Розділ другий. Субстанційна вартість грошей

I

Дискусію про сутність грошей усюди пронизує таке питання: чи є і чи мусять бути гроші – для виконання своєї служби вимірювання, обміну і репрезентації вартостей, – самі якоюсь вартістю, чи для цього достатньо того, щоб вони були самим знаком і символом, без власної субстанційної вартості, на кшталт фішки, яка репрезентує вартості, не бувши сутнісно однаковою з ними. Увесь предметний та історичний розгляд цього питання, що сягає граничних глибин вчення про гроші й вартість, був би зайвим, якби його від початку вирішила часто наголошена логічна підстава. Мовлять, засіб вимірювання має бути таким самим, як той предмет, який він вимірює: міра для довжин мусить бути довгою, міра для ваги мусить бути важкою, міра для місткості мусить бути просторово протяжною. Тому міра для вартостей мусить бути вартісною. Хоч би якими незв’язними були дві речі в усіх своїх інших визначеннях, що їх я міряю одна по одній, вони мусять узгоджуватися з огляду на ту якість, з погляду на яку я їх порівнюю. Безглуздою була б усяка кількісна й числова рівність або нерівність, яку я висловлюю щодо двох об’єктів, якби вона не стосувалася відносних кількостей однієї й тієї самої якості. Безумовно, це узгодження в якості не може бути навіть занадто загальним; наприклад, красу архітектури не можна прирівнювати або ж не прирівнювати до краси людини, хоча в обох них має місце єдина якість «краса», а лише спеціальні архітектурні або ж спеціальні людські красоти дають в результаті можливість для порівняння між собою. Якщо ж при цілковитому браку будь-якої спільної властивості порівнянність прагнуть убачати у тій реакції, яка пов’язує суб’єкта, що відчуває, із предметами; якщо краса будівлі й краса людини мають бути порівнювані за мірою розради, яку ми відчуваємо при спостереженні однієї й іншої, то і тут, при позірній відмінності, висловлювалася б якась однаковість якостей. Адже однаковість впливу, що проступає в тому самому суб’єкті, безпосередньо означає однаковість об’єктів у тому відношенні, про яке тут ідеться. Два зовсім різних явища, що викликають однакову радість в тому самому суб’єкті, при усій своїй відмінності мають певну однаковість сили або стосунку до того суб’єкта, – немов порив вітру і людська рука, коли обидві вони ламають гілку дерева, при всій непорівнянності їхніх якостей все-таки виявляють однаковість енергії. Хай би як несхожими одне на одне були матеріал для грошей і все те, вартість чого вимірюють за його допомогою, однак вони мають узгоджуватися в тому пункті, що обидва мають вартість; і навіть якщо вартість узагалі є нічим іншим, як суб’єктивним відчуванням, яким ми відповідаємо на враження речей, то принаймні та якість (хоча вона й не може бути ізольована), через яку вони взагалі так би мовити впливають на людське чуття вартості, у них обох мусить бути тією самою. Тож у силу того факту, що воно порівнюється з вартостями, тобто, вступає в кількісне рівняння з ними, гроші не мають бути позбавлені вартісної якості.

