Крилатий стилет

У житті патера Брауна був період, коли він не міг, не здригнувшись, повісити капелюх на вішаку. Цією ідіосинкразією він був зобов’язаний одній деталі досить складних подій. Але при його зайнятості у священика в пам’яті, можливо, лише одна ця деталь і збереглася. Пов’язана вона з обставинами, які одного особливого дня спонукали доктора Бойна, котрий служив при поліційній частині, послати за священиком.

Доктор Бойн був довготелесий смаглявий ірландець, один із тих невдах-ірландців, котрі вештаються на білому світі: вони тлумачать на всі лади про науковий скептицизм, матеріалізм і цинізм, але все, що стосується релігійної обрядовості, неодмінно відносять до традиційної релігії своєї рідної країни. Важко сказати, що таке для них ця релігія – поверхневий наліт чи солідна субстанція. Найімовірніше – те й інше вкупі, із ґрунтовним прошарком матеріалізму. Як би там не було, тільки йому спадало на гадку, що він порушував цю галузь, тому запрошував патера Брауна аж ніяк не прикидаючись, ніби йому було б приємно, якби події набули такого висліду.

– Знаєте, я не зовсім ще впевнений, чи потрібні ви мені, – сказав він. – Я ні в чому наразі не впевнений. Нехай мене повісять, якщо я знаю, хто тут потрібен – лікар, поліціянт чи священик!

– Ну, що ж, – усміхнувся патер Браун, – оскільки ви поєднуєте в собі лікаря і правоохоронця, я, вочевидь, опинився в меншості.

– Припустімо, що ви – те, що політичні діячі називають «освіченою меншістю», – відповів медик. – Я знаю, що вам доводилося працювати і в нашій царині. Але в тому-то й річ, що тут дуже важко сказати, кого стосується ця історія, а може, тут навіть ідеться про піклування про божевільних. Ми тільки-но отримали листа від чоловіка, котрий живе неподалік, у тому білому будиночку на пагорбі. Він просить у нас захисту: його життю загрожує небезпека. Ми спробували, як могли, з’ясувати факти. Мабуть, найкраще розповісти вам усе із самого початку.

Такий собі Елмер, багатий землевласник одного із західних штатів, одружився порівняно пізно. У нього народилося троє синів – Філіп, Стівен та Арнольд. Ще замолоду, не розраховуючи, що у нього буде прямий спадкоємець, він усиновив хлопчика, на його думку, дуже здібного та перспективного, на ім’я Джон Стрейк. Походження той був доволі темного: хтось казав, що він підкидьок, хтось вважав циганом. Можливо, остання чутка була пов’язана з тим, що Елмер на схилі років ударився в похмурий окультизм, хіромантію й астрологію, і, за словами його синів, Стрейк заохочував ці захоплення. Втім, сини ще багато чого патякали. Вони казали, ніби Стрейк – ще той негідник, а головне – майстерний брехун. Він геніально, в одну мить винаходив відмовки і подавав їх так, що міг одурити будь-якого детектива. Але, можливо, що це – упередження, достатньо природне, мабуть. Ви, ймовірно, вже здогадуєтеся, що сталося. Стариган залишив усе без винятку прийомному синові, і після його смерті сини опротестували заповіт. Вони доводили, що батько був украй заляканий і втратив волю, якщо не розум. За їхніми словами, незважаючи на протести доглядальниць і рідних, Стрейк найзухвалішим і незвичайним чином пролазив до нього і тероризував нещасного на смертному одрі. Як би там не було, їм вдалося довести, що покійний був не при собі, і суд визнав духовний заповіт недійсним. Таким чином, сини отримали спадщину. Подейкують, що Стрейк оскаженів і присягнувся, що вб’є всіх трьох, одного за одним. По захист до нас звернувся третій і останній із братів, Арнольд Елмер.

– Третій і останній? – перепитав патер Браун, серйозно глянувши на співрозмовника.

– Атож, – сказав Бойн. – Двоє інших померли.

