Німці до Києва зайшли 19 вересня, хоча у вечірньому зведенні Радінформбюро від 19 вересня 1941 року ще брехливо стверджувалося, що «19 вересня наші війська вели бої з ворогом на всьому фронті й особливо запеклі під Києвом». І тільки 21-го таки з’явилося повідомлення, яке констатувало, що Київ здали.
І таки того ж, 19-го вересня, почалися масові грабежі.
Ще крокували Хрещатиком до переправ радянські війська, а на їхніх очах грабували «Гастроном номер один», ювелірний і, трохи далі, на перетині Хрещатика і Прорізної, громадяни, немов шалені, розтрощили вітрину «Дитячого світу» і гребли звідти все. Костюми, пальта, стоси галантереї, ящики парфумів і дитячих іграшок… З колони, не витримавши, відділився якийсь офіцер і стрільнув двічі в повітря. А потім загрозливо повільно посунув конем на натовп: «Ми гинемо під Києвом, а ви мародерствуєте?!». Однак кияни ніби осліпли або збожеволіли… Люди продовжили грабунок і навіть не кинулися в розсипну. Військовий з трьома ромбами на червоних петлицях[11]лише махнув рукою і поїхав наздоганяти своїх.
Грабунок. Праведний гнів і бажання вижити. Сліпота. Засліплення. Чи можна засуджувати дядька, котрий в той самий час, коли військовий стріляв біля розбитих вітрин «Дитячого світу», з іншого боку Хрещатика тягнув дірявий мішок украденого з Бессарабського ринку борошна, залишаючи за собою густий білий слід, і навіть не зупинився?
Тож вся Бессарабка також була розкрадена, і навколо арок, котрі вели до ринку, валялися потрощені прилавки й залишки дерев’яних полиць, котрі, здавалося, ще вчора ледь витримували тягар безлічі смаколиків, овочів, найсвіжіших літніх фруктів та овочів, сирів з боярських, бортниківських та броварських угідь, меду, грибів, горіхів, свинячих щічок і великих, відгодованих індиків…
Що вже про це казати?
І десь там, неподалік Бессарабки, кияни того ж дня, під вечір, ті самі, котрі ще лише вранці спостерігали за відходом радянської армії, зустрічали німецьку.
Загалом вважається, що на Хрещатику та на площі Калініна[12]було багато роззяв, що прийшли подивитись на це дійство спеціально, десь про нього прознавши, та й просто перехожих, котрі спостерігали за входженням німецького обозу до міста. Однак очевидці свідчать, що ніхто не знав, коли, і чи увійдуть, фріци до Києва, особливо зважаючи на загальну і суцільну дезінформацію з боку радянських ЗМІ, котрі всіляко намагалися підтримати патріотизм і бойовий дух своїх солдат. І здебільшого вперше німців побачили ті жителі Києва, що мешкали в самому центрі столиці. Вони просто вийшли на Хрещатик – головну артерію міста, його головну магістраль. Жилу магістраль.
Знаєте, є такий популярний дівочий вислів: «В будь-якій незрозумілій ситуації присідай». Тож, десь так чинили завжди і кияни впродовж безліч століть – в будь-якій незрозумілій ситуації вони виходили на Хрещатик. І того вечора вони вийшли на свій Хрещатик, ніби на віче…
Арійські завойовники в особі звичайних німецьких солдатів видалися Максиму зовсім не такими недолугими й близькими простому радянському люду, як в цьому переконували радянські газети. Мовляв, німецькі офіцери – це не лише наші, а і їхні вороги – простих німецьких селян, котрих Гітлер відірвав від угідь і примусив воювати по всьому світу.
Насправді вони були дисциплінованими, виваженими, усміхненими й прекрасно обмундированими, на відміну від простих радянських воїнів. Влаштувавшись в центрі столиці, вони грали на губних гармошках, відпочивали на траві, хтось вечеряв на блискучих кузовах або прихилившись до своїх бездоганних німецьких машин. Уздовж Хрещатика стояли суцільні колони з десятків німецьких військових машин і окупанти жили собі на очах в містян, ніби не помічаючи їхньої присутності.
Максим відчув, як горло зводить судомою і з зусиллям сковтнув. Коло нього на бруківку покотилося куряче яйце. Він дивився на нього, немов зачарований і дивувався: «Як це воно не розбилося?». Нарешті, зробивши ще один оберт, яйце розкололося навпіл і з нього почав витікати яскраво-червоний жовток. Максим обережно стиснув в руках край сорочки, в якій було з десяток таких яєць. Він теж їх вкрав на Бессарабці.
