Розділ 4

Щонеділі вранці, коли церковні дзвони ще лунали в прибережних містечках, вищий світ разом з небесним світилом повертався до садиби Гетсбі й веселими блискітками розсипався на його травнику.

– Він бутлегер, – перемовлялись юні дами, втішаючись смаком його коктейлів і пахощами його квітів. – Він небіж Гінденбурга й троюрідний брат самого сатани, і він убив чоловіка, який ладен був викрити його. Зірви мені гарненьку троянду, золотко, й налий мені ще ковточок у той кришталевий келих.

Колись я почав записувати між рядками залізничного розкладу імена гостей, що бували в містера Гетсбі того літа. На розкладі зазначено: «Чинний з 5 липня 1922 року», він давно застарів і вже розсипається. Але вицвілі записи все ще можна розібрати, і вони краще, ніж мої поверхові спостереження, покажуть вам, які люди користувалися гостинністю Гетсбі, люб’язно віддячуючи господареві тим, що нічогісінько про нього не знали.

Отже, з Іст-Егга приїздили Честери-Беккери, і Лічі, й добродій на прізвище Бансен, з яким я познайомився ще в університеті, й доктор Вебстер Сівет, той самий, що торік потонув десь у штаті Мен. І Горнбіми, й Віллі Вольтер з дружиною, і цілий клан Блекбаків, що завжди збиралися докупи десь у кутку й по-цапиному скидали головою на кожного стороннього, що наближався до них. А також Ісмеї, й подружжя Крісті (цебто, точніше, Губерт Ауербах з дружиною містера Крісті), й Едгар Бівер з волоссям білим, як молоко, про якого кажуть, що він посивів одного зимового вечора без будь-яких на те причин. Кларенс Ендайв, наскільки я пам’ятаю, теж був з Іст-Егга. Його я бачив тільки раз, він прийшов у білих бриджах і побився в саду з таким собі Етті, відомим пройдисвітом.

З найвіддаленіших кутків острова приїздили з дружинами Чідлз, і О. Р. П. Шредер, і Стонуолл Джексон Ебремс (той самий, що переїхав із Джорджії), і Фішгард, і Ріплі Снелл. Снелл був там за три дні до того, як його ув’язнили, й так напився, що впав і заснув на під’їзній алеї, і автомобіль місіс Суетт – дружини Юліссіса Суетта – переїхав йому праву руку. Подружжя Денсів теж бувало там, і С. В. Вайтбейт, якому вже на той час переступило далеко за шістдесят, і Моріс А. Флінк, і Геммерхеди, й імпортер тютюну Білуга, й дочки того Білуги.

З Вест-Егга прибували Поули, і Малреді, і Сесіл Роубак, і Сесіл Шен, і Гулік, сенатор штату, і Ньютон Орчід, власник кіностудії «Філмз пар екселлянс», і Екгост, і Клайд Коен, і Дон С. Шварце (син), і Артур Маккарті – всі вони були так чи інакше пов’язані з кіно. А також Кетліпи, і Бемберги, і Г. Ерл Малдун, брат того самого Малдуна, який згодом задушив свою дружину.

Навідувався туди й відомий імпресаріо Да Фонтано, а також Ед Легро, і Джеймс Б. Феррет («Самогон»), і подружжя Де Джонгів, і Ернест Ліллі – ці приїздили грати в карти, і якщо Феррета бачили в саду, то це означало, що він програвся і що завтра курс акцій компанії «Ассошіейтед Тракшн» трохи підвищиться.

Один якийсь Кліпспрінджер бував там віддавна і так часто, що дістав прізвисько «Квартирант» – по-моєму, в нього взагалі не було власної домівки. З театральних кіл туди вчащали Гес Вейз, і Горас О’Даневен, і Лестер Майєр, і Джордж Даквід, і Френсіс Булл. З Нью-Йорка приїздили також Кроми, і Бекгіссони, і Деннікери, і Рассел Бетті, і Коррігени, і Келлегери, і Дуери, і Скаллі, і С. В. Белчер, і Смерки, й молоді Квінни, що оце недавно розлучились, і Генрі Л. Палметто, який згодом вкоротив собі віку, кинувшись під поїзд підземки на станції «Таймс-сквер».

