– Старий «Метрополь», – сумовито вимовив містер Вольфсгайм. – Скільки облич, яких ніколи більше не побачиш. Скільки друзів, яких уже нема в живих. Повік не забуду тієї ночі, коли там застрелили Розі Розенталя. Нас було шестеро за столом, і цілу ніч Розі їв і пив – і як їв! Як пив! Аж ось десь над ранок підходить до нього офіціант і каже: «Вас там при вході хтось питає» – а в самого, бачу, обличчя якесь дивне. «Іду», – відповідає Розі й хоче підвестись, але я йому не даю, смикаю назад у крісло й кажу: «Що це за штучки, Розі, як ти потрібен якомусь сучому синові, то нехай він заходить сюди, а ти звідси не виходь, ясно?»

Було вже по четвертій, якби не спущені штори, то ми вже бачили б, як світає.

– І що ж він – вийшов? – простодушно спитав я.

– Звісно, вийшов. – Містер Вольфсгайм обурено зблиснув на мене носом. – На порозі ще озирнувся і сказав: «Дивіться, щоб офіціант не забрав моєї кави». І тільки-но він ступив на тротуар, йому вгатили три кулі в його набите черево й дали газу.

– Чотирьох з них потім посадовили на електричний стілець, – пригадав я.

– З Беккером – п’ятьох. – Його ніздрі допитливо скинулися на мене. – То вас, я чув, цікавлять ділові пропозиції?

Вражений таким несподіваним переходом, я розгубився. За мене відповів Гетсбі.

– Ні, ні! – вигукнув він. – Це не той.

– Не той? – Містер Вольфсгайм був очевидно розчарований.

– Це просто мій приятель. Я ж вам казав, про того ми поговоримо іншим разом.

– Вибачаюсь, – мовив містер Вольфсгайм. – Я помилився.

Нам подали соковиту печеню, і містер Вольфсгайм, забувши про зворушливі переваги старого «Метрополя», з лютою вправністю заходився їсти. Водночас очі його дуже повільно оглядали весь зал; на завершення цього кругового огляду він озирнувся й подивився на тих, хто сидів позад нього. Певно, коли б не моя присутність, він зазирнув би й під наш стіл.

– Слухайте, друже, – сказав Гетсбі, нахиляючись до мене. – Я, здається, розсердив вас сьогодні вранці в машині?

Я побачив уже знайому усмішку, але цього разу не піддався на неї і відповів:

– Я не люблю загадок і не розумію, чому ви не можете сказати відверто, що вам від мене потрібно. Навіщо вплутувати в усе це міс Бейкер?

– Повірте, ніяких підступів тут нема, – запевнив він мене. – Зрештою, ви самі знаєте, міс Бейкер – справжня спортсменка, з нею якась там нечесна гра просто неможлива.

Раптом він глянув на свій годинник, зірвався на ноги й вискочив із залу, залишивши мене сам на сам з містером Вольфсгаймом.

– Йому треба подзвонити, – сказав містер Вольфсгайм, простеживши за ним очима. – Чудовий хлопець, чи не так? І з виду приємний, і джентльмен до самих кісток.

– Так.

– Він закінчив Авксфорд.

– Еге ж.

– Він закінчив Авксфордський університет в Англії. Ви знаєте, що таке Авксфордський університет?

– Та чув, що є такий.

– Це один з найславетніших університетів у світі.

– А ви давно знайомі з Гетсбі? – спитав я.

– Кілька років, – відповів він не без гордості. – Я мав приємність познайомитися з ним відразу по війні. Вірите, якусь годину з ним побалакав – і зрозумів, що переді мною прекрасно вихована людина. «Ось, – сказав я собі, – ось кого можна спокійно запросити до себе додому й познайомити з мамою і сестрою». – Він помовчав. – Я бачу, видивитеся на мої запонки.

Доти я не дивився на них, але тепер глянув. Запонки були зроблені зі шматочків білої кості напрочуд знайомої форми.

– Справжні людські зуби, – пояснив він. – Найкращі зразки.

– Невже! – я придивився пильніше. – Це ж треба!..

– Еге ж, – він заправив манжети в рукави піджака. – Еге ж, Гетсбі дуже делікатний щодо жінок. На дружину свого приятеля він навіть не гляне.

Коли той, хто викликав у нього цю інстинктивну довіру, повернувся до нашого столу, містер Вольфсгайм одним духом випив каву й підвівся.

– Ми чудово поснідали, хлопці, – сказав він. – А тепер я втечу, щоб не зловживати вашою гостинністю.

– Посидьте ще трохи, Мейєре, – сказав Гетсбі, не дуже наполегливо.

Містер Вольфсгайм підніс руку, немовби благославляючи нас.

