Розділ другий

Як Веспер^[55] обрій нам пітьмою пригаса,

Дивлюсь я з гадкою про завтра в небеса:

Там пише Бог розбірливо доволі

Усіх створінь майбутні судьби-долі.

Іноді, зглянувшись на нас, на сіромах,

Береться він згори показувать нам шлях.

Світила в небесах – то знаки променясті

Про те, які нас ждуть утіхи і напасті;

Та людям, простим смертним, не дано

Читати це його вогненне письмено.^[56]

Ронсар

Маркіз відчував люту ненависть до освіти. «Ідеї, тільки ідеї, – казав він, – занапастили Італію». Він не уявляв, як погодити цей священний жах перед наукою з обов'язковою потребою вдосконалювати освіту Фабріціо, так блискуче почату в єзуїтській колегії. Він вважав, що найбезпечніше доручити доброму абатові Бланесу, священикові гріантської церкви, далі навчати сина латинської мови. Але для цього треба було, щоб панотець сам її знав, а він ставився до неї зневажливо, і його знання латини обмежувалося тим, що панотець читав напам'ять молитви, подані в молитовнику, та вмів так-сяк розтлумачити їхній зміст своїм парафіянам. А проте абата шанували і навіть побоювалися в усій парафії: він завжди казав, що славетне пророцтво святого Джовіти, заступника Брешії, справдиться не через тринадцять тижнів і навіть не через тринадцять місяців. Розмовляючи про це в гурті вірних приятелів, він додавав, що цифру тринадцять слід тлумачити зовсім інакше, і багато хто неабияк здивувався б, якби можна було про все говорити відверто (1813)!

Річ у тім, що абат Бланес, чоловік виняткової порядності й чесноти, до того ж розумний, цілі ночі проводив на дзвіниці: він схибнувся на астрології. Весь день просиджував він над складними підрахунками, з'ясовуючи сполучення і взаєморозташування зірок, а більшу частину ночі стежив за їхнім рухом у небі. Через убогість священик мав до своїх послуг лише один прилад – підзорну трубу з довгим картонним циліндром. Можна уявити, як зневажав вивчення мов той, хто ставив за мету життя визначати точні строки краху імперій і приходу революцій, що перетворюють лице світу. «Хіба я щось більше довідався про коня, – казав він Фабріціо, – відтоді як мене навчено, що латиною він називається equus?»

Селяни боялися абата Бланеса, вважаючи його великим чаклуном. Він не розвіював цієї ілюзії: страх, який будила його нічна вахта на дзвіниці, перешкоджав їм красти. Священики сусідніх церков, заздрячи впливу свого співбрата на паству, ненавиділи його. Маркіз дель Донго ставився з презирством до нього тому, що як на людину низького стану він, мовляв, забагато мудрує. Фабріціо шанував його як Бога і на догоду йому іноді займався цілі вечори обчислюванням, додаючи і множачи величезні числа. Потім він видирався на дзвіницю: була то велика ласка, якої абат Бланес ніколи не робив нікому, але він любив хлопця за його щирість. «Якщо з тебе не вийде лицемір, – казав він вихованцеві, – то виростеш справжньою людиною».

Двічі-тричі на рік Фабріціо, одчайдух і вигадник у дитячих іграх, тонув в озері і лише чудом рятувався. Він верховодив у всіх ризикованих наскоках селянської дітлашні Гріанти та Каденабії. Ці пустуни добували ключі і під покровом темної ночі відмикали колодки біля ланцюгів, якими рибалки прив'язують човни до прибережних дерев і каменюк. Треба зауважити, що на озері Комо рибалки закидають перемети далеченько від берега. До верхнього кінця волосіні у них прив'язана дощечка, прикріплена на корку, а на дощечці прилаштований гнучкий ліщиновий прут з дзвіночком, який теленькає щоразу, як риба клює.

