Пес-віщун

– Так, – сказав патер Браун, – собаки – гарні створіння, тільки не плутайте створіння з Творцем.

Балакучі люди часто неуважні до слів інших. Навіть пишномовність їхня часом обертається тупістю. Приятель і співрозмовник священика, запальний молодик на прізвище Фінзах, постійно готовий був скинути на слухача цілу лавину історій і думок, його блакитні очі завжди палали, а світлі кучері, здавалося, були відкинуті з чола не щіткою для волосся, а бурхливим вихором світського життя. І все ж він зам’явся і замовк, не в змозі розкусити простенький каламбур патера Брауна.

– Ви хочете сказати, що їм приділяють забагато уваги? – спитав він. – Навіть не знаю. Це дивовижні істоти. Часом мені здається, що вони знають набагато більше за нас.

Священик мовчав, продовжуючи ласкаво, але дещо неуважно погладжувати по голові великого мисливського собаку, якого привів гість.

– До речі, – знову заповзявся Фінзах, – у тій справі, про яку прийшов вам розповісти, бере участь і пес. Це одна з тих справ, які називають заплутаними. Дивна історія, але мені здається, що найдивніша в ній – поведінка тварини. Хоча в цій справі все загадкове. Перш за все, як можна було вбити старого Дрюса, коли в альтанці, крім нього, нікого не було?

Рука патера Брауна на мить застигла, він перестав гладити собаку.

– То це трапилося в альтанці? – спитав він байдуже.

– А ви не читали про це в часописах? – здивувався Фінзах. – Зачекайте, я, здається, захопив із собою одну замітку, там є всі подробиці.

Він витягнув з кишені газетну шпальту і простягнув її патерові Брауну, котрий тут же взявся читати, тримаючи публікацію в одній руці біля самого носа, а іншою так само неуважно погладжуючи тварину. Він ніби був живою ілюстрацією притчі про чоловіка, права рука котрого не відає, що чинить ліва.

«Історії про загадкові вбивства, коли труп знаходять у наглухо закритому будинку, а вбивця зникає невідомо яким чином, не видаються такими вже неймовірними в світлі вражаючих подій, що мали місце в Кренстоні на морському узбережжі Йоркшира. Житель цієї місцини полковник Дрюс був убитий ударом стилета в спину, а знаряддя вбивства не було виявлене ні на місці злочину, ні деінде в околицях.

Утім, проникнути в альтанку, де помер полковник, було неважко – вхід у неї відкритий, і впритул до порога підбігає стежина, що сполучає альтанку з садибою. Водночас цілком зрозуміло, що непомітно увійти в альтанку вбивця не міг, позаяк і стежка, і двері постійно перебували в полі зору кількох свідків, котрі підтверджують свідчення один одного. Альтанка стоїть у дальньому кутку саду, де жодних хвірток і перелазів немає. По обидва боки стежки ростуть високі квіти, посаджені так густо, що через них не можна пройти, не залишивши слідів. І квіти, і доріжка підходять до самого входу в альтанку, і зовсім неможливо підібратися туди непомітно якимось обхідним шляхом.

Патрік Флойд, секретар убитого, заявив, що бачив весь сад із тієї миті, коли полковник Дрюс востаннє з’явився на порозі альтанки, і до того моменту, коли був знайдений труп, весь цей час стояв на самій горі драбини і підстригав живопліт. Його слова підтверджує донька вбитого, Дженет Дрюс, котра сиділа на терасі і бачила Флойда за роботою. Певною мірою її свідчення підтверджує і Дональд Дрюс, її брат, котрий, проспавши допізна, визирнув, ще в халаті, з вікна своєї спальні. І, врешті, всі ці свідчення збігаються зі свідченнями сусіди Дрюса, доктора Валантена, котрий ненадовго зайшов до них і розмовляв на терасі з панною Дрюс, а також свідченнями нотаріуса, пана Обрі Трейла. Вочевидь, він останнім бачив полковника живим, за винятком, звісно, вбивці.

