– Хочете сказати, що він літає? – задумався священик.

– Симон Волхв літав свого часу, – заперечив Елмер, – і в минулі темні часи завжди стверджували, що антихрист буде літати. Як би там не було, на листах зображений стилет із крилами. Міг він літати чи ні – інше питання, але вбити він зумів.

– Ви не помітили, на якому папері написані листи? – поцікавився патер Браун. – Певна річ, на поштовому?

Сфінкс жорстко розреготався.

– Можете самі переконатися, – похмуро сказав він. – Я отримав сьогодні такого ж листа.

Він відкинувся на спинку крісла, витягнувши ноги з-під зеленого халата, який був йому закороткий, і опустив підборіддя на груди. Майже не рухаючись, він засунув руку в кишеню і, витягши за кутик папірець, твердою рукою простягнув його. У позі господаря оселі було щось, що нагадує параліч, який супроводжується і заціпенінням, і розслабленням. Але таке зауваження священика дуже підбадьорило його.

Патер Браун розглядав лист, як усі короткозорі люди, підносячи його до самих очей. Папір був не простий, хоча і шорсткий, – щось на зразок аркуша, вирваного із зошита для етюдів. На ньому червоним чорнилом було зображено кинджал із крилами – такими, як на палиці Меркурія, а внизу стояли слова: «Смерть наздожене вас наступного дня, як наздогнала ваших братів».

Патер Браун кинув папірець на підлогу і випростався.

– Не давайте залякати себе такими речами! – різко мовив він. – Ці негідники завжди намагаються відняти у нас захист, позбавивши надії.

На його подив, розслаблений у кріслі чоловік ніби прокинувся від сну та схопився.

– Маєте рацію! Ви маєте рацію! – крикнув Елмер із несподіваним пожвавленням. – Вони переконаються, що я не такий уже безпорадний, не такий безнадійний. Мабуть, у мене є більше і надії, і захисту, ніж ви гадаєте.

Він стояв, засунувши руки в кишені, і дивився згори вниз на співрозмовника, котрий раптом подумав: чи не схибнувся цей чоловік, котрий живе в невпинному страху. Але, коли Елмер озвався, його голос звучав цілком спокійно.

– Мої нещасні брати загинули, на мій погляд, тому, що користувалися невідповідною зброєю. У Філіпа завжди був при собі револьвер, і смерть його пояснили самогубством. Стівен вдавався до поліційної охорони, але боявся бути смішним і не став тягти полісмена на поміст, куди піднявся на одну мить. Обидва вони були скептиками: це реакція на той містицизм, якому віддався мій батечко в останні дні свого життя. Але я завжди знав, що вони не розуміли тата. Правда, вивчаючи цю царину, він врешті-решт потрапив під вплив чорної магії, але брати помилилися у виборі протиотрути. Протиотрута проти чорної магії – не грубий матеріалізм, не суєтна мудрість, а біла магія.

– Річ лиш у тім, – зауважив слуга Божий, – що ви розумієте під білою магією.

– Магію срібла, – пояснив таємничо пошепки його співрозмовник, і, помовчавши, додав: – Знаєте, що я так називаю? Одну хвилинку…

Він відчинив двері з червоним склом і вийшов. Будинок був не такий великий, як припускав патер Браун: двері вели не у внутрішні кімнати, а в коридор, наприкінці якого видно було інші двері, що виходили в сад. По один бік коридора були ще одні двері. «Мабуть, у спальню господаря, – подумав священик, – звідти він і вискочив у халаті». Далі по цей бік коридора не було нічого, крім звичайного вішака, на якому, як на будь-якому вішаку, висіли безладно старі капелюхи, плащі й інший одяг.

Зате біля протилежної стіни стояв креденс з темного дуба, інкрустований старим сріблом, а над ним була розвішана старовинна зброя. Біля цього креденса і зупинився Арнольд Елмер, споглядаючи на довгий старомодний пістолет із дулом у вигляді дзвіночка.