Вони помовчали, потім гість продовжив:

– Звідси і починається та частина історії, яка залишається під сумнівом. Немає доказів, що вони вбиті, але, можливо, що це і так. Старший, котрий став поміщиком, нібито наклав на себе руки в саду. Інший, промисловець, потрапив головою в машину в себе на фабриці. Може, він оступився, впав… Але якщо їх убив Стрейк, то він дуже спритно все облаштував і спритно вислизнув. З іншого боку, можлива і манія переслідування, що дала підстави для збігів. Тямите, що мені треба? Мені потрібен меткий чоловік, до того ж особа неофіційна, котрий міг би піднятися нагору, побалакати з Арнольдом Елмером і скласти про нього своє враження. Ви зумієте відрізнити людину, одержиму нав’язливою ідеєю, від людини, котра каже правду. Я хочу, щоб ви розвідали все перед тим, як ми візьмемося за справу.

– Дивно, що вам не довелося взятися за це раніше, – зауважив патер Браун. – Триває все, мабуть, уже давненько. Чому він звернувся до вас саме зараз?

– Мені воно, звісно, спадало на гадку, – відповів доктор Бойн. – Він подає причину, але, зізнаюся, вона такого штибу, що мимоволі спитаєш: чи не фантазія тут хворого мозку? За його словами, всі слуги раптом застрайкували і подалися геть, ось він і змушений просити, щоб поліція взяла на себе охорону його оселі. Розслідування показало, що втеча слуг справді відбулася. І в місті, певна річ, шириться купа вигадок, дуже односторонніх. Якщо вірити слугам, їхній господар став абсолютно неможливий – вічно тривожився, лякався, хотів, щоб вони вартували будинок, як чатові, або просиджували ночі без перерви, як лікарняні доглядальниці. Загалом їм не вдавалося відпочити, бо він не погоджувався залишитися сам. Врешті-решт, вони сказали йому, що він з’їхав із глузду, і почали вимагати розрахунок. Природно, це ще не доводить, що він божевільний. Але тільки великий дивак може вимагати в наш час від лакея та покоївки, щоб вони виконували обов’язки озброєної охорони.

– Одне слово, – посміхаючись зауважив священик, – йому потрібен поліціянт, котрий виконував би обов’язки покоївки, бо покоївка не захотіла виконувати обов’язків правоохоронця.

– Я теж здивувався, – кивнув лікар, – але не хотів відмовляти, не спробувавши піти на компроміс. Ви й втілюєте цей компроміс.

– Чудово, – просто сказав патер Браун. – Я зараз же провідаю його, якщо бажаєте.

Горбиста місцевість, що оточувала містечко, була скута морозом, а небо здавалося ясним і холодним, як сталь, тільки на північному сході вже збиралися хмари, облямовані блідим сяйвом. На тлі цих зловісних плям білів будиночок із високою колонадою класичного взірця. Дорога, що здіймалася спіраллю на пагорб, губилася в темній гущі чагарника. Коли патер Браун підходив до кущів, на нього раптом повіяло холодом, ніби він наближався до льодовика чи Північного полюса. Але цілком притомний священик на такі фантазії дивився, як на фанаберії, і тільки весело зауважив, зиркнувши на велику синювато-багряну хмару, що повільно виповзала з-за садиби:

– Зараз піде сніг.

Минувши низьку ковану решітку в італійському стилі, він увійшов у сад, на якому лежала та печать запустіння, яка буває властива лише дуже впорядкованим місцям, коли там запанував безлад. Паморозь припудрила зелений чагарник, що густо розрісся. Бур’яни довгими френзлями облямували квіткові грядки, стираючи межі, і будинок по пояс густо обріс дрібними деревами і кущами. Дерева тут росли тільки хвойні або особливо витривалі, вони буйно розрослися, та пишними все ж не здавалися, занадто вони були холодні, північні, немов якісь арктичні джунглі. І при погляді на будинок думалося, що його класичному фасаду і світлим колонам виходити б на Середземне море, а він занепадає і хиріє на суворих вітрах Півночі. Класичні орнаменти лише підкреслювали контраст. Каріатиди та маскарони сумно дивилися з кутів будівлі на занедбані доріжки, і здавалося, що вони замерзають. А самі завитки капітелей згорнулися, ніби від холоду.

