Є ще одна обставина, котра споріднює цю пісню з Тонею, точніше – з її сином, малим Антончиком. Слова, написані в тридцятому році Джиммі МакХ’ю на лірику Дороті Філдс, стали шлягером, котрий переспівували безліч виконавців. Однак у контексті історії, пісня щільно асоціюється лише з Луї Армстронгом. Себто з величним Гудіні від джазу. Антончик так само виросте, перетвориться на успішного, здорового і красивого хлопця і, купляючи мамі нове пальто, в якому вона, між іншим, піде від свого другого чоловіка (так би мовити, знову перейде на сонячний бік вулиці), пам’ятатиме з дитинства лише батька. З його пам’яті назавжди зітреться вітчим Льоня, тьотя Зіна, котра його доглядала. І більше ніколи він до них не прийде в гості в комуналку. Та й навряд чи дізнається, що вітчим одружився з його мамою виключно заради кімнати, де він жив. А інакше сусіди знайшли б спосіб її відібрати.

Драми комунальних квартир. Ущільнення. Якась… малолітражність, чи що? Немає широти душі. Комунізм. Зрівнялівка, однак не для всіх, а лише для тих, кому не пощастило. А таких – більшість. Тоді і справді буття визначало свідомість.

І Тоня правильно відчула, підійшовши з малим до будинку свого колишнього комроти. То була доленосна мить. Але чи для неї? Ось для Зіни Яківни і одноногого Леоніда – то напевне.

***

Майор МДБ Геннадій Петрович саме застібав ґудзики свого напіввійськового кітелю в надії ще встигнути на вранішню нараду. Аж тут на сходах у під’їзді зчинився лемент. То саме Аля подзвонила у дзвоник. А їй – ну так трапилося – відчинила двері рідна мати. Руда дівчина вже давно поховала її подумки з батьком і братом…

– Мамо, мамочко!.. А де тато? І Сьома живий?!

– Ох, доцю… – І Зіна Яківна уривчасто вдихнула повітря і істерично засміялась. – Це точно ти? Твою долоню я тримаю? Я збожеволіла, коли всіх вас втратила… Я не вірю… Льоню, Льонічку!

Зіна Яківна почала поволі сповзати на підлогу. В кімнату вбіг Льоня і, разом з рудоволосою дівчиною, поклав стару єврейку на софу. Потім були якісь ліки з їдким ароматом полину (хоча Аля сперечалася: «То валер’яна, який ще полин?»).

По черзі заходила жіноча половина комуналки і щось приносила: поради, помідори і свіжі газети. Мовляв, ви почитайте, їй стане легше від новин. Однак Льоня категорично від такої пропозиції відмовився. Насамкінець прийшов дільничний – молодий хлопчина з неспокійним поглядом і довго вимірював тиск Зіні Яківні, а потім іще довше – її пульс. Він дав снодійне і сказав, що краще їй пережити потрясіння у сонному стані.

І ось усе знову стало, як і тоді – знекровленого, дистрофічного літа сорок шостого: Льоня сидів коло старої плюшевої софи, на якій спала стара єврейка. І зорі заглядали до їхньої кімнати. Скоро ось уже… невже чотири роки минуло відтоді? Хіба вони були не такі дистрофічні і менш знекровлені, аніж попередні?..

***

Першою заговорила Аля:

– А пам’ятаєш, як ми надворі гралися в класики, і нас хлопці дражнили? Якось так… «Аля і Льоня – два голубки…»

– «Голубки на фургоні», – усміхнувся капітан-лейтенант.

Аля замовкла і якось мимохідь поклала голову йому на плече. Так і сиділи якийсь час. Її долоня в його. І більше нічого.

Потім заговорив уже він:

– То була моя дружина. Та, котра пішла з сином. То не мій хлопчик. Але я полюбив його, і твоя мама дуже прикипіла до Антона серцем. Мене гризе сумління…

– Ти любиш її?

– Ні.

– Тоді чому?

Леонід здивовано подивився в її зелені очі, що миготіли в сутінках, немов котячі:

– Ти така прямолінійна… Що, немає сірого, лише біле і чорне?

Аля мовчала. Навіть голови з плеча його не підняла. Льоня продовжив:

– А війна, Алю, навіщо? Навіщо все це? Комуналки? Мого батька заслали до Сибіру. Навіщо? У мене тепер ноги нема – ти помітила? І на це я також не знаю, що одповісти…

– Припини. То від тебе не залежало. А одруження…

Льоня враз підхопився з софи. Почав знервовано міряти кімнату.

– Я гадав, ти мертва!

