Цей характер чистого символу економічних вартостей становить той ідеал, до якого поривається розвиток грошей, ніколи не досягаючи його вповні. Він початково перебуває (цього слід безумовно дотримуватися) в одному ряду з усіма іншими об’єктами вартості і його конкретна субстанційна вартість зважується порівняно з цими об’єктами. Зі збільшенням потреби у засобах обміну і у масштабах вартості він дедалі більше перетворюється із одного члена вартісних рівнянь на їх вираження, і тому все більше стає незалежним від вартості свого субстрату. А проте він не може позбутися залишку субстанційної вартості, і то, власне, не із внутрішніх підстав, що випливають із його сутності, а в силу певних недосконалостей економічної техніки. Одна з них стосується грошей як засобу обміну. Як ми бачили, заміна власної вартості грошей суто символічним значенням може відбуватися з огляду на те, що пропорція між одиничним товаром і економічно дієвою в дану мить сукупною товарною величиною за певних модифікацій дорівнює пропорції між певною сумою грошей і економічно дієвою в дану мить сукупною грошовою величиною; те, що знаменники цих дробів діють лише практично, але не свідомо, бо не вони, а тільки змінні чисельники становлять реальний інтерес, що визначає дійсний обіг; і те, що через це в такому обігу, мабуть, відбувається безпосереднє рівняння між товаром і грошовою сумою, яке, звісно, спирається на цілком іншу основу, ніж первинне рівняння між об’єктом і субстанційною вартістю грошей, останнє з яких поступово переходить у те перше. Навіть якщо допускається цей розвиток, то чинники, що складаються з відповідних сукупних сум вартостей, в кожному разі перебувають між вельми мінливими межами, інстинктивно добутий орієнтовний розрахунок, в якому вони діють, завжди може бути лише дуже неточним. Мабуть, це і є підставою для того, чому не можна повністю відмовитися від безпосереднього вирівнювання вартості між товарами і грошима. Частки властивої, матеріальної вартості, що криються в грошах, являють собою ту підпору і те доповнення, яких ми потребуємо, бо нашого пізнання не вистачає для точного визначення тієї пропорції, при якій, правда, була б зайвою сутнісна рівність між виміряним і мірою, тобто власна вартість грошей. Проте допоки відчувається і на практиці господарювання виявляє себе те, що ця зумовлена пропорція не може мати жодної точності, вимірювання ще потребує певної якісної єдності масштабу вартості із самими вартостями. Можливо, не буде нецікавим з’ясувати собі відповідний випадок із естетичного використання шляхетних металів. З приводу Лондонської виставки 1851 р. один знавець повідомляв про різницю англійської й індійської обробок золота й срібла: при англійській обробці виробник, мабуть що, старався якомога більшу кількість металу втиснути в мінімум оформлення; при індійській же обробці «емалювання, інкрустування, пробивання тощо застосовуються так, що на мізерно можливу величину металу припадає найбільш можлива величина вміло завершеної обробки». Утім для естетичного значення навіть цієї останньої, певно, не байдуже те, що небагато металу, в якому виражаються форми, все ж є шляхетним металом. І тут форма, тобто саме лише співвідношення субстанційних частин, опанувала субстанцію та її власну вартість. Але навіть якщо це може заходити так далеко, що маса металу має всього тільки зникаючу вартість, то цей мінімум завжди мусить бути ще шляхетним матеріалом, аби найвищою мірою прикрашати предмет і ним естетично насолоджуватися. Його властива матеріальна вартість тут уже, звісно, не стоїть на порядку денному, а лише те, що взагалі лишень найшляхетніший матеріал є адекватним носієм для завершеного формального співвідношення частин.