Зарослими травою сходинками патер Браун піднявся до вхідних дверей, з високими колонами по обидва боки, і постукав. Потім він зачекав кілька хвилин, постукав знову і став терпляче чекати, притулившись спиною до дверей, споглядаючи ландшафт, що повільно темнів у міру того, як насувалася тінь величезної хмари, що повзла з півночі.

Над головою священика чорніли колони портика, опаловий край хмари балдахіном навис над ним. Сірий, із переливчастими фальбанками балдахін опускався все нижче й нижче, і скоро від забарвленого в бліде зимового неба залишилося лише кілька срібних стрічечок і клаптів.

Патер Браун чекав, але з оселі не долинало жодного звуку. Тоді він швидко спустився сходами й обігнув будинок, шукаючи іншого входу. Священик натрапив на низькі бічні двері, потарабанив у них, почекав. Смикнувши за ручку, він переконався, що двері замкнені на ключ або засув, і пішов уздовж стіни, подумки враховуючи всі можливості та гадаючи, чи не забарикадувався цей ексцентричний пан Елмер у глибині будинку так ґрунтовно, що до нього навіть стукіт не долинає. А може, він барикадується саме зараз, вважаючи, що цим стукотом дає про себе знати мстивий Стрейк.

Можливо, що слуги, залишаючи будинок, відчинили всього одні двері, які господар і замкнув за ними. Але швидше за все, йдучи вони не дуже турбувалися про заходи охорони. Патер Браун продовжував обходити будинок. Через кілька хвилин він повернувся до своєї початкової точки і тут же побачив те, що шукав.

Засклені двері однієї кімнати, зовні завішені плющем, були нещільно причинені. Вочевидь, їх забули замкнути. Один крок, і служитель Церкви опинився в кімнаті – комфортабельній, хоча і старомодно обставленій. З цієї кімнати тягнулися сходи нагору. З іншого боку виднілися двері в сусідню кімнату і ще одні – з червоними скельцями, пережиток колишньої пишноти, точнісінько навпроти вікон і гостя.

Праворуч на круглому столику стояло щось на зразок акваріума – велика скляна чаша із зеленуватою водою, в якій плавали золоті рибки, а прямо навпроти акваріума – якась пальма з дуже великим зеленим листям. Все це було таким запилюченим, таким вікторіанським, що телефон у ніші, напівприхований фіранкою, здавався зовсім недоречним.

– Хто там? – крикнув різкий голос з-за дверей із червоним склом. У тоні чулася недовіра.

– Чи можу я бачити пана Елмера? – винувато спитав патер Браун.

Двері розчинилися, і в кімнату ввійшов чоловік у синьо-зеленому халаті. Волосся у нього було розпатлане, скуйовджене, ніби він тільки-но встав з ліжка або вставав так завжди, але очі зовсім прокинулися, і погляд був жвавий, навіть трохи стривожений. Слуга Божий знав, що такі суперечності природні для людини, котра живе в постійному страху. Профіль був тонкий, орлиний, але перш за все вражав неохайний, навіть дикий вигляд великої темної бороди.

– Я пан Елмер, – сказав він, – але давно не чекаю відвідувачів.

Щось у його неспокійних очах спонукало патера Брауна перейти відразу ж до справи. Якщо у господаря – манія переслідування, то він не заперечуватиме.

– Ніяк не збагну, – м’яко сказав священик, – чи справді ви перестали чекати відвідувачів?

– Маєте рацію, – спокійно погодився господар. – Одного відвідувача я чекаю. Можливо, він буде останнім.

– Сподіваюся, що ні, – зауважив патер Браун. – У будь-якому випадку я радий, що не дуже схожий на нього.

Пан Елмер злісно засміявся.

