Поминальна неділя вже минула, і на цвинтарі було порожньо і тихо. Вітер колисав рушники на потемнілих хрестах, з коріння дерев синьооко визирав барвінок, перший метелик розгорнув тендітні білі крильця на одній з могил, зігріваючись на сонці, втім за мить злетів, наполоханий, відчувши наближення людини. Корецька підняла поділ спідниці, аби переступити низенький цвинтарний тин. За ним ховали без відспівувань – самогубць, повій та відьом. Усього кілька непомітних порослих бур’яном горбків, які з часом зникнуть без сліду, розчиняться, наче й не було цих людей, ніколи не ходили вони по цій землі, не топтали Божий ряст. Княгиня наблизилась до найвіддаленішого від тину поховання. Прим’яла ногами траву довкола горбка, дістала з торбинки, причепленої до паска, буру крашанку і обкатала нею могилу.
– Христос Воскрес, Параско. От я й прийшла до тебе, – промовила Корецька, піднімаючи спідницю, аби зручніше вмоститись на траві. Поклала крашанку посередині могили, та темніла на яскравій зелені так само, як провалля челюстей давньої парасчиної печі. Княгині було важко без старої хитрунки – і не через те, що зараз, як ніколи, потребувала вона ворожчиних чарів. Корецька тільки тепер осягнула, як сильно бракує їй порад мудрої Параски і її розрадливого слова. Зі смертю ворожки весь світ немов перевернувся догори дригом, і Анна перестала його впізнавати. Він вже був не таким, як раніше – бо в ньому не було примхливої старої в чорному очіпку. І не лише хазяйка це відчувала, мешканці замку в Лісниках й досі не хочуть вірити в її смерть. Оминають хату Параски і ніхто не наважується заходити туди – бо хто зна, а раптом відьма все ще там. Чаклунки ж не помирають. Анна відчула, як тепла сльоза покотилась щокою. «Я так і не знаю, хто і навіщо це скоїв, Параско. Досі не знаю…» – прошепотіла жінка. Як не намагалась довідатись вона, чому Параску вбили і залишили ту дощечку із юдейським словом, все було марно. Ніхто того дня не бачив нічого підозрілого, ніхто не помітив убивць, що якимось дивом, наче незримі проникли в її Лісники. І навіщо їм було вбивати стару? Раніше полювали на юдейську книгу, а тепер про неї немов і забули. Не було жодних спроб напасти на її обійстя відтоді, як загинула Параска. Міг би допомогти із цією таємницею Зизаній. Але він поклявся забути всі події в замку, як страшний сон. Навчив двох найвірніших Анні козаків перетворювати свинець на золото, і поїхав геть. Корецька його не спиняла, бо пообіцяла, що відпустить.
Повіяв вітер і пригладив могильний бур’ян. Княгині не можна було надовго затримуватись – якщо селяни помітять її тут, піде поголос. Не вистачало ще підозр у чаклунстві серед власного залежного люду. Корецька підвелась, розправила спідницю з чорного оксамиту і рушила у бік своїх козаків, яким було заборонено пускати на цвинтар будь-кого, та й самим переступати за огорожу кладовища, поки пані не повернеться. Хазяйка перехрестилась на виході і пішла до карети, не озираючись. Щойно вона вмостилась на вовняних подушках дормезу, як з боку кладовища пролунало тонке, не по-людському пронизливе скавчання… Під шкіру прослизнув холодом страх, серце заколотало, кінь під новим ротмістром гучно заіржав, княгиня заплющила очі і прошепотіла «прощавай». Почет миттю ринувся з місця, залишивши по собі лише пильну куряву.
За півгодини в’їжджали в Лісники, на дорозі було повно люду, і Анна відчула, що могильний жах вже полишив її. У неї справді не було часу боятись. Слід так багато зробити! Здійснити свій задум попри що – як їй хочеться, аби любий Самійло мав свою державу, край Корецьких! А для цього саме зараз найкращий час – слава про князя шириться усім світом, землі на Дикому полі підкорюються її козаками, люд прибуває у зведені Корецькою міста, золото вариться в її замку. Так, це справді найкращий час, аби створити власне королівство. І ані монарх Речі Посполитої, ані московський цар, молдовський господар, кримський хан чи османський султан не зможуть здолати їхній рід.
