Розділ шостий

Визнаємо щиро: ревнощі каноніка Борди були небезпідставні. Графині П'єтранера Фабріціо після повернення з Франції здався прегарним незнайомцем, якого вона колись добре знала. Вона покохала б його, якби він заговорив про кохання: хіба його вчинок, та й сам він не викликав у неї палкого, сказати б, безмежного захвату? Але поцілунки й розмови Фабріціо були такі невинні, сповнені такої палкої вдячності, щирої до неї дружби, що вона вжахнулася б самої себе, якби намагалась шукати якогось іншого почуття в цій майже синівській відданості. «Як уже на те пішло, – сказала собі графиня, – лише небагато приятелів, з тих, хто знав мене шість років тому при дворі принца Євгенія, можуть ще вважати мене гарною, навіть молодою. Але для нього я жінка старша і, якщо говорити щиро, не тішачи свого самолюбства, просто літня жінка». Міркуючи так про ту пору життя, в яку вступала графиня, вона помилялася, але помилялася зовсім інакше, ніж звичайнісінька кокетка. «Тим паче, в його віці, – додавала вона, – дещо перебільшують ті спустошення, яких завдає жінці час. Зате людина зріліших літ…»

Переставши снувати по вітальні, графиня заглянула в дзеркало і всміхнулася. Річ у тім, що серце пані П'єтранера вже кілька місяців зазнавало досить завзятих атак з боку особистості непересічної. Скоро після від'їзду Фабріціо до Франції графиня, яка майже несвідомо була всіма помислами з ним, зажурилася, її тепер не тішили звичні заняття, вони стали, так би мовити, прісними. Вона гадала, що Наполеон, бажаючи прихилити до себе італійців, зробить Фабріціо ад'ютантом. «Для мене він втрачений! – вигукувала вона, заливаючись слізьми. – Я вже ніколи не побачу його! Він мені писатиме, але що од мене залишиться через десять років?»

В такому душевному стані графиня поїхала до Мілана, вона сподівалась почути там новини про Наполеона, а з них якось непрямо довідатися щось про Фабріціо. Сама собі не признаючись, ця діяльна натура вже нудилась одноманітним сільським життям. «Тут тільки що не вмирають, а життям це не назвеш, – думала вона. – Щодня бачити фізіономії цих пудрених: брата, небожа Асканьо, їхніх лакеїв! Прогулянки без Фабріціо по озеру – не прогулянки». Єдину втіху знаходила вона в дружбі з маркізою. Але з деякого часу щира близькість з матір'ю Фабріціо, жінкою куди старшою за неї і втомленою життям, стала не такою приємною.

В дивному становищі опинилась пані П'єтранера: Фабріціо поїхав, на майбутнє надії вона майже не мала, серце її прагнуло втіхи і розваги. Вона захопилася міланською оперою, тоді дуже модною; в театрі Ла Скала вона проводила довгі години, сидячи в ложі генерала Скотті, давнього свого приятеля. Чоловіки, з якими вона зустрічалася, щоб дізнатись новини про Наполеона та його військо, здавалися їй вульгарними й брутальними. Повернувшись додому, вона до третьої години ночі імпровізувала на фортепіано.

Одного вечора в Ла Скала, коли вона завітала до ложі своєї подруги, щоб почути новини з Франції, їй відрекомендували графа Моску, пармського міністра. Це був дуже люб'язний чоловік, а те, що він розповів про Францію та Наполеона, дало її душі нову поживу для надій і побоювань. Наступного дня, зайшовши знову до ложі, вона побачила там цього розумного чоловіка і з утіхою сиділа в його товаристві до кінця вистави. Жодного вечора вона не провела так приємно відтоді, як поїхав Фабріціо. Той, хто зумів її розважити, граф Моска делла Ровере Соредзана, був тоді військовим міністром, міністром поліції і фінансів знаменитого принца Пармського, Ернесто IV, відомого своєю суворістю, яку міланські ліберали називали жорстокістю. Мосці було тоді років сорок – сорок п'ять. У нього були великі риси обличчя, ніякої пихи, навпаки, вигляд простий і веселий, що прихиляв до нього. Він був би ще гарний з себе, якби йому не доводилося, на догоду принцові, пудрити волосся для доказу вірнопідданських почуттів. Чужого марнославства італійці зачепити не бояться, розмова в них швидко набуває невимушеного тону й переходить на особисті теми. Образившись на когось, люди можуть більше не зустрічатися, – це вносить до такого звичаю якусь поправку.

– Чому ви, графе, пудрите волосся? – спитала пані П'єтранера Моску на третій день їхнього знайомства. – Пудрене волосся! В такої людини, як ви, люб'язної, ще молодої та ще й у того, хто воював разом з нами в Іспанії!^[123]

– Бачте, я нічого не вкрав у тій самій Іспанії, а жити на щось треба! Я так мріяв про славу, похвала нашого командира, французького генерала Гувйон-Сен-Сіра,^[124] була для мене все. Але, як виявилося після падіння Наполеона, поки я проживав своє багатство на його службі, мій батько, людина з уявою, що в мріях уже бачив мене генералом, заходився будувати для мене в Пармі палац. 1813 року всі мої статки складалися з недобудованого палацу і пенсії.