Цьому рядові міркувань я протиставляю інший, що дає відмінний результат. Звісно, у вищезгаданому прикладі ми можемо порівнювати силу вітру, що ламає гілку дерева, із силою руки, що робить те саме, лише остільки, оскільки ця сила якісно однакова у них обох. Однак силу вітру ми можемо виміряти і за товщиною гілки, яку він зламав. Щоправда, зламана гілка сама по собі і для себе ще не виражає кількості енергії вітру так, як її може виражати зусилля руки; але співвідношення сил між двома поривами вітру і, отже, відносну силу окремого пориву, мабуть, можна виміряти за тим, що один розтрощив гілку, а інший ще не зміг її пошкодити. І цілком вирішальним здається мені наступний приклад. Найбільш неоднорідні об’єкти, які нам узагалі відомі, полюси картини світу, зредукувати яких одного до одного не вдалося ані метафізиці, ані природознавству – це матеріальні рухи й явища свідомості. Чиста екстенсивність одних і чиста інтенсивність інших досі не дали змоги відкрити жодної точки, яку вважали їхньою єдністю у загально переконливий спосіб. Утім за змінами зовнішніх рухів, що у вигляді подразнень зачіпають наші чуттєві апарати, психофізик може вимірювати відносні зміни інтенсивності усвідомлених відчуттів. Отже, оскільки між квантами одного і квантами іншого чинника існує константне співвідношення, величини одного визначають відносні величини іншого, без неодмінності існування якогось якісного відношення або однаковості між ними. Тим самим порушений той логічний принцип, який, здається, робить залежним придатність грошей вимірювати вартості від факту їхньої власної вартості. Певна річ, слушно таке: величини різних об’єктів можна порівнювати лише тоді, якщо вони є однієї й тієї самої якості; тож, де вимірювання може відбуватися лише шляхом безпосереднього рівняння між двома величинами, там воно припускає якісну однаковість. Але там, де має бути виміряна якась зміна, різниця або певне співвідношення двох величин, для їх повного визначення достатньо того, щоб пропорції вимірювальних субстанцій відображалися в пропорціях виміряних субстанцій, без потреби існування якоїсь сутнісної однаковості між самими субстанціями. Таким чином, прирівнюватися можуть не дві речі, що якісно відмінні, а дві пропорції між двома якісно відмінними речами. Два об’єкти m і n можуть перебувати в якому-небудь співвідношенні, однак воно абсолютно не є якісної однаковості, так що жоден із них безпосередньо не може слугувати за масштаб для іншого; наявне між ними відношення може бути відношенням причини і дії, або символічним відношенням, або спільним відношенням до чогось третього, або ще якимось. Нехай даний об’єкт a, про який мені відомо, що він є 1/4 m; далі, нехай даний об’єкт b, про який мені відомо лише те, що він становить якусь часткову величину n. Якщо ж постає певне відношення між a і b, яке відповідає відношенню між m і n, то звідси випливає, що b мусить дорівнювати 1/4 n. Попри всіляку якісну неоднаковість і неможливість прямого порівняння між a і b, все ж кількість одного можливо визначити за кількістю іншого. Так, наприклад, між певною величиною їжі та миттєвою потребою в харчуванні, для повного вдоволення якої вистачило б тієї величини, звісно, не існує жодного відношення однаковості; проте якщо дано стільки їжі, що цим задовольняється якраз половина тієї потреби, то таким чином я можу безпосередньо визначити, що ця наявна величина дорівнює половині тієї першої величини. Отже, за таких обставин наявність загального співвідношення достатня для того, щоб вимірювати одне одним величини членів [відношення]. Якщо ж можливо розглядати вимірювання об’єктів грошима як таке, що відбувається згідно з цією схемою, то в цьому аспекті безґрунтовна безпосередня порівнянність обох і тим самим логічна вимога вартісного характеру самих грошей.

Аби від цієї такої самої лише логічної можливості дійти до дійсності, ми припускаємо тільки зовсім загальне співвідношення міри [Maβverhältnis] між величиною товарів і грошовою величиною, як воно виявляється у (звісно, часто прихованому і багатому на винятки) взаємозв’язку між зростаючим грошовим запасом і зростаючими цінами, зростаючим товарним запасом і спадаючими цінами. Згідно з цим ми утворюємо, залишаючи за собою усяке докладніше визначення, поняття сукупного товарного запасу, сукупного грошового запасу і відношення залежності між ними.