Анна пригадала слова юдея Понхаса, які він промовив до неї на Подолі. Він напевне говорив про книгу «Еш Мецареф» – «таємниця, яку вона не пізнала, з якою можна творити дива». То що може бути за диво більше від створення золота з праха? Філософський камінь, вічне життя чи потужна влада над людьми? Корецька тепер вірила, що все це можливе – що це не байки і не вигадки, що дива таки існують.
Дормез вкочувався у замкові ворота. На ганку майнула постать її невістки. Мовчазна Катерина Могилянка уникала спілкування зі свекрухою. Молода була при надії, і син Анни, Самійло, привіз її до матері, аби та пригледіла за невісткою. А сам рушив по справах в Корець та інші родинні обійстя. Княгиня спіймала себе на думці, що мала б співчувати чужинці, яка втратила дім і близьких, яка багато страждала за свій молодий вік, але жалю в серці свекрухи не було. І навіть навпаки… Пані відмахнулась від думок про своячку і знов зосередилась на словах Понхаса.
Переступивши поріг, Корецька різко зняла хутряну шапку, намітку та заушниці, розстібнула накидку і рушила у бік книгозбірні. Саме там знаходяться старі записи про її орендарів. Усі перемови та угоди із ними, а також спостереження, які княгиня занотовувала власною рукою і передавала на зберігання писарю. Анна вирішила перечитати їх – пригадати всі деталі спілкування із цим юдеєм. Понхас, який орендував Білогородку десять років тому, ніяк не полишав її думок.
Писаря на місці не було, але книгозбірня – відчинена. Світло з вікон падало прямокутними плямами на підлогу, та цього на кімнату було замало. Княгиня запалила свічки у канделябрі від лампадки і стала перебирати папери у скрині під столом. Це й був архів Корецьких. Великі зшитки з пожовклих аркушів, важкі – наче справжні фоліанти. Книги ж, грецькі та латинські переклади, релігійна література та навіть лицарські романи – все знаходилось в інших сундуках, що стояли рядком під вікнами.
Корецька переставила свічник на підлогу і почала виймати одну за одною теки з особистими відомостями про її орендарів. Їхні історії вкривали вицвілу і зачовгану підлогу – немов торішнє листя. Від солодкого запаху старого паперу і пилу засвербіло в носі. Анна різко відвернула голову, аби чхнути, аж раптом на самому дні скрині помітила зблиск крихітної палітурки у металевому окладі. Ззовні схожої на Євангеліє. «Їй тут не місце». Хазяйка перекладала книгу з руки в руку – це точно не з її зібрання, таку вона бачила вперше. «Може, є присвята?» – пані відстібнула металевий гачок і відкинула обкладинку. Перші сторінки були писані латиною – це був крихітний молитовник. Анна гортала далі – аж раптом наштовхнулась на щось загадкове. Книга насправді – потайник. Всередині сторінки були вирізані – створюючи невеликий отвір. Достатній, аби туди покласти дорогоцінну прикрасу. Корецька замислилась. Знайти таке у власному домі вона не очікувала.
У сусідній кімнаті рипнули половиці. Але звичного щебетання служниць не було. Корецька зметикувала, що за нею стежать. Руки від несподіваного здогаду затремтіли, хазяйка швидко стала закидати папери назад. Останньою сунула в скриню дивну знахідку, встромивши її в стос аркушів якнайглибше. Задмухала свічки і стрімко вилетіла з книгозбірні. Втім, у світлиці було порожньо і тихо. Лише потріскували дрова у печі з розписними кахлями.
–Ігуменя Серафима зараз вийде, – прошепотіла черниця і сховалась за дверима.
Князь знав, що саме зараз усі сестри позирають на нього з усіх вікон та закутків. Але йому було не до того. Самійло шморгнув носом і позирнув на свої чоботи із коштовної жовтої шкіри, на яких чорніло плямою багно. Князя це дратувало. Він наблизився до кущів бузини біля монастирського ганку, нахилився, аби обтрусити бруд, як почув за спиною тоненьких сміх. Корецький миттю вибухнув, щоки його гінвно запалали, він випростався і потягнувся до шаблі – хто посмів сміятись із князя? Розвернувся – і настрій його враз змінився: рожевощока Софія, затуливши рота рукою, колихалась, як та маківка на вітру.