Бенні Макклінеген прибував завжди з четвіркою дівчат. Дівчата щоразу були інші, але напрочуд схожі одна на одну, і всім здавалося, що вони одні й ті самі. Я вже призабув, як їх звали – здається, Жаклін, а може, Консуела, чи Глорія, чи Джун, чи Джуді, милозвучні ж прізвища їхні походили від назв квітів чи місяців, а часом звучали й урочистіше, і ви впізнавали прізвища відмого американського капіталіста; в разі, якщо ви починали розпитувати, виявлялося, що перед вами й справді його кузина.

Пригадую, що бачив там і Фаустіну О’Брайєн – принаймні, раз, – і дочок Бедекера, і молодого Бруера, того, якому на війні відстрелили ніс, і містера Олбраксберджера, і міс Хааг, його наречену, і Ардіту Фіц Пітерс, і містера П. Джуетта, колишнього керівника Американського легіону, і міс Клодію Гіп у супроводі добродія, про якого казали, що він її шофер, і принца фон як його там – всі називали його герцогом, а ім’я його я забув чи, може, взагалі не знав.

Всі ці люди того літа бували в Гетсбі.

Десь наприкінці липня о дев’ятій ранку шикарний автомобіль Гетсбі під’їхав вибоїстою алейкою до моїх дверей, і його клаксон гучно проспівав мелодію на три ноти. Гетсбі вперше завітав до мене – хоч на той час я вже двічі побував на його прийомах, літав на гідроплані і, піддавшись наполегливим умовлянням, ходив купатися на його пляж.

– Доброго ранку, друже. Я вирішив заїхати по вас – ви ж не забули, що ми сьогодні снідаємо разом у місті.

Він балансував, стоячи на приступці автомобіля, з тією розкутістю рухів, яка так властива американцям – певно, від того, що замолоду ми не знаємо тяжкої фізичної праці й не виструнчуємося, сидячи за партою; а ще більше – від невимушеної граційності наших поривчастих спортивних ігор. У Гетсбі ця властивість виявлялася в постійній рухливості, що порушувала звичайну стриманість його манер. Він ніколи не стояв спокійно – або вибивав дріб ногою, або нетерпляче стискав і розтискав кулак.

Він помітив, що я милуюся його машиною.

– Гарна, правда? – Він зіскочив з підніжка, щоб я оглянув її в усій красі. – Ви хіба не бачили її раніше?

Я бачив її. Всі звертали на неї увагу. Вона була кремового кольору, вся сяяла нікелем, з її фантастично видовженого корпусу тут і там пихато випиналися відділення для капелюхів, відділення для харчів, відділення для інструментів, а численні шибки утворювали справжній лабіринт, у якому сонце віддзеркалювалося десяток разів. Умостившись за кількома шарами скла в такій собі теплиці із зеленої шкіри, ми рушили до міста.

Протягом того місяця я зустрічався з Гетсбі кілька разів і з прикрістю переконався, що мені з ним нема про що розмовляти. Тож моє перше враження від нього як від особи непересічної поступово стерлось, і він став для мене просто хазяїном таверни, що стояла поряд з моїм домом. І ось тепер ця недоладна поїздка. Ще на півдорозі до Вест-Егга я помітив, що з Гетсбі діється щось не те: він почав уривати посередині свої старанно вибудовані фрази й раз у раз збентежено поплескував себе по колінах, обтягнутих штанами кольору паленого цукру. А тоді нараз запитав:

– Скажіть, друже, що ви взагалі про мене думаєте?

Трохи ошелешений, я спробував відбутись загальними фразами, на які звичайно заслуговує таке запитання.

– Знаєте, давайте я сам розповім вам про своє життя, – перебив він мене. – Бо я не хотів би, щоб у вас склалося хибне уявлення про мене з отих пліток, які ви весь час чуєте.

Отже, йому відомо було, якими химерними звинуваченнями присмачуються розмови в його вітальнях.

– Я розповім вам святу правду! – Він підніс праву руку, немов закликаючи в свідки Бога. – Я народився на Середньому Заході, в заможній родині. Батьків моїх уже немає в живих. Виріс я в Америці, але вчився в Оксфорді, за сімейною традицією. Всі мої предки віддавна вчилися в Оксфорді.

Він скоса глянув на мене – і я зрозумів, чому Джордан Бейкер вирішила, що він бреше. Слова «вчився в Оксфорді» він проказав скоромовкою, немов боячись ними подавитися, немов вони вже колись застрявали йому в горлі. І сумнів цей підірвав мою довіру до нього, і я подумав: може, в його минулому і справді ховається якась зловісна таємниця?

– То ви з Середнього Заходу? – перепитав я, ніби недочувши. – Звідки саме?

– Із Сан-Франциско.