– Ви дуже люб’язні, але ми належимо до різних поколінь, – урочисто мовив він. – У вас свої розмови – про спорт, про дівчат, про… – Ще одним помахом руки він замінив той третій іменник. – А мені вже п’ятдесят, тож я вам тільки заважатиму.

Коли він потискав нам руки, а потім ішов до виходу, кінчик його трагічного носа тремтів. Я подумав: чи не образив я його якимось необережним словом?

– Він іноді робиться надто сентиментальним, – пояснив Гетсбі. – Сьогодні в нього, певно, саме такий день. А взагалі його в Нью-Йорку всі знають, а надто на Бродвеї.

– Хто він, актор?

– Ні.

– Зубний лікар?

– Мейєр Вольфсгайм? Ні, він гравець. – Гетсбі повагався, а тоді незворушно додав: – Це він у тисяча дев’ятсот дев’ятнадцятому році провів оту махінацію на чемпіонаті з бейсболу.

– Не може бути!

Я був приголомшений. Я пам’ятав ту історію з бейсбольним чемпіонатом дев’ятнадцятого року, але ніколи не замислювався над тим, як вона сталась, а якби замислився, то просто вирішив би, що вона сталася сама собою. Мені й на думку не спадало, що одна людина здатна зіграти на довір’ї п’ятдесяти мільйонів чоловік з цілеспрямованістю грабіжника, що зламує сейф.

– Як же він зважився на таке? – спитав я по хвилі.

– Скористався з нагоди, та й по всьому.

– А чому його не ув’язнили?

– Не змогли нічого довести, друже. Не такий він простак, щоб дати себе зловити.

Я наполіг на тому, щоб оплатити рахунок. Беручи в офіціанта здачу, я раптом помітив у другому кінці переповненого залу Тома Б’юкенена.

– Підійдімо на хвильку туди, – сказав я. – Мені треба привітатись із знайомим.

Побачивши нас, Том підхопився і пішов назустріч.

– Куди ти зник? Чому не дзвониш? – вигукнув він. – Дейзі страшенно ображається на тебе.

– Знайомтеся: містер Гетсбі – містер Б’юкенен.

Вони коротко потисли один одному руки, і я помітив, що обличчя Гетсбі зробилось напруженим, збентеженим.

– Що в тебе взагалі чути? – допитувався Том. – І як тебе занесло аж сюди, в таку далечінь?

– Ми тут снідали з містером Гетсбі.

Я озирнувся, але містера Гетсбі вже не було.

– Одного ранку в жовтні сімнадцятого року… – розповідала мені за кілька годин по тому Джордан Бейкер, сидячи напрочуд рівно на стільці з прямою спинкою в чайній готелю «Плаза» – …я бродила по місту, раз у раз сходячи з тротуару на газон. Іти по траві мені подобалося більше, бо я була взута в англійські туфлі на гумових шипах, що вгрузали в м’який ґрунт. На мені була також нова картата спідничка, й, коли вітер трохи задирав її, червоно-біло-сині прапори на всіх будинках напинались і невдоволено ляскали.

Найбільший прапор і найбільший газон були перед домом Дейзі Фей. Їй саме виповнилося вісімнадцять – на два роки більше, ніж мені, – і в жодної дівчини в Луїсвіллі не було стількох залицяльників, як у неї. Вона вдягалася в усе біле, мала двомісний білий автомобіль, і цілий день у неї вдома дзвонив телефон, і молоді офіцери з Кемп-Тейлора палко домагалися честі провести з нею вечір – «ну хоч би годинку!»

Того ранку, підходячи до її дому, я побачила, що білий автомобіль стоїть коло бровки і в ньому сидить Дейзі з незнайомим мені лейтенантом. Вони були так захоплені одне одним, що Дейзі помітила мене, лише коли я вже порівнялася з ними.

– Привіт, Джордан! – несподівано гукнула вона. – Підійди-но, будь ласка, сюди.

Мені полестило, що вона хоче побалакати зі мною, бо з-поміж усіх старших дівчат вона мені подобалася найбільше. Вона спитала, чи не йду я до Червоного Хреста робити корпію. Я відповіла ствердно. То чи не можу я переказати, щоб її там сьогодні не чекали? Поки Дейзі говорила, офіцер дивився на неї так, як кожна дівчина мріє, щоб на неї дивились, і через те, що мені це видалося дуже романтичним, я назавжди запам’ятала ту зустріч. Звали офіцера Джей Гетсбі, і відтоді я чотири роки його в очі не бачила – тож коли ми зустрілися на Лонг-Айленді, мені навіть на думку не спало, що це той самий Гетсбі.

