Надворі накрапав дощ, і через віконне скло темні фігури вартових на палацовій площі тьмяніли і розпливались, але не зникали. На сірому тлі бруківки ці постаті з піднятими догори списами так і стояли непорушно. В той час як решта – візитери, королівські радники та служки – хаотично, наче ті мурахи, розбігались по схованках. Прогуркотіло, небо задрижало, але королівські охоронці вперто стояли на своїх місцях. Жінка у сукні з високим мереживним коміром спостерігала за ними, притулившись до шибки. Кінчик її довгого носа торкнуся холодного і рівного скла, з вуст проструменіла тепла пара, залишивши по собі хмаринку на вікні. Довгим пальцем з настромленим на нього перснем із золотистим топазом жінка повільно малювала на хмарці латинську S, та миттю стерла, почувши кроки покоївки.
Урсула Маєрін розвернулась на звук. Служка несла на срібній таці кілька записок. Звістки від шпигунів всевладної німкені – аби тримати під контролем усю Річ Посполиту від Познані до Смоленська, та ще й утримувати під високим підбором Московське царство, слід бути в курсі усіх подій. Головна порадниця короля Сигізмунда III Вази схопила послання і рукою вказала челядниці на двері. Невдоволено кинула оком на заплакане дощем вікно і рушила до столу, на якому мигтіли свічки в канделябрах. Погода псує плани королівській коханці. Вона ж бо мала вже сьогодні виїхати з Варшави до Львова на зустріч із Миколою Даниловичем, який віднедавна став великим коронним підскарбієм і львівським каштеляном. Їй конче потрібно переговорити із цим руським шляхтичем. Німкеня вирішила їхати попри нелюбов до далеких подорожей. Але паперу вона не довіряла – листи можуть перехопити чи використати, а у цій справі потрібна цілковита таємничість. Урсула навіть переконала короля, що ця мандрівка потрібна в політичних цілях, і той, хоч і з великими ваганнями, та все ж погодився відпустити коханку. А тепер несподівані дощі псували плани Маєрін.
Жінка торкнулась лакованої стільниці і стала нервово вистукувати по ній пальцями – «слід мерщій їхати до Даниловича. Поки Сигізмунд не передумав». Микола Данилович, який, як кажуть, побудував справжній диво-замок у Червоногороді, краще за архітектуру знається на справах південних. А саме на подіях в Молдові та в Османській державі, де він був послом. Урсула згадала про записки, зірвала печатку з першої і потягнулась за пенсне. Останнім часом зір її став підводити. Тож королівський лікар звідкись приніс два скляних кружельця, зчеплених витонченою оправою з позолоченого срібла. І це стало ще однією її таємницею, яку Урсула ретельно ховала від чужих очей в кишені сукні. Ніхто не мав знати, що вона старіє, тим паче король.
Маєрін нахилилась до свічок, кілька хвилин вчитувалась у послання, і відклавши листа і пенсне, замислилась. Її погляд приклеївся до вікна, за яким спалахували травневі громовиці. Жінка сиділа незрушною, як ті вартові зі списами надворі королівського палацу. Вона обмірковувала послання. «Значить, Корецькі роблять золото. Це просто неймовірно. Це ігри з дияволом!»
Перше, що хотіла зробити Урсула, – помчати до примаса католицької церкви. Але цю ідею швидко відкинула. Корецькі православні, а ще Самійло зустрічався із Папою і слава про його втечу від османів та звитяги вже гримить всією Європою. Кажуть, що в Парижі незабаром з’явиться книга про цього русинського лицаря. Маєрін зітхнула і затулила очі рукою. Вони таки сильно втомлюються останнім часом.