Всі ці свідки одностайно стверджують, що події розвивалися наступним чином: приблизно о пів на третю пополудні панна Дрюс зайшла в альтанку спитати у батька, коли той буде пити чай. Полковник відповів, що чай пити не буде, бо чекає свого юриста Трейла, котрого і велів прислати до себе, коли той з’явиться. Дівчина вийшла і, зустрівши на доріжці пана Трейла, відіслала його до вітця. Правник пробув в альтанці десь із півгодини, причому полковник відпровадив гостя до порога і, судячи з усього, перебував не тільки в доброму здоров’ї, але й у чудовому гуморі. Незадовго до того пан Дрюс розсердився на сина, дізнавшись, що той ще не вставав після нічної гульні, але досить швидко заспокоївся і надзвичайно люб’язно зустрів і нотаріуса, і двох племінників, котрі приїхали до нього на гостину на один день.

Поліція не стала допитувати племінників, оскільки в той час, коли сталася трагедія, вони були на прогулянці. За чутками, полковник не годився з доктором Валантеном, утім, лікар забіг лише на хвилинку побачитися з панною Дрюс, щодо котрої, либонь, мав найсерйозніші наміри.

За словами пана Трейла, полковник залишився в альтанці сам-один, це підтвердив і пан Флойд, котрий, залишаючись на своєму сідалі, зазначив, що в альтанку більше ніхто не заходив. Через десять хвилин панна Дрюс знову вийшла в сад і, ще не дійшовши до альтанки, побачила на підлозі тіло батька: на полковнику був білий полотняний френч, помітний здалеку. Дівчина зойкнула, збіглися всі інші і виявили, що полковник лежить мертвий біля перекинутого плетеного крісла. Доктор Валантен, котрий ще не встиг відійти задалеко, встановив, що удар було завдано якимось гострим знаряддям на кшталт стилета, встромленого під лопатку, що проштрикнув серце. У пошуках такого знаряддя поліція обшукала всю околицю, але нічого не виявила».

– То на полковнику був білий френч? – спитав патер Браун, відкладаючи замітку.

– Так, він звик до такого одягу в тропіках, – дещо сторопівши, відповів Фінзах. – Із ним там траплялися цікаві речі, він сам розповідав. До слова, Валантена він, мені здається, не любив тому, що і той служив у тропіках. Уже не знаю, чому, але так мені здається. У цій справі все загадкове. Замітка достатньо правдиво викладає всі обставини вбивства. Мене там не було, коли виявили труп, – ми з племінниками Дрюса якраз пішли на прогулян-ку й узяли з собою собаку, пам’ятаєте, того, про якого хотів вам розповісти. Але описано все дуже точно: пряма доріжка серед високих синіх квітів, нею прямує нотаріус у чорному костюмі та циліндрі, а над зеленою огорожею – руда голова секретаря. Рудого помітно здалеку, й якщо люди кажуть, що бачили його весь час, то це справді так. Цей секретар – кумедний тип: ніколи йому не сидиться на місці, вічно виконує чиюсь роботу. Ось і цього разу він підміняв садівника. Мені здається, що він американець. У нього американський погляд на життя, або підхід до справ, як кажуть у них в Америці.

– Ну, а правник? – поцікавився священик.

Фінзах відповів не відразу.

– Трейл справив на мене якесь дивне враження, – промовив він набагато повільніше, ніж зазвичай. – У своєму бездоганному чорному костюмі він виглядає мало не фертиком, і все ж у ньому є щось старомодне. Навіщось відростив пишні бакенбарди, яких ніхто не бачив із часів королеви Вікторії. Обличчя в нього серйозне, тримається з гідністю, але іноді, ніби схаменувшись, раптом усміхнеться, блисне своїми білими зубами, й одразу всю його гідність немов корова язиком злизала. Тоді в ньому з’являється щось солодке. Може, він просто соромиться і тому весь час то смикає краватку, то поправляє шпильку в ній. До речі, вони такі ж гарні і незвичайні, як він сам. Якби я хоч когось міг… Та ні, який сенс гадати, це абсолютно безнадійно. Хто міг це зробити? Й як? Чудасія. Правда, за одним винятком, про який я і хотів розповісти. Собака знає.