Головною метою таких нічних експедицій, очолюваних Фабріціо, було оглянути перемети, перш ніж рибалки почують попереджувальне калатання дзвіночків. Для цих зухвалих походів обирали буряну пору і випливали човном за годину до світання. Сідаючи в човен, хлопці уявляли, що наражаються на велику небезпеку, – від цього їхня пригода ставала романтичнішою, і, наслідуючи своїх батьків, вони щиро бубоніли «Ave, Maria».^[57] Отож часто траплялося, що перед відчалюванням, а відчалювали одразу після молитви, Фабріціо дуже бентежила та чи інша прикмета. Забобони були єдиним наслідком його участі в астрологічних сеансах абата Бланеса, чиїм пророцтвам він, одначе, анітрохи не вірив. Наділений буйною уявою Фабріціо бачив у цих прикметах безперечний успіх або неминучу невдачу, а що в усій ватазі вдачу він мав найрішучішу, товариші потроху призвичаїлися вірити його ворожбі. І якщо тієї миті, коли хлоп'ята залізали в човен, берегом проходив священик або ліворуч злітав крук, вони поквапливо замикали колодку причального ланцюга й вертались додому спати. Отож абат Бланес не поділився з Фабріціо знаннями в такій важкій науці, як астрологія, але, сам того не відаючи, прищепив йому безмежну віру в різні прикмети.

Маркіз добре усвідомлював, що через якусь прикру випадковість при шифрованому листуванні він може потрапити в цілковиту залежність від сестри. Тому щороку до дня святої Анджели, тобто до іменин графині П'єтранера, Фабріціо дозволялось на тиждень з'їздити до Мілана. Сподіванням на цей тиждень або спогадом про нього він жив цілісінький рік. Маркіз давав синові для такої поїздки, дозволеної в ім'я політики, чотири екю і, як завжди, нічого не давав дружині, яка супроводила хлопця. Але напередодні подорожі посилали через місто Комо кухаря, шестеро лакеїв і візника з двома кіньми, отож у Мілані маркіза мала до послуг карету, а обід щодня готували на дванадцять персон.

Спосіб життя фрондера маркіза дель Донго був, звісно, не вельми веселий, зате дворянські родини, що наважувались так жити, неабияк багатіли. Маркіз мав понад двісті тисяч ліврів^[58] ренти, але не витрачав і чверті цих грошей: він жив надіями. Цілих тринадцять літ, від 1800 до 1813 року, він був постійно і твердо впевнений, що не мине й півроку, як Наполеона скинуть. Легко уявити, як він зрадів, довідавшись на початку 1813 року про крах на Березині. Почувши звістку про взяття Парижа^[59] і зречення Наполеона, він мало не збожеволів. Тут він дозволив собі найобразливіші вихватки проти своєї дружини й сестри. І нарешті після чотирнадцяти років чекання йому випала невимовна радість бачити, як вертається до Мілана австрійська армія. Австрійський генерал за вказівкою, отриманою з Відня, привітав маркіза дель Донго вельми поштиво, навіть шанобливо. Йому одразу запропонували одну з найголовніших адміністративних посад, і він прийняв її як заслужену нагороду. Старший син його в чині лейтенанта був зарахований до аристократичного полку австрійської монархії, проте молодший ні за що не хотів прийняти запропоноване йому звання кадета.^[60] Тріумф, яким маркіз тішився вкрай зухвало, тривав лише кілька місяців, а потім фортуна відвернулася від нього. Хистом державного мужа маркіз ніколи не відзначався, а чотирнадцять років сільського життя в товаристві лакеїв, нотаря і домашнього лікаря та дратівливість, викликана початком старості, зробили з нього зовсім таки нікчему. А проте під австрійським врядуванням неможливо було утриматися на важливій посаді, не маючи особливих талантів, необхідних за такої повільної і складної, але суворо продуманої системи правління цієї старої імперії. Помилки маркіза дель Донго обурювали його підлеглих, а іноді навіть гальмували весь перебіг справ. Промови цього запеклого монархіста дратували населення, яке бажано було приспати й тримати в безпечній байдужості. Якось маркіз довідався, що його величність задовольнив його прохання про відставку і звільнив з посади, але водночас дав йому пост помічника головного мажордома Ломбардсько-венеціанського королівства.^[61] Маркіз був обурений, вважав себе жертвою кричущої несправедливості і навіть надрукував у газеті «Лист до друга», дарма що люто ненавидів свободу друку. Нарешті він написав імператорові, що всі його міністри запроданці, бо всі вони якобінці.^[62] Потім він із сумом повернувся до свого замку Гріанта. Тут його чекала втішна новина. Після повалення Наполеона деякі могутні в Мілані особи влаштували вбивство на вулиці графа Пріни,^[63] колишнього міністра італійського короля і людини вельми поважної. Граф П'єтранера, важачи головою, намагався врятувати міністра, якого юрба била парасольками, до того ж мордування тривало п'ять годин. Графа Пріну міг врятувати один міланський священик, сповідник маркіза дель Донго, відчинивши ґратчасті двері церкви Сан-Джованні, коли волокли нещасного міністра і навіть ненадовго залишили біля церкви, кинувши його в риштак. Проте священик глумливо відмовився відчинити браму, і за це маркіз через півроку радо виклопотав для нього велике підвищення.

