Як все швидко змінювалося в столиці Української РСР… А ще весною сорок першого Максим планував, що наступного року поступить в медичний. Батько був хірургом-травматологом і викладав в тому інституті на кафедрі практичної медицини. Не те щоб Максим особливо мріяв про кар’єру «костоправа» (як його батька інколи називала вже давно померла бабуся по лінії матері), однак проти волі батька не йшов. В їхній родині був закон: як скаже батько, так і буде. Можливо, саме тому мама не сперечалась, коли батько сам, в перші ж дні війни, записався добровольцем на фронт. Формально чоловіків його року народження «не брали». Звісно, адже він був старшим за призовний вік. Однак брали таких як він на «збори». Себто, на фронт, звісно.
Мама, здається, навіть тоді не плакала. Просто зблідла і якось враз змарніла. Сердилася на нього неймовірно і навіть не пішла проводжати, коли його відправляли на фронт з військкомату, про що потім гірко шкодувала. Максим сам побіг, але не встиг – колона вже рушила на вокзал. Штовханина була страшенна. Усі махали гілками бузку і співали пісень. Молодиці плакали, друзі новобранців грали на гармошках й радісно викрикували щось підбадьорливе про швидку перемогу в натовп поголених мужчин, котрі невміло марширували й усміхались. Максим дав волю почуттям і голосно кричав «тато! тато!». На нього особливо ніхто не звертав уваги. Тоді всі висловлювали свої почуття хто як міг. Себто, по різному.
Від батька не було жодного листа з фронту. Жодної звісточки. Сусідка згори, одна з тих небагатьох, що не виїхали з Києва, якось сказала, проходячи повз заплаканого Максима, котрий потай від мами курив на сходах під’їзду: «пропав безвісти». «Та нє! – тоді враз вигукнув хлопець. – Немає прямих доказів цьому!». «Та я що? Та я нічого, – знизала плечима жінка. – Я констатую. Нехай і не буде так». Максим тоді нахмурився і промовчав. Він саме вчився ковтати образи. Зробив собі саморобний візок і бігав з ним на вокзал, щоб перевозити речі новоприбулих до Києва фрау[23]. А тих, між іншим, з кожним днем ставало дедалі більше…
Як тільки побут Генералкомісаріату і всіх його підлеглих було налагоджено, до міста хлинули німкені. Дружини й подруги «володарів всесвіту». З «холодними» завивками арійського білявого волосся, на підборах, в красивих випрасуваних сукнях і акуратних костюмах, немов тільки-но з хімчистки, з білосніжними бантами на блузках і з фантазійними ридикюлями зі шкіри екзотичних тварин, вони гордо вистрибували цілими табунами з комфортних, теплих вагонів першого класу і віддавали ось таким неборакам, як Максим, єдине, що вказувало на те, що живуть вони в умовах воєнного часу – свої величезні тверді квадратні валізи. А потім гордо, немов Герінг, вказували кудись рукою, здебільшого і безпомилково в напрямку центру, і наказували німецькою мовою куди прямувати. Максим одному тоді радів – що в школі вчив ту мову. «Ось так, – засмучено розмірковував, – утилітарність прикладної науки. До біса біологію і математику. Головне зараз правильно зрозуміти, куди швидко доставити валізу фрау, аби отримати більше грошей за свої послуги».
Однак, з неймовірною здатністю німців все систематизувати та робити підконтрольним, його заробіток скоро зійшов нанівець: на будь-яку діяльність треба було отримувати спеціальний дозвіл, особливо якщо промишляєш чимось у всіх на виду, а в Максима, звісна річ, ніякого папірця не було.
Тож трапилось так.
На заключному іспиті він «тонув» на очах професора, усвідомлюючи, що не знає, що відповісти на запитання. Професор здивовано підіймав вгору брови й вчинив поза правилами. Себто дав йому другий шанс – інший екзаменаційний білет. Але Антін… Він дивився на три елементарні запитання, як баран на нові ворота. Так, запитання елементарні, але після двох діб без сну (бо потяг «Варшава – Івано-Франківськ», котрий би мав його привезти вчасно із заробітків на завершальний акорд навчання в «бурсі», зламався, і Антін добирався автобусом, який хоч і довіз його до рідного міста, також двічі зламався в дорозі та запізнився на пів доби) ці запитання здавалися йому незрозумілою китайською грамотою.