– Не кричи… – притишила його дівчина. – Сідай. Годі вже. Ти зі мною відвертий? Ти справді її не кохаєш?

– Скажу тобі так… – Льоня відчував, як хвиля обурення підіймається всередині, однак вона враз спала. Він подумав: який же радий бачити її, свою Алю. І тому додав вже спокійніше: – Після того, як тебе не стало, я гадав, що вже нікого не покохаю.

Аля промовчала. Не було ані лагідних доторків, ані схвального кивка головою: мовляв, розумію. Знову запала гнітюча тиша, і дівчина ніяк не виказувала своїх почуттів. Так і сиділи в темряві, котра раптово накинула своє тяжке спекотне покривало на вікно комунальної квартири, а з-за нього, мов курям зернят, трохи жовтавих зірок, що подекуди виглядали з-за хмар.

З сусіднього будинку долинала музика. Грав патифон. Льоня знав, що дім той перетворили на відомчий – партпрацівників…

– Джаз, – нарешті мовила Аля. – Давно не слухала платівок. З музики – лише колядки на Різдво та дзижчання цикад ночами влітку.

– Де ти була? Ти розповіси, як вижила?

– Ох, це складно…

– Ну, спробуй все ж таки, дівчино з німого кіно, – пожартував Льоня.

І Аля почала розповідати.

«Неймовірна історія однієї дівчини, котрій поталанило бути єврейкою, однак пощастило вижити у Бабиному Яру»

Але спершу послухай… Зрозумій – я почну розповідати тобі, і ти мені не повіриш. Бо це занадто нереально. Ні – безглуздо… Все наше життя – і твоє, і моє, в межах цієї країни, що палала у війні, – безглузде. Нереальне. Якийсь фарс. Ось ти скажи мені: хіба могло статися так, що з безлічі єврейських сімей, які були розстріляні у Бабиному Яру, сталося так, що і я, і моя мама, себто аж дві, вижили з родини? Та ніхто в таке не повірить! Я тобі кажу… Ніхто.

Мені було, здається, сімнадцять. Ось тобі скільки було в сорок першому? Ага, якщо тобі двадцять один, то мені – сімнадцять. Я ж точно пам’ятаю, що на чотири рочки від тебе молодша. Я ще в садочок ходила, коли ти – у третій. Пам’ятаю, як ти мене вистежував на розі будинку, аби побачити перед школою…

Мама вдягла на мене кілька суконь. Мабуть, гадала, що на новому місці ми їх виміняємо на щось. Так-так, уявляєш? – вона справді вірила, що нас кудись переселять! Я? Та я й не пам’ятаю вже… Школу закрили, і всі мої думки були про те, що робити далі. Йти працювати? Куди? Усі підприємства зачинені. Всі заводи, фабрики, магазини… Всі виїхали кудись. Якийсь хаос. А нам не було куди, розумієш? Ми ж – корінні кияни… Та й батько довго зволікав. Усе повторював: «Нас порятують, ось побачите. Прийде армія і нас спасе». Не розумію, чому він був таким наївним. Та ми всі були… А коли таки наважились тікати, то потім він сказав лише одне (це я дуже добре пам’ятаю): «Не встигли…» Ми змогли переправитися через Дніпро й аж на лівому березі почули звістку: «Німці вже в Бортничах!» Київ оточили війська вермахту, відтак про жодну самовільну «евакуацію» не йшлося. І ми мусили повертатися в невідоме – у вересневий Київ сорок першого.

Аж ось і незчулися, коли нас повели до Бабиного Яру. І всі йшли сумирно, тихо. Потім ми усвідомили, що не все так, як видавалося: навкруги стояло оточення з німців. Мама почала плакати. Потім зчинився якийсь лемент, і, здається, якусь стару застрелили, бо вона впала і вже не могла йти далі. Наша колона порушилась. Поруч почала лементувати жінка і рвати на собі одяг. Вартові відволіклися. А мене за руку (це тепер я розумію, що втрачати не було чого), а тоді… Боже мій, як же я злякалася! Ось зараз і в мене стрілятимуть… Хтось висмикнув мене з потоку людей. Потім я втратила свідомість. Прокинулася чимось накрита і оповита. Суцільний морок. Почала кричати. Хтось штовхнув мене в бік, дуже боляче, і наказав заціпитись, якщо не хочу кулю в груди.

Льоня її перебив:

– Ось, значить, яким був твій рятівник? Обіцяв кулю в груди?

