Уся дотеперішня дедукція жодним чином не торкалася питання, чи є гроші в дійсності якоюсь вартістю, чи ні; потрібно було довести лише, що їхня функція вимірювати вартості не нав’язує їм характеру якоїсь власної вартості [Eigenwert]. Однак ця проста можливість все ж звільняє шлях для пізнання не лише їхнього дійсного ходу розвитку, а передусім їхньої внутрішньої сутності. – На примітивних ступенях господарства споживчі вартості всюди постають у вигляді грошей: худоба, сіль, раби, тютюн, хутра тощо. Хоч би в який спосіб розвинулися гроші, в кожному разі на початку вони мусили бути певною вартістю, яку безпосередньо відчували як таку вартість. Те, що найбільш вартісні речі віддають за надрукований аркушик, можливо тільки при дуже великому поширенні та надійності цільових рядів [Zweckreihen], які гарантують, що безпосередньо безвартісне надалі допомагає нам здобути вартості. Так, логічні ряди висновувань, що ведуть до цілком переконливих висновків, можна проводити через самі по собі неможливі або суперечливі члени – проте лише в тому разі, якщо мислення цілком певне в своєму напрямі та своїй правильності; примітивне мислення ще коливається, в одній із таких точок воно одразу втрачало б своє спрямування і свою ціль, а тому мусить виконувати свої функції в таких положеннях, кожне з яких для себе якомога конкретне і явно правильне – звісно, ціною рухливості мислення і віддалі його цілей. Відповідно і реалізація рядів вартостей за допомогою безвартісного надзвичайно підвищує їхнє поширення і доцільність, але може здійснюватися тільки при розвиненій інтелектуальності одиничних і постійній організації груп. Ніхто не буде таким дурним, щоб віддавати певну вартість за щось, чого він безпосередньо взагалі не може використовувати, якщо він не певен у тому, що це щось опосередковано знову може бути перетворено у вартості. Отже, можливо лише так, що обмін початково був натуральним обміном, тобто таким, що відбувається між безпосередніми вартостями. Допускають, що об’єкти, які особливо часто вимінювалися і перебували в обігу внаслідок їхньої загальної бажаності, отож особливо часто порівнювалися з іншими предметами за вартістю, швидше всього психологічно могли перерости в загальні міри вартості. Мабуть, у вирішальній протилежності до щойно здобутого результату, згідно з яким гроші самі по собі і для себе не повинні бути жодною вартістю, тут ми помічаємо, що спочатку якраз найнеобхідніше і найвартісніше схильне до того, щоб ставати грошима. Найнеобхідніше я в жодному разі не розумію тут у фізіологічному сенсі; радше, наприклад, потреба у прикрасах може відігравати панівну роль у відчутих «необхідностях»; на кшталт того, як ми і справді чуємо про природні народи, що прикраси їхніх тіл, або використані для цього предмети, більш вартісні для них, ніж усі ті речі, які ми уявляємо як більш нагально необхідними. Оскільки необхідність речей для нас завжди є лише певним наголосом, що його наше почуття надає їхнім самим по собі цілком рівноправним – точніше: самим по собі взагалі не «виправданим» – змістам, і який залежить винятково від цілей, які ми собі ставимо, то з самого початку жодним чином не можна вирішити, що ж то властиво є ті безпосередньо нагальні вартості, що придатні набирати характер грошей; неодмінним допущенням видається мені лише те, що цей характер початково пов’язаний із такими вартостями, які через свою відчуту необхідність виявили особливу частість вимінювання на багатоманітність інших речей. Вони не могли б постати ані як засіб обміну, ані як мірило вартості, якби вони не були відчуті за своїм матеріалом як безпосередньо вартісні.