Коли він туди забіг, то побачив, що в суцільному хаосі та безладі нічого їстівного не залишилось і дивом збереглися ці яйця під розтрощеним прилавком. «Мабуть, ніхто не наважився їх вкрасти, бо як донести?» – подумав тоді хлопець і похапцем пересипав їх собі в сорочку. От радість! Це ж саме те, що лікарі рекомендували мамі… Поки він їх обережно зсипав до себе, побачив під тим самим прилавком стару, котра дивилася на нього скляними зіницями. «Мертва! Або ще жива?» – розмірковував якось відсторонено Максим, швидко віддаляючись від ринку в сторону Круглоуніверситетської, до хворої мами. По дорозі побачив, як якийсь опецькуватий дядько напівприсідом біжить вулицею з кошиком і з того випадає на бруківку щось біле, немов фарба, чи що..? Потім зрозумів, що то сметана, коли до білих плям почали збігатися коти й ту фарбу жадібно лизати. Дядько лаявся, розуміючи, що з дірявого кошика все-все витече, поки він добіжить до оселі, однак, продовжував поспішати вгору вулицею Дарвіна, і свого трофею не полишав. Максим також було подався за ним, однак побачив, як якийсь дивний мотоцикліст промчав повз дядька зі сметаною і пхнув його ногою в груди. Той впав, а його вже порожній кошик покотився, немов мертвий, вниз до Бессарабки. Максим оторопів і ледь встиг притиснутися до стіни ринку, коли раптом той мотоцикліст із голосним ревінням свого потужного мотора промчав повз нього вниз до Хрещатика.
На голові мотоцикліста виблискував сталевий шолом, а за плечима розвивався сірий плащ, немов мушкетерський. Очі захищали круглі дорожні окуляри, а держаки мотоциклетного керма переходили в розлогі гумові розтруби для рук аж по лікоть. Враження від дивного виду металевої бляхи з серповидним знаком і орлом, що глухо брязкала на грудях у мотоцикліста підсилювали широкі крила пелерини позаду[13]. «Неначе середньовічний лицар прямує на коні посеред опустілого міста…» – подумав Максим, однак враз згадав сіру німецьку каску з газетних світлин. Сумнівів бути не могло. Німець. «Та як так? – безпорадно крутилася лише одна думка в його голові. – Адже ще вранці, ще вранці були наші солдати ось тут, на цьому самому місці..?».
І ноги самі понесли Максима на Хрещатик, аби їхній господар на власні очі міг роздивитися, що там коїться.
«Ну ні… Ти не можеш бути однією з них, отих псевдо і квазі, котрі кожного разу їздять на щоденну каторгу задля примарного статусу. Хоча б тому, що ти реально живеш в Москві, а це хоч щось, але таки значить», – процідив крізь зуби Антін, випльовуючи в сміттєве відро залишки присмаку тютюну після вранішньої сигарети.
Починався іще один день в лоні Мачухи. Такий самий, як і попередній.
За вікном, окрім загадкової жіночої постаті напроти, Антін не бачив нічого: виснажлива літня спека породила смог, який затуляв від нього блідо-сірими сонячними відблисками дахи будинків, крона дерев… І навіть неба не було видно, бо від смогу воно перетворилось на якийсь кальянний сизий дим. Нічого більше. Фата Моргана… Згадався вірш Маланюка, де йому, також емігранту, його власна батьківщина ввижалась «на пісках емігрантських пустель» квітучою «весняним цвітом»[14]. Згадався батьківський дім, буквально утопаючий безповоротно в пучині того цвіту навесні. Коли рожеві пелюстки падають до миски й миттєво розчиняються в борщику, що парує, поки вся сім’я вечеряє під вітами в садку коло хати. І тоді батько: «Сину, ти вивчив математику?» – питається всміхаючись, бо йому не байдуже. Бо Антін і справді її вивчив, йому цікаво. Бо, коли він складає рівняння, йому навіть в голові паморочиться від захвату від тієї давньогрецької науки «ма-те-ма-ти-ки». Бо, коли батько питає про неї, то вже знає наперед відповідь, тому що телефонувала вчителька з математики, за сумісництвом завуч, і гордо повідомила батькові схвильованим дзвінким і наче на мить помолоділим від радості голосом, що Антін їде на районну олімпіаду. Антіну стає солодко-солодко і серце б’ється чимдуж. Бо батько пишається Антіном і, коли той виграє олімпіаду, подарує йому перший в його житті велосипед. Бо життя – солодке і прекрасне під тим пелюсткопадом в його рідному Івано-Франківську. І завжди весна… Навіть коли осінь, або зима, в серці у малого Антіна – пелюсткопад.
