Розділ третій
Ідіот

Іноді Геннадій Петрович відчував себе ідіотом. Не в буквальному сенсі, звісна річ, а в літературному. Принаймні поки його кохана Наталя читала синів твір за Достоєвським, що задали молодшому на уроці російської літератури, то якісь схожі риси, котрі його Ромчик недоладно намагався передати в зошиті, він простежував і в собі.

Більше десяти років – у відділку. Кидають з однієї справи на іншу. Писком тицяють у кожну помилку, мов шкодливе кошеня. І навіть нещодавній натяк на скоріше підвищення в чині не змінив нічого. Це вдома він – могутній і страшний. Перед завучкою молодшого (до речі, дуже ще нічогенькою – і не скажеш, що тій перевалило за сорок) ще похизуватись можна. У дворі, часом, підтягується на перекладині Геннадій Петрович, і всі сусіди з повагою, шанобливо так спостерігають зі своїх вікон за його регулярним ранковим моціоном. Бояться, поважають. Ну, звісно, бояться. А то як же? Ось, скажімо, заманулося майору МДБ замість колодязя (ні, ну а що? адже водогін справно запрацював ще до війни, в сороковому році, правда, потім трохи постраждав…) поставити перекладину, і хіба яка гнида тявкнула щось? Усі змовчали, геть усі. Хоча той спеціально майстрів запросив на суботній ранок. Аби сусіди спостерігали за тим, як розбирають їхній колодязь – джерело води «німецьких вівчарок» – тих вилупків колабораціоністських, котрі жили тут під німцями. Хтось же таки залишився…

Ота стара жидівка з квартири напроти. Точно вона! А ще інвалід недобре зиркає, котрий з нею в комунальній квартирі проживає. Все свої права качає. Певно думає, що йому чогось не додано, а он у Геннадія Петровича все є. Та ти пішов би, безногий матросе, на роботу, як у мене… Людей допитувати, щипцями з них зізнання витягувати, палючими щипцями буквально… Але то ні… то таке. В його відділку зібрана еліта чекістська. Мозок і чуйка. Носи по вітру. Давно він уже не займається оперативною роботою. Але ж і таке бувало…

А коли засипали колодязь і розібрали його верхню частину, то поставили на зрівняне з травою місце металеві бруси. Для ранкових вправ Геннадія Петровича. І хоч би тобі хто щось сказав. Бодай слово. Всі стояли як німі, мовчки спостерігаючи за тим, як засипають колодязь. Нормальний народ вимальовується – німих рабів. Ніхто й не пікне. А інакше буде розмова коротка. Магадан, Сибір – де саме Байкало-Амурську магістраль будують. Тож люди потрібні. І всі це знають. Знають і мовчать, тобто – підтримують. Негласно, так би мовити. Мовчазна згода.

А ось кого справді треба остерігатись – то не цих рабів, закутих страхом у найлютіші кайдани. А тих, інших. Що вже по сибірах помирають і їм нема чого втрачати. І так трапляється, що іноді вони з таборів тих своїх видряпуються і повертаються сюди, на волю. У них своє братерство. Інші поняття. Більш глибокі. «Такі – ідейні», – як сказав йому Богдан – колега, товариш по юрфаку, а пізніше – по річних курсах розвідуправління.

***

Капітан Богдан за традицією у п’ятницю вночі розповів майору історію. Про одного поета. Ідейного. Взагалі, Богдан був мастак розказати щось таке заковиристе. Його історія про двічі Героя Радянського Союзу – того, розжалуваного, котрий умудрився з Берліна вивезти контрабандою німкеню, – ще й досі не йшла Геннадію з голови.

Товариш був співробітником 7-ї служби (зовнішній нагляд), і Гена його за старою звичкою ще з чекістської школи називав «рогатиком» – себто молодшим. Це призвісько так і приклеїлось до красивого, статного Богдана-балагура, і він не ображався. Так само Геннадій Петрович знав, що іноді всує, де-не-де, та й скажуть про нього – «ідіот». І він також не ображався, бо читав класний твір молодшого і вже знав про Достоєвського і його «Ідіота».

