У кімнаті було тихо і страшно. Перший же погляд незаперечно доводив, що тут відчайдушно боролися щонайменше двоє людей. На столику і на підлозі валялися карти, немов хтось раптово перервав гру. Дві склянки стояли на столику – вино налити не встигли, – а третя купою уламків виблискувала на килимі. Неподалік лежав довгий ніж, точніше – коротка шпага з химерним візерунковим руків’ям. На матове лезо падало сіре світло з вікна, за яким чорніли дерева на свинцевому тлі моря. В іншому кутку поблискував циліндр, вочевидь, збитий із голови, здавалося, що він ще котиться. У третій же куток недбало, як лантух картоплі, кинули Джеймса Тодгантера, обв’язавши його, проте, немов багаж, заткнувши шаликом рот і скрутивши руки та ноги. Темні його очі бігали по боках.
Доктор Оріон Гуд постояв біля порога, дивлячись туди, де все беззвучно свідчило про насильство. Потім, швидко ступаючи по килиму, він перетнув кімнату, підняв циліндр і, дивлячись дуже серйозно, приміряв його зв’язаному Тодгантеру. Циліндр був такий великий, що закрив майже все обличчя.
– Капелюх пана Ґласса, – сказав учений, розглядаючи підкладку в лупу. – Чому ж капелюх тут, а власника немає? Ґласс не грішить недбалістю в одязі, циліндр – дуже модний, хоча і не новий, його часто чистять. Мабуть, Ґласс – старий денді.
– Святі небеса! – зойкнула Меґґі. – Ви б краще його розв’язали.
– Я навмисно кажу «старий», – продовжував Гуд, – хоча, можливо, доводи мої трохи натягнуті. Волосся випадає у людей по-різному, але все ж випадає, й я б розрізнив через лупу дрібні волоски. Їх немає. Тому я і вважаю, що пан Ґласс – голомозий. Порівняємо це з високим, різким голосом, який так жваво описала панна Мак-Неб (потерпіть, люба леді, потерпіть!). Можна порівняти лисий череп зі справді старечою сварливістю – і ми посміємо, мені здається, зробити свої висновки. Крім того, пан Ґласс рухливий і майже без сумніву – високий. Я міг би послатися на розповідь про високого чоловіка в циліндрі, але є й точніші вказівки. Склянка розбита, й один із уламків лежить на консолі, над каміном. Він би туди не потрапив, якби склянка розбилася в руці такого невисокого чоловіка, як Тодгантер.
– До речі, – втрутився священик, – може, розв’язати його?
– Склянки свідчать не тільки про це, – продовжував експерт. – Я сказав би відразу, що пан Ґласс лисий чи роздратований не стільки від років, скільки від розгульного життя. Як відомо, Тодгантер тихий, скромний, ощадливий, він не п’є і не грає в азартні ігри. Отже, карти і склянки він приготував для свого гостя. Але цього замало. П’є він чи не п’є, але вина у нього немає. Що ж було в склянках? Спробую припустити, що там було бренді або віскі, мабуть, дорогого сорту, а наливав його пан Ґласс зі своєї фляжки. Ми дізнаємося про певний тип: чоловік високий, немолодий, елегантний, трохи пошарпаний, гравець і п’яниця. Такі люди часто зустрічаються на узбіччях суспільства.
– Слухайте! – закричала дівчина. – Якщо ви мене до нього не пустите, я побіжу кликати поліцію!
– Не радив би вам, панно Мак-Неб, – серйозно сказав Гуд, – поспішати за поліцією. Пане Браун, прошу вас, заспокойте своїх підопічних – заради них, не заради мене. Отже, ми знаємо головне про пана Ґласса. Що ж ми знаємо про Тодгантера? Три речі: він ощадливий, він доволі заможний, у нього є таємниця. Кожному ясно, що саме це – характеристика жертви шантажу. Не менш ясно, що побляклий лоск, погані звички й озлобленість – незаперечні риси шантажиста. Перед вами типові персонажі трагедії такого типу: з одного боку, пристойна людина, котра приховує щось, а з іншого – старіючий шуліка, що чує прибуток. Сьогодні вони зустрілися, зіткнулися, і справа дійшла до бійки, точніше, до кровопролиття.
– Ви розв’яжете мотузку? – вперто спитала дівчина.
