– Я іноді, ввечері, дивлюся на нього, коли втомлений приходжу з роботи. Там у вас в будинку, на четвертому поверсі живе жінка з синіми очима, яка часто сидить на підвіконні. Ти, випадково, її не знаєш?

– Ні, – коротко відповіла незнайомка і враз додала: – А давно ти живеш навпроти?

Антін замислився, дивлячись у вікно, як на дороги Мачухи-Москви день одягає траурний вінок з автівок, котрі миготять фарами, немов світлячки заманюють до болота. Почухав макітру і почовгав дірявими капцями на кухню, щоб поставити заварюватись чай. Чи давно він живе навпроти? Чи давно він в Москві?

І наклацав на екрані телефону:

– Давно. Майже три роки.

Антін не дуже добре пам’ятав, як він переїхав. Це відбулося стрімко і в стані афекту через відрахування з вишу. Трапилася пропозиція постійного заробітку. І не в Польщі. Антін не хотів назад до Польщі. Не хотів до країни, яка, на його думку, стала причиною його життєвих негараздів. Він хотів якнайдалі від Польщі, що так нагадувала його рідне Прикарпаття, від сестер, котрі його засуджували й від матері, котра йому дорікала. Він хотів на край світу, туди, де не буде нікого знайомого і лишень щомісячні індульгенції у вигляді відрахувань з зарплатні нагадуватимуть йому, що у нього є рідні.

В Москві «корочку» про освіту не питали. За умовами контракту мали оплачувати житло. І оплачували. Але коли Антін його побачив, оте помешкання, яке, на думку його роботодавця відповідало санітарно-моральним нормам життя огидних холопів-найманців з брудного чорнозему і фата-морганних бескидів Західної України, то зрозумів, що той, ще гірше, вважає своїх робітників собаками приблудними, й переїхав. Почав наймати квартиру. Грошей враз поменшало, але на хліб і вечірні рандеву з феєю Дінь-Дінь вистачало.

– А де ти працюєш?

– прочитав Антін нове повідомлення на екрані свого телефону.

– В одній компанії.

Антін згадав про інфу щодо ремонтів, викладену під фоточкою і додав:

– Працював в одному московському архітектурному бюро. Нічого цікавого. Сидяча робота. Але в компанії труднощі… Вирішив звільнитись і знайти якусь халтуру, – вигадував він «на ходу». – Знову ж таки, необов’язково в Москві. Може, на будівництві… В Україні з роботою наразі туго. Я з Івано- Франківська, якщо що.

– Так, я зрозуміла вже;) Так і працюй в Москві. Тут роботи більше;))

Антін хотів було запитати: «Як зрозуміла?», але потім згадав світлини рідного міста у своєму інстаграм-акаунті й лишень щасливо усміхнувся.

– Ну це я так. На всяк випадок;)

– Ну ясно.

Через певний час Антін вирішив продовжити:

– Чим ти займаєшся?

– Консультант з підбору персоналу на одному підприємстві з мережевих продажів.

– О-о… Оце так… Оце справді круто, – вирішив підлеститися Антін.

– Та зовсім ні. Звичайнісінька сидяча і зовсім не творча робота.

Загадкова сусідка за коротку мить додала:

– Зовсім не круто) Хіба… Я вдома працюю. Маю купу вільного часу.

– Це значить, ти належиш сама собі. Робиш, що хочеш. Це тааакий кайф.

– І самоконтроль;)

– Краще самоконтроль, аніж…)

– Дякую на гарному слові. Нарешті усвідомила, що вибрала правильний життєвий шлях)

– А до цього?))

– Хотіла стати юристом.

– А я – інженером. Принаймні, цього хотів мій батько. А я просто любив математику.

Антін відчув певну спорідненість зі своєю випадковою співрозмовницею. «Значить і у них не все задумане вдається…» – подумав він про москвичів і прочитав на екрані телефону:

– Гарного ранку майбутнім «остарбайтерам».

Антін було вирішив образитися на оце «остарбайтерам», але зрозумів, що ображатись тут немає чого: так само як москалі не розуміли, що називати «хохлами» українців образливо, так само і тут. І чого ж, власне, ображатися? Адже він і є – «остарбайтер». Звичайнісінький «остарбайтер»… Можна сказати – вгадала. На серці в Антіна було легко і солодко. Його розважило це спілкування і неабияк потішило. Він взагалі ось так, запросто, ніколи не спілкувався з москвичками, окрім своєї Лізи.

Він хотів засмажити яєшню на сніданок, але на очі потрапив віршик з газети, на якій стояла на підвіконні пательня, який видався йому дуже в тему того діалогу про людське призначення і дитячі мрії, яким не судилося здійснитися.

И пусть ты что-нибудь и значишь,
Но только за проезд судьбе
Ты, как и все, не златом платишь,
Но жизнью, вверенной тебе!

Спілкування враз набрало нових обертів.

– Це чиє?

– Терентія Травника, – авторитетно відписав Антін.