19 вересня 1941 року в Києві почався новий відлік часу. І у прямому сенсі теж: всі годинники були переведені «за Берліном». Ось тепер і прямують всі вони в тому вагоні, напханому такими ж сами бідолагами, як і він, кудись до Берліну. Ніби всі стали неживою власністю берлінців. Германія… Це зараз ми кажемо «Німеччина», а тоді не існувало ніякої Німеччини, була суцільна Германія і її германські реваншистські амбіції та війська. Тьма-тьмуща германських лискучих мурашок, беззастережно відданих Фюреру.
Повсюди по Києву робітникам було наказано встановлювати на крамниці німецькі вивіски й вішати портрети Гітлера у вітринах з підписом «Гітлер-визволитель». Не зважаючи на те, що в перші дні окупації не було ані світла, ані водопостачання (адже 37-ма армія генерал-майора Власова, відступаючи, все підривала за собою), педантичні німці одразу ж взялися перейменовувати вулиці. Гітлерівська адміністрація (Генералкомісаріат) розмістилася в будинку на вулиці Орджонікідзе, що відразу була перейменована німцями на Бісмаркштрассе[15]. Вмить в Києві з’явилося напрочуд багато тих штрассе… Айхгорнштрассе[16], Тодтштрассе[17], Лютерштрассе[18], Банховштрассе[19].
Населенням міста намагалася піклуватися недолуга на початку окупації так звана Київська міська управа – орган місцевого врядування, укомплектований «благонадійними прихильниками окупантів» – членами похідних груп ОУН. Та управа зайняла приміщення школи за адресою Ровноверштрассе[20]18.
Саме туди взимку сорок другого пішов на ватяних ногах голодний і замерзлий Максим. Грошей навіть на скоринку хліба в нього вже не було. Останні копійки він віддав гробарю, коли поховав маму. І то не за те, аби той вирив могилу, а за самий дозвіл від нього поховати самотужки маму на цвинтарі. Максим сам рив землю, остервеніло, замерзлими руками, і сам поклав її всохле, легке, мов пір’їнка тіло до могили. Труни також не було. А потім голод, котрий, здавалося, виїдає його нутрощі їдким відчуттям нудоти… Холод лютої зими позбавив будь-якої надії вкрасти хоч якоїсь городини в приватних будинках на Подолі й залишалось лише одне – піти до тієї управи.
І за десять років змарнілий, постарілий батько так само питає в Антіна під квітучими вишнями: «Ти вивчив математику?». Але тепер йдеться про іншу науку: вищу. І присмак від цього питання у вісімнадцятирічного хлопця трохи інший. Бо тепер Антін знає, що незабаром він буде єдиним годувальником у родині, бо в батька вже було два інсульти й прогноз невтішний… І що ота загадкова для нього, другокласника, математика, то не рожеві тонкі пелюстки в борщі, поки батько з неприхованою гордістю, награно строго, немов Дід Мороз в дитсадку, питається про домашнє завдання, а зовсім інше. Серйозна наука. Його майбутній хліб. Його і його родини: матері й трьох сестер, коли батька не стане…
А батька таки невдовзі не стало. Не стало вкрай раптово. Швидко. Скоро…
І Антін вчить ту кляту математику, яка вже давно перестала бути для нього загадково-таємничною і перетворилась на щоденну каторгу. Вчить остервеніло, педантично, як фанатик, як джихадист-підривник: ніби немає нічого важливішого за неї в його житті. Бо він вже знає, що життя – то не пелюсткопад. То заробляння грошей, щобпрогодувати безутішну матір-вдову і трьох, іще зовсім молоденьких, сестер. То – заробітки в Європі, бо там можна заробити більше, аніж працюючи на будівництві молодим інженером в рідному Івано-Франківську. Але задля того, щоб працювати спеціалістом «за бугром», треба закінчити виш і отримати корочку, а Антін не зможе… Бо поєднувати підробітки в Польщі й зубріння вищої математики невимовно складно. І йому це не вдасться.