Патер Браун зітхнув і неуважно спитав:

– Ви ж у них жили як приятель молодого Дональда? Він також ходив із вами на прогулянку?

– Ні, – посміхнувшись, пояснив Фінзах. – Цей шибеник тільки під ранок ліг у ліжко, а прокинувся вже після нашого відходу. Я ходив на природу з його кузенами, молодими офіцерами з Індії. Ми базікали про різні дрібниці. Старший, здається, Герберт, дуже любить коней. Пам’ятаю, він весь час розповідав нам, як купив кобилу, і лаяв колишнього її власника. А його братик Гаррі все нарікав, що йому не пощастило в Монте-Карло. Згадую це лише для того, щоб ви збагнули, що розмова була найтривіальніша. Загадковим в нашій компанії був тільки собака.

– А якої він породи? – зацікавився священик.

– Такої ж, як і мій, – відповів Фінзах. – Я ж згадав усю цю історію, коли ви сказали, що не треба обожнювати собак. Це великий чорний мисливський пес. Його звуть Морок, і недарма, мені здається. Бо поведінка тварини ще темніша і загадковіша, ніж таємниця самого вбивства. Я вже вам розповідав, що обійстя Дрюса розкинулося біля моря. Ми пройшли берегом приблизно милю, а потім повернули назад і минули химерну гору, яку місцеві жителі називають Скелею Долі. Вона складається з двох великих каменів, причому горішній ледве тримається, зачепи – вмить впаде. Скеля – не надто висока, але обрис у неї доволі моторошний. У будь-якому разі, на мене він подіяв гнітюче, а мої молоді веселі супутники навряд чи переймалися красою природи. Можливо, я вже тоді щось передчував. Герберт спитав, котра година і чи не час повертатися, і мені здалося, що треба неодмінно дізнатися час, що це дуже важливо. Ні у Герберта, ні у мене не було з собою годинника, і ми гукнули його брата, котрий зупинився трохи віддалік біля огорожі розкурити люльку. Останній голосно крикнув: «Двадцять хвилин по четвертій», – і його гучний голос у навислих сутінках видався мені грізним. Це вийшло у нього невимушено і тому прозвучало ще зловісніше, а потім, певна річ, ми дізналися, що саме в ці секунди й насувалася біда. Доктор Валантен вважає, що бідолаха Дрюс помер десь о пів на п’яту.

Брати вирішили, що можна ще хвилин десять подихати свіжим повітрям, і ми пройшлися трохи далі піщаним пляжем, кидали камінці, закидали в море дрючки, а собака плавав за ними. Але мене весь час турбували сутінки, що насувалися, і навіть тінь, яку відкидала химерна скеля, тиснула на мене, як важкий тягар. І тут трапилася дивна річ. Герберт закинув у воду свою ломаку, Морок поплив за нею, приніс, і тут же Гаррі кинув свою. Собака знову кинувся в воду і поплив, але раптом спинився, причому, здається, все це було рівно о пів на п’яту. Пес повернувся на берег, устав перед нами, потім раптом задер голову і жалібно завив, мало не застогнав. Я такого виття в житті не чув. «Що це з цим бісовим собакою?» – спитав Герберт. Ми не знали.

Тонке тужливе завивання, накривши безлюдний берег, обірвалося і завмерло. Настала тиша, аж раптом її порушив новий звук. Цього разу ми почули слабкий віддалений зойк, здавалося, десь за огорожею скрикнула жінка. Ми тоді не втямили, хто це, але потім дізналися. Це кричала панна Дрюс, побачивши тіло вітця.