Було те в сімнадцятому році. А наступного року в мене самої вже з’явилися залицяльники, а до того ж я почала брати участь у змаганнях, і ми з Дейзі бачилися рідко. Вона водилася з трохи старшою компанією – якщо водилася з ким-небудь узагалі. Про неї ходили якісь химерні чутки: ніби одного зимового вечора мати застала її за пакуванням валізи – Дейзі збиралася їхати до Нью-Йорка, прощатися з якимсь військовим, що вирушав за океан. Її врешті не пустили, але по тому вона кілька тижнів не розмовляла зі своїми батьками. І більше вже не фліртувала з військовими, зустрічалася тільки з хлопцями, яких через короткозорість чи плоскостопість не брали до армії.

Проте наступної осені вона вже знову була такою, як колись, веселою і компанійською. Незабаром після перемир’я батьки влаштували її перший бал, і в лютому пішла чутка, ніби вона заручена з якимось хлопцем із Нового Орлеана.

А в червні вона одружилася з Томом Б’юкененом з Чикаго, і такого гучного весілля в Луїсвіллі, кажуть, не було. Том прибув із сотнею гостей – чотири спеціальних вагони! – найняв цілий поверх у готелі «Мюльбах» і напередодні весілля подарував Дейзі перлове намисто, що коштувало триста п’ятдесят тисяч доларів.

Я була дружкою Дейзі. За півгодини до початку дівич-вечора я зайшла до неї в кімнату й бачу – вона лежить на ліжку у своїй розквітчаній сукні, гарна, як червнева ніч, і п’яна як чіп. В одній руці тримає пляшку сотерну, а в другій – якогось листа.

– Поздор-ров мене, – пробурмотіла вона. – Оце вперше в житті впилася, і як мені хор-роше, як хор-роше!

– Дейзі, що сталося?

Я не на жарт злякалась, бо доти ще не бачила жодної дівчини в такому стані.

– Зар-раз, люба, зар-раз, – вона порилася в кошику для сміття, що стояв коло неї на ліжку, й витягла перлове намисто. – Віднеси це вниз і віддай, кому треба. І скажи їм усім, що Дейзі пер-редумала. Так і скажи: «Дейзі пер-редумала».

І ну плакати – Боже, як вона плакала! Я вискочила з кімнати, розшукала покоївку її матері, ми замкнули двері й затягли Дейзі до холодної ванни. Вона не випускала з рук того листа. Навіть у ванні тримала в кулаці. Дозволила мені покласти його до мильниці лише тоді, коли побачила, що він розлазиться грудками.

Але жодного слова більше вона не вимовила. Ми дали їй понюхати нашатирю, поклали лід на голову, а потім знову натягли на неї сукню, й за півгодини, коли ми вийшли з нею до гостей, вона мала те намисто на шиї, й інцидент був вичерпаний. Наступного дня о п’ятій вона повінчалася з Томом Б’юкененом і вирушила в тримісячну весільну подорож по південних морях.

Я навідалася до них у Санта-Барбарі, коли вони вже повернулись, і, пам’ятаю, аж здивувалась, бо зроду не бачила, щоб жінка була так закохана у власного чоловіка. Він на якусь хвильку виходить із кімнати, а вона вже занепокоєно роззирається й питає: «Де Том?» – і не може ні на чому зосередитися, поки він не з’явиться на порозі. На пляжі вона, бувало, годинами сиділа, тримаючи його голову в себе на колінах, гладила йому пальцями повіки й, здавалося, не могла ним намилуватись.

Це була зворушлива пара – знаєте, дивишся на них, і мимоволі всміхаєшся, і на душі тепло. Це було в серпні. А за тиждень по моєму від’їзді із Санта-Барбари Том уночі на Вентурській дорозі врізався у фургон – так, що в його машини аж колесо відскочило. Дівчина, що була з ним, теж потрапила в газети, бо виявилося, що в неї зламана рука. Це була покоївка з готелю в Санта-Барбарі.

У квітні наступного року в Дейзі народилася дочка, й вони виїхали на рік до Франції. Там ми два-три рази зустрічалися – в Канні, у Довілі, а потім вони повернулися додому й оселилися в Чикаго. Дейзі там, як ви знаєте, прийняли дуже добре. Компанія в них була безпутна – золота молодь, гультяї, баламути, але Дейзі змогла зберегти бездоганну репутацію. Може, завдяки тому, що вона не п’є. Це велика перевага – лишатися тверезою в п’яному товаристві. Не наговориш зайвого і, головне, можна собі дозволити який-небудь фортель, коли всі довкола повпивалися так, що вже нічого не бачать і не тямлять. А може, Дейзі взагалі ні з ким не крутила романів – хоч є в її голосі щось таке…

Ну, а місяця півтора тому вона раптом знову почула прізвище Гетсбі, вперше за всі ці роки. Було це, коли я спитала – пригадуєте? – чи не знайомі ви у своєму Вест-Еггу з Гетсбі. Після того як ви поїхали додому, вона зайшла до мене в кімнату, розбудила мене й спитала, що то за Гетсбі, про якого я згадувала, і, коли я спросоння описала його, вона якимсь дуже дивним голосом сказала, що це, напевно, той самий, з яким вона була колись знайома. І лише тоді я збагнула, що Гетсбі – це ж і є отой офіцер у її білому автомобілі.