Та й у їхньому оточенні у всіх були прізвиська – у співробітників, в’язнів, підозрюваних, другого ешелону, себто інформаторів, агентів, резидентів. Звичка обдаровувати дивними назвами стосувалась не лише живих об’єктів, а й справ, географічних назв місцевості, приладів, речовин, що змінювали свідомість… Абсолютно всього.

Зустрічались завжди в одному і тому самому місці після роботи. Оскільки ж робочий день їхній був дивно нормований – з десятої до п’ятнадцятої, а потім перерва на обід, і з сьомої вечора – до… (то вже як вийде, лише місце зустрічі було незмінним). Але не час.

Ховаючись, йшли туди поодинці, короткими перебіжками, увесь час зупиняючись і моніторячи Володимирську вулицю з боку службового будинку. І якщо ніякої фігури підозрілої не бачили – пірнали всередину ресторану.

Тож ось опис.

«Місце зустрічі змінити не можна» (по-київськи)

Лискучий «Коктейль-хол», котрому невдовзі судилося стати кафе «Чайкою». (Ох-ох… Стережіться, хлопці-чекісти, стережіться… Якось усе непевно навколо вас. Усе кудись швидко зникає в тумані минулого.)

Бар розташований у будинку на розі Володимирської і Свердлова¹⁵. Саме той манірний і розкішний, нечуваний сорокадвометровий велетень, котрий за часів свого будівництва в тисяча дев’ятсотому вважався хмарочосом. Сусідський інвалід, про що, звісно, Геннадію Петровичу було невідомо, коли проходить повз, завжди згадує кафе «Мімоза» з «Білої гвардії» – роману київського письменника, що його він захоплено прочитав французькою. Бо видало роман паризьке видавництво «Конкорд». Не радянське, приміром, «Советский писатель», або «Художественная литература» – ні.

«Лампи, оповиті циганськими шалями, кидали два світла – вниз білий електричний, а вбік і вгору – помаранчевий. Зіркою блакитного запорошеного шовку розливалася стеля, в блакитних ложах виблискували великі діаманти і лисніли рудуваті сибірські хутра…»

Однак у офіцера МДБ і сина професора – абсолютно різні асоціації з усим Києвом. Не лише з прибутковим будинком купця Сироткіна. І правда – вона завжди неоднакова, різна. Якщо вже казати про правду, саме ту, що одна – кровно-емпіричну субстанцію думок і суджень. Тож…

Друга година ночі. Юний вокаліст, імовірно, на підробітках з курсів оперного співу, у супроводі маленького ресторанного оркестру затягує: «Каким ты был, таки-иим ти і оста-аался!..» Два коктейлі «Волга» з горілки, м’ятного лікеру і лимонного соку. Повний місяць-породілля, такий великий, немов лискучим животом з пологової заглядає через арочне вікно на всю стіну всередину бару і ось-ось окропить водами, що відійшли. Точиться дуже тиха розмова – алкогольним подихом. Близько-близько. Аби ніхто не чув.

– Вони тепер пісні складають. Народна творчість. Щось на кшталт кобзарів наших, – сказав Богдан, про щось посилено розмірковуючи.

– Кого? – не зрозумів Геннадій.

– Ну, кобзарів! Ти що, ніколи не чув про бандуристів? Таких дідуганів з кобзами або бандурами? Вони ходили в минулому, ще до радянської влади, по селах. Зазвичай були сліпими, і їхні поводирі – малі хлоп’ята-сироти. Кобзарі були немов радіотранслятори нинішні – передавали епічну народну творчість.

– Тобто?

– Ну співали народних пісень, дум. Казки розповідали. Не чув?

