Вступне слово автора^[1]

Цю повість було написано взимку 1830 року,^[2] за триста льє^[3] від Парижа, отож у ній немає жодного натяку на події 1839 року.

За багато років до її написання, ще за тих часів, коли наша армія колесила по всій Європі, волею випадку потрапив я на постій до одного каноніка.^[4] Було це в Падуї, чарівному італійському місті. Квартирування моє затяглося, і ми з господарем заприязнились.

Проїжджаючи Падую наприкінці 1830 року, я поквапився в дім доброго каноніка. Я знав, що його вже немає серед живих, проте мені хотілося знову побачити вітальню, де ми провели стільки приємних вечорів, за якими я відтоді не раз жалкував. Тепер там жив каноніків небіж із дружиною; вони привітали мене як давнього друга. Надійшло ще кілька гостей, і розсталися ми досить пізно. Господар звелів принести з кав 'ярні Педроті прекрасного zambaione.^[5] A засиділись ми перш за все через те, що слухали історію герцогині Сансеверіна, про яку згадав хтось із присутніх, а господар з пошани до мене взявся розповісти її всю повністю.

– В тій країні, куди я їду, – сказав я своїм друзям, – не ждуть мене такі приємні вечори, як цей, і, щоб скоротати довгі вечірні години, я за цією історією напишу повість.

– В такому разі, – сказав небіж каноніка, – я вам дам дядечкові записки, де в розділі, присвяченому Пармі,^[6] він згадує про деякі інтриги тутешнього двору, що плелися за часів, коли там неподільно владарювала герцогиня. Проте будьте обачні! Ця історія аж ніяк не повчальна, і тепер, коли у вас у Франції так ревно дбають про євангельську непорочність,^[7] вона може створити вам славу справжнього вбивці.

Я друкую цю повість за рукописом 1830 року, не вносячи до неї ніяких змін, і з цього може постати дві прикрості: перша для читача, – італійці, що виступають як дійові особи, можуть становити для нього менший інтерес, бо серця жителів цієї країни надто відмінні від сердець французів; італійці – люди щирі, добродушні, не боязливі, у них що на серці, те й на язику, марнолюбству вони піддаються рідко, але тоді воно переходить у пристрасть, що називається puntiglio.^[8] Нарешті, вони не сміються з убозтва.

Друга прикрість стосується автора.

Признаюсь, я насмілився зберегти за своїми героями усю різкість їхніх характерів, але голосно заявляю, що найрішучіше засуджую багато їхніх вчинків. Навіщо приписувати їм високу моральність і обхідливість, властиву французам, які над усе люблять гроші й ні за що не вчинять гріха з ненависті чи любові? Італійці в моїй оповіді становлять чи не цілковиту протилежність французам. Зрештою, мені здається, що досить проїхати якихось двісті льє з півдня на північ, як ми станемо свідками нового краєвиду і нового роману. Люб'язна небога каноніка добре знала і навіть щиро любила герцогиню Сансеверіна і просить мене, щоб я нічого не міняв хай і в гідних осуду герцогининих пригодах.

23 січня 1830 року.

Частина перша

Gia mi fur dolci mviti a empir le carte і luoghi ameni.

Anosto, Sat IV^[9]

Розділ перший
Мілан 1796 року

15 травня 1796 року генерал Бонапарт вступив до Мілана на чолі молодої армії, яка перейшла місту Лоді,^[10] показавши світові, що у Цезаря^[11] й Александра по багатьох сторіччях з'явився спадкоємець. Чудеса відваги й геніальності, свідком яких стала Італія, за кілька місяців розбудили зі сну її народ; ще за тиждень до вступу французів міланці вбачали в них лише зграю розбишак, що звикла втікати од військ його імператорської й королівської величності,^[12] – принаймні так твердила тричі на тиждень місцева, з долоню завбільшки, газетка, що її друкували на поганенькому папері.

