Як і срібло, якщо в нього увести живе срібло, очищується, отримуючи природу тонкої води, що поміж тим доволі легко робиться за допомоги олова. Природа же його липка і водяниста, також може бути удосконалена в золото, якщо його з золотою ожариною розпилювати упродовж 226 днів, поступово пропускаючи повз всі ступені вогню.
Еш Мецареф, гл. 4
Літо. Його пахощі увірвались у світлицю. Таке смачне, настояне на травах, присипане яблуневим цвітом, з тягучим, як мед, запахом ширилось літо довколишнім світом. Анна вдихнула аромат, що линув із замкового саду, і кинула засмучений погляд на чорний шовковий корсаж сукні. Іспанська мода з її темними барвами і масивними ланцюгами контрастувала із довколишнім радісним світом. Чорний тхнув пихатою самовпевненістю, людською зневагою до живого – випадав, виокремлювався з різнобарвної картини Всесвіту, в природі якого немає насправді ані такого глибокого чорного, ані навіть найчистішого білого. Княгиня відчула, що в цей момент готова була начхати на осуд посполитий, вдягти щось яскраве, як саме літо, скинути з себе весь смуток панського обов’язку, стати хоч на мить знову тією жінкою, яка відчула свободу і любов. Пригадався Євстафій. Як рідко вона тепер про нього згадує – в її сни він вже не приходить. «Чому, чому ти мені тепер не снишся?» – сльози навернулись, і княгиня струсила головою, аби викинути з неї увесь сум. Приречено потягнулась до модних шат, які чорніли на спинці крісла. В ту саму мить до опочивальні залетіли служниці, і хазяйка одразу перетворилась на сувору і різку господиню краю Корецьких.
«Треба довести цю справу до кінця… Цей Понхас і книга…» – жінка занурилась у справи, розмірковуючи, як їй довідатись, що знає той єврей, який зустрівся їй на Подолі. Поки служниці вдягали на пані вовняні панчохи, обв’язували їх червоними шовковими стрічками, масивні темні черевики, корсет, численні підспіднички, спідницю з темного шовку, яка шелестіла з кожним рухом княгині, чорний корсаж, прикрашений бантами та перлами, і нарешті високі мереживні манжети та великий відкладний комір із брюсельським плетивом. Від заушниць, які закривали шию, Корецька відмовилась, підставивши білу шкіру сонцю та людським поглядам. Служниці стривожено позирнули одна на одну, але слухняно прибрали тканину, якою добропорядні пані прикривались, бо так веліли суворі правила, що їх встановили на цих землях не менш суворі чоловіки. Корецька знала, що як виїде в такому вигляді за мур власного замку, місцевий люд її вчинок обговорюватиме не день і не два, це ж справжній скандал – княгиня-удовиця порушила догмати моди, які останнім часом стали більш жорсткими, ніж будь-коли раніше. Але хоч трохи відкритись сонцю – цього прагнула її душа, скинути пута, якими, так вона відчувала, її обв’язали після смерті чоловіка, поставивши на неї клеймо – «доброчесна удова».
«Яка ж я, в біса, доброчесна» – всміхнулась своїм думкам княгиня і вдоволено оглянула власне відбиття у дзеркалі, де окрім її білого лиця і шиї, оздобленої коштовним коміром, блимали вогники свічок. Та не міг пристрасний вогонь зрівнятись з жагою до звершень повелительки Лісників, і жінка задмухала язички полум’я.
Корецька вже збиралась іти, як впала їй в око книга, що тьмяніла палітуркою біля дзеркала. Анна потягнулась до невеличкого стародруку – той був писаний латиною.
– Хто це сюди приніс? – Корецька суворо встромилась у служок. Одна з них потяглась до палітурки і побілівши, ледь прошепотіла:
– То мій молитовник, пані…
– Латинський? – хазяйка змірила дівку поглядом, і від того служниця ще більше принишкла.
«Єзуїти вже геть пустились берегів. На моїх землях проповідують! Та з цим я владнаю пізніше». Княгині зараз було не до слуг і їхніх релігійних вподобань. Її непокоїло геть інше.
