Розділ другий
Аля

З поверненням Алі всередині Льоні неначе відбувся вибух, перебудова клітин, Реформація, контрреволюція… І все це – одночасно і щонайменше.

Він перестав пити. Гормони зашкалювали. Льоні навіть іноді здавалось, що коли він дивився на вогняно-руду молоду жінку в своїй, ну тобто в спільній комунальній кімнаті, то в нього починає відростати втрачена на війні кінцівка.

«Іноді люди роблять дивні речі. Скоріш за все, це не тому, що вони дурні. Просто вони не такі, як інші. Або обставини інші, не ті, які прийнято вважати нормальними, аби вчиняти адекватно. Адекватно – з точки зору інших…

Льоня розмірковував довго. Часом надто довго. На примусі повільно збігала кавова пінка. Він ніяковів, як хлоп’як, при одному погляді на Алю. Вона стала ще більше схожа на матір – у неї з’явилось сиве волосся, а від того сонячна осяйність її якось ужіночнилась, пом’якшала.

***

Вона повернулася влітку п’ятдесятого. Просто подзвонила в двері своєї колишньої квартири. Пізніше Аля казала, що не збиралась навіть заходити до рідного будинку. Навіщо? Адже всі, окрім неї, загинули в Бабиному Яру… Однак, виявляється, не всі…

Коли пролунав той доленосний дзвоник, і Льоня побачив, як Зіна Яківна обливається на порозі сльозами і пригортає свою донечку до грудей, його враз почало мучити сумління, бо він захотів бути з Алею: «Ні-ні… Так не можна. Я житиму з Тонею. То мій обов’язок. Мій… моя… честь? Це ж неможливо, коли ось так… – Він почав квапливо терти вилиці. – І потім, може, вона вже кохає когось. Не те що я. Але… Я ж також…»

Ох як же помилявся одноногий моряк. Його гарячковий мозок, керований тим м’язом, що ледь не вискакував з його грудей, навіть не допускав думки про те, що Аля не буде з ним…

Усе трапилось миттєво і знову було вирішено не ним. Чоловіки дуже часто на війні хоробрі і категоричні, а після повернення з фронту в якихось важливих і неоднозначних обставинах вагаються…

***

Тоня відразу зрозуміла, що діється щось незвичайне, коли прийшла з роботи додому. Відразу запримітила в кімнаті чужу хустку, недбало кинуту на потертий підлокітник жовтої софи, на якій спала Зіна Яківна. Вона бачила, яке збентеження твориться з її чоловіком. Їй здалося, що вона вперше спостерігає за ним – по-справжньому живим, а не тим, хто марнував своє життя в алкогольному диму комунальної кімнати. І хоча він зблід, але очі його палали, коли до їхньої спільної кімнати в комуналці зайшла худа рудоволоса жінка. Здається, Льоня почав щось бурмотіти під ніс. Він винувато зиркнув у вічі дружині і відразу відвів погляд. На Зіну Яківну також страшно було дивитись. Вона увесь час повторювала: «Алічка… доця Аля…». «Збожеволіє, якщо раніше цього ще не сталося», – подумки констатувала Тоня.

Але їй уже було байдуже. Вона все зрозуміла.

На щастя, Тоня ще була в змозі приймати рішення, і вона все вирішила за свого чоловіка. Їй вдалося емоційно відгородитись від єврейки. Цей прийом вона використовувала ще на фронті стосовно противника – вони для неї, снайперки, були не просто безликими істотами. Вона бачила впритул у приціл ґвинтівки їхні очі, нажахані вибухами, і піт, що котився градом з-під фуражок… Тож стара відразу стала для неї виключно єврейкою. Так простіше. Тоня зиркнула на Зіну Яківну, ніби та й справді перетворилася на її ворога і ніби не було всієї тієї турботи про малого Антончика. Потім втупилася в Льоню, котрий, не змігши витримати її погляду, полишив кімнату. Тоня хотіла було його зупинити, але так і заклякла на півслові.

Тоня пригорнула до себе сина (здавалось, уся комуналка зараз стовбичить у коридорі і витріщається на них) і швидко одягла його.