– Чого це ти смієшся, маленьке дівчисько! – Самійло відкинув гнів, підскочив до сестри, обійняв, і підніс її над собою. – Ти на церковних харчах тут зовсім схудла.
– Припини! Я ж ігуменя!
– Ще й двадцяти нема, а вже ігуменя! Добре мати тобі вгодила! – Самійло все ще реготав, аж нарешті Софія змінилась у лиці.
– Постав мене на землю! – суворо звеліла вона.
Князь підкорився, однак продовжував її розпікати, ховаючи посмішку у темний вус:
– А що, кажеш, не мати таке вчинила для рідної доні? Уявляю, скільки вона золотих вивалила заради такого призначення.
– Ага, це добре, що вона ще більше церковних земель не відтяпала. Наше ім’я й так церковному люду, як бельмо на оці… – Софія смикала чорну рясу, яка від братових пустощів прим’ялась.
– А чому ж Серафима? Чому саме в честь цієї святої? Нагадай мені – вона мучениця? – князь вже мовив серйозним тоном, але в душі посміювався з молодшої. Її темна ряса і те, як ревно вона бажала присвятити себе Богу, дивували Самійла. Чи не краще жити за спиною чоловіка – неодмінно заможного, адже з іншими доньок Корецьких не шлюбили, – і насолоджуватися владою та багатством? Брат намагався, проте, не світитись посмішкою – хоч і кумедно сестра виглядала в незграбному вовняному платті, хотів утримати серйозний вираз обличчя і врешті обійтись доречними фразами про підтримку родини, але не вийшло – і на лиці він враз змінився – наче то маска блазня Полішинеля не втрималась на акторові під час вистави на велелюдному ярмарку в Римі. Ох, припали ж до душі князю ті римські забави. Самійло гучно розсміявся і спробував пригорнути сестру, закрутити її, аби й вона, як в дитинстві, реготала з ним аж до болю у печінці.
Та молода ігуменя відсахнулась. Змірила гостя суворим позирком. Хоча, як вона могла сердитись на брата? І за мить вже сама не втрималась і розпливлась в усмішці:
– Як же я молилась за тебе, братику, не відчуваючи втоми, аби Господь звільнив тебе з того османського полону, аби ти успішно повернувся до нас із того католицького Риму.
– Бачиш, твоїми молитвами! – Самійло нарешті пригорнув сестру і ще раз міцно обійняв. – А я до тебе з дарунком.
Ігуменя Серафима лише нині помітила, що на монастирському подвір’ї вони не самі. Кілька постатей чорніли у тіні старого розлогого дуба. Мовчазні, вони непорушно стежили за зустріччю близьких родичів. Щоки ігумені від такого пантрування запалали рум’янцем – соромно їй стало за недоречні для монахині веселощі.
– Зі мною послання і дар від Папи Павла V, – промовив князь гучно і майнув рукою у бік гурту.
Серафима-Софія вколола брата холодом.
– Від католиків? – вона вже вирішила припинити розмову і повернутись до монастиря. Нічого від Папи настоятелька не збиралась приймати.
– Стій! – спіймав її за руку брат. – Це справді дуже цінна річ. Це ікона Божої матері, і вона чудодійна! Принаймні, так кажуть у Римі. – Ігуменя спинилась. – Невже ти не хочеш для свого монастиря чудодійної ікони? Уяви, скільки прочан приїжджатимуть у Корець!
Серафима замислилась, роздивляючи свої руки з чорнильними плямами на пальцях від постійного листування з церковними сановниками, а тим часом троє вже наблизились до співрозмовників. В одного з трійці в руках – образ у золотому окладі, він вигравав на сонці, відбивався сяйвом на темній чернечій одежині ігумені. Ікона була надзвичайно гарною, Серафима позирнула на витончені риси ликів матері та сина, на дорогоцінну оздобу і зачарувалась роботою італійських майстрів.
– Споручниця грішних, – прошепотів князь їй на вухо. Він наблизився на непристойно близьку відстань і взяв у свою руку долоню з шорсткими від тяжкої чернечої роботи пальцями.
Сестра нарешті отямилась від краси ікони, перехрестилась і перетнулась поглядом із іноземцем, який тримав святий лик. Високий, кучерявий, одягнений за італійською модою в яскраво-зелений оксамит, гаптований золотом. Чоловік у відповідь примружив очі – здавалось, теж пильно вивчав молоду ігуменю, а може, його засліпили відблиски від ризи? Від такого тривалого та прискіпливого погляду у Серафими похололи кінчики пальців. Вона запитально подивилась на брата.