Корецька вирішила закликати Понхаса, аби самій розпитати його про ту дивну розмову на київському Подолі. Орендар прибув до княгині у той же день, щойно отримав листа. Обережно проковзнув до світлиці, озирнувся – чи нема когось у кутах зали, потроху човгаючи, наблизився до столу і ще раз оглянув кімнату. Він помітив, що вже немає на стіні портрета Юхима Корецького. Натомість з’явився інший – Анни, з високо піднятим підборіддям, в горностаєвій пелерині, ознакою високого статусу – рівні королям.
Хазяйка увірвалась до світлиці, наче шалений буревій.
– Я не очікувала, що ви так швидко прибудете. – Корецька стрімко ринула до середини зали, ретельно вивчаючи поглядом старого.
– Я не міг змусити вас чекати, ваша світлосте, – Понхас мовив хриплуватим голосом, низько схиливши голову, на що княгиня розпливлась у посмішці – єврей завжди вмів добре вмастити її марнославство.
Корецька посунула до свого крісла з подушкою із червоного оксамиту і запросила до розмови оренадря.
– Ви мене заінтригували, пане Понхасе. – Почувши шляхетне звертання до нього, єврей зрадів, довго вмощувався на лаві і лише коли розташувався зручно, Анна продовжила. – Наші з вами ділові стосунки принесли нам обом велику користь, ми добре одне одного знаємо. Однак здається мені, що ви могли щось невірно розтлумачити стосовно мене. Ви зробили натяк за нашої останньої зустрічі, який я прагну розвіяти, аби не було пересудів.
Понхас з-під своїх косматих сивих брів дивився на Корецьку, на її відкриту шию, як натяк, що ця пані здатна розкритись світу ще більше, набагато більше. «Пересудів вона боїться. Ага, так я й повірив» – подумки розпекав єврей господиню, але мовив він улесливо:
– Я не хотів вас образити чи сказати щось недоречне. Можливо, моє надмірне хвилювання при зустрічі з вами змусило мене це бовкнути, ваша світлосте. – Єврей схилив голову і втупився у лаковану стільницю.
Але Корецька відчувала, що це ще не кінець їхньої розмови. Після тривалої паузи, такої довгої, що вже навіть стала видаватись моторошною, слово взяла хазяйка:
– Але пане Понхасе, це ж не все, що ви хочете мені сказати, еге ж? – жінка смикала перли на своїй сукні. Єврей схвально кивнув.
– Не все. Я знаю, і мої брати по вірі знають, що у вас є дещо юдейське. Один раритет, який багато для нас значить, – пробубнів гість, ховаючи очі, бо не здогадувався, чого тепер чекати від Корецької.
– Ви хочете, аби я вам цей раритет віддала? – Корецька зареготала, спопеляючи поглядом співрозмовника.
– Продали, пані. Ми хочемо, аби ви продали. – Понхас зітхнув і зіщулився.
– Щоб продати, я маю знати його повну вартість. А відтак я мушу довідатись, які ще таємниці закладені в книзі. Ті таємниці, про які ви мені натякнули. – Анна хижо всміхалась.
– Все, що вам дано знати, ця книга вже відкрила. Усі ці знання, якими ви володієте. Все решта – це для народу Ізраїлевого. – Понхас повів упевненіше. Він поглянув на Корецьку пронизливо і суворо. Його дрібні чорні очі під сивими бровами виглядали навіть дещо загрозливо. Корецька торкнулась великим пальцем правиці до верхньої губи і замислилась. Вона мовчала, розвернувшись у бік вікна, за яким раділо життю різнобарвне літо.
– Тобто таки є якась таємниця, більша за ту, яку я вже розкрила. – Анна промовляла немов лише до себе. – Мабуть, це щось дуже важливе або цінне… Ви ж так швидко сюди прибули… Відтак надто важливе для вас. А може бути, і для мене….
Понхас мовчав, він і так забагато бовкнув Корецькій, через що вже почав нервувати. «Казав я їм, я поганий перемовник. А вони всі затягнули – не бійся, прямуй до неї. Ох, бідна моя сива голова». Єврей закряхтів, його хворий поперек нагадав про себе.