Зрештою, очевидно, що те зведення вартості матеріалу грошей до принципу доповнення чи зміцнення порівняно з самими лише відношеннями, які не можуть бути достатньо забезпечені, становить лише тлумачення процесів, що відбуваються цілком нижче порогу свідомості господарюючих суб’єктів. Господарчі взаємодії взагалі пробігають у такій дивовижній доцільності, в такому витончено зорганізованому тісному переплетенні незліченних елементів, що треба було допустити якийсь дух – котрий все оглядає і має в розпорядженні надіндивідуальну мудрість – як їх керманича, якщо не воліють звертатися до несвідомої доцільності життя людського роду. Свідомого бажання і передбачення одиничного не вистачало б для утримування господарчого пожвавлення в тій гармонії, яку воно виявляє поряд із усіма своїми жахливими дисонансами і недостатностями; радше мусять бути допущені несвідомі досвіди й обрахунки, що підсумовуються в історичному перебігу господарства і регулюють його. Завжди не можна забувати того, що несвідомі уявлення не постають достатнім пояснення, а є лиш якимось допоміжним вираженням, яке вибудовується, власне, на хибному висновку. Певні вчинки і думки виникають у нас на підставі певних уявлень, низки висновків тощо. Але щойно перші з’являються в нас без цих антецедентів, ми висновуємо, ніби саме ці останні, тільки в несвідомій формі, вже були все-таки присутні. Поза сумнівом, це логічно невиправдано. Той суто негативний факт, що в цьому випадку ми не усвідомлюємо жодних обґрунтувальних уявлень, ми приховано обертаємо на позитивний, що присутні несвідомі уявлення. Насправді ми геть нічого докладного не знаємо про такі процеси, що пропонують психічний результат без процесів свідомості, які його обґрунтовують, і несвідомі уявлення, досвіди, висновки являють собою лише вираження для того, що ті процеси перебігають так, немовби в основі їх лежали свідомі мотиви й ідеї. Проте потягові до пояснення поки що не залишається нічого іншого, як вишукувати останні і трактувати їх як – несвідомо – діяльні причини, наскільки вони становлять простий символ дійсного перебігу. При теперішньому стані знання неминучим, а тому легітимним постає те, що утворення вартості, їх фіксації та флуктуації тлумачать як несвідомі процеси згідно з нормами і формами свідомого розуму.

Друга спонука до того, щоб уповні не розчиняти гроші в їх символічному характері, полягає більше в їхньому значенні як елементі обігу. Наскільки мінові функції грошей, розглянуті абстрактно, могли б виконуватися за допомогою самих лише грошових знаків [Zeichengeld], настільки жодна людська сила з достатньою гарантією не могла б захистити їх від зловживань, що згодом виринають самі собою. Функція і обміну, і вимірювання будь-яких грошей, вочевидь, пов’язана з певним обмеженням їх кількості, як звикли казати, з їх «рідкісністю». Тобто, якщо чинна та пропорція між одиничною величиною і сукупною величиною товарів і грошей, то вона, мабуть, незмінна при кожному довільному зростанні грошей і з таким самим значенням може продовжувати існувати для ціноутворення. Тоді лише при збільшенні знаменника грошовий дріб показував і пропорціональне збільшення чисельника, не змінюючи його значення. Однак ця пропорційність зміни фактично не відбувається при дуже істотному зростанні грошей. Тимчасом як у дійсності знаменник грошового дробу дуже збільшується, чисельник спочатку залишається тим самим, прилаштувавшись в усіх відносинах обігу до нового підґрунтя. Отже, ціна, що складається з абсолютної величини чисельника, поки що не змінилася, тоді як відносно, себто щодо грошового дробу, вона стає набагато меншою. Внаслідок цього власник нової грошової маси, тобто спершу уряд, перебуває в надзвичайно сприятливому становищі порівняно з усіма продавцями товарів, після чого згодом неодмінно мають з’являтися реакції вповні найтяжчих потрясінь обігу, і то особливо з тієї миті, коли надходження самого уряду потрапляють у девальвовані гроші. Чисельник грошового дробу – ціна товарів – звісно, тільки тоді пропорційно підвищується, коли, по суті, видано надмірний грошовий запас уряду. Отже, він знову знаходиться стосовно підвищених цін своїх потреб зі зменшеним грошовим запасом – ситуація, в якій спокуса запобігти їй новою емісією грошей здебільшого нездоланна і спонукає наново розпочинати гру. Я навів це лише як тип численних і так часто розглядуваних невдач довільних емісій паперових грошей. А такі емісії вабливо виринають самі собою, щойно немає жорсткого прив’язування грошей до такої субстанції, збільшення якої обмежене. Так, зовні протилежне