«У в'язниці я мав би прегарну приятельку! – подумав Фабріціо. – Яке в неї високе і горде чоло! Вона уміла б щиро кохати».

Підійшов вахмістр і владно запитав:

– Котра з дам Клелія Конті?

– Я, – відповіла дівчина.

– А я – генерал Фабіо Конті, – вигукнув величний старець. – Я камергер його величності принца Пармського.^[107] Це неприпустимо, щоб з людиною мого стану поводились, мов з якимсь злодюжкою.

– Позавчора, сідаючи до човна в гавані Комо, ви послали к бісу поліцейського інспектора, коли він зажадав од вас паспорта. А сьогодні він пошле вас прогулятись під вартою.

– Човен уже відчалив від пристані, я квапився, бо заносилося на бурю. З берега якийсь чоловік у цивільному гукнув мені, щоб я вернувся, я назвав йому себе, і ми попливли.

– А цього ранку ви втекли з Комо.

– Людина мого стану, їдучи з Мілана подивитись на озеро, паспорта не бере. Нині вранці в Комо мені сказали, що мене заарештують на заставі. З міста я вийшов пішки разом з дочкою, сподіваючись зустріти на шляху коляску, щоб поїхати до Мілана. Я збираюся подати там скаргу генерал-губернатору провінції.

Вахмістрові, мабуть, камінь з серця спав.

– Отож, генерале, ви заарештовані, і я відвезу вас до Мілана. А ви хто такий? – звернувся він до Фабріціо.

– Мій син, – відповіла графиня, – Асканьо, син дивізійного генерала П'єтранери.

– Безпаспортний, графине? – спитав жандармський вахмістр уже лагіднішим тоном.

– Він ще хлопчак і паспорта не брав. Він ніколи не подорожує сам, а лише зі мною.

Під час цієї розмови генерал Конті сперечався з жандармами, все більше стаючи в ображену позу.

– Чого марнувати стільки слів? – сказав один із жандармів. – Ви заарештовані, та й годі.

– Ви повинні дякувати, – зауважив вахмістр, – що ми дозволяємо вам найняти в якогось селянина коня, а то, незважаючи на спеку та куряву, на ваш камергерський чин, довелося б вам котити на своїх, а ми їхали б обабіч кіньми.

Генерал почав сваритися.

– Ану замовкни! – урвав його жандарм. – Де твій генеральський мундир? Так хто завгодно може назватися генералом.

Генерал просто не тямив себе з люті. А в кареті тим часом справа складалась куди краще.

Графиня уже командувала жандармами, як своєю челяддю. Вона дала екю одному з них і послала в корчму, що виднілась за двісті кроків, щоб він приніс вина й передусім холодної води. Принагідно вона заспокоїла Фабріціо, який усе поривався тікати до лісу, що вкривав узгір'я. «Пістолети в мене добрі», – думав він. Графиня домоглася від розсердженого генерала, щоб він дозволив дочці сісти в екіпаж. Генерал, великий любитель побалакати про себе та про свою рідню, повідомив дам, що його доньці минуло лише дванадцять, бо вона народилася 27 жовтня 1803 року, але вона така розумниця, що всі дають їй чотирнадцять і навіть п'ятнадцять.

«Яка обмежена людина!» – промовляли графинині й маркізині очі. Завдяки графині все влаштувалось після переговорів, що тривали цілу годину. Один із жандармів, коли графиня сказала йому: «Нате вам десять франків», згадав про якусь пильну справу в сусідньому селі і віддав свого коня генералові Конті.

З генералом поїхав вахмістр, а всі інші жандарми повсідалися під деревом у товаристві чотирьох величезних обплетених сулій, – посланий до корчми жандарм приніс з допомогою селянина вино. Щоб вернутися до Мілана, достойний камергер дозволив Клелії Конті сісти до жінок у карету, а сина славного генерала П'єтранери ніхто й не думав затримувати. Коли подорожні перекинулись першими ввічливими словами й обговорили несподівану пригоду, Клелія Конті зауважила, що вродлива графиня дивиться на Фабріціо захоплено, – виходить, вона не мати. Особливо зацікавили дівчину неодноразові натяки на якийсь геройський, сміливий і дуже небезпечний вчинок, що його він недавно здійснив. Але при всій своїй кмітливості юна Клелія не могла здогадатися, про що йдеться.

