Розділ 5

Повертаючись тієї ночі до себе у Вест-Егг, я неабияк злякався, вирішивши, що мій будинок горить. Друга година ночі, а увесь кінець мису охоплений загравою, кущі відсвічують примарним світлом, дроти між стовпами мерехтливо зблискують. Та коли таксі завернуло за ріг, я побачив, що це будинок Гетсбі сяє всіма вогнями від вежі до підвалів.

Спочатку я подумав був, що там відбувається черговий бенкет і буйні веселощі завершуються грою в хованки чи в сардинки, яка поширилася по всіх приміщеннях. Але чому тоді не чути ніякого галасу? Тільки вітер шумить у деревах, розгойдує дроти, і світло у вікнах то гасне, то спалахує, неначе будинок підморгує комусь у нічній темряві…

Коли моє таксі, фуркочучи, поїхало геть, я побачив Гетсбі – він ішов до мене по траві.

– Ваш будинок виглядає, як павільйон Всесвітньої виставки, – сказав я йому.

– Справді? – Він неуважливо озирнувся. – Це я провів невеличкий іспекційний обхід. Слухайте, друже, давайте прокатаємося на Коні-Айленд. Моєю машиною.

– Уже пізно.

– То, може, поплаваємо в басейні? Я за все літо ще жодного разу в ньому не плавав.

– Мені вже час спати.

– Ну, як хочете.

Він чекав, вочевидь, насилу стримуючи хвилювання.

– Міс Бейкер розмовляла зі мною, – сказав я нарешті. – Завтра я зателефоную Дейзі й запрошу її на чашку чаю.

– А, добре, – сказав він недбало. – Тільки мені не хотілося б завдавати вам клопоту.

– Який день буде для вас найзручніший?

– Який день буде найзручніший для вас? – квапливо виправив він мене. – Повірте, я справді не хотів би завдавати вам клопоту.

– Може, післязавтра?

З хвилину він розмірковував. Потім невпевнено зауважив:

– Треба б підстригти газон.

Ми обидва подивилися туди, де проходила чітка межа між моїм занедбаним, кошлатим травником і його темнішою, бездоганно рівною ділянкою. В мене майнула підозра, що він має на думці мій газон.

– І потім іще одне… – сказав він нерішуче й затнувся.

– То, може, відкладемо на кілька днів? – спитав я.

– Та ні, я не про те. Тобто… – Не знаючи, як розпочати, він силкувався підшукати потрібні слова. – Розумієте, я оце подумав… Мені спало на думку… Ви, здається, заробляєте небагато, еге ж, друже?

– Та не дуже багато.

Моя відповідь, певно, додала йому рішучості, і він повів далі більш упевнено:

– Я так і думав – вибачте, якщо я… Розумієте, окрім основної своєї справи, я зайнявся ще й побічною – підвернулась, як то кажуть, на стороні. Тож я оце подумав – оскільки ви заробляєте небагато… Ви ж, здається, продаєте цінні папери?

– Намагаюсь.

– То це може вас зацікавити. Часу забере небагато, а заробити можна добре. Щоправда, йдеться про справу, певною мірою конфіденційну.

Тепер я добре розумію, що за інших обставин ця розмова могла б переінакшити все моє життя. Але це була така явна й така нетактовна пропозиція оплати за послугу, що мені лишалося тільки одне – відмовитися.

– Ні, дякую, я надто зайнятий, – відповів я – На додаткову роботу в мене просто немає часу.

– Не думайте, що вам доведеться мати справу з Вольфсгаймом. – Мабуть, він вирішив, що я цураюся «пропавзицій», про які згадувалося за сніданком, але я запевнив його, що він помиляється. Він постояв ще трохи, сподіваючись, що я продовжу розмову, але мені, заглибленому у свої думки, не хотілося говорити, тож урешті він неохоче поплентався додому.

На душі в мене було легко й радісно після вечора, проведеного з Джордан, і я, здається, просто з порога поринув у глибокий сон. Тому не знаю, чи їздив Гетсбі на Коні-Айленд, чи ще кілька годин «інспектував» кімнати свого святково освітленого будинку. Наступного ранку я з контори подзвонив Дейзі й запросив її до себе на чашку чаю.

– Тільки приїзди сама, без Тома, – попередив я.

– Що?

– Приїзди без Тома.

– А хто такий Том? – невинно спитала вона.

В умовлений день зранку вперіщила злива. Об одинадцятій якийсь чоловік у дощовику підкотив до моїх дверей газонокосарку, постукав і повідомив, що його прислав містер Гетсбі підстригти мій травник. Тільки тут я згадав, що забув попередити свою фінку, щоб прийшла по обіді, тож довелося сісти в машину й вирушити до селища, де я насилу розшукав її серед розмоклих вибілених будиночків, а заразом купив кілька чашок, лимони й квіти.