– Я хочу знати більше про цю книгу, Понхасе. Я не продам її, доки не знатиму все, – нарешті озвалась княгиня до гостя.
– Я не маю права вам казати більше. Але повірте, що в руках неюдея ці знання принесуть самі нещастя і смерть. Це дуже кровожерлива книга, ваша світлосте. Вона не лише дає, вона забирає, багато забирає.
– Понхасе, не треба мене лякати цими вигадками для селян, – буркнула княгиня. – Якщо ви не маєте права вести далі перемови зі мною, скажіть, хто може. Я сама навідаюсь до цієї людини.
Корецькій кортіло дізнатись, про що ж насправді ця книга. Сама назва «Еш Мецареф», що означає «У вогні плавильника» наводила її на роздуми, що там не лише про алхімію, щось більше криється у тому вогні і хто ж він – той плавильник? Загадка, яку, відчувала Анна, варто було розтлумачити.
– Шломо Фабісевич у Білій Церкві вам скаже більше, ваша світлосте, – промовивши ці слова, Понхас відчув, як з його плечей впав тягар.
– Ви попередите його про мій візит? – На ці княгинині слова гість схвально кивнув. – Я не змушу себе довго чекати, Понхасе. А вам вже час іти.
Корецька ледь кивнула старому, підвелась із крісла і повернула у бік виходу. Вона не проводжала гостя, який повільно сунув до своєї брички. Анна поспішала до замкового саду, де на зеленій траві був ще свіжим килим яблуневих пелюсток, де заливалися-тьохкали птахи, в ледь помітному тремтінні і в живодайній насолоді, зароджувалось нове життя.
Довгі пальці худорлявої руки з темною родимкою на зап’ястку відбивали на перилах такт жартівливої пісеньки, яку Іосиф Рутський почув на ярмарку у Вільні. Слів він не пам’ятав, але мелодія все ніяк не йшла йому з голови. І хоч не пристало панотцю слухати такі непотребні пісні, та ще й запам’ятовувати їх – він врешті здався. Мотив встромився в його пам’ять і час від часу виринав звідти. Та ще в найнезручніший для того момент. Примушуючи Іосифа намагатися згадати ще й слова, хоч марно – він їх не пам’ятав. Але мелодія попри це знов і знов нагадувала про себе. Унійний митрополит вже цьому не опирався.
Ось і зараз нав’язливий мотив знов його переслідував – поки він стояв на сходах і чекав. Іосиф самовільно прибув до православної школи на Подолі, розташованої в братському монастирі, без вартових пройшов до осередку схизматиків і тепер чекав на людину, з якою давно вже волів зустрітись. Іов Борецький. Він – лідер думок православних у цьому місті. Та що там у місті – на всій Русі.
Викладачі та учні братської школи висипали надвір і cпідлоба дивились на унійного митрополита, розкольника, який прибув так приголомшливо неочікувано. Але здавалось, гість від таких недобрих, косих поглядів аж ніяк не нервував. Роздивлявся білі кам’яниці, де навчають синів київських міщан, і зрідка поглядав на тих бурсаків – хлопців, які вже перейшли межу дитинства, але ще не досягли того віку, коли їх можна було б назвати чоловіками.
Братська школа у Києві багатіє – за підтримки козаків із Сагайдачним на чолі та за допомоги заможних міщан і міщанок. Он, Гальшка Гулевичівна віддала київській братії землю і статки, на які зведену цю школу. З якого це б дива жінці віддавати так багато на справу, по суті, політичну? Іосиф давно вже здогадувався, що в тому рішенні заможної шляхтянки є особистий мотив. Чи не той, що перший її чоловік Криштоф – син Іпатія Потія, який спочатку був православним єпископом, а потім влаштував Берестейську унію і став першим унійним митрополитом за підтримки Папи? Чи не конфлікт зі свекром змусив цю жінку так яро підтримувати православну церкву?
