Через годину патер Браун намагався повернути лад у маєток і натрапив на слугу, котрий щось бурмотів собі під ніс так само монотонно, як відстукував час годинник, що пробив сьому годину. Слів священик не розчув, але він і так знав, що повторює стариган:

 
У сьомому спадкоємцю відроджуся знову,
О сьомій годині зникну в нікуди.
 

Він хотів було сказати щось втішне, але старий слуга раптом отямився, обличчя його спотворилося гнівом, бурмотіння перейшло в зойк.

– Це все ви! – волав він. – Ви і ваше денне світло! Може, ви й тепер скажете, що немає ніякого прокляття Дарнуеїв!

– Я скажу те ж, що і раніше, – м’яко відказав патер Браун. – І, помовчавши, додав: – Сподіваюся, ви виконаєте останнє бажання бідного Дарнуея і простежите за тим, щоб світлина все ж потрапила за призначенням.

– Світлина! – бідкався медик. – А яка від неї користь? До речі, як не дивно, але ніякої фотографії немає. Мабуть, він так і не зробив її, хоча цілий день прововтузився з апаратом.

Патер Браун різко обернувся.

– Тоді зробіть її самі, – сказав він. – Бідний Дарнуей мав цілковиту слушність: портрет треба сфотографувати. Це вкрай важливо.

Коли лікар, священик та обидва художники покинули будинок і похмурою процесією повільно йшли через брунатно-жовті піски, спочатку всі мовчали, мов приголомшені ударом. І правда, було щось подібне на грім серед ясного неба в тому, що дивне пророцтво здійснилося саме в той момент, коли про нього найменше згадували, коли медик і священик були сповнені розсудливістю, а кімната фотографа наповнена денним світлом. Вони могли скільки заманеться тверезо мислити та міркувати, але сьомий спадкоємець повернувся серед білого дня і о сьомій годині серед білого дня загинув.

– Тепер, мабуть, ніхто вже не буде сумніватися в існуванні прокляття Дарнуеїв, – зронив Мартін Вуд.

– Я знаю одну людину, котра буде, – різко відповів медик. – З якого дива я маю піддаватися забобонам, якщо комусь спало на гадку вкоротити собі життя?

– То ви вважаєте, що Дарнуей вчинив самогубство? – спитав священик.

– Я впевнений в цьому, – підтвердив лікар.

– Може, і так…

– Він був сам нагорі, а поруч у темній кімнаті лежав цілий набір отрут. До того ж це притаманно Дарнуеям.

– Отже, ви не вірите в сімейне прокляття?

– Я вірю тільки в одне сімейне прокляття, – сказав доктор, – в їхню спадковість. Я вам уже казав. Вони всі якісь божевільні. Інакше і бути не може: коли у вас від нескінченних шлюбів усередині однієї родини кров застоюється в жилах, як вода в болоті, ви неминуче приречені на виродження, подобається вам це чи ні. Закони спадковості – невблаганні, науково доведені істини не можуть бути спростовані. Розум Дарнуеїв розпадається, як розпадається їхнє родове гніздо, поглинене морем і солоним повітрям. Самогубство… Природно, він наклав на себе руки. Більше того: всі в цій родині рано чи пізно скінчать так само. І це ще найкраще з усього, що вони можуть вдіяти.

Поки медик так міркував, в пам’яті Пейна з дивовижною ясністю виникло обличчя доньки Дарнуеїв: виступила з не-проникної темряви маска – бліда, трагічна, але сповнена сліпучої, майже безсмертної вроди. Пейн відкрив було рот, хотів щось сказати, але відчув, що не може вимовити ні слова.

– Звісно, – сказав патер Браун лікареві. – То ви, отже, все ж таки вірите у приреченість?

– Тобто як це «вірите у приреченість»? Я вірю тільки в те, що самогубство в цьому випадку було неминуче, – воно зумовлене науковими факторами.

– Зізнатися, не бачу, чим ваше наукове марновірство краще за забобони містичні, – обурився священик. – Обидва вони перетворюють людину в паралітика, нездатного і пальцем поворухнути, щоб подбати про своє життя та душу. Напис свідчив, що Дарнуеї приречені на загибель, а ваш науковий гороскоп стверджує, що вони приречені на самогубство. І в тому, і в іншому випадку вони виявляються рабами.

– Пригадую, ви казали, що дотримуєтеся раціонального погляду на ці речі, – сказав доктор Барнет. – Хіба ви не вірите в спадковість?

– Я казав, що вірю в денне світло, – пояснив священик голосно та чітко. – І не маю наміру вибирати між двома підземними ходами забобонів – обидва вони ведуть у темряву. Ось вам доказ: ви всі навіть не здогадуєтеся про те, що насправді сталося в оселі.

– Маєте на увазі самогубство? – поцікавився Пейн.