явище доводить це ще рішучіше. В XVI ст. один французький державник запропонував у майбутньому більше не використовувати срібло як гроші, а карбувати монети із заліза – і то з тієї точки зору, мовляв, маса імпорту срібла з Америки позбавляє цей метал його рідкісності. Якщо натомість прийняти метал, який узагалі дістає певну вартість винятково через державне карбування, то тут, мовляв, була більша гарантія для потрібної обмеженості грошової величини; тимчасом, якби який-небудь власник срібла безпосередньо мав разом із ним також гроші, то бракувало б усякої межі для їх маси. Ця показова пропозиція виявляє дуже зрозуміле відчуття того, що шляхетний метал як такий не є придатним матеріалом для грошей, а постає останнім лише остільки, оскільки він встановлює неодмінну межу для виготовлення грошей; тож якщо він перестає робити це, його місце має заступати якийсь інший субстрат, до обмеженості якого мають більшу довіру – як і загалом тільки певні функціональні якості шляхетних металів надають їм переваги у вигляді засобів циркуляції, а якщо ж їм із певної підстави забракло їх, то їхнє місце заступає інший засіб обороту, що ліпше кваліфікований із цього погляду: за загальним визнанням у Генуї 1673 р. жахлива якість і незліченна відмінність монет, які надійшли в оборот, спричинили до того, що обіг базувався на векселях і переказах. Звісно, сьогодні ми знаємо, що тільки шляхетні метали або ж лишень золото дають гарантію для потрібних якостей, особливо для кількісного обмеження, і що паперові гроші уникають небезпеки зловживання шляхом довільного збільшення тільки через цілком певні прив’язування до вартості металу, які зафіксовані або законом, або самим господарством. Наскільки дієва доцільність цього обмеження – так що воно може повністю опанувати навіть початковою індивідуальною вигодою, – показує, наприклад, наступне явище. Під час Громадянської війни у Сполучених Штатах фактично була вилучена циркуляція паперових грошей (грінбекс) у західних штатах; хоча вони і були законним платіжним засобом, ніхто не наважувався повертати в них узяту золотом позику, при чому він одержав би прибуток у 150 %. Навіть на початку XVIII ст. схожим чином стояли справи з казначейськими бонами, що їх видавав французький уряд, перебуваючи у великій грошовій скруті. Хоча він і встановив законом, що чверть будь-якого платежу має виконуватися цими бонами, проте дуже скоро вони впали до вкрай мізерної частки своєї номінальної вартості. Такі випадки доводять, наскільки самі закони обігу консервують значення металевих грошей. І вони можуть це робити не лише згідно з типом наведених прикладів. Коли Банк Англії між 1796 і 1819 рр. уже не викуповував свої банкноти, знецінення їх щодо золота склало, зрештою, лише 3–5 %; однак внаслідок цього ціни на товари підвищилися на 20–50 %! І там, де примусовий курс валюти дозволяє перебувати в обігу винятково паперовим грошам і розмінним монетам, найтяжчої шкоди можна уникнути лише тим, що ажіо^[30] на тривалі періоди показує завжди лише мінімальні коливання, а це можливо з його боку лише шляхом точного обмеження емісій паперових грошей. Це неодмінне регулювальне значення золото має (а раніше його мало і срібло) не в силу його вартісної рівності з предметами, обмін яких воно опосередковує, а в силу його відносної рідкісності, яка перешкоджає наповненню ринку грішми і тим самим стоїть на заваді постійного руйнування тієї пропорції, на якій ґрунтується еквівалентність товару з певною грошовою величиною. А руйнування цієї пропорції відбувається з обох боків. Надмірне збільшення грошей викликає в народу песимізм і недовіру, внаслідок чого люди намагаються, наскільки це можливо, відказатися від грошей і повернутися до натурального обміну або до боргового зобов’язання [Obligation]. Оскільки це послаблює попит на гроші, то знижується вартість – яка і полягає в попиті – грошей, що перебувають в обігу. А оскільки інстанція, що емітує гроші, підвищеним збільшенням протидіє цьому зменшенню вартості, то пропозиція і попит дедалі гостріше мусять не відповідати одне одному і circulus vitiosus^[31] намічених протидій все більше знижує вартість таких грошей. Недовіра до спричиненої державним карбуванням оцінки вартості грошового субстрату – порівняно з надійністю чистої вартості металу – може набирати і такої форми, що в пізній Римській республіці монета циркулювала, власне, лише в роздрібному обігу, натомість гуртовий обіг послуговувався переважно грошима на вагу; вважалося, що лише так він буде захищений від політичних криз, партійних інтересів і впливів уряду.