Якщо ми порівняємо з цим теперішній стан, то безсумнівним є той факт, що гроші для нас більше не вартісні через те, що їхній матеріал здавався б нам безпосередньо необхідним, якоюсь неодмінною вартістю. Жодна людина європейської культури не вважає сьогодні монету вартісною на тій підставі, що з неї можна виготовити якийсь предмет прикраси. І вже тому сучасна вартість грошей не може зводитися до їх вартості металу, бо шляхетний метал тепер наявний у набагато більших кількостях, аби знаходити ще вигідніше використання, ніж суто для цілей прикрашання і технічних цілей. Якщо уявити такий перехід – як це міститься у висновках теорії металевої вартості грошей – як здійснений, то це створило б таку плетору предметів із шляхетного металу, що їхня вартість мала б знизитися до мінімуму. Те, що гроші так оцінюють з огляду на їхнє можливе перетворення [Umsetzung] в інші металеві об’єкти, можливо лише за тієї умови, що це перетворення не відбувається або відбувається тільки в зовсім малій мірі. Отже, хоч би як на початку розвитку, тобто при дуже мізерній наявності шляхетних металів, використання їх як прикрас визначило їх грошову вартість, цей зв’язок усе-таки зникає в міру їх збільшеного виробництва. Цей розвиток спирався ще й на те, що примітивна людина, як я наголошував, хоча й уважає за вітальну необхідність певним чином прикрашати себе, але пізніше формування шкал вартості залучає цей інтерес фактично в категорію «зайвого» чи «надлишкового». У сучасному житті культури прикраса абсолютно вже не відіграє тієї соціальної ролі, яку ми з подивом знаходимо в етнологічних, а то ще навіть у середньовічних повідомленнях. І ця обставина має слугувати для применшення значення грошей, яким вони завдячують своєму матеріалові. Можна сказати, що вартість грошей дедалі більше переходить від їх terminus a quo до їх terminus ad quem^[17], і таким чином металеві гроші, стосовно психологічної порівняльної чинності їхньої матеріальної вартості, перебувають на однаковому рівні з паперовими грішми. Матеріальну безвартісність цих останніх не можна вважати незначною через те, мовляв, вони були лише вказівкою на метал. Проти цього говорить уже той факт, що навіть цілком непокриті паперові гроші все ж цінуються як гроші. Адже навіть якби вказали на політичний примус, який самостійно надав таким паперовим грошам їхнього курсу, то це якраз і означає, що, крім підстав безпосереднього і матеріального використання, інші підстави можуть надавати і тепер фактично надають певному матеріалові грошової вартості. Зростаюча заміна готівкових металевих грошей паперовими грішми і різноманітні форми кредиту неодмінно справляють зворотний вплив на характер металевих грошей – приблизно так, як у сфері особистого [im Persönlichen] хто-небудь, хто постійно дозволяє представляти себе іншим, зрештою, не спізнає жодного іншого поцінування, крім заслуженого його представникам. До чим більших і різноманітніших служінь призначені гроші і чим швидше циркулює одинична величина, тим більше їхня функціональна вартість мусить переростати субстанційну вартість. Сучасний розвинений грошовий обіг [Verkehr], вочевидь, прагне до дедалі більшого вилучення грошей як субстанційного носія вартості, і він мусить прагнути до цього, позаяк і найбільш інтенсивного виробництва шляхетного металу не вистачало б для готівкового забезпечення всіх оборотів. Безготівковий платіжний обіг, з одного боку, і міжнародне відправлення векселів – з іншого, постають лише помітними пунктами цієї загальної тенденції, про чиї ранні й характерні явища трактуватиме останній розділ цієї глави.