На той час, коли Джордан Бейкер закінчувала свою розповідь, ми вже залишили «Плазу» й з півгодини катались у фаетоні алеями Центрального парку. Сонце встигло сховатися за високими житлами кінозірок на П’ятдесятих вулицях західних кварталів, і дзвінкі дитячі голоси дзвеніли, мов цвіркуни в траві, виспівуючи:

 
Я шейх Арабістану,
А ти моя кохана.
В твоє шатро прийду я,
Як тільки ніч настане.
 

– Дивний збіг обставин, – сказав я.

– Ніякого збігу обставин тут немає.

– Цебто як?

– Гетсбі купив той будинок, бо знав, що Дейзі мешкає поблизу, по той бік затоки.

Отже, тієї червневої ночі він здіймав свій погляд не тільки до зірок! Раптом я побачив живу людину, що доти була закута в безглуздо пишний обладунок.

– Він просив спитати у вас, – вела далі Джордан, – чи не погодилися б ви коли-небудь запросити Дейзі до себе в гості й чи не міг би він тоді завітати до вас на часинку.

Скромність цього прохання приголомшила мене. Він чекав п’ять років, купив справжній палац, на казкове сяйво якого зліталися хмари всілякої мошви, – і все заради того, щоб мати можливість «завітати на часинку» до чужого дому.

– Невже заради такого дріб’язку треба було розповідати мені всю цю історію?

– Він боїться схибити, адже він так довго чекав. Боїться, що ви можете образитись. Зрештою, колупніть його трохи глибше, й ви побачите звичайнісінького дикуна.

Мені ще не все було ясно.

– А чому він вас не попросив улаштувати цю зустріч?

– Бо хоче, щоб Дейзі побачила його дім, – пояснила Джордан. – А ви мешкаєте поряд.

– Он як!

– Певно, він весь час сподівався, що вона з’явиться на якомусь його бенкеті, – вела далі Джордан. – Але вона не з’являлась. Тоді він почав ніби мимохідь згадувати її ім’я в розмовах, шукаючи спільних знайомих, і першою виявилась я. Ну, а розповів він мені все того вечора, коли прислав по мене лакея. Чули б ви, як він заходив то з одного боку, то з другого, перш ніж дійшов до суті справи. Я, звісно, запропонувала влаштувати сніданок у Нью-Йорку, але його аж пересмикнуло. «Я не хочу влаштовувати ніяких таємних побачень! – заявив він. – Я хочу просто зустрітися з нею в гостях у сусіда». Коли я сказала, що ви з Томом давні приятелі, він уже ладен був дати відбій. Він майже нічого не знає про Тома, хоч каже, що всі ті роки переглядав чиказькі газети, сподіваючись натрапити на якусь згадку про Дейзі.

Вже посутеніло, і, коли ми в’їхали під місток, я обняв золотаві плечі Джордан, злегка притис її до себе й запропонував повечеряти разом. І Дейзі, і Гетсбі раптом перестали цікавити мене, а їхнє місце посіла ця охайна, міцна, обмежена особа, проповідниця всеосяжного скептицизму, що в цю мить граційно відкинулася на мою руку. В голові моїй п’янко, шпарко застукотіли десь почуті слова: «Є тільки ті, що женуться, і ті, що тікають, витривалі й знесилені».

– Дейзі теж треба мати щось у житті, – прошепотіла Джордан.

– А сама вона хоче побачитися з Гетсбі?

– Вона не повинна нічого знати. Гетсбі не хоче, щoб вона знала. Ви просто запрошуєте її на чашку чаю.

Ми проминули стіну темних дерев, і в парк улилося ніжне хистке світло фасадів П’ятдесят дев’ятої вулиці.

На відміну від Гетсбі й Тома Б’юкенена, я не мав дівчини, чий безтілесний образ витав би серед темних карнизів та сліпучих вогнів реклами, а тому я міцніше стис в обіймах ту, що сиділа поруч. Блідий зневажливий рот усміхнувся мені, і я пригорнув її до себе ще міцніше, так, що наші уста зустрілися.