Справді-бо, кожен одиничний товар являє собою певну частину тієї наявної сукупної товарної величини; якщо ми назвемо останню а, то перший буде 1/m a; ціна, яку він зумовлює – це відповідна частина тієї сукупної грошової величини, тож вона, якщо ми назвемо її b, дорівнюватиме 1/m b. Отже, якби нам були відомі величини a і b, і якби ми знали, наскільки велику частину продажних вартостей узагалі становить певний предмет, то ми знали б і його грошову ціну [Geldpreis], і навпаки. Тому цілком незалежно від того, чи мають яку-небудь якісну однаковість гроші і той вартісний об’єкт, тож байдуже до того, чи є перші самі вартістю, чи ні, певна грошова сума може визначати або вимірювати вартість предмета. – При цьому завжди слід мати на увазі повністю релятивний характер вимірювання. Абсолютні величини, які встановлюються еквівалентно одна одній, тим самим вимірюються в цілком іншому сенсі, ніж часткові величини, про які тут ідеться. Скажімо, якби припускалося, що сукупна сума грошей (за певних обмежень) утворювала еквівалент для сукупної суми предметів продажу, то це ще не треба було б визнавати за вимірювання одного іншим. Якраз тільки відношення обох їх до людини, що встановлює вартість, і до її практичних цілей є тим, що ставить їх у відношення еквівалентності між собою. Наскільки сильною є тенденція до того, щоб гроші взагалі і товар узагалі одразу ж розглядати як відповідне одне одному, показує наступне явище, що поставало в багатьох місцях. Якщо якесь дикунське плем’я має певну натуральну одиницю обміну і вступає у відносини з вище розвиненим сусідом, що володіє металевими грішми, то часто з натуральною одиницею поводяться як з рівновартою монетною одиницею сусіда. Так, стародавні ірландці, коли вони вступили у стосунки з римлянами, свою одиницю вартості, корову, прирівнювали до однієї унції срібла; дикі гірські племена в Аннамі^[16], що займаються лише натуральним обміном, за основну вартість мають буйвола, і при їхніх відносинах із культурними мешканцями рівнини одиниця вартості цих останніх, срібний брусок певної величини, оцінюється подібно до буйвола. Така сама головна риса чинна в дикому племені неподалік Лаосу: вони займаються лише міновою торгівлею, а їхньою одиницею є залізна мотика. Проте вони вимивають річкове золото, яке продають сусідським племенам і яке становить єдиний предмет, що його вони зважують. Для цього вони не мають жодного іншого засобу, крім кукурудзяної зернини, а тому продають одну кукурудзяну зернину золота за одну мотику! Оскільки одиниця товарів натурального обміну так само унаочнює або репрезентує ідею вартості всього обширу об’єктів, як і грошова одиниця – ідею вартості комплексу грошей, то формулювання «одне на одне» постає лише наївно вираженою еквівалентністю розглядуваних сукупностей. Мабуть, можна допустити, що співвідношення одиниць відчувається як принаймні символічне зображення співвідношення цілостей.

Якщо ж еквівалентність лежить в основі останніх ніби як дієве, хоча й не відоме Apriori, то над його суб’єктивною випадковістю встановлюється об’єктивна пропорція між частковими величинами. Адже тепер дійсно існує щось, що точно однакове з обох боків: а саме, дріб між кожною з двох наявних часткових величин і абсолютною величиною, до якої належать ці одиничні. Повна зрівноваженість усяких зрушень і випадкових нерівномірностей в утворенні ціни припущена в тому разі, якщо в сфері обміну «гроші-товари» будь-який товар так відносився до своєї ціни, як усі економічно дієві в даний момент товари – до всіх дієвих у даний момент грошей. При цьому цілковито не вагомо, чи має це останнє [відношення] якусь поняттєву, якісну спорідненість з іншим. Отже, якщо якийсь товар коштує 20 m, то це є 1/n грошового запасу взагалі; тобто, за вартістю він становить 1/n запасу благ узагалі. Через це опосередкування 20 m можуть уповні вимірювати його, хоча загалом вони вповні відмінні від нього; при цьому знов і знов потрібно наголосити, що припущення простого відношення між усіма товарами і всіма грішми є цілком попереднім, грубим і схематичним. Те, що товар і його мірило мусять мати однакову сутність, становило б слушну вимогу, якби одиничний товар можна було безпосередньо прирівняти до певної грошової вартості [Geldwert]. Але суто для цілей обміну і для оцінки вартості треба визначати співвідношення різних (відповідно, всіх) товарів між собою (отже, результат ділення одиничних товарів на усі інші) і прирівнювати до суми грошей, себто до відповідної частки дієвого грошового запасу; і для цього потрібна лише яка-небудь чисельно визначувана величина. Якщо товар n так співвідноситься із сумою А всіх продажних товарів, як грошові одиниці а співвідносяться із сумою B всіх наявних грошових одиниць, то економічна вартість n виражена завдяки a/B. Той факт, що цього здебільшого не уявляють таким чином, полягає в тім, що В так само, як і А, цілковито