Доктор Гуд дбайливо поставив циліндр на столик і попрямував до бранця. Він оглянув його, навіть посунув і обернув трохи, але відповів таке:
– Ні. Я не розв’яжу його, поки поліціянти не принесуть кайданки.
Священик, котрий тупо дивився на килим, звернув до нього кругле обличчя.
– Що ви маєте на увазі? – спитав він.
Учений підняв з килима дивну шпагу і, відповідаючи, уважно розглядав її.
– Ваш друг зв’язаний, – почав він, – і ви вирішуєте, що його зв’язав Ґласс. Зв’язав і утік. У мене ж – чотири заперечення. По-перше, чого б то такому чепуруну залишати з власної волі циліндр? По-друге, – він підійшов до вікна, – це єдиний вихід, а він замкнений зсередини. По-третє, на лезі є крапля крові, а на Тодгантеру немає ран. Супротивник, живий чи мертвий, забрав цю рану собі. І нарешті, згадаємо те, з чого ми почали. Швидше жертва шантажу вб’є свого мучителя, ніж шантажист заріже курку, яка несе золоті яйця. Здається, досить логічно.
– А мотузки? – поцікавився священик, захоплено та розгублено витріщившись на нього.
– Ах, мотузки… – протягнув учений. – Панна Мак-Неб дуже хотіла дізнатися, чому я не розв’язую її приятеля. Що ж, відповім. Тому що він і сам може вивільнитися коли завгодно.
– Що? – зойкнули всі, дивуючись кожен по-своєму.
– Я оглянув вузли, – спокійно пояснив експерт. – На щастя, я в них трохи тямлю, в кримінології це потрібно. Кожен вузол зав’язав він сам, жодного не зміг зробити сторонній. Виверт розумний. Тодгантер прикинувся, що жертва – він, а не злощасний Ґласс, чиє тіло закопане в саду або сховане в каміні.
Всі понуро мовчали. Ставало темніше. Викривлені морем гілки здавалися чорнішими, сухішими і ближчими, немов морські чудовиська виповзли з безодні до останнього акту трагедії, як колись виповз звідти загадковий Ґласс, злодій чи жертва, чудовисько в циліндрі. Сутеніло, немов сутінки – темне зло шантажу, наймерзеннішого зі злочинів, де підлість покриває підлість чорною пов’язкою на чорній рані.
Привітне і навіть смішне обличчя коротуна-священика раптом змінилося. Його скривила гримаса цікавості – не колишньої, дитячої, а тієї, з якої починаються відкриття.
– Повторіть, будь ласка, – зніяковіло сказав він. – Ви вважаєте, що пан Тодгантер сам себе зв’язав і сам розв’яже?
– Саме так, – відповів учений.
– Рани Божі! – вигукнув священик. – Невже це можливо?
Він почимчикував по кімнаті, як кролик, і з новою, пильною увагою втупився у напівзакрите циліндром обличчя. Потім обернув до присутніх своє обличчя, доволі простакувате.
– Ну, звісно! – схвильовано вигукнув він. – Хіба ви не бачите? Тож подивіться на його очі!
І вчений, і дівчина подивилися і побачили, що верхня частина обличчя, не замотана шаликом, якось дивно кривилася.
– Атож, очі дивні, – захвилювалася Меґґі. – Звірі! Йому боляче!
– Ні, не те, – заперечив учений. – Вираз справді особливий… Я б сказав, що ці поперечні зморшки свідчать про незначний психологічний зсув…
– Боже милий! – заволав Браун. – Ви що, не бачите? Він регоче!
– Регоче? – повторив учений. – З чого б йому сміятися?
– Як вам сказати… – винувато почав священик. – Не хочеться вас образити, але сміється він над вами. Я б і сам посміявся, бо вже все знаю.
– Що ви знаєте? – не витримав Гуд.
– Чим він займається, – відповів священик.
Він дріботів по кімнаті, якось безглуздо дивлячись на речі і безглуздо підсміюючись над кожною, що, природно, всіх дратувало. Сильно сміявся він над чорним циліндром, ще сильніше – над уламками, а крапля крові мало не довела його до судом. Нарешті він обернувся до похнюпленого Гуда.
– Докторе! – захоплено вигукнув він. – Ви – великий поет! Ви, немов Бог, викликали тварюку з небуття. Наскільки це краще, ніж реальні факти! Так, факти просто смішні, просто дурнуваті перед цим!