«Пастку треба готувати ретельніше» – королівська коханка заглибилась у власні думки. Вона знала напевне, Анна Корецька не слабка суперниця, вона переверне усі звинувачення у потуранні сатані, в чаклунстві, або у чорнокнижництві на свою користь – заявить, що це король намагається знищити рід Корецьких, а може й прагне розсварити католиків та православних. Урсула вже давно зізналась собі, що ненавидить цей русинський магнатський рід. Від самої тієї миті, як Самійло – хлопчик із необсохлим молоком на губах – відмовив їй. Їй, яка на рівні з королем! Їй ніхто не сміє відмовляти. З того часу Маєрін стала приглядатись до Корецьких, і чим прискіпливіше вона за ними стежила – тим більше їх ненавиділа. Їй, наймогутнішій в цій країні жінці, було не до снаги бачити ще одну таку ж пані – з неменшим апетитом, Анну. А двох таких на одне королівство забагато. «Я знищу Корецьких. Але діяти треба інакше». Урсула потягнулась до листа, який так несподівано зворохобив її думки, і піднесла його до вогню. Папір згорав швидко, вогонь свічки шипів, залишаючи по собі неприємний, однак дражливий, дух помсти.
Іоасаф Биховський помітно нервував. Йому вже доповіли, що дормез в’їхав у ворота Видубицького монастиря. Але ігумен не поспішав виходити. Ще раз оглянув свою келію – чи все золото і срібло прибране, – провів рукою по столу з грубих дошок, яким замінили його звичну стільницю, інкрустовану міддю та емалями, і гучно зітхнув. Його келія стала дійсно схожа на аскетичний прихисток ченця. Іоасаф перехрестився і рушив надвір. Дормез митрополита унійного Йосифа Рутського вже спинився на церковному подвір’ї. Братія у чорних рясах вишикувалась у кілька лав, хор завів псалми, а митрополичі охоронці кинулись відкривати дверцята карети. Іоасаф дістав хустку з кишені і витер спітніле чоло. Тим часом худорлявий митрополит із довгим сивим волоссям прудко вискочив із карети та набирав швидкості у напрямку огрядного ігумена.
– Христос вокрес! Весна, отче, весна! – Рутський говорив рвучко, гучно, усміхався широко і розкривав обійми.
– Воістину! Ваша святосте, тепло прийшло неочікувано, – промовляв Іосаф, ховаючи хустку і одночасно христосуючись із митрополитом.
Рутський відмовився від вітальної промови перед братією і поспішив із владикою у покої. Він приїхав до Києва через важливу справу. Сам вирішив простежити за розслідуванням вбивства намісника – Антонія Грековича. Де це бачено, митрополичого представника вбито, та ще й з такою жорстокістю!
У своїй келії Іоасаф запропонував Рутському найкраще крісло – дерев’яне з високою спинкою. Запопадливо відкинувши з нього подушку – бо добре знав Биховський, митрополит усюди підкреслює, що не шанує усього, що тішить тілесне, навпаки, голова унійної церкви живе в аскезі і змушує до цього решту отців. Це було відомо побожному люду, щоправда Іоасаф знав за власним досвідом – не все є істиною, що виноситься на загал.
– У вас тут… – Йосиф обвів прискіпливим поглядом келію ігумена, через що серце того на мить завмерло, – тут непогано. Ви тут відпочиваєте? – Рутський кинув погляд на широку лаву, де Биховський справді час від часу спав удень.
– Ні, ваша святість. Тут ми лише приймаємо гостей. У мене своя келія, крихітна, така, що й двом людям розвернутись у ній важко, – виправдовувався ігумен, ще раз обвівши уважним взором покої – чи не було ще чогось, до чого міг причепитися митрополит.
– Це добре, брате, добре. У цей світ ми прийшли не заради живота нашого, а заради порятунку душі.
Іоасаф слухняно схилив голову і дістав з кишені чотки. Рутський вказав на сусідній, менш зручний стілець, Биховський радо вмостився на його краю і принишк, очікуючи початку розмови.
– Брате Іоасафе, я приїхав до Києва, аби самому в усьому розібратися.
– Це жахлива історія, ваша святосте, – погодився Биховський і став хреститись. – Хай Господь прийме до себе душу отця Антонія.
– Кажуть, в день, коли він зник, то навіть не з’явився на ранкову службу?
Іоасаф схвально кивнув.
– Кажуть, і вас, отче Іоасафе, теж не було на ній?
Биховський втупився незмигненним поглядом у митрополита і майнув рукою до свого охоронця, який стояв на порозі:
– Я саме отримав послання від вас, ваша святосте. І повернувся до келії його прочитати. Мій ротмістр може це підтвердити. – Биховський суворо зирнув на охоронця, аби той не тягнув, і негайно підтвердив його слова.