Вражено розглядала вона молодого героя, чиї очі, здавалося, ще палають вогнем недавніх подвигів. А він був вражений дивною вродою цієї дванадцятирічної дівчинки, яка зашарілась від його захоплених поглядів.

За льє до Мілана Фабріціо сказав, що хоче провідати дядька, і попрощався з дамами.

– Якщо викручуся з цієї халепи, – сказав він Клелії, – приїду до Парми оглянути її чудові картинні галереї. Запам'ятайте, будь ласка, моє ім'я: Фабріціо дель Донго.

– Отакої, – гукнула графиня. – Це так ти умієш зберігати своє інкогніто! Синьйорино, будь ласка, запам'ятайте, що цей шибеник – мій син і звати його П'єтранера, а не дель Донго.

Пізнього вечора Фабріціо вернувся в Мілан брамою Ранца, ці ворота ведуть до бульвару, модного місця для прогулянок. Дрібні заощадження маркізи та її сестри підірвала відправка двох служників до Швейцарії; на щастя, Фабріціо ще зберіг кілька золотих і один діамант, який було ухвалено продати.

В місті обох дам знали й любили. Клопотати за Фабріціо перед бароном Біндером, начальником поліції, почали найзначніші і найсвятобливіші представники австрійської партії.

– Ці панове, – запевняли вони, – не розуміли, як можна серйозно сприймати вибрик шістнадцятирічного хлопчака, який посварився з братом і втік з батьківського дому.

– Мій обов'язок усе сприймати серйозно, – лагідно відповів барон Біндер, людина розважлива і смутна. Він саме організував горезвісну міланську поліцію й поставив перед собою мету відвернути революцію, на зразок тієї, що 1746 року вигнала з Генуї австріяків.^[108] Міланська поліція, яку прославили пригоди панів Пелліко та Андріана,^[109] не була така вже й жорстока. Вона послідовно й суворо дотримувалась драконівських законів. Імператор Франц II^[110] хотів нажахати зухвалі уми італійців.

– Дайте мені, панове, засвідчені показання того, що робив юний маркезіно дель Донго, – відповів барон Біндер захисникам Фабріціо, – і то день по дню, починаючи від восьмого березня, коли він покинув Гріанту, і до прибуття, вчора ввечері, до нашого міста, де він нині переховується в кімнаті своєї матері, і я ладен вважати його за наймилішого пустуна з молодих міланців. Якщо ж ви докладно не вкажете, де він пропадав після зникнення з Гріанти, то, незважаючи на його високий рід і всю мою пошану до приятелів його дому, як ви розумієте, мій обов'язок – заарештувати його. І мені доведеться тримати його за ґратами доти, доки він не доведе, що не їздив до Наполеона з місією від тієї купки невдоволених, які є в Ломбардії серед підданців його імператорської й королівської величності. Зважте ще, панове: коли молодий дель Донго зуміє це обвинувачення спростувати, все одно він залишиться винний у тому, що подався за кордон без обов'язкового в таких подорожах паспорта, під чужим прізвищем, свідомо скориставшись паспортом простого ремісника, тобто людини низького стану, що неприпустимо для дворянина.

Цю безжально ясну заяву начальник поліції зробив з усією ґречністю й шанобливістю, як того вимагало суспільне місце маркізи дель Донго та її вельможних покровителів.

Довідавшись про відповідь барона Біндера, маркіза впала в розпач.

– Фабріціо ув'язнять! – гукнула вона, заливаючись слізьми. – А якщо він опиниться за ґратами, тільки Господь Бог знає, коли його випустять на волю. Батько його зречеться.

З двома-трьома близькими приятелями пані П'єтранера і її братова скликали нараду. Незважаючи на їхні умовляння, маркіза наполягала, щоб син виїхав тієї самої ночі.

– Але ж ти бачиш, – казала графиня, – баронові Біндеру відомо, що твій син тут. Він чоловік зовсім не лихий.

– Не лихий, але йому хочеться догодити цісареві Францу.

– Одначе якби для кар'єри барон вважав корисним запроторити до в'язниці Фабріціо, він би вже зробив це. Влаштувати втечу Фабріціо означало б виявити образливу недовіру баронові.