– Маю на увазі вбивство, – відрубав патер Браун. І хоча він сказав це тільки трохи голосніше, голос його, здавалося, прокотився по всьому берегу. – Так, це було вбивство. Але вбивство, вчинене людською волею, яку Господь Бог зробив вільною.

Що на це відказали інші, Пейн так ніколи і не дізнався, бо слово, вимовлене священиком, дуже дивно подіяло на нього: воно його схвилювало, буцімто закличний звук фанфар, і прикувало до місця.

Супутники Пейна пішли далеко вперед, а він усе ще стояв нерухомо – один серед піщаної рівнини. Кров забурлила в жилах чоловіка, і волосся, як то кажуть, заворушилося на голові. Водночас маляра охопило якесь незрозуміле щастя.

Психологічний процес – занадто складний, щоб у ньому розібратися, – привів його до рішення, яке ще не піддавалося аналізу. Але воно несло з собою звільнення. Постоявши трохи, чоловік обернувся і повільно пішов назад, через піски, до обійстя Дарнуеїв.

Рішучими кроками, від яких затремтів старий міст, подорожній перетнув рів, спустився сходами, минув усю анфіладу темних покоїв і нарешті досяг тієї кімнати, де Аделаїда Дарнуей сиділа в ореолі блідого світла, що падало з овального вікна, немов свята, всіма забута та покинута в долині смерті. Панночка підняла на візитера очі, і здивування, що з’явилося на її обличчі, зробило його ще дивнішим.

– Що трапилося? – спитала вона. – Чому ви повернулися?

– Я повернувся за сплячою красунею, – пояснив він, і в голосі його почувся сміх. – Цей старий замок поринув у сон багато років тому, як каже лікар, але вам не слід прикидатися старою. Ходімо нагору, до світла, і вам відкриється правда. Я знаю одне слово, страшне слово, яке зруйнує злі чари.

Вона нічого не збагнула з того, що їй сказали. Однак підвелася, пішла за гостем через довгу залу, піднялася сходами і вийшла з дому під вечірнє небо. Покинутий, спорожнілий парк спускався до моря. Старий фонтан із скульптурою тритона ще стояв на своєму місці, але вже весь позеленів від часу, і з висохлого рогу в порожній басейн давно вже не лилася вода. Пейн багато разів бачив цей сумний силует на тлі вечірнього неба, і він завжди здавався йому втіленням утраченого щастя. Мине ще трохи часу, міркував Пейн, і басейн знову наповниться водою, але це буде мутно-зелена гірка вода моря, квіти захлинуться в ній і загинуть серед густих чіпких водоростей. І донька Дарнуеїв побереться – побереться зі смертю та долею, глухою та безжальною, як море. Однак тепер Пейн сміливо поклав велику руку на бронзового тритона і трясонув ним так, немов хотів скинути з п’єдесталу зловісне божество мертвого парку.

– Про що ви? – спокійно поцікавилася дівчина. – Що це за слово, яке звільнить нас?

– Це слово – «вбивство», – відказав він, – і воно несе з собою звільнення, чисте, як весняні квіти. Ні-ні, не подумайте, що я вбив когось. Але після страшних снів, що мучили вас, звістка, що хтось може бути вбитий, уже сама по собі – звільнення. Не розумієте? Весь цей жах, у якому ви жили, виходив від вас самих. Фатум Дарнуеїв був у самих Дарнуеях. Він розпускався, як страшна отруйна квітка. Ніщо не могло позбавити від нього, навіть щаслива випадковість. Він був невідворотний, чи то коли йшлося про старі перекази Вейна, чи про новомодні теорії Барнета… Але чоловік, котрий загинув сьогодні, не став жертвою містичного прокляття чи спадкового божевілля. Його вбили. Певна річ, це – велике нещастя, requiescat in pace.^[9] Але це і щастя, бо воно прийшло зовні, як промінчик денного світла.

Раптом дівчина посміхнулася.

– Здається, я втямила, хоча ви й балакаєте, як навіженець. Хто ж його вбив?

– Не знаю, – відповів він спокійно. – Але патер Браун знає. І він сказав, що вбивство скоїла свобода – вільна, як цей морський вітер.

– Патер Браун – дивовижний чоловік, – промовила панночка не відразу. – Тільки він один якось оживляв моє життя, до того часу, поки…

– Поки що? – перепитав Пейн, рвучко нахилився до дівчини і так штовхнув бронзове чудовисько, що воно хитнулося на своєму п’єдесталі.

– Не з’явилися ви, – докінчила вона і знову посміхнулася.

Так прокинувся старий замок. У нашій розповіді не маємо наміру описувати всі стадії цього пробудження, хоча багато чого сталося ще до того, як на березі споночіло. Коли Гаррі Пейн нарешті знову подався додому, він був сповнений такого щастя, яке тільки можливе в цьому тлінному світі. Чоловік ішов через темні піски – ті самі, за якими часто швендявся в такій важкій тузі, але тепер у ньому все раділо, як море в годину повного припливу.