– У той день, коли зник отець Антоній, грамоту доставили під час служби, і я наважився сказати про це отцю Іоасафу, – відтарабанив командир у сірому доломані, припавши на коліно перед митрополитом.
Рутський благословив охоронця і дав знак, що той може бути вільним. Щойно двері зачинились, гість розслабився, обперся на спинку стільця і закинув ногу на коліно:
– Я бачу, охорони у вас багато.
– А що вдієш, ваша святосте. Час і місце таке, ви ж самі бачите… – Биховський розвів руками. – Нам тут у Києві важко, але з Божою поміччю ми все здолаємо.
– Так, іноді я думаю, що це добре, що його святість Іпатій Потій спочив раніше. Якби він знав, що його учень, отець Антоній, так завершив свої дні у святому для всіх нас граді – його б серце не витримало такого горя, – зітхнув митрополит. – Хай їхні душі спочивають в Бозі.
Іоасаф перехрестився і замислився, як саме відвести від себе підозри. Мовчанка затягнулась, і Биховський нарешті вичавив:
– Я досі втямити не можу – як так сталось.
– Ну, у Грековича був жорсткий норов… – митрополит знов пильно подивився на ігумена.
– Норов був, але без його променистої вдачі він не зміг би приборкувати тих православних, які відкрито виступають в Києві проти нас. – Биховський нарешті відчув себе впевненіше і втупився малими темними очиськами у Рутського.
– Ви про козаків? Кажуть, у нього з ними були якісь суперечки.
– Кажуть, і не лише теологічні. Але то самі плітки, ваша святосте. – Ігумен відвів погляд на ікону Божої матері.
– Що саме ви маєте на увазі, брате Іоасафе?
– Подейкують, що отець Антоній позичив велику суму грошей в одного зі шляхтичів і не віддав, а пан про борг не забув і найняв козаків. Але то все лише пересуди, якими гомонять торговки на Подолі.
Рутський замислився і замовк. Іоасаф цим скористався і вийшов на хвилину з кімнати, а повернувся вже з двома високими горнятками, які поставив на старий, порепаний стіл. Митрополит здивовано повів бровою.
– Ми тут з братією довго думали, чим вас пригостити. Так щоб й Бога не гнівити. І вирішили ось цим. – Биховський нарешті усміхнувся і задоволено потер долоні.
– Що це?
– Османський щербет.
– Побий мене грім таке куштувати! – грізно вигукнув митрополит. Він вже хотів гучно сваритись на ігумена, але помітив, що той лише хитро примружився:
– «Бо настане день Господа Саваофа на все горде і високе, і на все висунене і понижене буде воно»[1].
– Тобто, владико? Я чекаю на ваші доводи. – Митрополит навіть зрадів такому повороту, адже подискутувати він любив.
– Для того, щоб навернути грішників, треба знати, чим вони живуть, ваша святосте.
– Ну, в цьому є доля правди, я погоджусь. Але все ж таки..
– Перед тим, як ми почнемо наш диспут, прошу, спробуйте. Це справді дуже смачно. Ми робимо щербет із сушених яблук та слив. Охолоджуємо його, змішуємо з молоком, і виходить доволі непогано. Одна з наших маленьких радостей.
– Ви ж не пригощаєте ним братію, владико?
– Ні, ви що. Це тільки для почесних гостей і лише за зачиненими дверима, – усміхнувся Іоасаф.
Рутський потягнувся до глиняного горнятка. Воно було холодним. На поверхні каламутного напою блимали льодянки та чорніли родзинки.
– Тут лід…
– В тому то й справа, що він додає особливого смаку. – Биховський відпив із келиха. За ним слідом повторив Рутський.
– Цікаво, і хто вас навчив цьому османському зіллю?
– Один хлопець, аріанин із Криму, ми навертали його до Господа.
– І вдалось? Де ця душа врятована? – помітно оживився митрополит.
– Втік, ваша святість. Втік, – зітхнув Биховський і гримнув порожнім горнятком об стіл.
О проекте
О подписке