Мене назвали так батьки – інтернаціональна родина, як зараз кажуть, котрі обирали з-поміж дивовижних імен, як-от Даздраперма, Ревміта… І всі вони несли в собі, немов ті палімпсести, глибокий комуністичний сенс. Однак мама ніколи не була комуністкою, тож вони з батьком зупинились на простому імені, значення якого здебільшого зводиться до прозелітської місії однієї жінки, котра народила Мессію. Але як я не стала комуністкою, так і віруючою мені стати не дали. Тож просто – Марія. Народжена у грудні сорок шостого від німкені з Берліна і двічі Героя Радянського Союзу, котрий той самий Берлін «визволяв». Якщо ви гарно знаєте історію Радянського Союзу, то приблизно зрозумієте подальшу долю моїх батьків. І поки що – крапка на цьому.

Але от що я хочу додати.

Звісно, та каблучка було зовсім не єдине, чим володів Дмитро Степанович.

На початку 50-х гомін лихоліття війни притих, а подекуди, в особливо удачливих сім’ях, ніби й зовсім про війну забули. Відбувалася перебудова, зміна поколінь, уявлень про життя і навіть цінностей. Почалося якесь всеохопне оновлення. Ренесанс. Пам’ятаєте, як у Булгакова? Звісно, ні… Бо якщо ви з п’ятдесятих – Булгакова і його творів для вас ще не існує. Роман «Майстер і Маргарита» побачить світ тільки у 1966 році, через 26 років після його смерті, і лише в скороченому журнальному варіанті.

Йдеться про оновлення побутового характеру. Про покращення – не про пом’якшення, розширення, спрощення, амністію, повернення… Про це мова йтиме пізніше.

А втім, як би скромно не жили кияни, вже з’явився телевізор, та й радіозавод почав випускати різні моделі, так би мовити, створюючи попит на консьюмеризм. Купив радіо – а тепер мрій про покупку телевізора! (Звісно, лише мрій…)

Хоча заради справедливості треба зазначити, що радіо захопило радіопростір від Магадана до Ужгорода ще далеко до війни. І телебачення з’явилося ще до війни. Гітлер і Сталін одночасно зрозуміли, яке значення для ідеології воно матиме. І поки Лені Ріфеншталь⁹ отримує німецьку Олімпійську відзнаку 1-го класу за зйомки різноманітних спортивних подій під час Олімпіади 1936 року, що її, разом з урочистою промовою Гітлера на відкритті транслювали вже повним ходом по німецькому ТБ, в Радянському Союзі якийсь суцільний технічний провал з радіоглядацьким простором…

Адже в СРСР телебачення з самого початку розвивалося в двох паралельних напрямах: по шляху так званої «електронної розгортки» і «механічної». Уявіть собі величезну, з холодильник, коробку зі сталевим або мідним диском. Перший екран був розміром із сигаретну коробку, зеленого кольору. Власне, самого екрана не було – він лежав на дні коробки. Стояла величезна махина, всередині неї був маленький екранчик, навпроти – дзеркало, в якому екранчик відбивався, і люди дивилися в дзеркало.

А ось електронна розгортка була на порядок потужніша, і в тридцять дев’ятому році, майже одночасно з механічним, почалися перші експерименти з електронним телебаченням – у Москві, в Києві, в Ленінграді працювали вже певні редакції і постійно виходили телепрограми. Саме тоді було прийнято рішення ЦК ВКП(б) перейти на електронну систему розгортки. Але це було складно, адже вимагало високої культури виробництва. Розпочати втілення цього задуму в життя планували до сорокового року. Аж тут на країну обрушилася війна.

Але вже в Києві, подейкували, добра сотня цих телевізійних махин – офіційних, зроблених на заводі, десь була загублена, вкрадена чи знищена у квартирах вищих партійних чиновників НКВС та Раднаркому. А отже, їх ще до війни було завезено, і хтось же їх дивився…

У п’ятдесятому телебачення довелось починати з нуля. І його таки почали і досить вдало. А оскільки воно вважалося справою важливою і новою – все тримали під контролем Політбюро ЦК з Москви.

Ще до війни вийшла постанова про підготовку кадрів для ТБ. Тому при Вищій партійній школі ЦК Компартії України в 1949 році був відкритий факультет тележурналістики. І колишній Тонин комроти, Дмитро, саме туди й поступив. Ось у чому заковика…

Однак, повернімося трохи назад.

***

Тож, звісно, та трофейна каблучка з рубіном (таких було чимало на теренах Радянського Союзу після війни) то було зовсім не єдине, чим володів Дмитро Степанович.

І той дарунок не вирішив нічого. Усе вирішили слова майора, колишнього Тониного комроти, про те, що він хоче піклуватися про неї і сина.

І все ж тоді нічого не відбулося.

А сталося наступного дня, коли Тоня прийшла до нього і сказала: «Знаєш, чим ти мені подобаєшся? Ще тоді ти нічого не обіцяв. Ні сім’ї, ні любові. А потім з’явився Антон. Так сталося. А тепер я буду твоєю». Майор притис її до себе і зі стогоном вдихнув такий омріяний і жаданий аромат: «Я й зараз тобі нічого не обіцятиму, Тоню».

