Лише кілька родин високої знаті, ніби роздратовані повсюдною веселістю і буянням усіх сердець, повід'їжджали до своїх маєтків. Щоправда, ці благородні й заможні родини були вирізнені невигідним для них чином при розкладці контрибуції на потреби французького війська.

Обурений такими святковими веселощами, маркіз дель Донго один із перших сховався до свого пишного замку Гріанта, неподалік міста Комо, куди дами незабаром привезли й лейтенанта Робера. Цей замок колись був фортецею, і за розташуванням, мабуть, не має собі рівного в світі, бо стоїть на високому плоскогір'ї, що здіймається на сто п'ятдесят футів^[35] над чудовим озером, більшу частину якого можна бачити з вікон. Предки маркіза дель Донго збудували замок ще в п'ятнадцятому сторіччі, як про це свідчили мармурові плити з дворянським гербом; там збереглися підйомні мости і глибокі рови, правда, вже без води. А проте мури в вісімдесят футів заввишки і в шість футів завтовшки могли служити добрим захистом від раптового нападу, і тому підозріливий маркіз цим замком дуже дорожив. Оточивши себе двадцятьма п'ятьма – тридцятьма лакеями, яких він вважав відданими служниками, певне, за те, що вони від нього не чули іншої мови, крім лайки, маркіз потерпав тут за свою шкуру менше, ніж у Мілані.

Його страх не був безпідставний: маркіз досить жваво листувався із шпигуном, якого Австрія тримала на швейцарському кордоні, за три льє від Гріанти, щоб він сприяв утечі військовополонених, захоплених французами в битвах, а це могло не дуже припасти до смаку французьким генералам.

Свою молоду дружину маркіз залишив у Мілані. Вона керувала там родинними справами, мала за обов'язок домовлятися про розміри контрибуцій, накладених на casa del Dongo,^[36] як кажуть в Італії, і намагалася зменшити їх, що змушувало її зустрічатися з магнатами, які погодились обійняти громадські посади, а також з іншими впливовими, хоч і не родовитими, особами. Тим часом у родині дель Донго сталася неабияка подія. Маркіз знайшов нареченого для своєї юної сестри Джіни, чоловіка дуже багатого й знатного. Але жених пудрив волосся, і тому Джіна завжди зустрічала його вибухом реготу, а незабаром вона вчинила шаленство – одружилася з графом П'єтранерою. Був він, треба визнати, чоловік статечний і вродливий з лиця, але зубожілого дворянського роду і, на довершення нещастя, палкий прихильник нових ідей. П'єтранера був молодшим лейтенантом італійського легіону,^[37] що збільшувало маркізову досаду.

Минуло два роки, сповнені щастя й шалених веселощів. Паризька Директорія,^[38] намагаючись показати себе вже досить міцною владою, почала виявляти смертельну ненависть до всіх, хто не був пересічною особою. Генерали-нездари, поставлені нею на чолі італійської армії, програвали битву за битвою на тих самих веронських рівнинах, які два роки тому були свідками чудес, здійснених під Арколе і Лонато.^[39] Австрійці підійшли до Мілана. Лейтенант Робер, уже призначений командиром батальйону і поранений у битві під Кассано, востаннє гостював у своєї приятельки маркізи дель Донго. Прощання було сумне. Разом з Робером поїхав і граф П'єтранера, який супроводжував французів у їхньому відступі до Нові.^[40] Молодій графині брат відмовився виплатити половину батьківської спадщини, і вона поїхала за армією звичайним возом.

Настала та доба реакції й повернення до давніх поглядів, яку міланці називають «і tredici mesi» («тринадцять місяців»), оскільки, на їхнє щастя, цей рецидив мракобісся справді тривав лише тринадцять місяців – до битви під Маренго.^[41] Все старе луб'я, всі понурі святенники позводили голови, захопили стерно влади й заходились орудувати суспільством. Незабаром ці добромисні люди, що зберегли вірність давньому режимові, пустили чутку, ніби Наполеона повісили в Єгипті мамелюки,^[42] адже він давно заслуговував шибениці.