– Та ні… Не він би стріляв, а патрулі німецькі на дорогах. Ти не розумієш…

Це вже потім пан Ярослав мені розповів, що він якраз приїхав до Києва на базар, коли увійшли німці. А у нього свині саме в Бортничах у хліві – це на околиці, саме там були війська вермахту, коли ми вже через Дніпро переправились. Свиней вісім голів. На ринку – своя точка. Тож він залишився. Хочеш – не хочеш, якісь контакти мав із німцями. Колабораціоністом, значить, вважався. Хотів порятувати своє майно. Затримався, аж тут… Підпали на Хрещатику… А вже наступного дня вивісили ці оголошення. Я пам’ятаю кожне слово…

І Аля почала цитувати:

«Наказується всім жидам міста Києва і околиць зібратися в понеділок 29 вересня 1941 року до 8 год. ранку при вул. Мельника – Доктерівської (коло кладовища)¹⁴. Всі повинні забрати з собою документи, гроші, білизну та інше. Хто не підпорядкується цьому розпорядженню, буде розстріляний».

Ну? Коротко і ясно. І ще ось що я хочу сказати, послухай: ми не думали, що відбувається. Горе таке… Війна, Хрещатик підірвано, німці в місті. Ми йшли, як та худоба, як свині пана Ярослава, на заклання… Мозок відмовлявся аналізувати. Він просто не справлявся з тим, що на нас навалилося.

Так ось. Він тоді саме проїжджав поблизу. Збирався геть із Києва. І коли зчинився лемент – вихопив першу ж людину, котра потрапила до нього в руки. І то була я. Навіщо він так вчинив? Так і не зміг пояснити. Просто сказав: мав зробити те, що було в його силах.

І кому розповіси – не повірять. Бо часи вже інші. Інші реалії, котрі не потребують такого геройства, і тому люди не можуть зрозуміти, як було тоді нам і на що ми були здатні. Кожен поодинці. Тоді, в той час жорстокий, кожен проявив себе. Ні, не тільки кращим, ніж він є.

Була така родина в Бортничах – куркулі, як і пан Ярослав. Себто корову мали, поки німці її не пристрелили і не засмажили її прямо на їхньому подвір’ї на вогнищі.

Так от, вони, коли почули, що Ярослав переховує у себе єврейку, почали погрожувати, що донесуть. Він мусив їм віддати пару свиней з тих, котрі в нього після відвідин німців лишилися. Але їм було мало. Вони зажадали свиноматку. І… то окрема історія. Біда була з тією родиною. І я й досі не знаю, чи це провина пана Ярослава…

Іронія долі, розумієш? Я, єврейка, усі чотири роки харчувалася майже виключно свининою. Солоною, в’яленою, зіпсованою, вареною, кістками в бульйоні. Ну а пізніше і бур’яном різним, корою…

Аля розсміялася. Льоня помітив, що, незважаючи ні на що, вона була абсолютно позбавлена злоби і тієї прикрості в очах та кутниках вуст, котрі він спостерігав у жінок після окупації. Він тоді ще не встиг помітити тієї злоби, що з’являлась нізвідки і тінню лягала на її очі в самі несподівані моменти.

Єдине, що його тоді збентежило – її певна інертність. Льоня не знав, як інакше назвати цей стан. Вона була немов лялька. Не плакала, не переживала і задавала дурнуваті питання, немов їй дев’ять, а не двадцять дев’ять – скільки їй насправді було.

Врешті він не витримав і запитав: «Ти спала з ним?» І тоді вже прийшла черга Алі обурюватися. Вона люто зиркнула на Льоню і, назвавши його йолопом, продовжила:

– Ні. Він називав мене донею… Гидотним ти став, Леоніде Івановичу. Геть не таким, як був у дитинстві. Думки твої, вчинки… Твоє одруження…

Аля не доказала – прокинулась Зіна Яківна і відразу підвелася. Аля і Льоня мовчки спостерігали за нею. Стара жінка стала коліньми на софу і дотяглася до Аліної світлини, що висіла поруч з іншими, розстріляними членами родини Зіни Яківни, на стіні з чорними, вицвілими на сонці стрічками. Якийсь час вона дивилася на фотокартку, а потім мовчки, тремтячими руками зірвала з неї чорну стрічку і закинула подалі від себе, притискаючи світлину до грудей.

***

Після короткого переказу того, що відбувалося з дочкою під час німецької окупації, Зіна Яківна задала дуже резонне питання:

– Доцю моя, німці вже давно пішли. Власне, ти вже вибач мою старечу прискіпливість, але ж ти знаєш – я завжди такою була. То ти мені поясни: де ти швендялась майже цілих сім років?