– Це Серджіо. Він супроводжує цю ікону і повинен пересвідчитись, що вона опиниться у безпечному місці.
– От з безпекою у нас не все так добре, як ти думаєш. До того ж сестер все більшає, а монастир у нас невеликий, та ти й сам про це знаєш.
– То зробимо тобі значний монастир, найбільший за усі інші сусідні, тут у Корці! – вигукнув Самійло.
Ігуменя зашарілась і ще раз зирнула у бік смаглявого італійця. Чимось він її зачепив. І все ще свердлив поглядом. Матінка Серафима навіть подумки обурилась такому нахабству, бо ж як сміє він так допікати її своїми темними великими очима? Вона ж бо черниця! Але сестра Софія розізлитись так і не змогла, відчуваючи щось млосне у череві, таке незнайоме і дивне відчуття. Ігуменя заклякла від того невідомого їй стану, чи не грішить вона – сама позираючи з-під вій на чужеземця? Такі роздуми змусили її отямитись, хутко перехреститись і втекти до обителі.
– Серджіо, доведеться тобі тут трохи затриматись. Поки ми укріпимо мури. А образ святий доти побуде у замку в Корці, – мовив Корецький латиною.
Самійло розвернувся у бік коней і ще раз усміхнувся у чорні вуса. Хто б знав, що його молодша, тихоня Софія, відмовить їхній владній матері у заміжжі, попри батьківську волю піде в черниці і врешті таки змусить Анну змиритись із цим, ба більше, матір зробить її ігуменею. Бо ж не пристало княжні Корецькій, хоч і неслухнянці, отримувати накази від когось. Корецькі завжди верховодили – і це знають усі русини. Та що там русини, королі! «Вперта сіра мишка!» – Самійло зареготав.
Італієць почув сміх князя і повів бровою. «Таки усе тут дивне. І родичі, наче й не рідня. То сваряться, то сміються. Холод і спека завжди в цих земях поруч». Серджіо пересмикнуло через згадку про морозну русинську зиму, в яку він прибув у Річ Посполиту, на думку спали йому страшні хуртовини, які відрізали від світу Божого не те що села – цілі міста. Він йшов слідом за Корецьким та враз спинився, повернувся обличчям до монастиря і роздивився його. Не надто великий, однак із декоруванням на фасаді, круглою банею та мармуровими сходами. Самійло розповідав йому, що цю обитель зводив ще його дід – Богуш Корецький. Спершу монастир був чоловічим. «І хто зна, як тут опинились ці жінки»… – зітхнув італієць від згадки про рожеві щічки і ямочки на них. Своїм сміхом геть юна настоятелька нагадала йому розкутих італійок. Як же він скучив за домом! Серджіо до болю в пальцях стиснув оклад ікони.
Слуга князя тримав коня, аби дати змогу Самійлу швидко заплигнути. Втім, Корецького щось відволікло. Тут був ще хтось, і цей хтось стояв за чагарниками поруч із яром. Він дозволив князю себе помітити, вистромивши частину тулупа. Князь відступив від жеребця, торкнувся рукояті шаблі і посунув до незнайомця, готовий будь-якої миті вистромити її з піхов. Чоловік у чорній бурці, темному жупані, підперезаний плетеним паском сміливо вийшов назустріч. Він тримав листа у простягнутій руці. Іншою показував на горло – даючи знак, що говорити не може. Князь добре знав про підступи султана, який проголосив Корецького злочинцем і навіть призначив викуп за його голову, бо пробачати втечу із в’язниці Єдикулє головний з османів Самійлу не збирався. Тож русин очікував нападу будь-якої миті і не довіряв незнайомцям.
– Перевірити цього! – гукнув князь до свого почту.
Надвірні козаки оточили чужинця. Той понуро сунув згорнутого учетверо листа за пазуху жупана, скинув бурку, зняв пасок і відчепив шаблю.
– Хто ти? – князь дивився на чоловіка з підозрою. Але незнайомець приречено зітхнув, ще раз спробував вказати на горло, та його руку різко відвів охоронець.
О проекте
О подписке