– Ні, – хмикнув Гена. Його це відверто мало цікавило… Хоча згодом зауважив: – Чудернацька назва: кобзар. Я гадав, існує лише один Кобзар. Шевченка.

– Ну так отож! А та збірка Тараса Григоровича названа на честь отакого типового бандуриста. Але я не про це хотів розповісти… – Богдан зробив великий ковток коктейлю, глибоко зітхнув і знову його красиві сині очі стали майже чорними від тяжких роздумів. – Я ось про що думаю… Отам, в таборах, тепер точно такі самі бандуристи. Хіба що під гітару. Співають блатних народних (себто зеківських) пісень. Підтримують, надихають, надію вселяють. Ти розумієш? От би заборонити цей фолькльор!.. Воно, як на мене, було б дуже дієво… Зараз одну таку собі пісеньку – «Ванинський порт» там повсюди чутно… Мені товариш, з іншого відділку нашого, з того, що в ГУЛАГу підтримують порядок, розповів. – Богдан поглянув у вічі товариша, сподіваючись віднайти в його очах розуміння і підтримку. Потім махнув рукою. – А…! Зараз наспіваю, і все тобі стане ясно.

І Богдан затягнув чистим баритоном:

 
Я помню тот Ванинский порт,
И вид парохода угрюмый.
Как шли мы по трапу на борт
В холодные мрачные трюмы.
 
 
На море спускался туман,
Ревела стихия морская.
Вставал на пути Магадан —
Столица Колымского края.
 
 
Не песня, а жалобный крик
Из каждой груди вырывался.
Прощай навсегда, материк, —
Хрипел пароход, надрывался.
 
 
От качки стонали зека,
Обнявшись, как родные братья.
И только порой с языка
Срывались глухие проклятья.
 

Поки Богдан співав, Гена помітив, як два єдині в цей пізній час відвідувачі – якісь мужчини в дорогих костюмах, витріщились на них з-під лоба в закутку зали ресторану. А ось музиканти, ті, навпаки, перестали грати і, не криючись, слухали зачаровано і з великою повагою. Гена вирішив сказати награно голосно, аби розрядити атмосферу:

– Та ну тебе! Безневинна пісенька! Чого перейматися? Нехай собі співають, бідолахи, – і поплескав товариша по плечу.

– Так то воно так… – неохоче погодився той. – Однак таких бандуристів стає все більше. І не всі їхні пісеньки «безневинні», як ти висловився. Це якесь нове нашестя. Запам’ятай мої слова – скоро з’явиться новий жанр отаких пісень і вони народ підійматимуть на повстання.

Очі Богдана замиготіли в напівтемряві зали.

– Ось це послухай:

 
Товарищ Сталин, Вы большой ученый,
В языкознаньи знаете Вы толк.
А я простой советский заключенный,
И мой товарищ – серый брянский волк.
 
 
За что сижу? По совести – не знаю!
Но прокуроры, видимо, правы.
Я это все, конечно, понимаю
Как обостренье классовой борьбы.
 
 
На сотни верст вокруг тайга густая,
А конвоиры – суровы и грубы…
И вот сижу я в Туруханском крае,
Где при царе сидели в ссылке Вы.
 

Геннадій Петрович різко обірвав його співи, дарма що тихим шепотом:

– Добре, товаришу, що ви розповіли мені це! Я негайно доповім куди слід!

Богдан витріщився на того, однак, за кілька секунд все зрозумів, перемінився в обличчі і, на знак підтвердження, мотнув, вже захмелівший, головою:

– Так! Всіх посадимо! – А потім вже тихіше: – Мені якраз розповів друг, ну з тих, що в ГУЛАГу працює, про справу оцього кобзаря, ідейного, – просипів з огидою Богдан на вухо колезі. – Талановита сволота. Тільки-но посадили. І за такий дріб’язок… Був морячком, служив в Сибіру і додумався угнати машину секретаря Приморського райкому ВКП(б). Ідіот… Тепер сидить.