Двері наприкінці коридора були трохи прочинені, в щілину пробивалася смуга світла. Патер Браун завжди безпомилковим чуттям вгадував, що відбувається в природі. Він одразу ж второпав, чому така напрочуд яскрава ця смуга – сталося те, що священик передбачав, коли підходив до будинку. Він пробіг повз здивованого господаря і відчинив двері. Блискуча білизна засліпила його. Всі схили пагорба затремтіли тією блідістю, в якій було щось і старовинне, і невинне.

– Ось вам і біла магія! – весело вигукнув патер Браун. А повернувшись у хол, прошепотів: – Та й магія срібла…

Справді, біле сяйво запалювало відблисками срібло і стару сталь потьмянілої зброї, оточувало срібно-сяйливим ореолом скуйовджену голову замисленого Елмера. Обличчя його залишалося в тіні, в руці він тримав пістолет заморського вигляду.

– Знаєте, чому я вибрав цей старовинний мушкет? – спитав він. – Тому, що його можна заряджати ось такою кулею!

Він вийняв із шухляди креденса маленьку ложку й із зусиллям відламав крихітну фігурку апостола.

– Повернімося в кімнату, – додав він.

– Траплялося вам читати щось про смерть Данді? – спитав він, коли вони знову сіли. – Пам’ятаєте, як Ґрем Клівергаузький переслідував пресвітеріанців у Шотландії і скакав на чорному коні, з яким не були страшні ніякі провалля?^[9] Його могла вбити лише срібна куля, бо він продав душу чорту! В одному з вами, мабуть, приємно мати справу – ви знаєте досить, аби вірити в диявола.

– О, так! – погодився патер Браун. – У нечистого я вірю. Але зате не вірю в Данді. Принаймні в Данді з пресвітеріанської легенди з його жахливим конем. Джон Ґрем був простим солдатом XVII століття, хоча кращим за багатьох інших. Якщо він когось і переслідував, то лиш тому, що був драгуном, а не драконом. Судячи з мого досвіду, продають душу чорту зовсім не такі хвальки та вояки. Ті його шанувальники, котрих я знав, були люди зовсім іншого ґатунку. Не називаючи імен, які могли б спричинити сум’яття, згадаю лише про сучасника Данді. Чи чули ви про Делрімпла Стейрського?

– Ні, – похмуро заперечив Елмер.

– У будь-якому разі ви чули про те, що він зробив, – продовжував патер Браун. – Це було гірше, ніж усе будь-коли вчинене Данді. Він влаштував бійню в Ґленкоу. Чоловік він був учений, фаховий юрист, державний муж із дуже широкими поглядами, до того ж – тихий чоловічок, з обличчям тонким і розумним. Ось такі-от люди і продають душу нечистому.

Елмер підскочив на місці і палко закивав головою.

– Боже милий, ви маєте рацію! – зойкнув він. – Тонке розумне обличчя! У Джона Стрейка саме таке обличчя…

Тут він піднявся й якийсь час дивно, зосереджено вдивлявся в патера Брауна.

– Якщо ви трохи зачекаєте мене тут, я покажу вам дещо, – сказав він нарешті.

Елмер вийшов знову в середні двері, прикривши їх за собою.

«Подався, мабуть, до креденса або до себе в спальню», – подумав священик. Він не вставав з місця і неуважно дивився на килим, на який крізь скло дверей падав блідий червонуватий відблиск. На мить він набув було яскраво-рубінового відтінку, але потім знову потьмянів, ніби сонце вигулькнуло з-за хмари і сховалося знову. В кімнаті було тихо, тільки рибки плавали туди й сюди у своїй зеленій чаші.

Патер Браун напружено думав. Хвилину-дві по тому він піднявся, безшумно ковзнув до телефону, що стояв у ніші за гардиною, і викликав доктора Бойна за місцем його служби.

– Хотів би повідомити вам дещо у справі Елмера, – тихо сказав він. – Історія цікава. На вашому місці я негайно відправив би сюди п’ять-шість людей, щоб вони оточили будинок.

Потім він повернувся на колишнє місце і сів, втупившись у темний килим, який знову затягнувся яскравими криваво-червоними барвами. Це струмування крізь скло світла навело його на думку про зародження дня, що передує появі барв, і про таємницю, що то відкривається, то затуляється, немов двері чи вікно.