Квіти я, проте, купив даремно: о другій годині від Гетсбі прибула ціла оранжерея і до неї – незліченна кількість вазонів. За годину по тому двері рвучко розчинились, і влетів сам Гетсбі в білому фланелевому костюмі, сріблястій сорочці й золотавій краватці. Він був блідий, під очима – темні кола після безсонної ночі.

– Ну, як, усе гаразд? – ще з порога спитав він.

– Якщо ви про траву, то вона виглядає чудово.

– Яка трава? – спантеличено спитав Гетсбі. – А, розумію – газон!

Він глянув у вікно, але, судячи з виразу його обличчя, навряд чи щось побачив.

– Так, виглядає дуже добре, – неуважливо кивнув він. – У котрійсь із газет сказано, що на четверту дощ припиниться. Здається, в «Джорнел». А у вас є все потрібне до… ну, до чаю?

Я повів його у кухню, де він досить критично подивився на мою фінку. Потім ми вдвох прискіпливо оглянули дванадцять лимонних тістечок, що їх я купив у кондитерській.

– Як, вистачить? – спитав я.

– Авжеж, авжеж! Цілком! – сказав він. І досить вимушено додав: – Друже…

Десь о пів на четверту дощ ущух, перейшовши в густий туман, у якому плавали, мов росинки, поодинокі краплі. Гетсбі невидющими очима переглядав сторінки «Економіки» Клея, здригався, коли під важкими кроками фінки в кухні зойкали мостини, і раз у раз напружено вдивлявся в заволожені вікна, неначе там, за ними, незримо відбувались якісь тривожні події. Потім він зненацька підвівся і, затинаючись, оголосив, що йде додому.

– Чому раптом?

– Ніхто вже не приїде на чай! Пізно! – Він подивився на годинник з виглядом людини, яку десь-інде чекають нагальні справи. – Не ждати ж мені тут цілий день.

– Отакої! Ще ж тільки без двох хвилин четверта.

Він знову сів у крісло, скривившись так, наче я штовхнув його туди, і ту ж мить почувся шурхіт шин автомобіля, що під’їздив до мого будинку. Ми обидва підхопились, і я, вже теж досить схвильований, вийшов надвір.

Алейкою між мокрим віттям бузку наближалася велика відкрита машина. Коли вона зупинилася, з неї, з-під збитого набакир трикутного лавандового капелюха, визирнуло осяяне радісною усмішкою обличчя Дейзі.

– Оце і є твоя оселя, сонечко моє?

Її милозвучний голосок озвався веселою піснею в доти одноманітному плюскоті дощу. Спочатку слух мій увібрав тільки мелодію сказаного, її переливи, а вже потім до мене дійшли слова. Мокре пасмо волосся лежало в неї на щоці, мов мазок синьої фарби, краплі дощу поблискували на руці, яку вона подала мені, виходячи з машини.

– Признайся, ти закохався в мене? – шепнула вона мені у вухо. – Чому я неодмінно мала приїхати сама?

– Це – таємниця замку Кабальної Оренди. Скажи своєму шоферові, щоб поїхав кудись на годинку провітритися.

– Ферді, повернетеся по мене за годину. – І до мене пошепки, немов звіряючи важливу таємницю: – Його звати Ферді.

– А його ніс не блищить від запаху бензину?

– Здається, ні, – простодушно відповіла вона. – А чому ти питаєш?

Ми ввійшли до будинку. На мій невимовний подив, вітальня була порожня.

– Ну сміхота! – вихопилося в мене.

– Це ти про що?

Негучний, сповнений гідності стукіт у вхідні двері змусив її озирнутись. Я пішов відчиняти. Гетсбі – блідий як смерть, руки, мов чавунні гирі, в кишенях піджака – стояв у калюжі й дивився на мене трагічними очима. Не виймаючи рук з кишень, він на негнучких ногах перейшов зі мною передпокій, рвучко крутнувся, мов маріонетка на ниточці, й зник у вітальні. Все це було анітрохи не смішно. Чуючи калатання власного серця, я повернувся і щільніше причинив вхідні двері: дощ знову посилився.

З хвилину стояла цілковита тиша. Потім з вітальні почулось якесь здушене бурмотіння, короткий сплеск сміху, а по тому – неприродно дзвінкий голос Дейзі:

– Мені дуже, дуже приємно бачити вас знову! – І – мовчанка, довга, задовга, нестерпна. Стовбичити далі в передпокої було безглуздо, тож я ввійшов до кімнати.

Конец ознакомительного фрагмента.