– Не читала) Не можу себе примусити читати. Хіба що тільки певних поетів.

– Шекспіра, Данте? – поцікавився Антін.

– Виключно Шекспіра.

– З віршів – лише Бродський… – несподівано для самого себе написав хлопець. Він і справді колись давно полюбляв читати Бродського. І з усіх російських поетів поважав лише його. Додав: – Все одно відчувається інтелект) Навіть без Данте.

– Чому лише Бродський?? – поцікавилась незнайомка і враз додала: – Ой дякую, лестиш))

– Ну не знаю… Подобається.

– Ну Бродський – то найвищий пілотаж. А Маяковський, Блок, Цвєтаєва?

– І ще це, – кепкував Антін, – «буря мглою небо кроет»… Майже ранній Бродський)) Продовжуючи ряд: Ахматова, Гумільов. Симпатично, але не те.

– Ахах… Майже)) Мандельштам?

– Визнаю: не читав. Хотів було запитати: Шевченко, Стус? Але ти напевне не читала… Труднощі перекладу)

– Труднощі, звичайно)), – відповіла співбесідниця і, надіславши уривок з вірша Мандельштама «За Паганіні довгопалим», додала: – Не Бродський звичайно, але тонко, поетично…

Антін вирішив не залишатись в боргу і враз знайшов в інтернеті й кинув уривок вірша свого земляка Вертинського:

На солнечном пляже в июне
В своих голубых пижама
Девчонка – звезда и шалунья —
Она меня сводит с ума.

Под синий berceuse океана
На желто-лимонном песке
Настойчиво, нежно и рьяно
Я ей напеваю в тоске:

«Мадам, уже песни пропеты!
Мне нечего больше сказать!
В такое волшебное лето
Не надо так долго терзать!

Я жду Вас, как сна голубого!
Я гибну в любовном огне!
Когда же Вы скажете слово,
Когда Вы придете ко мне?»

И, взглядом играя лукаво,
Роняет она на ходу:
«Вас слишком испортила слава.
А впрочем… Вы ждите… приду!..»

Співбесідниця видалась з характером і немало здивувала Антіна своєю відповіддю:

– Жорсткості б краплю… Вогню…

Будь, пожалуйста, послабее.
Будь, пожалуйста.
И тогда подарю тебе я чудо запросто.
И тогда я вымахну – вырасту, стану
особенным.
Из горящего дома вынесу тебя, сонную.
Я решусь на все неизвестное, на все
безрассудное —
в море брошусь, густое, зловещее,
и спасу тебя!..
Это будет сердцем велено мне,
сердцем велено…
Но ведь ты же сильнее меня,
сильней и уверенней!

«Ого… – подумав Антін. – А з нею є про що говорити». І несподівано для себе відчув, як напружується прутень в штанях від оцього «Жорстості б каплю. Вогню». І продовжив спілкування з іще більшим запалом:

– Намагався скопіювати й вислати «в бананово-лимонному Сингапурі»… Складно з гаджетами)))

– Тут натренованість потрібна)) Зараз сама знайду.

На певний час запала тиша. Антін спіймав себе на тому, що всміхається, дивлячись у вікно і, аби бути напоготові й не гаяти часу на приготування сніданку, аби відразу відповісти на повідомлення, п’є сире яйце, замість того, щоб з нього приготувати яєшню.

Телефон знову дзенькнув:

– Складно читається. Мені здається це гарно слухати у виконанні поета. Я маю рацію?)

– Його вже давно немає в живих)

– Ну….

Антін враз злякався, що ця дівчинка, яка останню годину примушувала його серце калататися, зникне:

– Але є записи. Справді, він гарно декламував.

– Я, взагалі-то в курсі, що його давно немає з нами))) – кокетливо відповіла співрозмовниця.

Антін вирішив повторити:

– Я, чомусь, не здивований. Інтелект відчувається))

– Але іноді слухаю, як вірші читають артисти й (♥). Я от думаю – іронія про інтелект?)

– Не іронія. В Києві іде моноспектакль про Вертинського. Я бачив відеозапис. Передивлявся рази чотири.

– Я аж зашарілася)) Настільки вразив?? 4 рази…

– Так… Не знаю… Моє… І чого шарітися?) Як правило, коли переписуються незнайомі люди, то одна банальщина пре. Скільки кому років, матримоніальний стан. З перспективою зустрітися. Нудно…

– А ти жорстокий)) Мені нра.

– Цинічний, можливо, – наклацав у повідомленні Антін, а про себе подумав: «Ось була б ти українкою, а ще краще – галичанкою, як я… Тоді я б за тридев’ять земель пішов, гори б звернув, аби тебе побачити. А так… І справді, які перспективи? Я ж “остарбайтер” для тебе».

– Перспектива зустрітися не завжди настільки нудна:(– так, ніби прочитала думки хлопця, відповіла його співрозмовниця.

Антін вирішив пом’якшити свою відповідь.

– Ну… Зазвичай скучна. Перевірено) Це тобі не декламування віршів слухати.