Після всього цього, звичайно, здається, ніби шкідливість нічим не обмеженого збільшення грошей можна приписувати не власне йому самому, а тільки способу його розподілу. Лиш оскільки гроші, що створені із ніщо, знаходяться спочатку в одній руці та звідти поширюються нерівномірним і недоцільним чином, виникають ті потрясіння, гіпертрофії та перебої; видається, їх можна уникнути, якщо знайти той спосіб, який розподіляє грошову масу або рівномірно, або згідно з певним принципом справедливості. Так, стверджувалося, що якби кожен англієць раптом знайшов у своїй кишені певну суму грошей подвоєною, то внаслідок цього хоча і з’явилося б відповідне підвищення всіх цін, але воно нікому не було б вигідним; вся різниця полягала б у тому, що фунти, шилінги і пенси треба було рахувати більшими цифрами. Разом із цим відпав би не лише закид проти грошових знаків, а й виявилася б перевага збільшення грошей, яка ґрунтується на тому емпіричному факті, що більше грошей завжди означало також більше обігу, задоволення, влади і культури.

Наскільки розгляд цих конструкцій, що базуються на цілком непідвладних реалізації припущеннях, небагато чого вартує заради нього самого, все ж він веде через пізнання реальних відносин, які спричинюють до того, що поступове розчинення субстанційної вартості грошей ніколи вповні не може досягти своєї крайньої точки. – Припустімо як даний той ідеальний стан, в якому збільшення грошей дійсно спричинює до рівномірного підвищення будь-якого індивідуального майна, то один із висновків: все залишається по-старому, бо всі ціни рівномірно пішли у гору, суперечить іншому, який збільшенню грошей приписує пожвавлення і підвищення всього обігу. Щоправда, спокусливо напрошується уявлення, мовляв, у цьому випадку залишаються незмінними стосунки між індивідами, тобто соціальна позиція кожного з них поміж тим, хто стоїть вище, і тим, хто стоїть нижче нього; натомість об’єктивні культурні блага продукувалися б у жвавіший, інтенсивніший і екстенсивніший спосіб, тож, зрештою, життєві змісти і насолоди життя кожного одиничного, взяті абсолютно, підвищилися б разом із загальним соціальним рівнем, але без зміни в цьому останньому чогось у співвідношеннях багатства чи бідності, що визначаються лише його відношенням до інших. Можна вказати на те, що сучасна господарсько-грошова культура вже тепер зробила доступною для бідного низку благ (публічні заклади, можливості здобуття освіти, грошова допомога тощо), яких раніше був позбавлений навіть багатий, не перемістивши цим відносне місце обох них на користь першого. Певно, сама по собі вартує розгляду така можливість: пропорційно розподілене збільшення грошей збільшує об’єктивну культуру, отже, (взятий абсолютно) і зміст культури окремого життя, тоді як незмінними залишаються відносини між індивідами. Проте якщо придивитися ближче, то те суттєве досягнення все-таки може реалізовуватися лишень так, що збільшення грошей – принаймні спочатку – справляє вплив за посередництвом нерівномірного розподілу. Гроші, винятково соціологічне, в обмеженні до одного індивідуума зовсім безглузде утворення, можуть спричинювати яку-небудь зміну стосовно даного статусу лише як зміну відносин між індивідами. Підвищена жвавість й інтенсивність обігу, яка йде за грошовою плеторою, зводиться до того, що з нею посилюється жадання індивідів більших грошей. Хоча і хронічним є бажання якомога більше скерувати у власну кишеню від грошей інших людей, проте воно досить загострюється, вочевидь, лише тоді, коли, підштовхуючи одиничного до особливого напруження зусиль і заповзяття, йому особливо виразно і настирливо приходить усвідомлення свого меншого майна порівняно з іншими; у цьому сенсі кажуть: les affaires – c’est l’argent des autres^[32]