– Одначе, коли він натякнув, що знає, де Фабріціо переховується, він цим сказав: йому треба тікати! Ні, жити з невідчепною думкою: «За чверть години мого сина, може, кинуть за ґрати!» я не можу. Хоч би які честолюбні наміри виношував барон Біндер, – додала маркіза, – йому для зміцнення свого становища в країні вигідно підкреслювати свою доброзичливість до таких людей, як мій чоловік. Хіба дивна відвертість, з якою він повідомив, що знає, де шукати мого сина, не доводить усе це? Більше того, він вельми люб'язно розтлумачив, у яких двох злочинах обвинувачують Фабріціо за доносом його брата-нікчеми, і додав, що кожен з цих злочинів карається тюрмою. Хіба цим він не сказав нам: «Може, ви волієте за краще вигнання? Самі вибирайте!»

– Якщо ти вибереш вигнання, – наполягала графиня, – ми більше ніколи не побачимо Фабріціо.

Фабріціо, а він був на цих переговорах разом з давнім маркізиним приятелем, нині радником при трибуналі, запровадженому Австрією, рішуче висловився за втечу. І покинув палац того самого вечора, сховавшись у колясці, – цей екіпаж повіз до театру Ла Скала його матір і тітку. Візник довірою не користувався, але коли він пішов, як завжди, в таверну, а при конях залишився лакей, людина надійна, перебраний на селянина Фабріціо вискочив з коляски і пішов з міста. Другого дня він так само щасливо перетнув кордон і за кілька годин прибув до п'ємонтського материного маєтку, біля Новари, в Романьяно, де поліг Баярд.^[111]

Можна уявити, як уважно слухали оперу графиня та її невістка, сидячи в ложі Ла Скала. До театру вони вибрались лише для того, щоб порадитися з приятелями, членами ліберальної партії, бо поліція в разі їхньої появи в палаці дель Донго могла щось запідозрити. На нараді в ложі ухвалили ще раз удатись до барона Біндера. Про підкуп не могло бути й мови, цей сановник відзначався чесністю, до того ж обидві дами зовсім зубожіли: вони змусили Фабріціо взяти всі гроші, виручені від продажу діамантів.

Дуже важливо було почути від барона останнє слово. Приятелі нагадали графині про такого собі каноніка Борду; цей надзвичайно ґречний молодик колись залицявся до неї і повівся дуже негарно: діставши одкоша, він доніс генералові про її роман з Лімеркаті і за це його виставили за двері як негідника. Нині цей канонік щовечора грав у тарок з баронесою Біндер і, звісно, був близьким другом її чоловіка. Хоч як це було прикро для графині, вона наважилась навідати каноніка і наступного ранку, ранньої пори, коли він ще не виходив з дому, звеліла доповісти про себе. Коли єдиний служник каноніка вимовив ім'я графині П'єтранера, той від хвилювання спав з голосу і забув навіть причепуритися, хоча вбраний був досить недбало.

– Проси, а сам забирайся геть, – сказав він кволим голосом.

Графиня ввійшла, Борда опустився навколішки.

– Тільки навколішках нещасний шаленець має слухати ваші повеління, – промовив він.

Того ранку, вбрана, щоб не привертати до себе уваги, зумисно скромно, вона була чарівна. Глибокий сум, спричинений вигнанням Фабріціо, насильство над собою, яке вона вчинила, наважившись прийти до того, хто повівся з нею підло, – все це запалило сліпучим вогнем її очі.

– Навколішках я хочу вислухати ваші повеління! – вигукнув канонік. – Очевидно, ви бажаєте просити мене про якусь послугу, інакше ви не вшанували б своєю появою дому нещасного шаленця. Колись, палаючи коханням і ревнощами, втративши надію завоювати вашу прихильність, я вчинив вам підлоту.

Слова ці були щирі і тим великодушніші, що нині канонік мав велику владу: вони до сліз зворушили графиню. Досі її душу гнітили приниження і страх, і от за мить їх витіснили розчулення й проблиск надії. Щойно вона була глибоко нещасна і раптом відчула себе майже щасливою.

– Поцілуй мені руку, – сказала вона канонікові, – і встань. (Треба знати, що в Італії звертання на «ти» свідчить про щиру дружбу, так само як і про найніжніші почуття.) Я прийшла просити тебе про помилування мого небожа Фабріціо. Як давньому своєму приятелю, я розповім тобі все як на духу. Фабріціо, шістнадцятирічний хлопець, вчинив нечуване шаленство. Ми були в замку Гріанта, над озером Комо. Якось о сьомій вечора човен з Комо привіз нам вістку, що в бухті Жуан висадився імператор. Другого ж ранку Фабріціо вирушив до Франції, взявши паспорт у свого товариша, простолюдина на ім'я Вазі, торговця барометрами. На торговця барометрами Фабріціо ніяк не скидався, і ледве він проїхав по Франції десять льє, його заарештували: його захоплені промови ламаною французькою мовою здалися підозрілими. Невдовзі він утік і дістався до Женеви; ми послали назустріч йому в Лугано…

– В Женеву, ви хочете сказати, – з усмішкою поправив її канонік.