– Он як.

– Всі мої рідні померли, і я успадкував чималий капітал.

Сказано це було з такою урочистою скорботою, наче він і досі ще не міг примиритися з думкою про наглий кінець роду Гетсбі. Я навіть подумав був, чи не дурить він мене, але, глянувши на нього, переконався, що це не так.

– Якийсь час по тому я жив собі, наче молодий раджа, подорожував по столицях Європи – з Парижа до Венеції, з Венеції до Рима, – колекціонував коштовності, переважно рубіни, полював на великого звіра, займався трохи живописом, просто так, для себе, й намагався забути одну сумну історію, що сталася зі мною багато років тому.

Я насилу стримав недовірливий сміх. Розповідь його складалася з таких банальних, таких заяложених виразів, що в уяві моїй вона викликала тільки один образ: такого собі персонажа в тюрбані, що полює на тигрів у Булонському лісі, виділяючи з усіх пор тирсу замість поту.

– А потім почалася війна. Вірите, друже, я навіть зрадів їй – ліз під кулі, шукав смерті, та смерть мене не брала – я був мов зачарований. На фронт я пішов лейтенантом. В лісах Аргонна я з двома загонами кулеметників просунувся так далеко вперед, що обидва фланги в мене виявились оголеними – піхота залягла за півмилі позаду. Ми трималися там два дні і дві ночі, сто тридцять чоловік з шістнадцятьма «льюїсами», і коли наша піхота нарешті підійшла, то петлиці на трупах – на горах трупів перед нами – засвідчили, що ті солдати належали до трьох німецьких дивізій. Мене зробили майором, і всі союзницькі держави нагородили мене орденами – навіть Чорногорія, маленька Чорногорія з далеких берегів Адріатики!

Маленька Чорногорія! Він вимовив ці слова так, що вони зависли над ним у повітрі, й покивав їм головою, лагідно всміхаючись. Та його усмішка осягла всю бурхливу історію Чорногорії і висловила співчуття чорногорському народові в його героїчній боротьбі. Вона вмістила в себе оцінку всього того розвитку політичних подій, наслідком якого став цей дарунок від щирого сердечка Чорногорії.

Мою недовіру витіснив захват: перед моїми очима немовби горталися сторінки десятка ілюстрованих журналів. Гетсбі сунув руку до кишені, й на руку мені впало щось металеве на муаровій стрічці.

– Ось цей – від Чорногорії.

На мій подив, орден виглядав як справжній. Я прочитав круговий напис: «Orderi di Danilo. Montenegro, Nicolas Rex» ^[1].

– Подивіться на зворотній бік.

Там було вигравірувано: «Майорові Джею Гетсбі за мужність і героїзм».

– А ось іще одна річ, яку я завжди ношу з собою. На спомин про Оксфорд. Знято на подвір’ї Трініті-коледжу. Отой, що праворуч від мене, тепер – граф Донкастер.

На фотографії кілька молодиків у спортивних куртках стояли в недбалих позах під аркою брами, на тлі цілого лісу готичних шпилів. Серед них був і Гетсбі, з виду трохи – але не набагато – молодший, з крикетною биткою в руці.

Отже, він казав правду. Мені уявилися тигрові шкури, що пломеніли в покоях його палацу на Великому каналі, уявилось, як він відчиняє скриньку, наповнену рубінами, щоб багряним блиском їхніх граней утамувати біль свого розбитого серця.

– Я хочу звернутися до вас сьогодні з одним великим проханням, – сказав він, задоволено ховаючи в кишеню свої сувеніри. – Через те й вирішив розповісти вам трохи про себе. Щоб ви не думали, ніби я якийсь там нуль без палички. Розумієте, я весь час маю справу з чужими людьми, бо таке в мене життя: кочую з місця на місце, намагаючись забути одну сумну історію, яка зі мною сталася. – Він повагався. – Сьогодні ви почуєте її.

– За сніданком?

– Ні, пізніше. Я випадково довідався, що у вас на сьогодні призначена зустріч з міс Бейкер.

– Цебто ви хочете сказати, що закохалися в міс Бейкер?

– Та ні, друже, зовсім ні. Але міс Бейкер люб’язно погодилася поговорити з вами на цю тему.

Я не мав анінайменшого уявлення, про яку «тему» йдеться, і все це не так зацікавило мене, як роздратувало. Я запросив Джордан на чашку чаю зовсім не для того, щоб вести розмови про містера Джея Гетсбі. Я не сумнівався, що прохання його виявиться від початку й до кінця безглуздим, і на мить навіть пошкодував, що погодився місяць тому приєднатись до велелюдного натовпу в його саду.