Маркіз ненавидів графа П'єтранеру: не мавши навіть п'ятдесяти ліврів ренти, його зять почував себе щасливим та ще вперто зберігав вірність тому, чому поклонявся усе життя, і зухвало обстоював дух безсторонньої справедливості, що в маркізових очах було мерзенним якобінством. Служити австрійцям граф відмовився. Ця відмова дістала належну оцінку, і через кілька місяців по смерті Пріни ті, хто оплатив його вбивство, домоглися ув'язнення генерала П'єтранери. У відповідь графиня, його дружина, взяла подорожну й зажадала поштових коней, збираючись скакати до Відня і розповісти всю правду імператорові. Вбивці графа Пріни злякалися, один із них, кузен пані П'єтранери, опівночі, за годину до її від'їзду у Відень, приніс наказ про звільнення її чоловіка. Другого дня австрійський генерал викликав до себе графа П'єтранеру, дуже ласкаво прийняв його і запевнив, що невдовзі питання про пенсію йому, відставному офіцерові, розв'яжеться в найвигідніший спосіб. Хоробрий генерал Бубна,^[64] людина розумна і щира, був вражений убивством Пріни та графовим ув'язненням.

По тій бурі, відверненій непохитністю вдачі, подружжя перебивалось пенсією, якої їм не довелося довго чекати завдяки сприянню генерала Бубни.

На щастя, уже п'ять чи шість років графиня приятелювала з багатим молодиком; той, будучи також і графовим другом, залюбки надавав до послуг подружжя найкращу в Мілані упряжку англійських коней, власну ложу в театрі Ла Скала^[65] і свій заміський палац. Проте палкий на вдачу граф, що був свідомий своєї доблесті, в хвилини гніву дозволяв собі гострі вихватки. Якось на полюванні один з молодих людей, що воював під іншими прапорами, висміяв хоробрість вояків Цізальпінської республіки.^[66] Граф дав йому ляпаса, тут же на місці противники стрілялися; в оточенні цих молодих людей граф вийшов до бар'єру сам, без секундантів, і був убитий. Багато чуток ходило про цю дивну дуель, і ті, хто брав у ній участь, передбачливо вирушили подорожувати по Швейцарії.

Зате графині аж ніяк не була властива безглузда мужність, яку називають покірністю долі, мужність дурнів, ладних, не кажучи й слова, дати себе повісити. Чоловікова смерть надзвичайно її розгнівила. Вона зажадала, щоб Лімеркаті, тому багатому молодикові, який був її приятелем, теж заманулося вирушити в подорож, щоб він розшукав у Швейцарії вбивцю графа П'єтранери і відплатив йому рушничним пострілом чи ляпасом.