Антін голосно видихнув: «Не можу, Олеже Прокоповичу» і професор нарешті зрозумів і здався (бо Антін, позаяк, стояв «насмерть») і тихо промовив, з прикрістю піджимаючи губи й не дивлячись на студента, а лишень кудись в бік: «Сідайте».
Професор розвернувся до вікна на підборах своїх смішних, допотопних «шузів», придбаних, мабуть ще за часів, коли він сам був зеленим студентом і, на відміну від Антіна, пріоритетом ставив навчання, а не будь-що інше, і мовчки склав руки за спиною.
– Олеже Прокоповичу, то мені можна буде якось…? Той, ну…пе-ре-склас-ти? – видихнув Антін по складах оте «перескласти», ніби питаючись, чи буде помилування від страти.
– Ні-і! – коротко відповів професор, зробивши наголос на останній літері. І додав образливе: – Ти геть тупуватий?!
Олег Прокопович був невблаганним. Улюбленець Антіна, котрого той захищав перед студентською братією «бурси», пояснюючи, що той чоловік, від чиїх грубих жорстких «шузів» тридцятирічної давнини (позаяк, єдиних, бо професор хабарів не бере й живе в університетському гуртожитку) так противно й особливо голосно рипить старий паркет коридору, кришталево чесний і що ним можна захоплюватись і рівнятись на нього. І дітей своїх, майбутніх інженерів, Вольчуків, віддасть вчитись тільки до нього, на кафедру будівництва та цивільної інженерії.
На тому іспиті навколо лисуватої світлої макітри професора Антіну привиділося якесь дивне сяйво, ніби німб оточував Олега Прокоповича. Насправді то було всього лише переломлення весняного світла, котре пробивалося до аудиторії, минаючи квітучі вишні та незворушну постать професора – «світила» інституту архітектури, будівництва і туризму «нафти й шміру»[24].
Але Антін про це вже не довідався. Бо сонця і квітучих плодових дерев тієї весни не побачить. Він вийшов з аудиторії свого рідного третього корпусу оптимістичного кольору яскраво-рожевих пелюсток квітучої вишні на вулицю за інерцією, бо так «надо». Навіть в травні в аудиторіях було градусів на десять нижча температура, ніж на вулиці й студенти вибігали «outdoor» на перервах не так курити, як грітися і саме так призвичаїлися до нікотину. Йому вкрай захотілося підійти до фігури покровительки свого вишу – Пресвятої Діви Марії та молити її про диво. Бо… реферат «від руки», як вимагали від нього всі п’ять років навчання «при зальоті» вже не допоможе і він це усвідомив вкрай гостро, всіма альвеолами своїх «просмалених» легень. Йому враз згадався випускник його рідного «нафти й шміру», аспірант, що читав філософію і сказав на семінарі, що, аби не давати хабарі, треба визначитись з кафедрою, ким хочеш бути, і вчитись, «а не бути задротом, що сидить в барчиках і нічого не робить».
Його відрахували за три тижні до випуску. Антіну хотіли надати другий шанс, як виняток, як сироті з багатодітної родини, однак виявилося, що за ціле літо він не знайшов час пройти практику в місцевому зварювальному цеху. Та й оцінки… З відмінника-першокурсника Антін до п’ятого року навчання (і третього року польського «батракування», про яке, звичайно ж у виші здогадувалися, але не заперечували) докотився до трієчника. То навіщо ж такому небораці давати іще один шанс?
Антін тоді вперше за все своє життя, в подвір’ї за гаражами, що смерділи фарбою і бензином, приклався до пляшки дешевого закарпатського солодкого вина. І фея Дінь-Дінь вперше з’явилася перед ним, немов віддушина, принадна наречена… аби вже ніколи не залишати. Замиготіла різнокольоровими бензиновими крильцями й навіяла відчуття радості. Беззмістовної, брехливої, недоречно-дурної й майже вульгарної. Бо радіти хлопцю нема чого. Бо його кар’єра молодого інженера закінчена, ще й не розпочавшись, бо дома на нього чекають четверо жінок, яким не в тямки, чому Антін не склав іспиту.