Графиня доказала свою історію.

– Для вас я зроблю все можливе й неможливе, – із запалом сказав канонік. – Можете розраховувати на мене. Я ладен навіть піти на ризик. Вкажіть, що мені зробити з тієї хвилини, коли з моєї вбогої вітальні зникне небесне видиво, що осяяло мені життя.

– Підіть до барона Біндера, скажіть йому, що ви любите і знаєте Фабріціо з пелюшок, що він ріс у вас перед очима, бо ви постійно гостювали в нашому домі. Іменем дружби, якою вшанував вас барон, благайте його, щоб він через своїх агентів з'ясував, чи мав Фабріціо перед від'їздом до Швейцарії хоч одну зустріч із якимсь піднаглядним лібералом. Якщо помічники в барона кмітливі, він переконається, що тут ідеться лише про хлоп'яцтво. Звісно, ви пам'ятаєте, що в моїх пишних апартаментах у палаці Дуньяні висіли на стінах гравюри, де були зображені виграні Наполеоном битви. Мій небіж навчився читати, розбираючи по складах підписи під отими гравюрами. Мій покійний чоловік розповідав п'ятирічному синові про ці битви. Ми надівали йому на голову шолом мого чоловіка, малий тягав по підлозі його шаблюку. І от одного прекрасного дня він дізнається, що імператор, на якого молився мій чоловік, вернувся до Франції. Щоб прилучитися до свого кумира, Фабріціо мчить туди, як навіжений, але йому це не вдалося. Спитайте в барона, як він збирається покарати Фабріціо за це хвилинне шаленство.

– Я забув вам дещо показати! – вигукнув канонік. – Ви зараз побачите, що я хоч трохи вартий того пробачення, яке ви мені подарували. Ось, – сказав він, порпаючись у паперах на столі, – ось донос отого ницого coltorto (лицеміра), гляньте на підпис: Асканьо Вальсерра дель Донго – він і заварив усю цю кашу. Вчора у канцелярії поліції я взяв його донос і вирушив до Ла Скала, маючи надію зустріти когось з одвідувачів вашої ложі і через нього дати знати вам про цей документ. Копія цього доносу вже давно у Відні. Ось ворог, з яким треба боротися.

Канонік прочитав графині донос. Вони домовилися, що вдень через надійного посередника він надішле їй копію. До палацу дель Донго графиня вернулася з радістю в серці.

– Колишній негідник став цілком порядною людиною, – сказала вона маркізі. – Сьогодні ввечері ми поїдемо до Ла Скала. Коли годинник покаже за чверть одинадцяту, ми випровадимо з нашої ложі всіх гостей, загасимо свічки, замкнемо двері, а об одинадцятій прийде сам канонік і розповість, що йому пощастило зробити. Ми з ним вирішили, що так буде для нього найбезпечніше.

Канонік був дуже розумний. На це побачення він з'явився вчасно, виявив велику турботу й цілковиту щирість, що трапляється лише в тих країнах, де людські почуття не забиває марнославство. Його жорстоко мучив спогад про донос на графиню, який він зробив чоловікові, генералу П'єтранері. Тепер він дістав змогу очистити своє сумління.

Вранці, коли графиня пішла від нього, він сказав собі: «Не інакше, як у неї роман з небожем!» Від колишньої жаги він іще не зцілився, і йому стало гірко. «Така горда жінка і раптом прийшла до мене!.. Пропозицію послуг, дуже шанобливу і делікатно передану їй від мене полковником Скотті, її колишнім коханцем, вона обурено відкинула після смерті бідолашного П'єтранери. Красуня П'єтранера воліла за краще жити на пенсію в півтори тисячі франків! – згадував канонік, снуючи по кімнаті. – Потім вона поїхала до замку Гріанта й опинилася в нестерпному товаристві огидного seccatore^[112] маркіза дель Донго!.. Тепер усе ясно. Справді, Фабріціо чарівний: високий, стрункий, завжди усміхнений, до того ж погляд у нього млосний і вираз личка, як на картинах Корреджо^[113]», – гірко думав канонік.