самозрозумілі – бо їхні зміни не легко сприймаються нами, – а тому окремо зовсім не усвідомлюються в своїй функції як знаменники; те, що нас цікавить в одиничному випадку, є виключно чисельники n і a. Через це могло постати уявлення, немовби n і a самі по собі і для себе, безпосередньо й абсолютно відповідають одне одному, для чого вони, зрозуміло, мусили би бути однаковою сутністю. Те, що той загальний чинник, що обґрунтовує відношення взагалі, потрапив у забуття, або ж впливав лише фактично, а не свідомо, був би прикладом для однієї з найбільш докорінних рис людської природи. Обмежена спроможність сприймання нашої свідомості, з одного боку, і доцільність у заощадженні зусиль її застосування, з іншого – спричиняють до того, що з незліченних аспектів і визначень певного об’єкта інтересу до уваги дійсно береться завжди лише незначне число. Різним точкам зору, з яких виходить вибір і ранжирування усвідомлюваних моментів, відповідає те, що ці останні можуть класифікуватися в якійсь систематичній поступовості; вона починається з того, що з певного ряду явищ зважається лише на те, що спільне для всіх них, у кожному явищі усвідомлюється лише та підвалина, яку воно поділяє з іншими; протилежна крайня ланка шкали позначає це в тому разі, якщо в кожному явищі свідомим стає якраз лише те, чим воно відрізняється від усякого іншого, абсолютно індивідуальне, тимчасом як загальне і фундаментальне залишається нижче порогу свідомості. Між цими обома крайнощами в найрізноманітніших градаціях переміщаються ті точки, які, немов сторони всієї сукупності явищ, привертають найбільшу свідомість. Цілком пересічно можна сказати тепер, що теоретичні інтереси вказуватимуть свідомості більше на спільності, практичні – більше на індивідуальність речей. Для метафізично зацікавленого мислителя індивідуальні відмінності речей досить часто зникають як несуттєві, допоки він залишається прикутий до таких загальних уявлень, як буття або становлення, що спільні всім речам безумовно. Навпаки, практичне життя всюди вимагає того, щоб в людях і у відносинах, що торкаються нас, із найвиразнішою свідомістю були схоплені відмінності, своєрідності, нюанси; тоді як загальнолюдські властивості або спільні підвалини всіх розглядуваних відношень не потребують жодної особливої уваги немов самозрозумілі, ба навіть така увага може висвітлювати їх часто лише з великими зусиллями. Наприклад, у родинному житті стосунки його членів між собою свідомо вибудовуються на досвіді тих особистісних якостей, якими кожен відрізняється стосовно усіх інших, тоді як загальний характер родини зазвичай зовсім не є предметом особливого зважання для всіх причетних до нього – так мало, що часто тільки відсторонені взагалі спроможні описати його. Проте це не заважає тому, що така загальна і несвідома підвалина все ж стає психологічно дієвою. Індивідуальні властивості членів родини фактично вестимуть до виникнення дуже різних стосунків між ними, залежно від того загального характеру і тону, що панує в усій родині; лишень цей останній складає звичайно непомітне підґрунтя, на якому ті властивості можуть виявляти свої однозначно визначені наслідки. Цілком те саме чинне для ширших кіл. Наскільки всі стосунки між людьми взагалі тримаються на особливих умовах, які привносить кожен одинець, настільки ж вони стають фактично дійсними в свій визначений спосіб лише через те, що крім них самозрозуміло наявними є певні цілком загальнолюдські факти і передумови і вони утворюють ніби загальний знаменник, до якого ті індивідуальні відмінності виступають визначальними чисельниками і тільки так витворюють тотальність стосунку. Цілком такий самий психологічний стосунок може існувати і відносно грошової ціни [Geldpreis]. Прирівнювання між вартістю певного товару і вартістю певної грошової суми означає не рівняння між простими чинниками, а пропорцію, тобто рівність двох дробів, знаменник яких постає, з одного боку, сумою всіх товарів, а, з іншого боку, сумою всіх грошей – звичайно, і те, й інше ще потребує значних детермінацій – певної господарської сфери. Рівнянням вона стає через те, що обидві ці суми встановлюються як еквівалентні одна одній з практичних підстав a priori; або, точніше: практичний стосунок, в якому ми орудуємо обома категоріями, в теоретичній свідомості відображається у формі еквівалентності. Проте, оскільки це являє собою загальне обґрунтування всіх рівнянь між одиничними товарами й одиничними цінами, то вона не усвідомлюється, а утворює несвідомо сприяючий чинник для тих одиничних членів, єдино які викликають інтерес, а тому єдино усвідомлені, чинник, без якого вони взагалі не мали б можливості будь-якого відношення. Надзвичайна вагомість того абсолютного і фундаментального рівняння була б так мало неймовірною через його неусвідомленість, ба якраз перетворювалася б на настільки ймовірне, як це відповідно має місце у наведених аналогіях.