Лімеркаті визнав цей план безглуздим, і графиня переконалася, що презирство убило в ній любов. Та все ж вона подвоїла увагу до Лімеркаті. Їй захотілося розпалити в ньому кохання, а потім кинути його і цим довести до розпачу. Щоб такий задум помсти зрозуміли французи, скажу, що в Ломбардії, краю досить віддаленому від нашої Франції, через нещасливе кохання ще й досі впадають у розпач. Графиня П'єтранера, яка навіть у жалобі затьмарювала всіх суперниць, почала кокетувати з найблискучішими салонними левами, і один із них, граф H ***, який завжди казав, що Лімеркаті трохи незграбний, трохи мішкуватий для такої розумниці, до безтями закохався в неї. Тоді вона написала Лімеркаті:

«Чи можете ви бодай раз у житті вчинити як розумна людина? Уявіть, що ви ніколи не знали мене.

Прошу прийняти запевнення в деякій зневазі до вас.

Ваша покірна слуга

Джіна П'єтранера»

Прочитавши цю записку, Лімеркаті поїхав до одного зі своїх маєтків. Кохання його спалахнуло з новою силою, він шаленів, нахвалявся пустити собі кулю в лоб, а це річ нечувана в тих краях, де вірять у пекло. Прибувши до села, він одразу написав графині, пропонуючи їй руку, серце і двісті тисяч ренти. Листа вона повернула нерозпечатаним, пославши його з грумом графа H***. Цілі три роки провів Лімеркаті в селі; кожні два місяці він приїздив до Мілана, але не мав одваги залишитись там і набридав приятелям патяканням про своє палке кохання до графині і її колишню прихильність до нього. Попервах він завжди додавав, що з графом H*** вона занапастить себе, що такий зв'язок її безчестить.

Насправді графа H*** графиня нітрохи не кохала і заявила йому про це, як тільки цілком переконалася в розпачі Лімеркаті. Граф, людина світська, просив графиню не розголошувати гіркої правди, яку вона йому повідомила.

– Будьте великодушні, – додав він, – приймайте мене, виявляючи всі зовнішні знаки уваги, якими вщедряють щасливих коханців, і, може, мені тоді пощастить зберегти належне місце в світському товаристві.

Після такої геройської заяви графиня відмовилась користуватися екіпажем і ложею графа H ***. Проте за п'ятнадцять років вона призвичаїлася жити на широку ногу, і нині їй доводилось розв'язувати вельми важку, точніше – нерозв'язну проблему: жити в Мілані на пенсію в півтори тисячі франків. Із палацу вона перебралася в дві кімнатки на п'ятому поверсі, розрахувала всю челядь і навіть покоївку, замінивши її старою прибиральницею. Ця жертва була, власне, не така вже й геройська та важка, як нам здається: в Мілані з бідності не сміються, а, отже, вона не лякає, як найгірше лихо. В цій шляхетній бідності Джіна прожила кілька місяців. Лімеркаті і навіть граф H ***, теж претендент на її руку, постійно бомбардували графиню листами. Та ось маркіз дель Донго, скнара, яких мало, подумав, що його недруги, бачачи сестрине убозтво, можуть позловтішатися. Як? Уроженка дель Донго змушена животіти на пенсію, яку призначає генераловим удовам віденський двір, що виявив таку несправедливість до нього!

Він написав Джіні, що в замку Гріанта її чекають палати й утримання, гідні її як його сестри. Думку про новий спосіб життя графиня сприйняла з захватом, душа в неї була мінлива. В цьому статечному замку, що велично височів серед столітніх каштанів, посаджених ще в добу герцогів Сфорца, Джіна не гостювала вже двадцять років. «Там мене чекає спокій, – казала вона собі. – А хіба в моєму віці це не можна назвати щастям? (Джіні пішов тридцять другий рік, і вона гадала, що їй пора на відпочинок.) На березі чарівного озера, де я народилася, я віднайду нарешті щасливе, мирне життя».

