– Чого ти такий похмурий? – нарешті наважився запитати Гена. – Тільки не кажи, що через цього кобзаря зеківського. Тобі таке не може настрій зіпсувати – я ж знаю.

– Мене переводять.

– Що-о? – майор гаркнув так, що на них обернулося кілька офіціантів. З відвідувачів цієї пізньої години в барі були лише вони і двоє п’яних дядьків у дорогих костюмах за столиком біля стіни.

Богдан відразу зрозумів занепокоєння товариша:

– Не переживай так. Це не покарання. Мене не розжалували, а справді переводять в дев’ятий відділок. Тепер займатимусь охороною українського уряду. Я навіть радий цьому… – промимрив, ледь не плачучи, капітан.

– Воно й видно… Який ти радий…

Майор обперся ліктями на липкий від розлитих коктейлів стіл і кивнув завідуючому баром. Той моментально дав вказівку, непомітну для стороннього погляду, і юний співак, виглядаючи з оркестрової ніші, затягнув Богданову улюблену:

 
В день,
когда прощались с тобой,
Печально плакал прибой
Под плеск волны голубой.
 
 
Ты
оставил мне только сны,
Но обещал до весны
Живым вернуться с войны.
 

Майор мугикав у такт, аж раптом Богдан не витримав:

– Ти думаєш, мені приємно, що рік у ленінградський розвідшколі – коту під хвіст? Я ж на хорошому рахунку у начальства. А тут…

– То що сталося? – посерйознішав майор.

– Волосся і зріст…

– Що?

– Сказали – не можу займатися зовнішнім стеженням. Я ж високий блондин. Такі стають розвідниками лише у кінофільмах. Ти що, гадаєш, якби такий співробітник, як із «Подвигу розвідника», Федотов, справді існував – він би виглядав, як актор Кадочников¹⁷?

– Щось ти загнув…

– Я? Та ні. То не мої слова. Я тобі цитую свого начальника. І хоч я ні в чому не винен… Але ось так… – Потім Богдан перервався, гукнувши до офіціанта: – Мені ще коктейль, будь ласка. Тільки без лимона і не треба лікеру. Просто горілки налийте!

***

Геннадій Петрович у свої спогади нещодавньої зустрічі з товаришем так далеко полинув, що ледь не впав з перекладини, виконуючи ранкові вправи на подвір’ї. Красивий, дебелий, з випуклими біцепсами і крапельками пролетарського поту поверх майки та галіфе. Усе – як годиться. Чистокровний слов’янин, яким він себе вважав. Без усіляких там галичанських, середньоазійських та інших домішок. Звісно, він не був шовіністом. Просто трохи зверхньо ставився до інших національностей. Це – м’яко сказано. Майору спало на думку: «Слава…Сталіну, що в рідному відділку з розробляння духовенства усіх конфесій я можу бути таким гарним, і ніхто мене за це звідти не попросить».

Я

Насправді тридцятивосьмирічний майор Геннадій Петрович, котрий все чекав на чергове підвищення «за терміном» не був ані зразком чоловічої краси, ані хоча б «в другому ешелоні», так би мовити. Однак неймовірна цілеспрямованість, ідейність, що вилискували в очах собачою покорою до начальства, і пряма причетність до відділку «О» надавали йому певного геройського флеру. Особливо в очах жінок.

Якщо вже говорити про те, що у відділку називали «характеристикою», то він був зросту метр сімдесят сім. Вага – дев’яносто кілограмів. Очі каро-зелені, іноді – жовті. Барильце, що вже намічалося, і поріділа шевелюра. Коли посилено займався спортом і не впадав у перманентні, однак легкі запої (знаєте, є такий тип маскулінних чоловіків, котрі без певного рівня етилового спирту в крові – мов без рук), то розквітав і легко набирав м’язову масу.

Імовірно, вам цікаво, звідки я знаю його «орієнтування» і приділяю цьому таку увагу? Адже я не дуже полюбляю надавати зовнішніх характеристик героям, які, я в цьому впевнена, набувають їх самі, в вашій багатій уяві.

Річ у тім, що оце саме «орієнтування» саме зараз на його роботі посилено вивчає начальство. Бо не лише товариша Богдана переводять до іншого відділку.

Однак Геннадій Петрович про це ще не знає. Він спокійний і пишається собою, бо саме закінчив розробку справи одного такого – ідейного. І вважає себе справжнім громадянином – не зіпсованим, як-от інші, ідейні. Котрих тільки (якщо вірити словам кмітливого товариша) і саджали зараз.

***

Власне, всі вони були ідейними – ті, яких доручали таким, як він, чекістам-мдбешникам. Одні їх, нескорених, розробляли, інші – вели. Ще були треті, інформатори – ті втиралися до них у довір’я, слухали на кухні їхні розповіді, гойдали в такт ногою під їхні пісні, дивилися їм в очі і кивали головами: «Говори, говори, розкажи мені все»… І крутилося веретено стрічі, розмотуючи нитки долі. А потім, уже там, у ГУЛАГу, їх також зустрічали чекісти, адже охоронцями Головного управління виправно-трудових таборів, трудових поселень і місць ув’язнення виступали працівники Міністерства державної безпеки.