Богдан голосно розсміявся. Гена в знак згоди мотнув кілька разів головою, але не повірив його словам про те, що той бідолаха – сволота. А от що талановита і що Богдану його жаль – це буквально читалось по сумяттю товариша.

– І що, шкода тобі його? – хитро прищурився Гена. – Ну отого небораку?

– Мені? Та ти що! Нє… Хоча… – Богдан замовк на мить, повис на ліктях, котрі вже давно поклав на маленький столик зали і сьорбнув «Волгу». В коктейлі вже розтанув увесь лід і він почав нагадувати просто теплу горілку з присмаком м’яти. – Але ж ти розумієш. До того той морячок, Йосиф його звати, Алешковський, здається¹⁶, він був нормальною людиною. Батько його – герой війни, кавалер ордену Червоної Зірки. А тепер… Ти розумієш, що відбувається?! – Богдан різко перейшов на крик від того, що несподівано його осінило: – Тобто виходить, якщо ми саджаємо за дрібну провину – все-рівно на виході маємо закоренілого злочинця. ГУЛАГ дороблює за нас справу! І завжди на виході – ідейний! От падло…

Геннадій Петрович лише сухо кивнув на це зауваження друга. І хоча воно не було компрометуюче, він розумів, що про таке не варто кричати на увесь «Коктейль-хол».

– Оцих треба боятись, – продовжив Богдан, – не дурні вони, ні… Зараз ідіотів не саджають. За вбивства – і то менше. Зґвалтувань немає… Саджають саме таких, випадково, або після розмов у ЦК про творчість, ідейних гадів. Тих, що не здалися. І потім вони корчаться на своїх койках, ліс валять, вмирають від кровохаркання там всілякого, різного. Але не здаються. І кожен за іншого: один за всіх і всі за одного. Так раніше було, на війні.

– Як там у цього віршомаза убогого? – Богдан поморщився, вдаючи, ніби він силкується пригадати, що ж там далі, в цій пісні? Насправді він добре пам’ятав. Бо його вона вразила. І найкращими обладунками в такому випадку були цинізм та іронія. Тож чекіст, що нарешті взяв себе в руки, ними скористався.

 
То дождь, то снег, то мошкара над нами,
А мы в тайге с утра и до утра.
Вы здесь из искры разводили пламя,
Спасибо Вам, я греюсь у костра.
 
 
Вам тяжелей, Вы обо всех на свете
Заботитесь в ночной тоскливый час,
Шагаете в кремлевском кабинете,
Дымите трубкой, не смыкая глаз.
 
 
И мы нелегкий крест несем задаром
Морозом дымным и в тоске дождей,
Мы, как деревья, валимся на нары,
Не ведая бессонницы вождей.
 
 
Вчера мы хоронили двух марксистов,
Тела одели ярким кумачом.
Один из них был правым уклонистом,
Другой, как оказалось, ни при чем.
 

– Ось ці небезпечні. Ось цих треба…

Богдан поморщився і замовк. Навіть не намагався видаватися веселим, як завжди. Геннадій Петрович уважно стежив за товаришем. Той продовжив розповідь:

– Але ж і хвацько забацав віршик свій, рифмач недобитий, чи то пак – недосаджений. Нічого… Нічого… Ось відмотає свій строк і його знову туди ж – на нари. Вийде – почне знову ротяку відкривати, і кожен другий, поки він на своїй семиструнній гітарі наярює, на нього доноситиме куди слід. Всюди наші люди, Гено.

Богдан похмуро замовк. Він був з іншого, сьомого відділу. Однак негласно з Геною йому можна було ділитися. Одна установа, одні секрети на всіх. Ресторанний вокаліст, скориставшись затишшям поміж чекістами, затягнув свою улюблену «Ой, кто-то с го-оорочки спусти-иился», а Богдан замовив офіціанту яєчню – єдине, що в той передранковий час ще подавали.