Вони не розуміють його, збираючись до недільної проповіді в районну церкву, де напевно скажуть і про Антіна, «якого чорти звели з правильного шляху». Не розуміють його, вечорами дивлячись тупі вечірні телевізійні програми й фарбуючи нігті лаком, який Антін їм привіз із Катовіце. Не розуміють, поглинаючи італійську салямі, також привезену Антіном із заробітків. «Не розуміють – не розуміють – не розуміють…» – дзиґотить в антіниному вусі й він прокидається нарешті з тяжкого задушливого сну, в якому він бачив рідний дім. Антін машинально вимикає будильник, ляскаючи його по металевій кришці й «не-розуміють-не-розуміють-не-розуміють» враз припиняється.
П’ючи каву і похапцем зав’язуючи шнурки на кедах, Антін усвідомив, що вчора він так напився, що майже проспав свою щоденну каторгу. У вухах і досі дзенькає «не-розуміють-не-розуміють-не-розуміють» дешевий вчорашній алкоголь, а в очах фея Дінь-Дінь розмахує перед самим його носом бензиново-райдужними крильцями. Але треба щонайшвидше бігти.
Не зважай, Антін. Біжи, як то – Лола, біжи[25]. Бо виконроб, твій начальник, такий веселий і здавалося б безтурботний чеченець, прожене тебе, «как-піть-дать», під три чорти. Бо твій ліміт запізнень вичерпано.
– Значить так. Робитимеш з гіпсу погруддя Шевченка, – задоволено проказала усміхнена, дуже огрядна жінка, ніби обдарувала Максима пачкою знецінених в умовах окупації карбованців. – У нас є виробничо-художні майстерні, котрі конче потребують таких майстрів, як ти.
– Та я ж ніколи такого не робив? – знітився хлопець. – Зате я знаю німецьку…
– Так. Мовчати! – враз змінилась на обличчі й строго вигукнула жінка і склала руки на грудях. Розкішні рукави її вишиванки напнулися на руках, підкреслюючи дебелість її кінцівок. – Розвів тут мені, панімаєш, демагогію. Ти ж сам казав, що збирався в медичний, а батько травматолог?
– Це так, – погодився Максим.
– Ну от. Значить впораєшся з гіпсом, – винесла вердикт співробітниця кадрів Київської міської управи, котра опікувалася населенням Києва під окупацією. – І то, юначе (вона нахилилася до Максима, майже торкаючись своїм чималим бюстом і дихнула на нього цибулею), то тобі така преференція – бо ти щирий українець. Всіляким зросійщеним містянам і євреям-торгашам роботи не даю. Так і знай. А як же арбайтскарте[26]– її ніхто не відміняв і без неї відправлять або мости будувать, або прямісінько в Германію! А то дорога, кхм, не дуже близька.
Вона кліпнула кілька разів і масним голосом продовжила:
– Загалом слухай, бери направлення і сунь у майстерню. Матимеш законні двісті окупаційних рублів на місяць. Ну подумаєш, девальвація… Кому зараз жить лєгко, ну?! А я до тебе навідаюсь якось з бульбою «в мундирах» навесні…
«Щира українка» знову задоволено заусміхалась, а напівживий від голоду, прибитий горем Максим тоді лише кивнув і, більше нічого не питаючи, посунув за вказаною на картці адресою. Будь-яка копійчина означала хоч якийсь харч. Можна було б купити на ці двісті карбованців… приміром, три буханки ерзац-хлібу[27], якщо повезе. Або, приміром, на Євбазі, або Володимирському виторгувати аж десять мацюпусіньких склянок «базарного» пшона!.. Хоча, звісно, це гірша альтернатива за каштановий хліб. Адже ані гасу, ані хоча б аптечної рицинової олії, аби хоч щось приготувати з того пшона в нього немає…Та бодай… ну й нехай хоча б його…! Він щось обов’язково придумає….