– Не розумію, – зарозуміло сказав Гуд. – Факти мої незаперечні, хоча і недостатні. Я віддаю належне інтуїції (або, якщо вам заманулося, поезії) тільки тому, що зібрані ще не всі деталі. Пана Ґласса немає…
– Ось! – весело закивав священик. – У тому-то й річ – його немає. Його зовсім немає, – додав він задумливо, – зовсім-зовсім.
– Хочете сказати, його немає в місті? – спитав Гуд.
– Його ніде немає, – відповів патер Браун. – Він відсутній по суті своїй, так би мовити.
– Ви справді вважаєте, – посміхнувся вчений, – що такої людини немає взагалі?
Священик кивнув.
Оріон Гуд презирливо гмикнув.
– Що ж, – сказав він, – перш ніж перейти до сотні з гаком інших доказів, візьмемо перше – те, з чим ми зіткнулися відразу ж. Якщо його немає, кому тоді належить цей капелюх?
– Тодгантеру, – сказав патер Браун.
– Він йому завеликий! – нетерпляче крикнув Гуд. – Він не міг би носити його.
Священик з нескінченною лагідністю похитав головою.
– Я не кажу, що він його носить, – відповів він. – Я сказав, що це його капелюх. Невелика, але все ж різниця.
– Що за різниця? – перепитав кримінолог.
– Любий пане! – правив лагідно священик, вперше піддавшись нетерплячці. – Зайдіть у найближчу крамницю – і ви побачите, що капелюшник сам не носить свої капелюхи.
– Він на них заробляє, – заперечив Гуд. – А що витягує з капелюха Тодгантер?
– Кроликів, – відповів патер Браун.
– Що? – зойкнув доктор Гуд.
– Кроликів, стрічки, солодощі, рибок, серпантин, – швидко перелічив священик. – Як ви не збагнули, коли здогадалися про вузли? І зі шпагою те ж саме. Ви сказали, що на ньому немає рани. І правда – рана в ньому.
– Під сорочкою? – серйозно спитала господиня.
– Ні, в ньому самому, всередині, – відповів священик.
– І що ви хочете цим сказати?
– Пан Тодгантер вчиться, – м’яко пояснив Браун. – Він хоче стати фокусником, жонглером і черевомовцем.
Капелюх – для фокусів. На ньому немає волосся не тому, що його носив голомозий Ґласс, а тому, що його ніхто не носив. Склянки – для жонглювання. Тодгантер кидав їх і ловив, але ще не призвичаївся як слід і розбив одну об стелю. І шпагою він жонглював, а крім цього, навчався її ковтати. Ковтання шпаг – почесна і важка справа, але тут він також не призвичаївся і подряпав горло. Там – ранка, досить легка, а то б він був сумніший. Ще він навчався звільнятися від пут й якраз збирався вивільнитися, коли ми увірвалися. Карти, природно, для фокусів, а на підлогу вони впали, коли він вправлявся і кидав їх. Розумієте, він зберігає таємницю, фокусникам інакше не можна. Коли перехожий в циліндрі зазирнув у вікно, він його прогнав, а люди наговорили всіляких дурниць, і ми повірили, що його мучить чепуристий привид.
– А як же два голоси? – здивувалася Меґґі.
– Хіба ви ніколи не бачили черевомовця? – спитав священик. – Хіба ви не знаєте, що сам він балакає нормально, а відповідає тим тонким, скрипучим, дивним голосом, який ви чули?
Після тривалої мовчанки доктор Гуд уважно дивився на священика, дивно всміхаючись.
– Авжеж, ви розумні, – сказав він. – Краще й у книзі не напишеш. Тільки одного не пояснили: імені. Панна Мак-Неб ясно чула: «Пан Ґласс».
Священик по-дитячому захихотів.
– А, – сказав він, – це дурніше за все. Наш приятель кидав склянки і рахував, скільки спіймав, а скільки впало. Він казав: «Раз-два-три – повз склянку,[8] раз-два-три – повз склянку…»
Секунду стояла тиша, потім всі розреготалися. Тоді той, хто лежав у кутку, із задоволенням скинув мотузки, встав, вклонився і вийняв із кишені червоно-синю афішу, що повідомляла: Саладін, перший у світі фокусник, жонглер, черевомовець і стрибун, виступить із новою програмою в місті Скарборо в понеділок, о восьмій годині вечора.
О проекте
О подписке