Він не вимовив більше жодного слова. Що ближче ми під’їздили до міста, то коректнішим він робився. Ми проминули Порт-Рузвельт з оперезаними червоною лінією океанськими суднами й помчали бруківкою припортових нетрів повз темні, але не безлюдні шинки в збляклій позолоті дев’яностих років. Потім обабіч відкрилася Долина Жужелиці, і я встиг помітити розпашілу місіс Вільсон, яка енергійно налягала на важіль бензоколонки.

На розпростертих, мов у птаха, крилах, засліплюючи сонячними зайчиками все довкола, ми пролетіли половину кварталів Асторії – але тільки половину, бо, коли в’їхали між опорні стовпи надземної залізниці, я почув знайому тріскотняву мотоцикла, і нас наздогнав розлючений полісмен.

– Все гаразд, друже! – вигукнув Гетсбі. Він загальмував, витяг з гамана якусь білу картку й помахав нею перед носом полісмена.

– Все гаразд, – погодився той, доторкнувшись пальцями до кашкета. – Тепер я знатиму вашу машину, містере Гетсбі. Прошу пробачення.

– Що це ви йому показали? – спитав я. – Оксфордську фотографію?

– Я зробив колись послугу шефові поліції, і відтоді щороку одержую від нього на Різдво вітальну листівку.

Ми виїхали на великий міст, потік машин миготів на сонці, що сяяло з-поміж ферм, а по той бік річки поставало місто – біле громаддя цукрових конусів та брил, споруджених чиєюсь волею на гроші, що не пахнуть. З мосту Квінсборо Нью-Йорк завжди бачиш ніби вперше, він ніби вперше беззастережно обіцяє тобі всі дива й красоти світу.

Повз нас проїхав катафалк, завалений квітами, за ним – дві карети із запнутими завісками й кілька менш похмурих екіпажів для приятелів. У приятелів були скорботні очі, коротка верхня губа виказувала вихідців із Південно-Східної Європи, і, відчуваючи на собі їхні погляди, я порадів, що пишна краса машини Гетсбі порушила жалобну урочистість їхніх думок. На Блеквелс-Айленді ми обминули лімузин, у якому білий шофер віз трьох розчепурених негрів, двох кавалерів і дівчину. Я голосно зареготав, коли вони, зблиснувши білками очей, ковзнули по нашій машині зверхніми, суперницькими поглядами.

«Тут, за мостом, усе можливе, – подумав я. – Геть усе…»

Навіть Гетсбі міг тут з’явитися, ні в кого не викликаючи подиву.

Гомінкий полудень. Ми домовилися зустрітися і поснідати в добре провітрюваному підвальчику на Сорок другій вулиці. Поморгавши, призвичаївшись після яскравого сонячного світла до мороку вестибюля, я нарешті побачив Гетсбі – він стояв і розмовляв з якимось чоловіком.

– Містере Каррауей, познайомтеся – мій приятель містер Вольфсгайм.

Малий на зріст єврей з плескатим носом звів велику голову й наставив на мене два лискучих жмутики волосся, що пишно кущилося в його ніздрях. За мить я розрізнив у напівтемряві його очиці.

– …тож я тільки раз глянув на нього, – сказав містер Вольфсгайм, поважно потискуючи мою руку, – і, як по-вашому, що я зробив?

– Що? – ввічливо поцікавився я.

Але запитання, очевидно, призначалося не мені, бо він зразу ж випустив мою руку й націлив свого виразного носа на Гетсбі.

– Я віддав гроші Кетспо й сказав: «Кетспо, не платіть йому ні цента, поки він не заткне свого рота». І він таки заткнув рота! Зразу!

Гетсбі взяв нас обох під руки й повів до ресторанного залу, і містер Вольфсгайм, проковтнувши наступну фразу, занурився в стан сомнамбулічної відчуженості.

– Віскі з содовою? – спитав метрдотель.

– Приємний ресторанчик, – сказав містер Вольфсгайм, роздивляючись на пуританських німф на стелі. – Але мені більше подобається той, через дорогу.

– Так, віскі з содовою, – кивнув Гетсбі, а тоді відказав містерові Вольфсгайму: – Там надто задушно.

– І задушно, і тісно, – сказав містер Вольфсгайм. – Зате скільки спогадів!

– Це ви про який ресторан? – спитав я.

– Старий «Метрополь».