В середні віки республіканці Ломбардії виявили були таку саму хоробрість, як і французи, і за те німецькі імператори геть сплюндрували їхнє місто.^[13] А ставши вірнопідданцями,^[14] вони вважали своїм важливим заняттям друкувати на носовичках з рожевої тафти сонети з нагоди одруження якої-небудь дівчини шляхетного чи багатого роду. Через два-три роки після цієї визначної дати у своєму житті молода жінка брала собі вірного поклонника; інколи ім'я чічісбея,^[15] котрого обирала родина нареченого, займало досить почесне місце в шлюбному контракті. Які ж далекі були від цих розніжених звичаїв глибокі хвилювання, що їх спричинила несподівана навала французької армії. Невдовзі склалися сповнені пристрасті звичаї. 15 травня 1796 року цілий народ побачив, яким нікчемним, а то й огидним було все, що досі він шанував. З відходом останнього австрійського полку старі погляди зазнали цілковитого краху, скоро стало модою ризикувати власним життям. По багатьох віках дрібних почувань людям стало ясно, що, тільки щиро люблячи батьківщину й пориваючись до героїчних подвигів, можна здобути щастя. За часів тривалого ревного деспотизму Карла П'ятого та Філіппа Другого^[16] все поринуло в цій італійській провінції у глибокий морок ночі. Але народ повалив їхні статуї, і раптом ринув цілий потік світла. Тим часом, коли «Енциклопедія»^[17] та Вольтер^[18] руйнували монархічний лад Франції, ченці впродовж п'ятдесятьох років втовкмачували в голови доброму міланському народові, що навчатися грамоти чи будь-чого іншого – цілковито марна річ, бо, мовляв, досить лише ретельно платити своєму священикові десятину,^[19] відверто признаватися йому на сповіді в усіх своїх дрібненьких грішках – і можна бути майже певному, що дістанеш гарне місце в раю. А щоб зовсім знесилити цей, колись грізний і мудрий народ, Австрія продала йому за дешеву ціну привілей не ставити рекрутів для її армії.

1796 року міланська армія складалася з двадцяти чотирьох вбраних у червоні мундири телепнів, які охороняли місто разом з чотирма прекрасними полками угорських гренадерів. Розбещеність дійшла самого краю, але вияви пристрасті були рідкістю; адже кожен мусив у всьому признаватися на сповіді під страхом загибелі навіть на цім світі. До того ж сердешний міланський люд був улеглий іще деяким, здавалося б, незначним, проте утяжливим заборонам монархії. Так, наприклад, ерцгерцог,^[20] що мав свою резиденцію в Мілані й правив провінцією від імені австрійського імператора, свого двоюрідного брата, вдався був до прибуткової торгівлі хлібом. А через те селянам заборонялося продавати збіжжя, аж доки його високість не наповнить своїх комор.

У травні 1796 року, по трьох днях після вступу французів, один прибулий з армією молодий художник-мініатюрист і трошки шалапут, що згодом став відомим митцем, на прізвище Гро,^[21] зайшовши до місцевої кав'ярні Серві (на той час досить модної) і наслухавшись там розмов про торгові подвиги товстуна ерцгерцога, узяв аркуш поганенького жовтого паперу, на якому було надруковано список різних Гатунків морозива, і тут же на звороті намалював, як французький солдат проткнув багнетом товстунові черево і з нього замість крові річищем ринуло збіжжя. Те, що називають шаржем чи карикатурою, було невідоме у цім краю лукавого деспотизму. Рисунок, що художник залишив на столі кав'ярні Серві, видався чудом, яке впало з неба; вночі з того рисунка зробили гравюру і на другий день розпродали двадцять тисяч відбитків.

Того ж таки дня по місту було розклеєно оповіщення про стягнення шести мільйонів контрибуції на потреби французької армії, яка виграла останнім часом шість битв, завоювала двадцять провінцій, але відчувала потребу в черевиках, панталонах, мундирах і шапках.