Треба сказати, що на сусідню Бессарабку після того, як померла мама, Максим більше не потикався. Після похорон йому наснились очі тієї старої, котра лежала під прилавком і пильно дивилась не моргаючи, як він краде ймовірно її лоток яєць. Йому чомусь уві сні здавалось, що вона іще жива і він її обкрадає. Забирає останнє, що тримає її на цьому світі. Ті кляті яйця, а бодай їх…! Це відчуття було таким пекучим і юнакові враз стало так соромно, що прокинувся він увесь заплаканий. А потім довго думав. Про давнішні слова до нього блискотілого юнкерса на Хрещатику про те, що все з ним буде гаразд. Про маму, котрій ті яйця вже ніяк не допомогли… Про ту стару під прилавком…
Він навіть якось невдовзі після того, як мами не стало, вирішив повторити спробу отримати свою часточку індульгенції від німецької техніки, ніби обіцянку вижити, і підійшов на Інститутській до німецького танку зі страшним дулом, націленим на пішохідну частину. Макс з ним також намагався подумки заговорити, як з юнкерсом ще до окупації. Однак, танк нічого у відповідь не відказав йому і вперто мовчав, немов німий. Максим тоді стис плечима і було думав спробувати ще, але німецький солдат почав проганяти його. Шнеллє, шнеллє, валяй звідси, недоробку, а то пальну.
Хлопця ще довго гризло сумління і він кляв ті яйця, немов, якби їх не вкрав, мама б вижила. Вбив собі в голову цю нісенітницю і картав себе, картав увесь час… Поки його думками не заволодів шлунок. Спочатку він болів не сильно і Максим ще спромігся вилизати (куди язика вистачало) банку від борошна на одному з маленьких кухонних столів. Він раптом усвідомив, що без його власників навіть не може точно пригадати, якій саме із сусідських родин комуналки той належав. Поспіхом звідусіль було забрано все збіжжя: зубні щітки, банки, тарілки, сковороди, звісна річ – примуси й безліч дрібниць. Залишилися лише ці кістляві, немов стриножені столи попід стінами. В основному на двох ніжках і прибиті намертво до стін по периметру, щоб займали менше місця. Бо в умовах комуналки, де на кухні хазяйнували три-чотири рівноправні господині, кожен сантиметр і порух ставав вагомим. Не те що зараз. Роздолля! Хіба що Максиму якось незатишно тут на самоті. Не вольно і не привітно. Тому те привілля здебільшого як роздолля і ввижається в ньому парню роздоріжжя, непевність, розбрат і розірвані долі. Роз-долля…
А втім, довго знаходитись в апатії й жалобі Максиму не привелось. Невдовзі шлунок його привів і до тями, і до Київської міської управи, де заправляли українські патріоти. А на різних мовах він добре знався. Українська, німецька, російська… Навіть англійська давалась йому так, ніби він, той, поліглот. І, відверто кажучи, поступав би юнак на філологічний в Драгоманова, якби не воля батька…
А тепер ось значить, буде з гіпсу робити бюсти Шевченка. Ну що ж… Головне хліб… ерзац-хліб, гнилий хліб, черству скоринку, будь-якого, аби щось покласти до рота…
Це все, чого тоді хотів його пустий, стиснутий від недоїдання до розмірів волоського горіха шлунок і про що міг думати його власник. В голові паморочилось і нудило. Максим собі міркував: «Буханка чорного теж двісті карбованців. А може купити одну ту шикарну буханку й обжертися до смерті? Якщо вже помирати, то з музикою..! Себто з повним шлунком. Якось так веселіше». Треба було лише дійти до нового місця роботи… А там, хай буде, що буде.
Треба було бігти. На подряпаному екрані телефона Антін прочитав повідомлення від Vodafone, котрий вкотре вітав його з прибуттям в лоно Мачухи, бажав приємного перебування в ньому і повідомляв адресу українського посольства і, Антіну кортіло, аби ще й застерігав від московської прокази, від лиха, що чатує в темряві її вулиць-судин, від сутінків Луб’янки та жахіть Щолково, від… та бозна ще від чого. Однак, він лише вкотре за тиждень, що Антін повернувся з Івано-Франківську, вітав його з прибуттям в Москву.
Він матюкнувся, зрозумівши, що за цілий тиждень так і не спромігся поміняти сім-карту в телефоні. Йому це просто було не потрібно – в Москві у нього не було друзів, котрі б писали йому повідомлення, або телефонували. А після того, як його покинула Ліза, – і коханок тут у нього теж не було. Борз[28], його «біг бос», повідомляв про халтуру вайбером, доволі сучасно, і Антіну взагалі не потрібно було паритись з приводу сімки. Однак він згадав, що Борз попереджав, що ранком набере на московський і повідомить адресу замовників. Антін глипнув на годинник. Була майже перша пополудні.
«Йоптєль!» – голосно матюкнувся Антін, вилітаючи з квартири й навіть не зачинивши за собою двері.
О проекте
О подписке