Не знаю, чи помилилась вона, але, безперечно, ця палка душа, яка легко відмахнулася від двох величезних маєтків, принесла щастя до замку Гріанта. Обидві її небоги нетямилися з радості. «Ти мені вернула чудові дні молодості, – приказувала маркіза, цілуючи її. – А перед твоїм приїздом мені було сто років!» Разом з Фабріціо графиня знов одвідала чарівні околиці Гріанти, справжній рай для мандрівників: віллу Мельці на тому боці озера, саме навпроти замку, з вікон якого розгортається краєвид на неї, священний гай Сфондрата, розташований вище по крутосхилу, і гострий виступ того мису, що поділяє озеро на два рукави: один звернутий до Комо, чудовий млосною розкішшю своїх обрисів, і другий, простелений до Лекко серед похмурого бескеття. З цими величезними й затишними ландшафтами може зрівнятися, але аж ніяк не перевищує їх мальовничістю найславетніший куточок у світі – Неаполітанська затока. Графиня захоплено відчувала, як воскресають у ній спогади ранньої юності, і зіставляла їх із свіжими враженнями. «Довкола озера Комо, – думала вона, – не видно, як на берегах Женевського озера, широких полів, тут нема родючих нив, обнесених огорожею, оброблених за найкращими способами рільництва, що, знай, нагадують про гроші та зиск. Тут звідусіль підносяться високі й невисокі горби, на них довільно розкидані купи дерев, і рука людська ще не зіпсувала їх, не обернула в статтю прибутку. Мальовничими узбіччями збігають до озера ці горби з дивовижними обрисами, і переді мною, як живі, постають принадні картини природи, змальовані Тассо^[67] та Аріосто. Все тут шляхетне і лагідне, все промовляє про кохання, ніщо не нагадує про потворність цивілізації. Тонуть у рясному листі села, притулені на гірських спадах, а над кронами дерев бовваніють стрункі дзвіниці, тішачи зір своєю архітектурою. Якщо нивка завширшки в п'ятдесят кроків оброблена де-не-де між каштанниками і заростями дикої вишні, то як любо бачити, що все там росте буйніше, вільніше, ніж деінде. А ген за тими високими узгір'ями, чиї гребені ваблять самітними будиночками, такими затишними, що в кожному з них хотілося б оселитися, здивованому оку відкриваються піки альпійських вершин, укриті вічним снігом, і ця сувора картина, нагадуючи про пережиту недолю, посилює втіху від усього теперішнього. Уява зворушена далеким благовістом у якомусь хутірці, захованому за деревами, звуки линуть над озером і тануть, навівають солодку меланхолію, покору і ніби кажуть: «Життя минає, не носися так високо, бери щастя, доступне тобі, і тішся».

Те, що промовляли ці чарівні, ні з чим незрівнянні береги, повернуло душі графині її шістнадцять років. Їй здавалось неймовірним, як вона могла прожити стільки часу, ні разу не приїхавши помилуватися цим озером. «Невже, – думала вона, – щастя чекало мене на порозі старості?» Вона купила човна; Фабріціо, маркіза і сама Джіна оздобили його власноруч, оскільки їм завжди було сутужно на гроші, хоча в домі панувала розкіш: після опали маркіз дель Донго нічого не шкодував задля аристократичної пишноти. Так, наприклад, він звелів насипати греблю, витративши на це вісімдесят тисяч франків, щоб відвоювати в озера прибережну смужку завширшки в десять кроків перед славетною каштановою алеєю, що тягнеться в бік Каденабії. В кінці греблі підносилась капличка з циклопічних гранітних брил, споруджена за проектом відомого маркіза Каньоли, а в цій капличці модний міланський скульптор Маркезі споруджував тепер усипальницю для маркіза – численні барельєфи на гробниці повинні були зображувати подвиги його предків.

Супроводити дам у прогулянках хотів і старший брат Фабріціо, маркезіно Асканьо, але тітка бризкала водою на його пудрене волосся і щодня вигадувала, як би уїдливіше дошкулити цьому чванькові. Нарешті веселе товариство, що боялося сміятись при ньому, перестало бачити в човні його бліде пухке обличчя. Ні для кого не було таємницею, що він бігає до свого таточка зводити наклепи, а всі однаково мусили остерігатися того деспота, який після своєї вимушеної відставки просто казився з люті.

Асканьо дав слово помститися Фабріціо.