Разом з французькою голотою до Ломбардії ринув такий потік щастя й радості, що тільки священики та кілька дворян помітили тягар шестимільйонної контрибуції, за якою невдовзі було накладено й чимало інших. Французькі солдати цілими днями співали; їм було не більше як по двадцять п'ять років, а їхній головнокомандуючий,^[22] якому сповнилось двадцять сім, вважався найстарішим в армії… Ці веселощі, молодість, безтурботність були приємною відповіддю на злостиві казання ченців, що вже з півроку проголошували з церковних амвонів, нібито французькі солдати – страхітливі нелюди, що під карою смерті усе повинні палити, стинати геть усім голови. Мовляв, неспроста на чолі кожного свого полку вони везуть гільйотину!^[23] А насправді по селах люди бачили, як біля дверей їхніх халуп ті самі солдати бавили діток своїх господарів і трохи не щовечора той чи той барабанщик, що вмів грати на скрипці, влаштовував гулянку. Контрданси^[24] були надто хитромудрі й складні, щоб солдати, які, до речі, й самі не вміли їх танцювати, могли навчити тих танців місцевих дівчат, зате італійки зразу ж показали молодим французам, як танцювати монферіну, дрібушечку та інші народні танці.

Офіцерів, наскільки було можливо, ставили на квартири до заможних людей, – командирам був конче потрібний спочинок. Отож один лейтенант, на прізвище Робер, дістав квиток на постій у палац маркізи дель Донго. Коли цей молодий, новоспечений і досить меткий офіцерик входив до палацу, у нього за душею було тільки одне шестифранкове екю,^[25] щойно отримане у П'яченці.^[26] Після взяття Лодійського мосту він стягнув з австрійського красеня офіцера, вбитого гарматним ядром, чудові, зовсім новенькі нанкові панталони, – і ніколи ще жодна частина одягу не ставала чоловікові так у пригоді. Роберові офіцерські еполети були вовняні, а сукно на рукавах мундира – приметане до підкладки, щоб не обвисали його клапті; проте інші деталі туалету становили ще сумніше видовище: підошви черевиків були з шматків трикутного капелюха, також підібраного на полі бою при Лоді. Ці похапцем викроєні підметки були прив'язані до черевиків надто помітними поворозками; тож коли лакей увійшов до кімнати лейтенанта Робера й запросив його пообідати з маркізою, сердега запав у смертельну ніяковість. Разом із своїм вістовим він упродовж двох годин, що залишалися до фатального обіду, морочився зі своїм мундиром, намагаючись хоч трохи впорядкувати його й зафарбувати чорнилом оті жалюгідні поворозки на черевиках. Нарешті страшна хвилина настала.

«Ніколи в житті я не почувався так ніяково, – казав мені лейтенант Робер, – дами думали, що я їх налякаю, а я сам тремтів більше за них. Я дивився на свої черевики й ламав голову, як мені в них граціозно підійти до господині. Маркіза дель Донго, – додав він, – була тоді у повному розквіті вроди; ви пам'ятаєте її чудові очі, її прекрасне темно-русе волосся, що чудово обрамляло чарівний овал обличчя. В моїй кімнаті висіла «Іродіада» Леонардо да Вінчі,^[27] здавалося, що то її портрет. З Божої ласки я був так вражений тією надприродною вродою, що забув і про свої шати. Пробувши два останні роки під Генуєю і надивившись там на убозтво й потворність, я набрався сміливості висловити їй своє захоплення.

Однак мені вистачило здорового глузду не надто розводитись із компліментами. Розсипаючи їх, я бачив довкола мармурові панелі їдальні, понад десяток лакеїв і камердинерів,^[28] вбраних, як мені тоді видалось, з неймовірною пишнотою. Уявіть собі: на ногах у цих лобурів були черевики не лише цілі, а й із срібними пряжками. Я краєчком ока помітив, як ця челядь дурнувато витріщувалась на мій мундир, та, певно, й на мої черевики, а вже це шпигало мене в самісіньке серце. Я міг одним словом нагнати страху на них, але ж як збити пиху отим лакейчукам, не ризикуючи воднораз налякати й дам? Адже маркіза, щоб почувати себе хоробрішою, – як потім разів сто сама признавалась мені, – забрала додому з монастирського пансіону чоловікову сестру, Джіну дель Донго, що згодом стала прекрасною графинею П'єтранера; в спокійні щасливі дні її ніхто не міг перевершити веселістю й люб'язністю, як ніхто не перевершив її мужністю та душевною рівновагою в дні випробувань.