Молодик уявляв собі, що замок знову потопає в квітах, бронзовий тритон виблискує, як золотий божок, а басейн наповнений прозорою водою або вином. І весь цей блиск, все це цвітіння розкрилися перед ним завдяки слову «вбивство», сенсу якого він все ще не тямив. Просто взяв його на віру і вчинив мудро – адже він був одним із тих, хто чутливий до голосу правди.

Минуло більше місяця, і Пейн нарешті повернувся в свій лондонський будинок, де у нього була призначена зустріч із патером Брауном. Художник привіз з собою репродукцію портрета. Його серцеві справи просувалися успішно, наскільки дозволяла тінь нещодавньої трагедії. Тому вона і не дуже затьмарювала його душу, втім, чоловік усе ж пам’ятав, що це – тінь сімейної катастрофи.

Останнім часом йому довелося займатися дуже багатьма справами, і лише після того, як життя в обійсті Дарнуеїв повернулося в свою колію, а фатальний портрет був поміщений на колишнє місце в бібліотеці, йому вдалося сфотографувати картину при спалаху магнію. Але перед тим, як відіслати знімок антикварові, молодик привіз показати його священику, котрий настійно просив про це.

– Ніяк не збагну вас, патере Браун, – дивувався Пейн. – У вас такий вигляд, ніби ви давно розгадали цю загадку.

Священик пригнічено похитав головою.

– У тому й річ, що ні, – зітхнув він. – Мабуть, я непрохідно дурний, бо не розумію, абсолютно не тямлю однієї найелементарнішої деталі в цій історії. Все ясно до певного моменту, але потім… Дайте-но мені поглянути на світлину. – Він підніс її до очей і короткозоро примружився. – Чи немає у вас лупи? – спитав він за мить.

Пейн дав йому лупу, і священик став пильно розглядати фотографію, потім сказав:

– Погляньте, ось тут книга, на полиці, біля самої рами портрета… Читайте назву «Життя папесси Йоанни». Гм, цікаво… Стоп! А он і інша над нею, щось про Ісландію. Так і є! Господи! І виявити це таким дивним чином! Який же я віслюк, що не помітив цього раніше, ще там!

– А що ви таке виявили? – нетерпляче спитав Пейн.

– Остання ланка, – пояснив патер Браун. – Тепер мені все ясно, тепер я збагнув, як розгорталася вся ця сумна історія із самого початку і до самого кінця.

– Але як ви про це дізналися? – наполягав Пейн.

– Дуже просто, – з посмішкою відповів священик. – У бібліотеці Дарнуеїв є книги про папессу Йоанну і про Ісландію, і ще одна, назва якої, як я бачу, починається словами «Релігія Фрідріха…», а як закінчується, – не так уже й важко здогадатися.

Потім, помітивши нетерплячку свого співбесідника, священик заговорив уже серйозніше, і посмішка зникла з його обличчя.

– Власне кажучи, ця подробиця не така вже істотна, хоча вона і виявилася останньою ланкою. У цій справі є деталі набагато дивніші. Почнемо з того, що, природно, дуже здивує вас: Дарнуей помер не о сьомій годині вечора. Він був мертвий зі самого ранку.

– Здивує, знаєте, занадто м’яко сказано, – похмуро зронив Пейн, – адже і ви, і я чули, як він цілий день човгав по кімнаті.

– Чули, але не бачили, – спокійно заперечив патер Браун. – Ми обидва бачили чи, правильніше, припускали, що бачимо, як він весь день вовтузився зі своїм апаратом. Але хіба на голові у нього не було темного покривала, коли ви заходили до кімнати? Коли я туди зайшов – це було так. Не даремно ж мені здалося щось дивне в його силуеті. Справа тут не в тому, що він був кульгавий, а скоріше в тому, що він кульгавим не був. Він був одягнений в такий же темний костюм. Але якщо ви побачите людину, котра намагається прийняти позу, властиву іншій, то вам обов’язково кинеться в очі певна напруженість і неприродність силуету.

– Ви хочете сказати, – стрепенувся Пейн і сіпнувся, – що це був не Дарнуей?

– Це був убивця, – сказав патер Браун. – Він убив Дарнуея ще на світанку і сховав труп у темній кімнаті, а вона – ідеальний сховок, бо туди зазвичай ніхто не заходить, а якщо і зазирне, то все одно нічого не побачить. Але о сьомій годині вечора вбивця кинув труп на підлогу, щоб можна було все пояснити прокляттям Дарнуеїв.

– Але даруйте! – вигукнув Пейн. – Який йому був сенс цілий день стерегти мертве тіло? Чому він не вбив його о сьомій годині вечора?