У цілому справа виглядає так: чим примітивніші господарські уявлення, тим більше вимірювання і припускатиме чуттєво-безпосереднього співвідношення між порівняними вартостями. Щойно зображений погляд – що рівняння вартості між певним товаром і певною грошовою сумою означає рівність дробу, який існує між обома ними як чисельниками й економічно розглядуваними сукупними величинами всіх товарів і всіх грошей як знаменниками – вочевидь, скрізь дієвий за фактом, бо тільки він дійсно перетворює якийсь один із видів об’єктів на гроші; а оскільки гроші як такі виникають лишень поступово, то й цей модус розвиватиметься з примітивнішого модусу безпосереднього порівняння об’єктів, що можуть вимінюватися. Найнижчий ступінь характеризує, мабуть, такий випадок, про який повідомляють із островів Нової Британії^[18]. Тубільці використовують там у вигляді грошей нанизані на шнур мушлі каурі, що їх вони називають деварра. Ці гроші використовуються для купівлі за мірами довжини: довжиною у лікоть тощо; як правило, за рибу дають стільки деварра, якою є її довжина. Крім того, про сферу вжитку грошей каурі принагідно повідомляється, мовляв, тип купівлі такий, що рівна міра двох товарів вважається за рівновартісну: наприклад, міра зерна важить за однакову міру мушель каурі. Тут безпосередність у еквівалентності товару і ціни, вочевидь, досягає свого найповнішого і найпростішого вираження, порівняно з якою зіставлення вартості, що не зводиться до кількісної конгруенції, вже являє собою вищий духовний процес. Рудимент тієї наївної оцінки рівності рівних величин міститься в тому явищі, про яке сповіщав Мунґо Парк^[19] у XVIII ст. щодо деяких західно-африканських племен. Там в обігу були залізні гроші у формі прута [Stangenform] і вони слугували для позначення величин товарів, так що певну міру тютюну або рому називали прутом тютюну, прутом рому. Тут потреба розглядати вартісну рівність як кількісну – вочевидь, потужна, чуттєво вражаюча підпора примітивного утворення вартості – заховується в мовний вислів. Деякі інші явища при дуже відмінному вигляді все ж належать до того самого принципового відчуття. З міста Ольвія на Дніпрі, однієї з мілетських колоній, до нас дійшли стародавні бронзові монети, що мають форму риб, із написами, які ймовірно означають тунця і вершу. Відтак припускають, що той рибальський народ первісно використовував тунця як одиницю обміну і – мабуть, в силу відносин із сусідськими племенами, що перебували на нижчому щаблі розвитку – при запровадженні монет вважав за необхідне зобразити вартість одного тунця на монеті, яка однаковістю своєї форми безпосередньо унаочнювала цю рівновартісність і замінність; тим часом в інших місцях, менш переконливо і все ж не відмовляючись від зовнішньої відповідності, на монеті карбували лиш образ предмета (віл, риба, сокира), який [предмет] утворював основну одиницю в добу обміну і вартість якого саме і представляла монета. Таке саме основне відчуття панує в приписі Зенд-Авести^[20], мовляв, лікар у вигляді гонорару за зцілення домовласника повинен вимагати вартість одного поганого вола, за зцілення сільського голови – вартість вола середньої добротності, за зцілення міського пана – вартість вола високоякісного, а за зцілення намісника провінції – вартість четвірки [волів]; натомість за зцілення дружини домовласника йому належить вартість ослиці, за зцілення дружини сільського голови – корова, за зцілення дружини міського пана – кобила, а за зцілення дружини намісника – верблюдиця. Однаковість статей в об’єкті послуг і в оплаті послуг тут також засвідчує схильність засновувати рівноцінність вартості й еквівалента на безпосередньо зовнішній однаковості. Так само стоять справи з тим фактом, що на початку свого розвитку гроші зазвичай складалися з частин, які мали велику кількість і були важкими: хутра, худоба, мідь, бронза, або з безлічі частин, як-от гроші каурі; сюди належить той факт, що перші відомі нам банкноти, що збереглися, походять із Китаю кінця XIV ст. і мають 18 англійських дюймів завдовжки та 9 дюймів завширшки. Тут іще продовжує діяти тенденція селянської прикмети: «багато помагає багатому», на користь якої говорить природне почуття, яке можна спростувати тільки добірною й проаналізованою емпірією. І найбільші монети зі шляхетного металу ми знаходимо майже винятково у народів із нерозвинутою або натурально-господарською культурою: найбільшими золотими монетами