– Ви, мабуть, одразу ж повернулися додому, – м’яко підказав патер Браун. – А потім?

– Розповім, що було потім, – похмуро й урочисто погодився Фінзах. – Увійшовши в сад, ми відразу ж побачили Трейла. Чітко пам’ятаю чорний капелюх і чорні бакенбарди на тлі синіх квітів, що простягаються широкою смугою до самої альтанки, пам’ятаю західне небо і дивний обрис скелі. Трейл стояв у тіні, обличчя його не було видно, але він усміхався, присягаюся, я бачив, як блищали його білі зуби. Ледве пес помітив Трейла, він одразу ж кинувся до нього і вибухнув шаленим, обуреним гавкотом, у якому настільки виразно звучала ненависть, що вона була швидше схожа на лайку. Нотаріус зіщулився і побіг по доріжці.

Патер Браун дуже різко схопився на ноги.

– Отже, його звинуватив собака? Викрив пес-віщун? А ви не помітили, чи літали в той час птахи і, головне, де – праворуч чи ліворуч? Чи розпитували ви авгурів, які принести жертви? Сподіваюся, ви розпанахали собаці живіт, щоб дослідити його нутрощі? Ось якими науковими методами користуєтеся ви, людці-язичники, коли вам спаде на гадку забрати у людини життя і чесне ім’я.

Фінзах на мить втратив дар мови, а потім спитав:

– Стривайте, про що це ви? Що я вам такого зробив?

Браун злякано зиркнув на співрозмовника – так само перепуджено і винувато люди дивляться на стовп, наткнувшись на нього в темряві.

– Не ображайтеся, – поросив він із непідробним смутком. – Даруйте, що я так накинувся на вас. Вибачте, будь ласка.

Фінзах поглянув на священика з цікавістю.

– Мені інколи здається, що найзагадковіша із загадок – ви, – зауважив він. – Та все ж зізнайтеся: нехай, на вашу думку, собака і непричетний до таємниці, але ж сама таємниця залишається. Не станете ж ви заперечувати, що в ту мить, коли пес вийшов на берег і завив, його господаря прикінчила якась невидима сила, яку нікому зі смертних недоступно ні виявити, ні навіть уявити. Щодо нотаріуса, то справа не тільки в собаці. Є й інші цікаві моменти. Він мені відразу ж не сподобався – верткий, солодкуватий, слизький тип. Й ось що я раптом запідозрив, спостерігаючи за його звичками. Як ви знаєте, і лікар, і поліціянти прибули дуже швидко: доктора Валантена завернули з півдороги, і він негайно зателефонував у поліцію. Крім цього, будинок стоїть на заґумінку, людей там небагато, і було неважко всіх обшукати. Й їх ретельно обшукали, але зброї не знайшли. Обнишпорили будинок, сад і берег – із таким же успіхом. Але ж заховати кинджал вбивці було майже так само важко, як сховатися самому.

– Сховати кинджал… – повторив патер Браун киваючи. Він раптом дуже зацікавився.

– Так ось, – провадив далі Фінзах, – я вже казав, що цей Трейл весь час поправляв то краватку, то шпильку в ній… особливо шпильку. Ця шпилька нагадує його самого – солідна і водночас старомодна. У неї вставлений камінчик – ви такі, мабуть, бачили – з кольоровими концентричними колами, схожий на око. Мене дратувало, що увага Трейла так сконцентрована на цьому камені. Здавалося, що він циклоп, а камінь – його око. Булавка була не тільки масивна, але і довга, і мені раптом здалося, чи не нервує він тому, що прикраса довша, ніж здається? Може, вона завдовжки з невеликий стилет?

Священик задумливо кивнув.

– Інших версій щодо знаряддя вбивства не було? – спитав він.