Джіні було тоді років тринадцять, а на вигляд – усі вісімнадцять; жвава й щиросерда, як ви знаєте, вона, бачачи моє вбрання, так боялась вибухнути сміхом, що не наважувалася їсти; маркіза, навпаки, була вимушено люб'язна, від чого я почував себе вкрай ніяково; вона дуже добре помічала в моїх очах сум'яття й нетерпеливість. Одне слово, я був у страшенно дурному становищі: мусив терпіти зневагу, що для француза – річ неможлива. І тут мені сяйнула думка, послана самим небом: я взявся розповідати дамам про моє бідування, про те, скільки ми за два роки настраждалися в горах біля Генуї, де нас тримали старі бовдури генерали. Ми, – казав я, – діставали платню асигнаціями,^[29] що не ходили в тому краю, а хліба видавали нам по три унції^[30] на день. Не минуло й двох хвилин від початку моєї розповіді, а в доброї маркізи з'явилися на очах сльози, та й Джіна посерйознішала.

– Як, пане лейтенанте, – спитала вона мене, – три унції хліба?

– Так, мадемуазель. До того ж тричі на тиждень нам нічого не давали; а що селяни, в яких ми були розквартировані, бідували ще більше за нас, то ми ділилися з ними куснем хліба.

Коли ми вийшли з-за столу, я запропонував маркізі руку, провів її до вітальні, а тоді швидко вернувся і дав лакеєві, котрий слугував мені при столі, оте єдине шести-франкове екю, володіючи яким, я так захоплено будував собі надхмарні палаци.

– Через тиждень, – розповідав далі Робер, – впевнившись, що французи й не думають нікого гільйотинувати, маркіз дель Донго вернувся з берегів Комо,^[31] із родинного замку Гріанта, куди він хоробро шаснув з наближенням нашої армії, покинувши на поталу війни свою молоду вродливу дружину та сестру. Маркізова ненависть до нас дорівнювала його боягузтву, тобто була безмірна; смішно було дивитися на бліде, опасисте обличчя цього святенника, коли він аж стелився переді мною. Тільки-но він повернувся в Мілан, як на другий день мені видали три лікті^[32] сукна й двісті франків з шестимільйонної контрибуції, – я знову вбився в пір'я і став за кавалера своїм господиням, бо почалися бали».

Історія лейтенанта Робера була подібна до історії всіх французьких солдатів, – замість кепкувати зі злиднів відважних цих вояків, до них відчували жаль і полюбили їх.

Пора несподіваного щастя й сп'яніння тривала лише два коротких роки; шаленство, яке охопило усіх людей, було таке безмірне, що пояснити його можна тільки одним історичним і глибоким міркуванням: цей народ нудьгував ціле століття.

Колись у дворах Вісконті й Сфорца,^[33] славетних герцогів міланських, панувало любострастя, притаманне південним краям. Але від 1624 року, коли Мілан захопили іспанці, мовчазні, бундючні й недовірливі правителі, яким скрізь увижався бунт, веселість пропала. Низи, наслідуючи своїх повелителів, більше поривалися мстити за найменшу кривду ударом кинджала, ніж тішитися кожною миттю життя.

З 15 травня 1796 року, коли французи вступили до Мілана, і до квітня 1799 року, коли їх звідти вигнали після поразки під Кассано,^[34] всюди панувала шалена радість, веселощі, насолода, забуття всіх гнітючих приписів чи принаймні здорового глузду, і навіть старі купці-мільйонери, старі лихварі, нотарі перестали якийсь час супитися і ганятися за наживою.

Лише кілька родин високої знаті, ніби роздратовані повсюдною веселістю і буянням усіх сердець, повід'їжджали до своїх маєтків. Щоправда, ці благородні й заможні родини були вирізнені невигідним для них чином при розкладці контрибуції на потреби французького війська.