вважають лоол аннамітів^[21], що вартував 880 марок, японський обанг (220 марок), бента Ашанті^[22]; також срібна монета Аннаму мала вартість 60 марок^[23]. На підставі того самого почуття значення величини право карбування найбільших монет часто залишається за найвищими можновладцями, тоді як менші (навіть із того самого металу!) монети викарбовуються нижчими інстанціями: так, великий цар Персії карбував великі гроші, а сатрапи – малі золоті монети, на чверть менші. Характер досить значної величини інколи властивий навіть не лише примітивним формам металевих грошей, а й тим різновидам грошей, що передували їм: слов’яни, котрі в I ст. нашої ери перебували між Зале й Ельбою та були надзвичайно диким природним народом, у формі грошей послуговувалися льоновими хустинками; купівельна спроможність такої хустинки складала 100 курей, або пшениці для 10 чоловік на один місяць! І навіть у розвиненій грошовій системі помітно, як поняття грошей сповнюються дедалі мізернішими вартостями металу. Середньовічний гульден був золотою монетою вартістю в один дукат – сьогоднішній гульден нараховує 100 мідних крейцерів; колишній грош був чималою (grossus)^[24] срібною монетою; колишня марка складала один фунт срібла, фунт стерлінг мав вартість 70 марок. У примітивних, натурально-господарських відносинах грошовий обіг стосувався взагалі не дрібних щоденних потреб, а лише відносно більших і вартісніших об’єктів, і схильність до симетрії, властива всім нерозвиненим культурам, також щодо них опановує грошовий обмін, та для зовні великого теж вимагає зовні великого знака оплати: те, що виняткова кількісна неоднаковість явищ все ж допускає однаковість сили, значення, вартості, зазвичай осягається тільки вищим рівнем освіти. Там, де практика налаштована на виконання рівнянь, спершу потрібна якомога наочна безпосередність рівності, як це показує кількісна могутність примітивних грошей порівняно з її еквівалентами. Абстракція, яка згодом визнає дрібні шматочки металу як відповідник якого-небудь найбільш обсягового об’єкта, підіймається в тому самому напрямі, з огляду на ту мету, що одна зі сторін рівняння вартості функціонує вже геть не як вартість сама по собі і для себе, а лише як абстрактне вираження для вартості інших. Тому і мірча функція грошей, яка з самого початку найменше прив’язана до матеріальності їхнього субстрату, найменше змінилася внаслідок перемін сучасного господарства.

Пропорційне співвідношення між двома величинами вже не встановлюється через безпосереднє прикладання їх одна до одної [Aneinanderhalten], а в зв’язку з тим, що кожна з них має певне відношення до іншої величини й обидва ці відношення є однаковими або неоднаковими одне одному – це являє собою один із найбільших зроблених людством поступів, відкриття нового світу з матеріалу старого. Два звершення цілком різного рівня трапляються нам – вони стають порівнянними, бо відносно тієї міри зусилля, яку кожен із виконавців мав докласти, вони виявляють однакове напруження волі й однакову відданість; дві долі віддалені одна від одної на шкалі щастя – проте вони одразу набувають якогось вимірного співвідношення, якщо кожну розглядати за мірою тієї заслуги, завдяки якій її носій гідний або негідний її. Два рухи, що мають повністю відмінні швидкості, набувають якоїсь сполучності й однаковості, щойно ми спостерігаємо, що прискорення, якого зазнає кожен із них порівняно зі своєю початковою стадією, однакове в обох них. Не лише для нашого почуття вимальовується певний різновид сполучності між двома елементами, які хоча й чужі один одному в їхній субстанційній безпосередності, але їхні відношення до третього і четвертого елемента однакові; а саме завдяки цьому один із них перетворюється на фактор для вираховності іншого. А тепер поглянемо далі: хоч би якими непорівнянними були дві особи в своїх визначуваних властивостях, все ж відношення до якоїсь третьої людини започатковують певну рівність між ними; щойно перша виявляє таку саму любов або ненависть, панування або покору стосовно третьої, як друга стосовно якоїсь четвертої, то ці відношення тут підпирають чужість для-себе-буття тих осіб якоюсь глибшою і суттєвішою рівністю. Нарешті, останній приклад. Досконалість найрізноманітніших мистецьких творів ми не могли б порівнювати один з одним, їхні вартості не впорядковувалися б у зв’язок якоїсь ієрархії, якби кожен не мав певного відношення до специфічного ідеалу свого