Грюкнувши дверима, на прощання сказала:

– На вечерю не чекайте. Повернуся – зберу речі. Передайте цьому блаженному, що я все розумію.

Вона і справді геть усе розуміла. Тим паче, що їй було до кого йти, і лише сентиментальність – така притаманна жінкам, байдуже, снайперкам чи домогосподаркам – ще тримала її в квартирі.

***

До справжнього батька Антона, про якого Тоня казала йому, що той загинув під колесами американської вантажівки під час війни, йти було недалеко. Якихось півтора кілометра мальовничими пагорбами сутінкового міста.

Обличчя Тоні палало. Вона швидко йшла вниз по бруківці вулиці Лібкнехта¹¹ так, що поділ її еффектної крепдешинової сукні (щоправда, дуже ношеної) аж задирався, і тягла за руку малого.

Багато років потому Антон Дмитрович згадуватиме, як ледь устигав за мамою в своїх незручних хлопчачих босоніжках, котрі тоді увійшли в моду. А поки що вони проминали Жовтневу лікарню¹², коло воріт якої за традицією, що збереглася ще з часів відкриття при ній Свято-Михайлівської церкви (її на Великдень тридцятого року зруйнувала заповзята комсомольська молодь), товклися безхатченки в надії на якусь поживу. І раптом чотирирічний Антон, задихаючись від швидкого бігу, попросив: «Мамо, не так швидко… У мене ніжки болять». І Тоня враз зупинилася, припала до сина і довго плакала повторюючи: «Більше ніколи… Ніколи…» Потім хлопчик запитав про Зіну Яківну, котру вважав своєю бабусею (дарма що та іноді називала його Сьомчиком – так звали її загиблого в Бабиному Яру сина). Але ж Антону то невтямки. І ніяк не ображало його. І згодом уже в комуналці рідного батька він запитуватиме про тьотю Зіну раз по разу. Але він так ніколи її й не побачить малим, а вже дорослим – Антоном Дмитровичем – не впізнає. Ех… Темні води історії. Вони тоді коло всіх хлюпали поруч.

***

Прийшовши до будинку на Саксаганського, Тоня задерла догори голову і втупилась у вузьке вікно на останньому, четвертому поверсі, – звідти не раз спостерігала, одягаючись, за трамваями і тролейбусами, що жваво курсували на розі Червоноармійської і Саксаганського. Їй здалось, що воно трохи відчинене. «Тьху, та що це я? Звісно, він удома. Я ж маю саме прийти за півгодини».

Тоня стояла перед житлом свого комроти точнісінько, як тоді, у далекому сорок шостому. Різниця була невелика. Після війни Антон був у неї в животі, а зараз – у наявності, так би мовити. З плоті і крові, з характером, що вже встиг себе проявити.

Хлопчакові було чотири з половиною і він цілком і повністю пішов у батька. Хіба що оті окуляри у дешевій пластиковій оправі, а в Діми ж стовідсотковий… Хоча Тоні лікар сказав, що це може «перерости» у далекозорість. Він був таким кумедним і водночас до трему рідним – цей хлопчик в окулярах і штанцях із саморобними підтяжками, що трималися на кістлявих плечах.

Тоня вагалась, не знаючи напевно, що робити далі, і стовбичила на гамірному перехресті в центрі Києва. Закінчився робочий день понеділка, і її зусібіч оточували кудись прямуючі громадяни. Потім вирішила купити «Радянську Україну» в круглому кіоску під смішним червоним дахом, мов мухомор. Такі кіоски були повсюдно. Продавчиня ретельно відрахувала Тоні здачу: «Вісімдесят копійок. Тримайте, громадянко» і обережно просунула у віконце газету. Тоня ґречно подякувала і навіть усміхнулася. Їй було шкода цих продавчинь – бідолахи вимушені стирчати увесь день в задушливих кіосках, немов сільські собаки в будках. Дівчина розгорнула газету і почала читати на першій шпальті:

«Учора, 3 липня, в Києві відкрилась VII сесія Верховної Ради Української Радянської Соціалістичної Республіки.

