фактам нашого світу в тому вигляді, в якому їх сприймають мої власні п’ять органів вічуття. По-вашому виходить, що ціла процесія ірландців із мушкетами могла промарширувати поруч, поки ми розмовляли, варто було їм лише ступати на сліпі плями нашого розуму. Послухати вас, то простенькі дива святих, скажімо, матеріалізація крокодилів чи плащ, що висить на сонячному промені, здадуться цілком закономірними та природними.

– Ах, так! – досить різко зауважив професор Вер. – Ну, якщо ви твердо вирішили вірити у вашого священика і в його надприродного ірландця – я замовкаю. Ви, як видно, не мали можливості ознайомитися з психологією.

– Саме так, – сухо відповів Феннер, – зате я мав можливість познайомитися з психологами.

І, чемно вклонившись, він вивів свою делегацію з приміщення. Чоловік мовчав, поки вони не опинилися на вулиці, але тут уже вибухнув бурхливою промовою.

– Психопати нещасні! – в нестямі кричав він. – Турбуються вони чи ні, куди покотиться світ, якщо ніхто не буде вірити власним очам? Хотів би я прострелити його дурну довбешку, а потім пояснити, що зробив це в сліпий момент. Може, диво у патера Брауна і надприродне, але він обіцяв, що воно станеться, і воно сталося. А всі ці чортові маніяки побачать щось, а потім кажуть, ніби цього і не було. Послухайте, мені здається, ми просто зобов’язані довести до загального відома той невеликий урок, який він нам дав. Ми з вами нормальні, тверезо мислячі люди, ніколи ні в що не вірили. Ми не були тоді п’яні, не впали в релігійний екстаз. Просто все сталося так, як священик передбачив.

– Абсолютно з вами згоден, – відгукнувся мільйонер. – Можливо, це початок великої епохи в сфері релігії. Та хоч як би там було, патер Браун, котрий належить саме до тієї сфери, без сумніву, залишить у ній помітний слід.