Серед дворян, які досі відсиджувались по своїх замках і після повернення прагнули крові, особливо скаженів маркіз дель Донго. А завдяки своїм вкрай реакційним поглядам маркіз швидко став на чолі партії. Члени цієї партії, люди пристойні, коли не мали чого боятися, але нині все ще охоплені страхом, зуміли обплутати австрійського генерала. Генерал, людина загалом не злостива, піддавшись на їхні умовляння, вирішив, що суворість – найуміліша політика, і звелів заарештувати сто п'ятдесят патріотів, а то були на той час найкращі люди Італії.

Незабаром їх вивезли в бухти Каттаро,^[43] кинули в підземні печери, і вогкість, а головне голод, швидко й бездоганно винесли вирок цим «лайдакам».

Маркіз дель Донго дістав високу посаду. А оскільки до численних його чудових рис долучалася й огидна скнарість, то він прилюдно вихвалявся, що не послав жодного шеляга сестрі, графині П'єтранера. Все ще безтямно закохана, вона, не бажаючи розлучатися з чоловіком, разом із ним пухла з голоду у Франції. Добра маркіза дель Донго була в розпуці; нарешті їй поталанило викрасти кілька дрібних діамантів зі своєї шкатулки з коштовностями, які її чоловік відбирав у неї щовечора і замикав у кованій скрині, що стояла під його ліжком. Маркіза принесла чоловікові вісімсот тисяч франків посагу, а діставала від нього щомісяця вісімдесят франків на особисті витрати. Всі тринадцять місяців, коли французів не було у Мілані, ця несмілива жінка ходила в чорній сукні, знаходячи різні приводи для жалоби.

Признаємося, що, за прикладом багатьох маститих письменників,^[44] ми почали оповідь про свого героя за рік до його народження. Власне, головною дійовою особою цього роману є не хто інший, як Фабріціо Вальсерра marchesino^[45] дель Донго, як кажуть у Мілані. Він побажав з'явитись на світ саме тоді, коли прогнали французів, і волею випадку був другим сином маркіза дель Донго, того самого вельможі, про якого читачеві вже дещо відомо, а саме, що в нього було пухке й бліде обличчя, облеслива посмішка і безмежна ненависть до нових ідей. Спадкоємцем усього родинного маєтку маркіза був старший син дель Донго, Асканьо, – викапаний батько. Йому було вісім років, а Фабріціо два, коли генерал Бонапарт, якого всі родовиті особи вважали давно повішеним, зненацька перейшов Сен-Бернарський перевал^[46] і вступив до Мілана – унікальний випадок в історії; уявіть собі цілий народ, ошалілий від радості. За кілька днів Наполеон виграв битву під Маренго. Все інше зрозуміло без слів. Сп'яніння міланців сягнуло межі, але тепер до радості долучалася думка про помсту: цей добрий народ навчили вже ненавидіти. Незабаром вернулися з вигнання ті з небагатьох патріотів, що вижили в бухтах Каттаро; їхнє повернення перетворилося в національне свято. Бліді, схудлі в'язні, з великими, здивованими очима дивно вирізнялися на тлі нестримної радості, що буяла довкола. Для найзаплямованіших вельмож їхнє повернення стало сигналом до втечі. Маркіз дель Донго один із перших утік до замку Гріанта. В багатьох родовитих сім'ях батьки були сповнені ненависті й страху, зате дружини й доньки, згадуючи, скільки втіхи приніс їм перший вступ французів у Мілан, з жалем думали про тодішні веселі бали і відразу після взяття Маренго заходилися влаштовувати їх у Casa Tanzi.^[47] Через кілька днів після перемоги французький генерал,^[48] чиїм обов'язком було підтримувати спокій у Ломбардії, помітив, що всі орендарі дворянських земель і всі сільські баби вже й думати забули про блискучу перемогу під Маренго, яка змінила долю Італії і повернула французам за один день тринадцять фортець; у всіх тільки й було на думці пророцтво святого Джовіти, першого покровителя Брешії. За цим священним пророцтвом виходило, ніби фортуні Наполеона та французам прийде край рівно через тринадцять тижнів після Маренго. На виправдання маркіза дель Донго та інших лихих, озлоблених землевласників треба сказати, що вони щиро повірили пророцтву. Всі ті людці не прочитали за своє життя і чотирьох книжок. Тепер вони відверто готувалися в дорогу, збираючись повернутись до Мілана через тринадцять тижнів. Але час минав і приносив нові успіхи Франції. Повернувшись до Парижа, Наполеон мудрими декретами врятував революцію від внутрішніх ворогів, як він врятував її під Маренго від навали чужинців. Тоді ломбардські дворяни, що поховалися по своїх замках, дійшли переконання, що спочатку не зрозуміли передбачення святого покровителя Брешії: йшлося не про тринадцять тижнів, а, звісно, про тринадцять місяців. Збігло тринадцять місяців, а успіхи французів, здавалося, множилися з кожним днем.

