– Шкода, що ви з ним не знайомі, патере Браун. Спражня насолода дивитися, як він береться «струснути когось як слід»! Будинок полковника він струснув дуже ґрунтовно. Пристрасті на похоронах вибухнули, як на перегонах. Флойд просто так готовий наламати дров, а тут і справді була причина. Я вам уже розповідав, як він повчав садівника доглядати за садом, і втовкмачував юристові зміст законів. Чи варто згадувати, що він і хірургові взявся торочити про операції. А позяк хірургом виявився Валантен, то розумака звинуватив його і в важчих гріхах, ніж недолугість. У рудій голові цього жевжика засіла думка, що вбивця – лікар, і коли прибули поліціянти, Флойд тримався досить поблажливо. Чи варто казати, що він уявив себе найвидатнішим із усіх нишпорок-любителів? Шерлок Голмс із усією своєю інтелектуальною перевагою і зарозумілістю не докучав так Скотленд-Ярду, як секретар полковника Дрюса напосідався на правоохоронців, котрі розслідують вбивство. Бачили б ви його! Походжав із пихатим, розсіяним виглядом, гордо трусив рудою гривою і дратівливо, різко відповідав на запитання. Саме ці його фокуси й розлютили так сильно панну Дрюс. У нього, певна річ, була своя теорія – одна з тих, якими начинені романи, але Флойду тільки в книзі і місце, він був би там набагато кумеднішим і безпечнішим.

– Що ж це за теорія? – зацікавився священик.

– О, теорія вищого ґатунку, – похмуро відповів Фінзах. – Вона викликала б сенсацію, якби протрималася хоча б десять хвилин. Флойд сказав, що полковник був живий, коли його знайшли в альтанці, а лікар заколов його скальпелем, розрізаючи одяг.

– Кумедно, – сказав священик. – Він же просто відпочивав, сховавши обличчя в брудну підлогу.

– Наполегливість – велика річ, – продовжував оповідач. – Гадаю, Флойд будь-якою ціною проштовхнув би свою теорію в пресу і, може, навіть домігся б арешту медика, якби вся ця дурня не розвалилася на друзки, коли Гаррі Дрюса знайшли під Скелею Долі. Це все, що ми маємо. Гадаю, що самогубство майже рівнозначне зізнанню. Але подробиць цієї історії не дізнається ніхто і ніколи.

Настала пауза, потім господар скромно зауважив:

– А мені здається, що я знаю ці подробиці.

Фінзах здивовано глянув на нього.

– Але послухайте! – вигукнув він. – Як ви могли їх з’ясувати і були впевнені, що все відбувалося так, а не інакше? Ви сидите тут за сотню миль від місця події й укладаєте проповідь. Яким же дивом могли ви про все дізнатися? А якщо ви і справді до кінця розгадали загадку, скажіть на милість, з чого ж почали? Що вас наштовхнуло на розв’язок?

Патер Браун схопився. Таким схвильованим його мало кому доводилося бачити. Перший вигук прогримів, як вибух.

– Собака! – сказав він. – Ну, звісно, собака. Якби там, на березі, ви приділили йому достатньо уваги, то без моєї допомоги відновили б усе спочатку й до кінця.

Фінзах у ще більшому подиві втупився у священика.

– Але ж ви самі назвали мої здогади нісенітницею і сказали, що пес не має жодного стосунку до справи.

– Та має він стосунок до тієї справи, – не погодився патер Браун, – і ви б це виявили, якби бачили в нім собаку, а не Бога-Вседержителя, що вершить над нами справедливий суд.