«Вікова різниця?… Не така вже й значна… Фабріціо народився після приходу французів, здається, дев'яносто восьмого року, графині зараз двадцять сім чи двадцять вісім, і нема вродливішої й милішої за неї. Наш край славиться красунями, а вона всіх затьмарює. Маріні, Герарді, Руга, Арезі, П'єтрагруа^[114] не витримують з нею порівняння… Закохані жили щасливо вдалині від світу, над гарним озером Комо, і раптом цей хлопець кидає все і поспішає до Наполеона… Ще не перевелися сміливці в Італії, хоч як її топтали!.. Люба вітчизна!.. Авжеж, – підказувало йому розпалене ревнощами серце, – інакше годі пояснити цю покірну готовність животіти в селі і щодня з огидою бачити за кожною трапезою страхітливу фізіономію маркіза дель Донго і ницу бліду личину Асканьо, – маркезіно ще паскудніший за татуся!.. Ну, гаразд, послужу їй вірою і правдою. Принаймні матиму втіху дивитися на неї в театрі не лише в лорнет».

Канонік Борда пояснив дамам дуже докладно, як стоять справи. В душі Біндер ставиться до них добре. Він дуже радий, що Фабріціо утік, перш ніж надійшла вказівка з Відня. Вирішувати своєю владою барон не має права: в цій справі, як і в кожній іншій, він чекає розпорядження. Точні копії всіх донесень він щодня надсилає до Відня й чекає наказів.

У цьому добровільному вигнанні в Романьяно Фабріціо треба:

1. Неодмінно щодня ходити на месу, взяти собі за сповідника людину спритну і віддану монархії і на сповіді висловлювати лише добромисні почуття.

2. Не водитися ні з ким, хто має славу дуже розумного, і принагідно говорити з жахом про бунти як про дії зовсім не припустимі.

3. Не відвідувати кав'ярень, не читати газет, окрім двох офіційних листків – турінського та міланського, і взагалі виявляти нехіть до читання, а надто не читати ніяких книжок, виданих після 1790 року, на виняток заслуговують лише романи Вальтера Скотта.^[115]

– Нарешті, – додав канонік не без ущипливості, – йому треба відкрито впадати коло якоїсь місцевої кралі, звісно, дворянки. Це доведе, що він не вирізняється понурою й бентежною вдачею, властивою майбутнім конспіраторам.

Перед сном графиня й маркіза понаписували Фабріціо довгі листи, і обидві із зворушливою запопадливістю передали йому всі канонікові поради.

Пошитися в конспіратори Фабріціо не мав ніякої охоти: він любив Наполеона і, правом дворянина, вважав, що народився для того, щоб жити щасливіше за інших. Буржуа здавались йому смішними. Відтоді, як його забрали з колегії, він не розгорнув жодної книжки, та й у колегії читав лише літературу, видану в обробці єзуїтів. Він оселився під Романьяно в пишному палаці, одному з шедеврів славетного архітектора Сан-Мікелі,^[116] але ці чудові апартаменти стояли пусткою вже тридцять років, тому там протікали всі стелі й не зачинялося жодне вікно. Не церемонячись, Фабріціо взяв в управителя коней і цілі дні їздив верхи. Він ні з ким не розмовляв і все думав. Порада підшукати собі полюбовницю в родині якогось запеклого рояліста здалася йому цікавою, тож він так і зробив. Сповідником обрав молодого священика, інтригана, який пнувся в єпископи (як духівник Шпільберга^[117]).^[118] А проте він ходив пішки за три льє, аби лише в непроникній, як йому, здавалося, таємниці читати «Констітюсьйонель»^[119] – цю газету він вважав відкриттям. «Це так само гарно, як Альф'єрі^[120] і Данте!^[121]» – любив він вигукувати. Фабріціо мав одну рису, властиву французькій молоді: до свого улюбленого коня та улюбленої газети він ставився серйозніше, ніж до добромисної коханки. Але в цій щирій і твердій душі ще не було наміру наслідувати інших, тим-то він не зумів здобути друзів у товаристві маленького містечка Романьяно. Його простоту називали пихою і не знали, що й думати про його вдачу. «Це молодший син, скривджений тим, що він не старший», – відгукувався про нього кюре.^[122]