Згадаймо мимохідь про десятиріччя поступу і добробуту, що тривало від 1800 до 1810 року. Майже все це десятиріччя Фабріціо провів у замку Гріанта серед селянських дітлахів, бився з ними навкулачки і нічого не вчився, навіть грамоти. Потім його послали до Мілана в колегію отців єзуїтів. Маркіз вимагав, щоб сина познайомили з латиною не за творами давніх авторів, де тільки й мови, що про республіку, а за пишним фоліантом, оздобленим понад сотнею гравюр, шедевром майстрів XVII сторіччя; то була історія роду Вальсерра маркізів дель Донго; видрукував його латинською мовою 1650 року Фабріціо дель Донго, архієпископ пармський.^[49] Представники роду Вальсерра прославилися на війні; гравюри зображували сцени битв, на яких той чи інший носій цього імені рубав мечем ворогів. Книжка дуже подобалася хлопцеві. Мати, що обожнювала його, діставала іноді від чоловіка дозвіл поїхати до Мілана провідати сина, та оскільки маркіз ніколи не давав їй грошей на такі поїздки, вона їх позичала в невістки, доброї графині П'єтранера. Після повернення французів графиня стала однією з найблискучіших дам при дворі принца Євгенія,^[50] віце-короля Італії.

Коли Фабріціо пішов до першого причастя, вона домоглася від маркіза, який усе ще був у добровільному вигнанні, дозволу вряди-годи забирати небожа з колегії до себе. Вона вирішила, що цей своєрідний, розумний хлопчик, дуже поважний і вродливий, аж ніяк не псуватиме вітальні світської жінки, хоча він неприторенний неук і ледве вміє писати. Графиня в усе вкладала притаманну їй палкість і пообіцяла свою підтримку ректорові колегії, якщо її небіж Фабріціо досягне блискучих успіхів у навчанні і дістане наприкінці року нагороди. Мабуть, саме щоб дати йому змогу заслужити ці нагороди, вона брала його з колегії щосуботи, а назад відвозила лише в середу або в четвер. Єзуїти, хоч і користалися заступництвом принца Євгенія, були вигнані з країни^[51] за законами королівства. Отож ректор колегії, неабиякий політик, збагнув, як корисно для нього приятелювати з впливовою придворною дамою. Він утримався нарікати на прогули Фабріціо, і хлопець, залишаючись усе тим самим неуком, отримав наприкінці року перші нагороди з п'яти дисциплін. Звичайно, графиня П'єтранера в супроводі свого чоловіка, дивізійного гвардійського генерала та кількох сановників із почту віце-короля прибула до отців єзуїтів і спостерігала церемонію роздачі нагород відмінникам. Ректор дістав похвалу від свого начальства.

Графиня забирала небожа на всі пишні свята, якими було ознаменовано надто коротке правління доброго принца Євгенія. Своєю владою вона зробила Фабріціо гусарським офіцером, і він у дванадцять років уже носив гусарський мундир. Якось графиня, захоплена його хвацьким виглядом, попросила принца призначити його пажем,^[52] що означало б примирення роду дель Донго з новим урядом. Наступного дня графині довелося пустити в хід увесь свій вплив, щоб ублагати принца забути про її прохання, хоча для виконання його бракувало лише батьківської згоди майбутнього пажа, але в згоді, безперечно, було б відмовлено і дуже різко. Сестрин вибрик перелякав маркіза-фрондера,^[53] і він знайшов привід, щоб вернути юного Фабріціо до Гріанти. Графиня глибоко зневажала брата, вважаючи його понурим дурнем, що може стати лихим, коли дати йому волю. Але вона до нестями любила Фабріціо і, порушивши задля нього десятилітню мовчанку, написала маркізові, вимагаючи прислати до неї небожа. Лист залишився без відповіді.