Слуга Божий зам’явся, потім продовжував зніяковіло і ніби винувато:

– Щиро кажучи, я шалено люблю собак. І мені здається, що люди, схильні оточувати їх якимось містичним ореолом, найменше думають про них самих. Почнемо з дрібниці: чому тварина гавкала на Трейла і гарчала на Флойда? Питаєте, як я можу оцінити те, що трапилося, за сотню миль звідси, але ж це, власне, ваша заслуга. Ви так добре описали всіх цих людей, що я абсолютно ясно їх собі уявив. Люди, як Трейл, котрі вічно супляться, а часом раптом ні з того, ні з сього всміхаються і щось крутять у пальцях, – дуже нервові, легко втрачають самовладання. Не здивуюся, якщо і незамінний Флойд – дуже неврівноважений і знервований, – таких чимало серед ділових янкі. Чому б інакше, почувши, як зойкнула Дженет Дрюс, він поранив руку ножицями й упустив їх? Ну, а собаки, як відомо, терпіти не можуть нервових людей. Чи то їхня нервозність передається тваринам, бо собаки часом по-звірячому агресивні, чи то їм просто прикро, що їх не люблять. Бо собаки дуже самолюбні. Хоч би як там було, бідолаха Морок не злюбив і того, й іншого просто тому, що обидва його боялися. Ви, я знаю, дуже розумний, а над розумом гріх насміхатися, але часом мені здається, що ви занадто розумні, щоб розуміти тварин. Або людей, особливо якщо вони поводяться майже так само примітивно, як тварини. Тварини – невибагливі істоти, вони живуть у світі трюїзмів.^[12] Візьмімо наш випадок: собака гавкає на людину, а людина втікає від собаки. Вам, мені здається, бракує простоти, щоб правильно зметикувати: собака гавкає тому, що людина йому не подобається, а людина втікає, бо боїться собаки. Інших причин у них немає, та й навіщо вони? Вам же знадобилося все ускладнити, і ви вирішили, що собака – провидець, якийсь провісник долі. По-вашому, правник утікав не від собаки, а від ката. Але ж якщо подумати ретельніше, всі ці вигадки – просто на рідкість дурнуваті. Якби собака і справді так точно знав, хто вбив його господаря, він би не гавкав на нього, а вчепився б злочинцеві в горлянку.

З іншого боку, невже ви й справді вважаєте, що безсердечний лиходій, котрий може вбити свого давнього друга, тут же на очах його доньки та лікаря, котрий оглядав тіло, вділяти усмішки родичам жертви. Невже, по-вашому, цей зловмисник видасть себе в нападі каяття лише тому, що на нього загавкав пес? Він міг відчути зловісну іронію цього збігу. Це могло вразити його, як будь-який драматичний штрих. Але він не став би втікати через весь сад від свідка, який, як відомо, не вміє говорити. Так утікають не від зловісної іронії, а від собачих зубів. Ситуація дуже проста для вас. Щодо випадку на березі – то тут усе набагато цікавіше.

Спершу я нічого не міг втямити. Навіщо собака вліз у воду і тут же виліз назад? Це не в собачих звичках. Якби Морок був чимось сильно схвильований, він узагалі не побіг би за дрючком. Він би, либонь, побіг зовсім в інший бік, на пошуки того, що вселило йому той неспокій. Але якщо вже собака кинувся за чимось – за каменем, ломакою, дичиною, – з досвіду знаю, що його можна зупинити, та й то не завжди, тільки найсуворішим окликом. І вже в жодному разі він не поверне назад тому, що передумав.

– Тим не менше він повернувся, – заперечив Фінзах, – і повернувся без дрючка.

– Без палки він повернувся з дуже істотної причини, – пояснив священик. – Він не зміг її знайти і тому завив. До речі, собаки виють саме в таких випадках. Вони свято шанують ритуали. Собаки так само прискіпливо вимагають дотримання правил гри, як діти вимагають повторення всіх подробиць казки. А цього разу в грі щось порушилося. І собака повернувся до вас, щоб поскаржитися на дрючок, з ним ніколи ще нічого подібного не траплялося. Вперше в житті шановний і гідний пес зазнав такої образи від нікчемної старої ломаки.

– Що ж накоїла ця палка? – не втримався Фінзах.

– Потонула, – сказав патер Браун.

Юнак мовчки і здивовано дивився на священика, а той не вгавав:

– Дрючок втонув, бо насправді це було гостре сталеве лезо, заховане в очеретяній палиці. Іншими словами, ціпок із висувною шпагою. Мабуть, жодному вбивці не доводилося так природно заховати знаряддя вбивства – закинути його в море, граючись із собакою.