Нелюдський зойк пролунав крізь зачинені двері, і майже одночасно пролунав постріл. Не встиг той гуркіт завмерти, як двері розчахнулися, і в кімнату, хитаючись, вбіг господар будинку, в розірваному біля коміра халаті, із задимленим пістолетом у руці. Він чи то тремтів із голови до п’ят, чи трясся від сміху, неприродного за таких обставин.

– Хвала білій магії! – волав він. – Хвала срібній кулі! Виплодок пекла цього разу помилився в розрахунках. Мої брати відімщені!

І впав на крісло, а пістолет вислизнув з руки і покотився на підлогу. Патер Браун кинувся в коридор. Він уже взявся було за ручку дверей, які вели в спальню, ніби маючи намір увійти, потім нахилився, розглядаючи щось, підбіг до зовнішніх дверей і відчинив їх. На снігу, нещодавно такому білому, щось чорніло, на кшталт величезної летючої миші. Але досить було поглянути знову, щоб переконатися в тому, що це – людина, яка лежить горілиць, – чоловік в крислатому брилі, які носять латиноамериканці, і в дуже широкому чорному плащі, який випадково, можливо, ліг так, що поли його або рукави, витягнувшись на всю довжину, нагадували крила.

Рук видно не було, але патер Браун вгадав розташування однієї з них і помітив поруч напівприкриту одежею якусь металеву зброю. Найбільше це нагадувало якийсь герб – чорного орла на білому полі. Але, обійшовши навколо і зазирнувши під капелюх, патер Браун краєм ока розгледів обличчя, те саме, про яке нещодавно згадував його господар, – тонке, розумне та суворе обличчя Джона Стрейка.

– Ну, здаюся, – пробурмотів священик. – Схоже на величезного вампіра, що птахом кинувся з небес.

– А як же він міг би з’явитися інакше? – пролунав голос від дверей.

І священик, підвівши очі, побачив Елмера, котрий стояв на порозі.

– Він міг прийти, – ухильно відповів патер Браун.

Елмер широко повів рукою, вказуючи на білий килим.

– Гляньте на сніг! – сказав він глухим і тремтливим голосом. – Він і зараз незаплямований, ви самі тільки-но назвали це білою магією. На цілі милі навкруги немає жодної плями, хіба ця паскудна пляма. Жодних слідів, якщо не брати до уваги наших із вами.

Він зосереджено й загадково подивився на маленького священика і додав:

– Скажу вам ще дещо. Плащ, в якому він лежить, йому не по зросту. Ходити в ньому він не міг би – плащ волочився б по землі. Він був зовсім невисокий. Витягніть плащ уздовж ніг і самі переконаєтесь.

– Що сталося між вами? – коротко спитав патер Браун.

– Важко описати – так швидко все сталося, – відповів Елмер. – Я визирнув у двері і тільки зібрався зачинити їх, як мене немов закрутило вихором, захопило в повітрі колесом. Я вистрелив не цілячись і побачив те, що й ви бачите. Але я переконаний, що все скінчилося б інакше, якби пістолет мій не був заряджений срібною кулею. Тоді він не лежав би тут на снігу.

– До речі, – зауважив священик, – ми залишимо його тут, на снігу, чи, може, перенести його до вас? Здається, це ваша спальня виходить у коридор?

– Ні-ні, – заквапився Елмер, – нехай лежить до приходу поліції. Досить з мене цього всього! Сил більше немає. Що б там ще не трапилося – треба щось ковтнути. А там хай хоч вішають мене, якщо їм заманеться.

Повернувшись у кімнату, Елмер впав у крісло, яке стояло між пальмою та рибками, причому ледь не перевернув акваріум. Карафку з бренді він знайшов лише після того, як понишпорив навмання в кількох шафах і по різних кутках. Він і раніше не здавався акуратним, але зараз його неуважність перейшла усі межі. Відпивши великий ковток, він заговорив збуджено, немов за всю ціну хотів порушити мовчанку.