Таким чином, Фабріціо повернувся до грізного замку, збудованого його найвойовничішими предками, і вся здобута ним наука обмежувалася рушничними прийомами та вмінням гарцювати верхи: граф П'єтранера, що так само, як і його дружина, обожнював Фабріціо, часто садовив хлопця на коня і брав із собою на паради.

Коли Фабріціо приїхав до Гріанти, очі його були ще червоні від сліз, що їх він пролив, розлучаючись із тіткою та її пишними вітальнями, а вдома тільки мати й сестри зустріли його палкими пестощами. Батько зачинився в кабінеті зі старшим сином маркезіно Асканьо. Вони складали шифровані листи, які мали честь бути посланими до Відня. Батько і син з'являлися тільки за столом. Маркіз поважно запевняв, що навчає свого спадкоємця, як вести подвійні записи прибутків, що надходили натурою з кожного маєтку. Насправді він занадто дорожив своєю владою, щоб утаємничувати в такі справи навіть сина і спадкоємця всіх його майоратних володінь. Він посадив Асканьо шифрувати депеші – на п'ятнадцять-двадцять сторінок кожна, – які надсилав двічі-тричі на тиждень до Швейцарії, звідки їх переправляли до Відня. Маркіз гадав, що він знайомить своїх законних володарів із внутрішнім становищем італійського королівства. І, хоча цього становища він і сам не знав, його листи мали великий успіх. І ось чому: маркіз посилав надійного агента на битий шлях рахувати солдатів якогось французького чи італійського полку, що міняв гарнізон, і в своєму донесенні віденському двору намагався принаймні на чверть применшити їхню кількість. Такі листи, до речі, вкрай безглузді, мали одну добру рису: вони заперечували правдиві донесення, і тому подобалися монархові. Недарма ще до повернення Фабріціо в Гріанту камергерський мундир^[54] маркіза прикрасила п'ята зірка вищого австрійського ордена. Правда, він, на свій превеликий жаль, не насмілювався вбиратися в мундир поза стінами кабінету, але ніколи не дозволяв собі диктувати депеші інакше, як у цьому гаптованому золотом парадному костюмі і при всіх орденах. Інший одяг означав би недостатню пошану до монарха.

Мати була зачарована вродою свого меншого сина. Проте вона зберегла звичку писати кілька разів на рік генералові графові д'А ***, як звали тепер колишнього лейтенанта Робера, а брехати тим, кого вона кохала, маркіза не вміла. Добре перевіривши сина, вона вжахнулася з його неуцтва.

«Якщо навіть мені, хоча я нічогісінько не знаю, він здається неосвіченим, то Робер, людина така вчена, вважав би, що він зовсім невіглас, а сьогодні годі зробити кар'єру без особистих заслуг», – думала вона.

Не менше її вразила і ще одна особливість Фабріціо: він дуже дбав про всі догмати віри, прищеплені йому єзуїтами. Маркіза й сама була вельми побожна, проте фанатична святобливість хлопця налякала її. «Якщо маркізові стане розуму скористатися цим засобом впливу, він відніме в мене синову любов». Вона вилила чимало сліз, і її палка прив'язаність до Фабріціо зросла ще більше.

Життя в замку, де снувало тридцять-сорок служників, було страшенно нудне. Отож Фабріціо цілі дні пропадав на полюванні або катався в човні на озері. Незабаром він зійшовся з візниками і стаєнними, всі вони були завзятими прихильниками французів і відверто кепкували з набожних лакеїв, що несли службу при особі маркіза чи його старшого сина. Головною темою глузування з цих поважних лакеїв був їхній звичай пудрити волосся на зразок своїх панів.