– Анітрохи не схожі, – підтвердив він.

– Пане Елмер, – заговорив без викрутасів священик, – даруйте за мою зухвалість, але один із моїх друзів розповів мені про ваші труднощі і просив з’ясувати, чи не можу я бути вам чимось корисним. Правду кажучи, у мене є певний досвід у таких справах.

– Немає і не було справ таких, як ця, – заперечив Елмер.

– Хочете сказати, – здогадався гість, – що ваші брати, котрі трагічно розпрощалися з життям, були вбиті?

– І навіть вбивства ці не прості, – відказав господар. – Чоловік, котрий жене нас на смерть, – пекельний, і сила його – від пекла.

– У всього зла є одне коріння, – серйозно зауважив патер Браун, – але звідки ви знаєте, що це не прості вбивства?

Елмер відповів жестом, запросивши гостя сісти, а сам повільно опустився в інше крісло, охопивши руками коліна. Коли він підвів очі, в них з’явився м’який і задумливий вираз, а голос звучав доброзичливо й упевнено.

– Зрозумійте, – сказав він, – я аж ніяк не хочу, щоб ви вважали мене за схибнутого. Розум привів мене до цих висновків, бо, на жаль, тільки розум до них і спричиняється. Я багато книг перечитав, адже я один успадкував пізнання батька в цій темній царині, а відтак – і його бібліотеку. Але те, про що я хочу вам розповісти, не вичитано з книг, я бачив усе на власні очі.

Священик кивнув, а його співрозмовник ніби підшукував слова.

– Щодо старшого брата я спочатку був не зовсім упевнений. У тому місці, де його знайшли, не було ніяких слідів, жодних відбитків ніг. І револьвер лежав біля нього. Але він тільки-но отримав загрозливого листа від нашого ворога – це без сумніву, на листі був знак – крилатий кинджал, одна з його проклятих кабалістичних штучок. І служниця казала, що в напівтемряві бачила, як уздовж стіни саду щось повзло. Це була не кішка – надто вже велика. Теревенити більше не буду. Скажу одне: якщо вбивця і був, йому вдалося не залишити жодних слідів. Та коли загинув брат Стівен, було дещо інакше, і з того часу я все збагнув. Машина стояла на помості, біля підніжжя фабричної труби. Я вихопився на поміст відразу ж після того, як він упав, убитий залізним молотом. Я не бачив, щоб його вдарило щось, але… бачив те, що бачив. Тієї миті великий клуб диму закривав від моїх очей фабричну трубу, але в одному місці раптом утворилася діра, і нагорі стояла постать, загорнута в чорний плащ. Сірий дим на мить затулив її від мене. Коли дим розсіявся, я глянув на трубу. Там нікого не було. Я людина розумна, то нехай інші розумні люди пояснять мені, як можна потрапити на таку висоту й як спуститися звідти?

Він поглянув на патера Брауна, посміхаючись, немов сфінкс, а потім, помовчавши, сказав коротко:

– Череп у брата розкроївся, але тіло не постраждало. І в одній із кишень ми знайшли загрозливого листа, отриманого напередодні, – листа з крилатим стилетом. Я впевнений, – серйозно продовжував він, – що символ «крилатий кинджал» обраний не випадково. Що б не чинив цей жахливий чоловік, все – навмисно. В голові у нього переплуталися і найскладніші плани, й усілякі, нікому не відомі визначення, шифри, образи без назв. Він належить до найгіршого на світі типу людей – до типу злих містиків. Я, звісно, не стверджую, що відгадав усе приховане під цим символом. Але є якийсь зв’язок між символом і незвичайними, злочинними діями цього чоловіка, котрий ширяє, як коршак, над нашою родиною. Чи можна не бачити зв’язку між крилатим кинджалом і смертю Філіпа – смертю на галявині власного будинку, де не залишилося навіть найменших слідів на траві чи в пилу доріжок? Чи можна не бачити зв’язку між крилатим кинджалом, який летить, немов стріла, і силуетом на фабричній трубі?