В пальцях правиці кінчалася чергова вранішня цигарка. Антін увімкнув радіо. Аномальна спека, виявляється, добивала не лише жителів столиці «Расєйської імперії», а й рідного Прикарпаття. Принаймні, «западенське» «Фреш-ФМ», котре йому вдавалось тут «спіймати» вряди-годи, повідомляло про таку ж напасть у Стрию. А то всього-на-всього якихось нещасних сто кілометрів через Моршин, Долину і Калуш до його міста. Можна сказати – сусіднє місто. Особливо за масштабами Мачухи з її кільцем А, кільцем Б, ТТК і МКАДом[21].
Антін слухав «Фреш-ФМ» кожного ранку обох своїх законних вихідних і цього дня, коли відпустка ще не закінчилась, але був будній день – він пересилив себе і наказав думати, що то субота задля покращення настрою. Та й по тому. Все одно кожен день видавався однояйцевим близнюком попереднього.
Антіну закортіло приготувати вареники. Він дістав з-під столу брудну порепану дощечку для розкочування тіста і почув дзенькіт, такий, ніби розбилась тисяча дзеркал. То посипалась недолуга піраміда з пустих пляшок. Після повернення з відпустки, котру він провів вдома, в Івано-Франківську, Антін «не просихав». Він сидів у своєму барлозі й згадував минуле, запиваючи його найдешевшою, але фабричною «бадягою» (бо від самогону тут можна було ще й не прокинутись).
Окрім гострих уламків пляшок із залишками горілки й старезної дощечки в хаті нічого не було.
Він пішов до метро, ще тільки розвиднювалося, смог підіймався над містом, і купив за безцінь гниличок[22], солодких і маленьких у якоїсь скоцюрбленої бабці. Потім придбав найдешевшого борошна і дістав із закамарка своєї пам’яті сонячну днину і маму, що посеред тієї днини, молода та осяйна літніми променями, заповзято готує вареники з гниличками. Незвичайні вареники, але що ж… Приторно-солодкі й такі, що вже наступного дня їсти дітям не можна, бо начинка забродила і перетворилась на алкоголь. Легкий і приємний. Наче ті шоколадні цукерки з п’яними вишнями. І Антін, і сестри продовжують їх їсти й на другий день, і сміються… Невідомо від чого: від градуса тих вареників, чи від самонавіювання, що вони мають їх веселити, або ж… бо діти ще, і мама молода і батько живий…
Згадав-вигадав рецепт і заповзявся розкочувати тісто з грудками, погано перемішане і якесь сіре, наче неживе. За вікном підіймався смог своєю павутиною огортаючи Мачуху.
Матюкнувся. Знову ведуча «Фреш-ФМ» не лише бовкнула якусь суцільну нісенітницю про Браяна Адамса, а ще й неправильно провідміняла його прізвище. Пригадав лектора з вишу, що читав історію України, і його кристалічно-доцільні звороти й визначення. Той читав лекцію так, що хотілося увібрати її в себе до останку. Як піпеткою, всмоктати, висмоктати м’якоть його слів, немов з мушлі. І навіть без лимона і білого сухого та мушля п’янила і смакувала сама по собі. Одначе, до випускного іспиту з історії України він так і не дійшов. Зламався, не поталанило. Хоча насправді, виправдання «не поталанило» – то для слабких. Немає «талану», є щоденна праця, інтуїція – так, вона є, але загалом – регулярна робота. І от якраз її Антіну тоді не вистачило.
Сів біля розкачаного свого неживого тіста, що не викликало в нього жодного бажання творити вареники й занурив п’ятірню в руду жижу з гниличок і цукру. Облизав. Дістав із закапелка заначку, зробивши пару спраглих ковтків. Фея Дінь-Дінь враз з’явилась поруч, вся така нереальна, прекрасна і принадна, тріпаючи крильцями й розсипаючи мерехтливі часточки навколо себе, немов з реклами якихось французьких парфумів. Антін глянув на неї з-під лоба і криво усміхнувся, знову захлинаючись своїми спогадами. Прошепотів: «Ти прилітай, прилітай до мене частіше. Бо хоч з кимось я маю гомоніти вряди-годи. Хоча б з тобою…».
О проекте
О подписке