Потім вона приходила щотижня. І так тривало вже два роки – з літа сорок восьмого по літо п’ятдесятого. Два довгих роки, що пролетіли, немов один день, і були подібні, як брати-близнюки. Розруйнований Київ ледь відхаркував зі своїх легень криваві згустки війни, і зубожілий люд сяк-так налагоджував своє буття. З міркувань милосердя час мчав так швидко, як тільки міг, аби не завдавати болю живим і не тривожити мертвих.

І саме в цей час Дмитро Степанович устиг вступити на дуже дивний факультет тележурналістики. Cтворений при Вищій партійній школі ЦК Компартії України, він цілком і повністю підлягав контролю «згори». (Хоча сказане стосувалося абсолютно всіх сфер життя.) На цьому факультеті терміново готували партійні кадри для нового для тодішнього Києва телебачення, і проіснував він рівно два роки. Був один випуск, цим випуском заповнили потрібні штатні одиниці, а потім його закрили. Київський же факультет журналістики, який функціонував ще до війни і на який мріяв поступити Тонин комроти, був закритий, частина студентів і викладачів репресовані (у такий спосіб боролися з націоналізмом і космополітизмом), і відновили його тільки в п’ятдесят шостому.

Іще до закінчення свого «дивного» факультету Дмитро Степанович уже знав, що влаштується працювати на українське ТБ. Адже армійські зв’язки допомогли отримати посаду інструктора відділу пропаганди і агітації райкому партії Ленінського району. Там же дали кімнатку в «недопалку». Так він називав той дивний будинок на перетині вулиць Саксаганського і Червоноармійської¹⁰, котрий не догорів під час відступу німців. Кімнатка була дуже зубожілою і розвалювалась на частини, власне, як і сам будинок. Однак вікнами виходила на центр міста і заразом – недобудований цирк, навпроти якого стояло оте «страхопудало». Так отой «недопалок» називала сусідка корінного киянина Дмитра Степановича – новонавернена містянка з Вінниччини. Дмитро Степанович, коли вперше почув, поморщився: «Як ви кажете – страхопудало?» На що враз отримав: «Ех, хлопче, не випендрюйся. Скоро ще почуєш цей вираз. Бо наша мова жива і вона розвивається разом з нами, і ось іще що…» Але Дмитро вже пішов, хряснувши дверима так, що вони ледь не розлетілись на друзки.

До мовних проблем йому було байдуже, поки згори не вийшла настанова «перековувати» молодь рідною мовою. І він послухався. Трохи пізніше, разом із Берією, той наказ канув у лету. А потім, за Хрущова, знов повернувся. І справді, Дмитро, котрий виписував «Літературну Україну», прочитав той дивакуватий вираз і ще багато інших. Однак, загалом, навчився гнучкості: «Тре’ українською? Та будь ласка! Перейти на російську? Єсть!»

Дмитро Степанович сам собі нагадував тюленя (він мріяв побачити їхній виступ у цирку, будівництво якого активно велося через дорогу від його нового помешкання). Йому здавалося, що він так само плескає «ластами», коли виструнчується за армійською звичкою перед начальством, залюбки приймаючи всі нововведення, всі сигнали, котрі йому подають. І він був щиро вдоволений тим, що його життя після війни вже хоч якось сформувалося і налагодилось.

Поки він працював партінструктором, але плани у нього були грандіозні. Вступивши в компартію, недаремно ж ішов по цій лінії досить успішно. Все було ним вивірене і виважене. Щоб, як тільки добудують київський телерадіоцентр, одним із перших відчинити оті двері «з ноги» як наглядач-партпрацівник. Він був недурним і розумів силу того нового, що його називали «телебаченням».

Перші будівлі радіокомітету та радіотеатру не збереглися – їх разом із багатьма іншими спорудами на Хрещатику та в його околицях підірвали радянські війська 1941 року ще під час відступу. І хоча у роки війни українське радіо жодного разу не припиняло свою роботу, однак спершу довелося повернутися до Харкова, потім – до Сталінграда, згодом до Саратова, звідки велися регулярні передачі українською мовою. Будівництво ж київського телерадіоцентру на Хрещатику, 26, розпочалося 1949 року і планувалося його закінчити саме до випуску першого і єдиного набору тележурналістики.

Тож, якщо підсумувати, Дмитра Степановича все влаштовувало. І в професійному плані, і в особистому.

***

Він якраз устиг подумати, як усе вдало складається з Тонею. Ось у нього десь росте син, і навіть аліментів платити не треба, і тепер він має Тоню, буквально. Щотижня. Аж раптом у вхідні двері комуналки задзвонив «його» дзвоник.

«Дивно, якось зарано», – Дмитро Степанович лише встиг знизати плечима і підвівся відчиняти. Невдовзі на порозі його кімнати постала Тоня з рішучим поглядом пломенистих, дарма що заплаканих очей. За нею він побачив незадоволену мармизу сусідки – це їй довелось впускати гостю. Тоня стискала в кулачку білу хустинку, до речі, також подаровану Дмитром Степановичем, що поволі, неквапливо, мов вуж, сповзала, чіпляючись за тканину сукні, з її плечей. Нарешті вона підвела очі на нього:

– Ти хотів познайомитися з сином? Гадаю, вже час. Я переїду до тебе, хочеш?

Майора знагла застали. Він тільки розвів руками:

– Місця вдосталь…

Цією фразою було вирішене квартирне питання Тоні та її сина. Батьком Антон ще його довго не називав. Років зо два. А до знайомства батька з сином спонукав помах крил метелика, котрого звали Аля.