– Здається, я вас зрозумів, – трохи пожвавішав Фінзах. – Але нехай навіть це була палиця зі шпагою, мені абсолютно не ясно, як убивця міг нею скористатися.

– У мене зажеврів один здогад, – звірився патер Браун. – На самому початку вашої розповіді, коли ви сказали слово «альтанка». Ще більше все прояснилося, коли ви згадали, що полковник носив білий френч. Те, що спало мені на гадку, певна річ, просто неможливе, якщо полковника закололи кинджалом, але якщо ми припустимо, що вбивця діяв довгим знаряддям, на зразок рапіри, – це не так уже й нездійсненно.

Священик відкинувся на спинку крісла, спрямував погляд у стелю і почав викладати давно вже, мабуть, обдумані і ретельно виношені міркування.

– Всі ці загадкові випадки на кшталт історії з Жовтою кімнатою,^[13] коли труп знаходять у приміщенні, куди ніхто не міг проникнути, – не схожі на нашу, бо справа відбувалася в альтанці. Коли мова йде про Жовту кімнату і про будь-яку іншу, ми завжди виходимо з того, що її стіни однорідні та непроникні. Інша річ – альтанка. Тут стіни часто зроблені з переплетених гілок і планок, і як би густо їх не переплітали, завжди знайдуться щілини й просвіти. Був такий просвіт і в стіні за спиною полковника. Сидів він у кріслі, а воно також було плетене, і в ньому світилися дірочки. Додамо до того ж, що альтанка стояла біля самої огорожі, а огорожа, як ви тільки-но сказали, була дуже ріденькою. Людина, котра стояла по інший її бік, легко могла розрізнити крізь сітку гілок і планок білу пляму френча полковника, виразну, як біле коло мішені. Маю сказати, що ви доволі туманно описали місце дії. Але, прикинувши дещо подумки, я заповнив прогалини. Наприклад, ви сказали, що Скеля Долі не надто висока. Але ж ви згадували, що вона, як гірський шпиль, нависає над садом. А все це означає, що скеля стоїть дуже близько від саду, хоча шлях до неї займає купу часу. Знову ж таки, навряд чи молода леді кричала б так, що її було чутно за півмилі. Вона просто зойкнула, і все ж, перебуваючи на березі, ви її почули. Серед інших цікавих фактів ви, дозвольте вам нагадати, повідомили і про такий: на прогулянці Гаррі Дрюс трохи відстав від вас, розпалюючи біля огорожі люльку.

Фінзах раптом сіпнувся.

– Ви хочете сказати, що, стоячи там, він просунув лезо крізь огорожу і встромив його в білу пляму? Але ж це означає, що він прийняв рішення раптово, не вагаючись, майже не сподіваючись на успіх. До того ж він не знав напевно, що йому дістануться гроші полковника. До речі, вони йому й не дісталися.

Патер Браун споважнів.

– Ви не тямите в його характері, – сказав він із таким виглядом, гейби сам усе життя був знайомий із покійним Гаррі Дрюсом. – Він своєрідна людина, але мені такі траплялися. Якби він точно знав, що гроші перейдуть до нього, то навряд чи став би діяти. Тоді він би бачив, як це огидно.

– Вам не здається, що це дещо парадоксально? – не зрозумів Фінзах.

– Він гравець, – пояснив священик, – він і по службі постраждав через те, що діяв на свій ризик, не чекаючи наказів. Імовірно, вдавався до недозволених методів, адже в усіх країнах поліційна служба більше схожа на жандармерію, ніж нам хотілося б думати. Але він задалеко зайшов і зірвався. Для людей такого типу вся принадність полягає у ризику. Їм дуже важливо сказати: «Тільки я один міг на це зважитися, тільки я один міг зрозуміти – ось воно! Тепер або ніколи! Лише геній або шибонутий міг зіставити всі факти: стариган сердиться на Дональда, він послав за нотаріусом. Того ж дня послав за Гербертом і за мною… І це все. Додати можна тільки те, що він при зустрічі посміхнувся мені і потиснув руку. Ви скажете – безумство, але так і робляться статки. Виграє той, у кого вистачить шаленства передбачити». Іншими словами, він зловтішався натхненням. Це манія величі азартного гравця. Чим менше надії на успіх, чим поспішніше треба прийняти рішення, тим більший ризик. Випадково побачивши в просвіті гілок білу плямочку френча, він не встояв перед спокусою. Сп’янів від буденності ситуації. «Якщо ти такий розумний, що зв’язав воєдино ряд випадковостей, не будь же боягузом і не впускай нагоди», – нашіптує гравцеві диявол. Але і сам нечистий навряд чи спонукав би цього нещасного вбити, обдумано й обережно, старого дядька, від котрого він усе життя чекав спадщини. Це було б занадто респектабельно.