Особисто для нього, майора того самого міністерства, громадяни Радянського Союзу ділились на два типи: були лише зека (дарма що Беломорканал добудували, а термін «заключонний каналоармієць», себто навіть його абревіатура, залишилась, в’їлась) і чекісти.

Вся падаль і гниль, всі блатні, всі каліки, торгаші, ідіоти, котрі не могли за себе постояти і на яких могли в будь-яку хвилину донести, всі поети, націоналісти, всі незгодні – то були потенційні зека. Всі невлаштовані після війни інваліди, фронтові хвойди, безпризорні сироти, що залишились після смерті батьків, загиблих на фронтах…

Та були інші, такі, як він, – вівчарки, поводирі, люди при владі, вожді в міні-форматі (звісно, він ніяким чином не зазіхав на єдиного лідера нації, упаси Боже), такі собі… його підручні, допоміжні ланки, котрі не давали цьому союзу співдружніх, цій країні зеків розвалитись. Їх було багато… Майже кожен другий ні-ні та й стане чекістом.

Адже хто такий чекіст по суті? Це агент, котрий бореться з контрреволюцією і саботажем, анархією, повстанням, невдоволенням, підривом ладу. Це не лише військовий, як він, це також інформатор, павліки морозови, як то баба Дуня, що донесла на власного сина, бо він погано відзивався про Вождя на кухні. Мовляв, на фронт їх кидали, як м’ясо. Ач який важливий. І тепер сидить її Ігор в Белбалтлазі. Шкода, канал вже до нього збудували в рекордно короткі строки. Ну нічого. Все ж не сидить – трудиться. Адже всі виправні установи для того і створені: аби не ляпали зайвого ті, котрі до цього схильність мають, і – безкоштовно працювали. Чого штани протирати на нарах? Треба братися за діло. І саме чекісти з МДБ «забезпечували дисципліну» і «ударну працю». Адже в умовах неефективної дефіцитної економіки хтось мав прокладати нескінченні залізничні магістралі, рити котловани, будувати. Розбудовувати соціалізм вільної і демократичної Країни Рад.

 
Широка страна моя родная,
Много в ней лесов, полей и рек!
Я другой такой страны не знаю,
Где так вольно дышит человек.
 

І задля того, щоб правильним дихалось, можна кількох і урити. Не убуде.

 
Широка страна моя родная…
 

Я

Я все думаю про свого майора державної безпеки і хочу вам сказати ось яку річ. Деформація свідомості виникає в першому поколінні (так би мовити, буває прищепленою), або під дією цілеспрямованого клінічного втручання в психіку індивіда, або під впливом якихось катастрофічних подій. Або ж деформація – як безперервна еволюція в бік неправильності (хоча хто сказав, де і що є вірним?)

Я, звісно, не психолог, і моє уявлення про цю деформацію суто суб’єктивне. Але… А, грець з ним. А що не є суб’єктивним у цьому світі? Ось ви мені скажіть?

Може, Біблія? А як же бути з усіма цими Євангеліями, невідомо насправді ким складеними? Як бути з шизофренією Пророка Мухаммада? Аль Гам ду Лі Ляя¹⁸. Звісно, альгамдулілля, але все ж?

І як бути з тим, що я, невідомо з яких причин, наводжу приклади з теології, коли вже давно стало відомо, що в Радянському Союзі Бога нема. Нема сексу і Бога. Розрив стереотипу, геп¹⁹, так би мовити.

Але нещодавно я читала перекладену німцями статтю одного відомого американського психолога в берлінській газеті. Власне, його батьки такі самі кияни, як і я. І вони також емігрували, мабуть, рятуючись від революції. А я – просто від… Але про це іншим разом. Пізніше.

Так ось. Якщо вірити новітній, дуже популярній зараз теорії Абрагама Маслоу, то секс належить до найелементарніших, найнижчих фізіологічних потреб, у той час, як релігія – то вже, якщо я не помиляюсь, соціальна необхідність, необхідність приналежності до певної релігійної групи, самоідентифікація. І її відсутність абсолютно не перешкоджає людині жити. Принаймні існувати. Виходить, релігією в країні стала сама ідеологія, Радянський Союз – то і є релігія.

І, звісно, секс в Радянському Союзі також був. Такий самий спотворений, як і релігія, однак існував, жеврів. Бо без нього не було б мене і, гадаю, вас, мої любі. Його всіляко нівелювали, замовчували, закривали очі на нього, таким чином роблячи чимось забороненим, табуйованим, огидним для Червоної людини. В той час, як в Америці жінку заохочували бути сексуальною і привабливою (носити підбори, обтягливі спідниці навіщо, як не для зваблення і відчуття себе красивою?), в нас жінка йшла на фронт, рила магістралі, зубами вгризалася в життя, немов безхатченко, немов жебрачка… І вона такою, певною мірою, була: без Батьківщини, заміненої Союзом нєрушимих, за браком галантерейних і бозна-ще яких виробів… з гіпертрофованим обов’язком і виною перед усіма. Країною, товаришем Сталіном, держустановами, як то школа, ЖЕК, трамвайне депо, хай йому грець.