Іосиф перевів погляд на монастирську браму, над якою вже давно не б’ють у дзвін – його інтердикту кияни начебто притримуються, або ж роблять вигляд, що виконують наказ. Рутський припускав, що потайки панотці попри заборону відправляють служби і відпускюать гріхи – такий вже тут люд. «Може, Іов не прийде? Аби всі знали, що перемов із уніатами не буде…» – Іосиф зітхнув, дістав встромлені за пасок вишиті сріблом оксамитові рукавиці і збирався вже повертатись до карети, як раптом під брамою люд заворушився. В оточенні ченців у темних рясах та високих клобуках прямував просто на нього статний бородань. Іоасаф здогадався, хто то. «Ось ти який, Іове!» – прошепотів Рутський, розтягуючи вуста у посмішку.
– Не чекали ми на такого гостя! – гримнув ректор братської школи.
– Хтось мав би зробити перший крок! – з широкою усмішкою Іосиф ступив у бік Борецького.
Обидва заклякли за крок один від одного. Довго роздивлялись, тримаючи дистанцію. Борецькому не до вподоби була широка посмішка уніата. Хто-хто, а він знав – Рутський при нагоді покаже і зуби.
– Ходімо до мене. – Ректор вказав рукою на ґанок і повів сходами до своїх покоїв.
– Ви чудово розбудувались за кілька років. Нагадайте, почали 1615-го? – на ходу намагався підтримати розмову Іосиф.
– А ви наче не знаєте, – буркнув Борецький, відкриваючи гостю дубові двері.
Кімната – невелика, із книжковими полицями і писарським столом, піччю та образами у куті, біля яких променіла лампада, – відчувалось, нещодавно залу обкурили ладаном. Рутському від того зашкребло у горлі і він кашлянув.
«Як той чорт» – промимрив Борецький собі під ніс.
– Ви щось кажете, отче? – спитав гість, відкашлявшись.
– То я кажу, що погода чудова! – від нервування Іов вигукнув – неочікувано для себе його щоки вибухнули червоним. Рутський зрозумів, що ректор надто приголомшений його візитом.
Обидва вмостились у кріслах, прискіпливо вивчаючи один одного.
– То ви приїхали до мене через вбивство Антонія Грековича? – Борецький намагався поводитись стриманіше.
– А чого ви так вирішили?
– Бо весь Київ знає, що ви наче королівський слідчий все виню… – Іов запнувся і побагровів.
– Вистежую убивць посланця Іпатія Потія, представника митрополита унійного на цих землях? – продовжив спокійним тоном Рутський. Борецький полегшено зітхнув. – Господь покарає того, хто зробив такий страшний злочин.
– До цього вбивства православна братія не має жодного стосунку. – Іов витер спітніле чоло хустинкою і всунув її в кишеню.
– А якже козаки?
– Гадаю, і козаки тут невинні. Король надто до них упереджений. Хоча, хто я такий, щоб засуджувати короля… – Іов відвів погляд від гостя. Нарешті він заспокоївся і міг говорити впевнено. – Інтердикт, накладений на киян, зокрема і на ваших вірян, робить життя нестерпним. Ви, уніати, ще більше збурите містян проти себе.
Рутський мовчав. Це ж була його ідея – покарати мешканців Києва та околиць за тяжкий злочин. Тому ж бо у дворі учні братської школи і дивились на нього з такою ненавистю. Бо ж церкви зачинені, а городяни позбавлені таїнств та Божої ласки. І все це його рішення. Але як Борецький не намагався посіяти в ньому зерно сумніву у власному рішенні, Іосиф був непохитний. «За гріхи приходить розплата, завжди.»
Унійний митрополит подивився на лаковані підлокотники стільця, його рука знов відбивала ритм жартівливої пісеньки, що ніяк не йшла з голови.
– Коли ви станете митрополитом, ви залишите собі це ім’я? Будете Іовом? – нарешті промовив Рутський.
– Чого ви так вирішили, що я стану митрополитом?! – збурився ректор.
– Можете вважати, що то моє пророцтво, – віджартувався уніат, широко усміхнувшись. Від чого Борецького знов пересмикнуло.
– Я, як той святий Іов, якого випробовує сатана, позбавляючи усіх мирських благ. Але я не зречусь свого Бога і церкви. Майте це на увазі, пане. – Борецький недоброзичливо подивився на співрозмовника, той же залишався так само усміхненим.
О проекте
О подписке