– Ви досі сумніваєтеся, хоча бачили все на власні очі. Повірте, єдиноборство духу, єдиноборство Стрейка з будинком Елмерів глибше, ніж вам здається! Кому-кому, а вам зовсім не пасує бути Томою Невіруючим. Ви б мали захищати все те, що ці дурні називають забобонами. Так, у вигадках про талісмани, приворотне зілля, срібні кулі щось є! Що ви, як католик, скажете на це?

– Скажу, що я агностик, – посміхнувся патер Браун.

– Дурниці! – нетерпляче крикнув Елмер. – Ваша позиція – вірити в різні штукенції.

– Аякже, в дещо я вірю, – погодився патер Браун. – Саме тому не вірю в інше.

Елмер нагнувся вперед і став вдивлятися в нього напружено, як гіпнотизер.

– Ви вірите в них! – торочив він. – Ви вірите в усе. Всі ми в усе віримо, навіть коли заперечуємо. Заперечуючи віримо. Хіба ви в глибині душі не відчуваєте, які суперечності тут відбуваються, що є якийсь світ, який обіймає все. Душа кочує із зірки на зірку, – все повторюється. Може, Стрейк і я боролися один із одним в іншому житті, в іншому вигляді – звір зі звіром, птах із птахом. Можливо, ми будемо боротися вічно. Якщо ми шукаємо один одного, якщо ми потрібні один одному, наша вічна ненависть – та ж любов. Добро і зло чергуються в круговерті, вони – єдині. Чи не усвідомлюєте ви в глибині душі, чи не вірите, що, крім усіх ваших вір, є лише одна реальність, і ми – її тіні? Все на світі – межі одного і того ж, єдиної серцевини, де люди розчиняються в Людині, і Людина – в Бозі?

– Ні, – відрубав патер Браун.

Зовні спускалися сутінки, був час, коли на небі, обтяжені сніговими хмарами, вони темніші, ніж на землі. Через вікно з напівзаштореною фіранкою патер Браун слабко розрізняв під колонами портика, біля головного входу, неясний силует. Кинувши погляд на засклені двері, в які він увійшов, священик побачив за ними дві нерухомі постаті.

Внутрішні, з червоним склом, були прочинені, а за ними, в коридорі, виднілися довгі тіні – сірі карикатури на людей, що переломлюються на підлозі. Доктор Бойн послухався його поради. Будинок був оточений.

– Навіщо заперечувати? – наполягав господар, як і раніше не спускаючи з нього гіпнотичного погляду. – Ви на власні очі бачили один із епізодів вічної драми. Ви бачили, як Джон Стрейк погрожував знищити Арнольда Елмера чорною магією. Ви бачили, як Арнольд Елмер за допомогою білої магії розправився з Джоном Стрейком. Ви бачите перед собою живого Арнольда Елмера. Він розмовляє з вами – і ви не вірите?

– Атож, не вірю, – твердо сказав патер Браун і піднявся з місця як відвідувач, котрий зібрався йти.

– Чому? – спитав господар.

Священик ледь підвищив голос, але його слова дзвоном відлунили у всіх закутках кімнати:

– Тому, що ви не Арнольд Елмер, – сказав він. – Я знаю, хто ви такий. Вас звати Джон Стрейк, і ви вбили останнього з братів – того, хто лежить там, на снігу.

Стрейк, мабуть, прикликав на допомогу всю свою силу волі, востаннє намагаючись підпорядкувати собі супротивника. Навіть зіниці його стягнуло білими кільцями. Потім він раптом кинувся убік. Але в цю ж мить позаду нього розчахнулися двері, і дебелий детектив у цивільному спокійно опустив руку йому на плече. В іншій, опущеній руці, він тримав револьвер. Злочинець обвів блукливим поглядом тиху кімнату і побачив у кожному кутку по особі в цивільному.

Патер Браун того вечора довго спілкувався з лікарем про трагедію сім’ї Елмерів. До цього часу будь-які сумніви вже розсіялися: особа Джона Стрейка була встановлена, і він зізнався у своїх злочинах, точніше, хвалився своїми перемогами. Порівняно з тим, що він виконав своє життєве завдання, знищивши останнього Елмера, все інше, мабуть, було йому байдуже, навіть питання про його власне існування.