В післявоєнній Америці процвітав пін-ап, жінки вже носили пуш-ап і такі милі кумедні капелюшки з пір’ячком набік. А в нас був перший щабель піраміди Маслоу і то не повний. Адже сексу не було… Мені смішно крізь сльози… Цілі покоління змарнованих людей з деформацією свідомості.

Тих, що вже ніби й розуміють хибність і утопічність і ті нереальні жертви людські, котрі можна прирівняти до нацистських, однак все повторюють, немов уві сні, що все ж… І така ностальгія… І така міць… Все змарнували, марно… марно…

Вам так само, як і мені, набридла схоластика постмодернізму і непевного часового континіуму в тексті? Наразі пропоную повернутися до примарної простоти. Бо лише в ній істина.

Антракт. Від удаваної глибини нелінійності. Ну хоча б недовгий.

***

Тож. Незадовго після розмови з красунчиком-Богданом. Навдивовиж холодний київський вечірник, як для середини літа 1950-х.

Геннадій Петрович якраз повернувся до міністерства після ситного обіду, коли до його кабінету зайшов начальник – генерал-майор Максим Ігорович.

– «В «Закарпатській правді» нарешті вийшла стаття про справжні наміри Ватикану. – Максим Ігорович задоволено потер долоні. – Це ми ініціювали. Ось, поглянь, на останній сторінці в самому кінці. Вагомо… – І начальник знову вдоволено потер руки.

Геннадій Петрович, гортаючи газету за минулотижневу п’ятницю, сьоме липня п’ятдесятого року, зиркнув на начальника: «Чого це він? Його що, морозить? Увесь час руки потирає, немов гріє». Однак він скоро відволікся від аналізу поведінки шефа.

– Так… «Ватикан на службі Уолл-Стріту». Влучна назва. Так… «В квітні сорок восьмого між США і Ватіканом було підписано таємну угоду, в результаті якої папство остаточно підпорядковувало свою політику американському матеріалізму… Ватікан прагне прикрити авторитетом релігії план Маршалла – план закабалення Європи заокеанськими монополістами, видаючи цей план за «безкорисливу» і «щедру допомогу»… Ватикан посилено пропагує проведення в життя американського плану «об’єднання» важкої промисловості Лотарингії і Рурського басейну».

– Стоп. А хіба це не таємне бажання Німеччини?

Максим Ігорович вловив наступні, невиказані вголос слова підлеглого:

– Ну звісно, об’єднати назад важку промисловість прагне сама Німеччина. І Ватикан саме її підтримував і продовжує підтримувати навіть після її розгрому. Але нам вигідно, аби Ватикан гадав, ніби ми думаємо, що він знюхався з Америкою. Цю статтю, я впевнений, вже штудіюють в Римі. І, власне, нам треба було донести, що ми в курсі про таємне бажання Німеччини об’єднати Лотарингію і Рурський басейн і ми цього не допустимо. А чого ти, Гено, не знав про цю статтю? Ти не стежиш за всім тим, причетним до нашого відділку, що трапляється? Що ти робив у п’ятницю? – І начальник за цими словами самовдоволено хмикнув і прищурився. Хитра усмішка не сходила з його тонких вуст.

Геннадій Петрович знітився:

– Та власне…

– І гадаєш, нікому не відомо тут про твої щотижневі п’ятничні вилазки в «Коктейль-хол»? Нічого не кажи. Читай далі, – наказав начальник.

– «До розгрому фашистських агресорів Ватикан був зв’язаний тісними узами дружби з Гітлером і Муссоліні… Папа відверто назвав Муссоліні «посланцем провидіння», а кривавого палача іспанського народу Франко – «улюбленим сином» католицької церкви. Тепер, коли центр світової реакції перемістився в Сполучені Штати, «святий отець» запалився палкою любов’ю до заокеанських імперіалістів – новоз’явлених претендентів на світове панування».

Геннадій Петрович запалився гарним настроєм шефа і собі розплився в посмішці:

– Чудово. Одного не розумію, чого така гостра стаття вийшла в ужгородській «Закарпатській правді», а не газеті союзного масштабу?

– Ет, Гено… – знову хитро заусміхався начальник. – По-перше, занадто популістська статейка. Ну от звідки, скажи мені, громадянин Москвін – журналіст, знає, як папа Пій ХІІ називав Муссоліні і що саме він писав президенту Трумену в особистому листуванні? А він же цитати наводить… По-друге, нам було важливо, аби цей матеріал побачили на Заході. А саме цю газету дуже полюбляють емігранти. Її читають в США, Канаді і навіть Бельгії. Те, що треба! Ну і потім… Ти в курсі, що Ужгород наразі має беззаперечне значення для держбезпеки? Це ж прикордонне місто. Велике, якби й не дуже не те що радянізоване, а навіть – українізоване… Там ще роботи непочатий край…

– А ми тут при чому?

– Я то ні… А ось ти скоро туди поїдеш. – І Максим Ігорович ще більше розплився в хитрій, якийсь недобрій посмішці. – Підемо, Гена, покумекаємо.