– Дозвольте мені, своєю чергою, поставити вам одне запитання, – відповів священик. – Чому портрет так і не був сфотографований? Бо злочинець поспішив убити Дарнуея ще до того, як той встиг зробити це. Йому, далебі, було важливо, щоб фотографія не потрапила до антиквара, бо той добре знав реліквії цього будинку.

Запала мовчанка, потім священик продовжив тихішим голосом.

– Хіба ви самі не бачите, як усе це просто? Ви ж свого часу зробили одне припущення, але дійсність виявилася ще простішою. Ви сказали, що будь-яка людина може надати собі схожості з портретом. Але ж ще легше надати портрету схожості з людиною… Коротко кажучи, ніякого фатуму Дарнуеїв не існує. Не було старовинної картини, не було старовинного напису, не було переказу про чоловіка, котрий відібрав життя у своєї дружини. Але був інший чоловік, дуже жорстокий і дуже розумний, котрий хотів відібрати життя у свого суперника, щоб викрасти його наречену. – Священик сумно посміхнувся Пейну, немов заспокоюючи його. – Ви, либонь, зараз подумали, що я маю на увазі вас, – усміхнувся він. – Та не тільки ви відвідували цей будинок із романтичних спонукань. Ви знаєте цього чоловіка, або, точніше, гадаєте, що знаєте. Але є темні безодні в душі Мартіна Вуда – художника та шанувальника старовини, про які ніхто з його знайомих навіть не здогадується. Пам’ятаєте, що його запросили в замок, аби реставрувати картини? Мовою трухлявих аристократів це означає, що він мав дізнатися і доповісти Дарнуеям, які скарби ті мають у своєму розпорядженні. Вони нітрохи б не здивувалися, якби в замку виявився портрет, якого раніше ніхто не помічав. Але тут потрібен талант, а Вуд його має. Мабуть, він мав рацію, коли казав, що якщо це не Гольбейн, то майстер, котрий не поступається йому геніальністю.

– Я вражений, – сказав Пейн, – але дуже багато мені ще невтямки. Звідки він дізнався, як виглядає Дарнуей? Яким чином убив його? Лікарі так і не допетрали причину смерті.

– У панни Дарнуей була фотографія австралійця, яку він надіслав їй ще до свого приїзду, – сказав священик. – Ну, а коли стало відомо, як виглядає новий спадкоємець, Вуду неважко було дізнатися й усе інше. Ми не знаємо багатьох деталей, але про них можна здогадатися. Пам’ятаєте, що він часто допомагав Дарнуею в темній кімнаті, але ж там дуже легко, скажімо, вколоти людину отруєною голкою, коли до того ж під рукою є всілякі отрути. Ні, труднощі не в цьому. Мене мучило інше: як Вуд примудрився бути одночасно в двох місцях? Яким чином зумів витягнути труп із темної кімнати і так притулити його до апарата, щоб той упав через кілька секунд, і водночас шукати в бібліотеці книжку? І я, старий телепень, не здогадався поглянути уважніше на книжкові полиці! Тільки зараз, завдяки щасливому випадку, я виявив ось на цій фотографії найпростіший факт – книгу про папессу Йоанну.

– Ви приберегли насамкінець найтаємничішу зі своїх загадок, – втішився Пейн. – Який стосунок до цієї історії може мати папесса Йоанна?

– Не забудьте і про книгу про Ісландію, а також про релігію якогось Фрідріха. Тепер усе питання тільки в тому, що за людина був покійний лорд Дарнуей.

– І це все? – розгубився Пейн.

– Він був великий оригінал, освічений і мав почуття гумору. Як людина освічена, він, звісно, знав, що ніякої папесси Йоанни ніколи не існувало. Як людина з почуттям гумору, він цілком міг вигадати назву «Змії Ісландії», бо їх також немає в природі. Я насмілюся відновити третю назву «Релігія Фрідріха Великого», якої також ніколи не існувало. Так ось, чи не здається вам, що всі ці назви якнайкраще підходять до видань, які зовсім і не книжки, або, правильніше, до книжкових полиць, які не книжкові полиці.

– Годі! – вигукнув Пейн. – Я збагнув. Це потаємні сходи…

– …що ведуть нагору, в ту кімнату, яку Вуд сам обрав для лабораторії, – закінчив священик. – Так, саме потаємні сходи, і нічого тут не вдієш. Усе виявилося вельми банальним і дурним, а найдурніший – я, бо не розгадав цього відразу. Ми всі попалися на гачок старовинної романтики – були тут і занепалі шляхетні родини, і руйнація родинного гнізда. Тож хіба могло обійтися без потаємного ходу! Це була схованка католицьких священиків, і, чесне слово, я заслужив, щоб мене туди запроторили.