Господар трохи помовчав і продовжив із якимось лагідним запалом:

– А тепер спробуйте знову уявити собі всю цю сцену. Чоловік стоїть біля огорожі, в чаду спокуси, а потім здіймає очі догори і бачить химерний силует, який міг би стати прообразом його втомленої душі: велика кам’яна брила дивом тримається на іншій, як перевернута піраміда, і він раптом згадує, що її називають Скелею Долі. Спробуйте собі уявити, як сприйняв це видовище саме тієї миті саме цей чоловік. Мені здається, обставини не тільки спонукали його до дії, але й прямо підштовхнули. Той, хто хоче підвестися, не повинен боятися падіння. Він ударив не вагаючись, йому залишилося тільки замести сліди. Якщо під час розшуків, які, природно, неминучі, у нього виявлять шпагу, та ще й із закривавленим лезом, йому капець. Якщо він її кудись закине, її знайдуть і, ймовірно, з’ясують, чия вона. Якщо він навіть закине її в море, то супутники це помітять. Отже, треба винайти якусь хитрість, аби цей учинок нікому не видався дивним. І він вигадав таку каверзу, як ви знаєте, дуже вдалу. Тільки у нього одного був годинник, і ось він сказав вам, що ще не час повертатися, і, відійшовши трохи далі, затіяв гру з собакою. Уявляєте, з яким відчаєм блукав його погляд безлюдним берегом, перш ніж він зауважив собаку!

Фінзах кивнув, задумливо споглядаючи перед собою. Здавалося, його найбільше хвилює лише абстрактний бік цієї історії.

– Дивно, – сказав він, – що собака все ж має стосунок до цієї справи.

– Собака, якби вмів говорити, міг би розповісти мало не все про цю справу, – зауважив священик. – Вас же я засуджую за те, що ви, позаяк пес говорити не вміє, виступаєте від його імені, змушуючи його висловлюватися мовами янгольськими і людськими. Вас торкнулася пошесть, яка в наш час поширюється все більше і більше. Вона по-узурпаторськи захопила владу над розумом. Я знаходжу її і в газетних сенсаціях, і навіть у модних словечках. Люди охоче приймають на віру будь-які голослівні твердження. Відтісняючи ваш старовинний раціоналізм і скепсис, лавиною насувається нова сила, й ім’я їй – марновірство.

Священик підвівся і, гнівно насупившись, продовжував, буцімто звертаючись до самого себе:

– Ось він, перший наслідок зневіри. Люди втратили здоровий глузд і не бачать світ таким, яким він є. Тепер варто сказати: «О, це не так просто!», і фантазія розгортається без меж, немов у страшному сні. Тут і собака щось віщує, і свиня приносить щастя, а кішка – біду, і жук – не просто жук, а скарабей. Словом, відродився весь звіринець стародавнього політеїзму: і пес Анубіс, і зеленоока Пахт,^[14] і васанські бики.^[15] Так ви скочуєтеся до обожнювання тварин, звертаючись до священних слонів, крокодилів і змій. І все лише тому, що вас лякає слово «людина».

Фінзах підвівся, дещо збентежений, ніби підслухавши чужі думки. Він покликав свого собаку і вийшов, щось невиразно, але бадьоро бурмочучи на прощання. Однак кликати собаку йому довелося двічі, бо той, не ворухнувшись, сидів перед патером Брауном і дивився на нього так само уважно, як колись дивився вовк на святого Франциска.^[16]