У сесійному залі Верховної Ради УРСР зібрались депутати Верховної Ради Української РСР і гості – стахановці…»

«Навіщо я це роблю? Навіщо купила газету?» – пронеслось у неї в голові. Власне, вона завжди починала читати новини, коли хвилювалась або не знала, чи чинить правильно. Благо, недостачі в періодиці не було. Видання на любий смак і більшість двома мовами: українською і для тих, хто не знає, деякі газети, дарма, що з іншими назвами, дублювалися російською.

Ось тут – соцзмагання, будівництво Куйбишевської електростанції, листи товаришу Сталіну від секретаря Астраханського обкому партії, Черкеського обкому… Сівба, стаханівське змагання, знову – соціалістична розбудова. Вірність трактування творів Лесі Українки…

«…Є одна галузь науки, знання якої повинно бути обов’язковим для більшовиків усіх галузей науки – це марксистсько-ленінська наука про суспільство, про закони розвитку суспільства, про закони розвитку пролетарської революції, про закони розвитку соціалістичного будівництва, про перемогу комунізму», – увіщував голова ради міністрів СРСР, товариш Сталін. Потім йому знову писали відкриті листи якісь секретарі…

Тоні стало трохи легше, і вона заспокоїлась під навалою непотрібної, якоїсь… гіпнотизуючої інформації. Їй чомусь видалося, що це – доленосна мить – знайомство Антона з його батьком, і вона має її якось закарбувати в пам’яті, хоча б якоюсь газетною шпальтою. Однак, ані повідомлення про чергову сесію Верховної Ради, ані слова Вождя про те, що марксистсько-ленінська наука для чергових абітурієнтів радянських вузів понад усе, не справила на Тоню враження і вона перегорнула газету на другу сторінку. Там містилась нота радянського уряду урядові США з приводу скидання американськими літаками колорадського жука на німецьку територію:

«Радянський Уряд одержав від Уряду Німецької Демократичної республіки повідомлення про те, що американські літаки, порушивши існуючі правила повітряних польотів, скинули велику кількість колорадського жука, який є небезпечним шкідником картопляних посівів, у районах Цвіклау, Глаухау…»

Тоня усміхнулась. Оце вже краще. Вона запам’ятає. Так і вкарбується у пам’ять цей день: літня спека, син тримає її за руку, а маленькі колорадські жуки жеруть чиїсь картопляні поля далеко-далеко… Однак саме зараз, паралельно з її сум’яттям, натовп радянських громадян вистрибував з громадського транспорту на зупинках швидко-швидко, аби встигнути на домашні вечері, пізні кіносеанси, електрички в передмістя. Бозна-куди встигнути. Тоня вже звикла, але спочатку їй здавалось, що кияни вічно кудись поспішають. Завжди і всюди.

Сонце вже сідало. А вона й досі залишалась на сутінковій стороні вулиці…

Тоня відчула, що малий знову починає смикати її за руку: «Мамо, я пісяти хочу…» І вона посміхнулася сину і, дочекавшись, коли якийсь поважний пан в дорогому костюмі з іншого боку почав переходити дорогу коло блимаючої червоним лампочки «перехід», таки перейшла на сонячну сторону і, піднявшись на четвертий поверх в парадному, вона наказала Антону: «Чекай тут. Я зараз повернусь».

Я

Ну, точнісінько, як у пісні «On the sunny side of the street», котра стала популярною після війни не лише в Америці:

 
Схопи своє пальто,
Схопи, мала, свого капелюха,
Облиш усі тривоги вдома, на порозі,
І просто спрямуй свої маленькі ніжки
На сонячний бік вулиці ¹³.
 

Бейба Тоня абсолютно була така, як там співається. Отож, якби не двадцять років, які відділяють дівчину від написання цієї пісні, можна було б припустити, що Тоня – прототип героїні.

Вона так само втікала від проблем, хапаючи, що під руку трапиться і що в різні часи слугуватиме їй за пальто (вічної шинелі Тоня позбудеться аж через два роки після описаних вище подій, коли Дмитро Степанович розкошелиться і урочисто подарує їй зимове пальто). Тож саме так, утікаючи, вона зустріла свого першого чоловіка. А потім, ось як зараз, утікаючи, знайде собі другого (або повернеться до батька свого сина – це як подивитись).