– Пенсії? Три тисячі п'ятсот франків, як у мого чоловіка?

– Граф П'єтранера був дивізійним генералом, а я скромним командиром ескадрону. Мені поклали лише вісімсот франків, та й ті почали виплачувати лише тоді, коли я став міністром фінансів.

Оскільки в ложі сиділа тільки її господиня, дама досить ліберальних переконань, розмова точилася й далі так само щиро. Моска розповів, відповідаючи на розпити пані П'єтранера, про своє пармське життя.

– В Іспанії під началом генерала Сен-Сіра я підставляв себе під кулі, щоб здобути орденського хреста і дещицю слави, а нині я одягаюсь як блазень, бажаючи мати платню в кілька тисяч франків і дім на широку ногу. Затіявши своєрідну шахову гру, я, вражений бундючністю тих, хто стояв вище мене, постановив посісти перше місце й домігся свого. Але найщасливіші для мене ті дні, які я вряди-годи можу провести в Мілані. Тут ще жива душа вашої італійської армії.

Щирість, disinvoltura,^[125] з якою говорив міністр такого грізного владаря, пробудили графинину цікавість. У цьому сановникові вона сподівалася зустріти чванькуватого педанта, а побачила, що він соромиться свого високого становища. Моска пообіцяв повідомити їй усі роздобуті новини про Францію. За місяць до Ватерлоо в Мілані це була неабияка сміливість. У ті дні, здавалося, вирішувалась доля Італії: бути їй чи не бути, і міланці горіли гарячкою надії чи страху. В такій обстановці загального хвилювання графиня намагалася більше довідатися про того, хто безпечно сміявся зі своєї завидної посади – єдиного засобу до існування.

Багато цікавого, курйозного, незвичайного почула про Моску пані П'єтранера. Граф Моска делла Ровере Соредзана, розповідали їй, невдовзі стане прем'єр-міністром і фаворитом Ранунціо-Ернесто IV, пармського монарха, одного з найбагатших суверенів у Європі. Якби граф поважніше поводився, він уже посів би цю високу посаду. Подейкують, з цього приводу принц часто читає йому настанови.

– Ваша високість, якщо я добре слугую вам, чого вас так обходять мої манери? – сміливо відповідав Моска.

– Щастя цього фаворита, – додавали знавці, – не без колючок. Він повинен догоджати самодержцеві, людині розумній і проникливій, але схибнутій відтоді, як вона посіла монарший трон, – наприклад, самодержця мучать підозри, гідні лише боягузливої жінки. Ернесто IV поводиться хоробро тільки на війні. В битвах він разів з двадцять вів колону в атаку, як бравий генерал. Але він мов збожеволів, почав виголошувати гучні промови проти лібералів і свободи, коли по смерті свого батька, Ернесто III, повернувся до Парми і, на своє нещастя, став абсолютним монархом. Незабаром він забрав собі в голову, що його ненавидять, і в хвилину лихого настрою звелів повісити двох лібералів, винних у дрібних злочинах. Вчинив він так з намови одного негідника, на ім'я Рассі, який при ньому ніби міністр юстиції.

З цієї фатальної хвилини принцове життя зовсім змінилося, найдикіші підозри мучать володаря. Йому нема ще й п'ятдесяти років, але зі страху він так підупав, якщо можна так висловитися, що йому іноді можна дати вісімдесят, надто коли він просторікує про якобінців та про заміри їхнього паризького комітету. Безглузді страхи малої дитини вернулись до нього. Тільки завдяки страхові свого володаря має вплив фаворит Рассі, головний фіскал (тобто головний суддя), і варто йому побачити, що його вплив слабне, як він негайно розкриває якусь химерну зловорожу змову. Зберуться, наприклад, три десятки необережних людей, щоб прочитати свіже число «Констітюсьйонеля», як Рассі оголошує їх конспіраторами і саджає в славетну Пармську фортецю – пострах усієї Ломбардії. Цю фортецю видно дуже далеко на широченній ломбардській рівнині; висота її, за чутками, сто вісімдесят футів, а вежа, про яку розповідають моторошні речі, бовваніє так грізно, що нагонить жах на всіх жителів рівнини, від Мілана до Болоньї.

– Хочете вірте, хочете ні, – казав графині інший мандрівник, – Ернесто Четвертий ночами тремтить зі страху, хоча його опочивальня на четвертому поверсі, а входи до палацу охороняють вісімдесят вартових, які кожну чверть години перегукуються, протягло викрикуючи цілу фразу.

Принц страшенно боїться якобінців: усі двері позачинювані на десять засувів, кімнати, розташовані над спальнею і під спальнею, повні солдатів. Варто рипнути паркетній шашці, як він хапається за пістолети, – а що, як під ліжком ховається ліберал? Негайно дзеленчать дзвінки по цілому палацу, і черговий ад'ютант біжить будити міністра поліції графа Моску. Міністр поліції, прибувши до палацу, аж ніяк не заперечує наявності змови, навпаки, озброєний до зубів, він разом з принцом оглядає кожен закуток палат, зазирає під ліжка, одне слово, витворяє всілякі дурниці, простимі лише старій жінці. Всі ці остороги здалися б і самому принцові досить принизливими в ті щасливі часи, коли він воював і вбивав людей лише в бою. Людина він недурна і, вдаючись до цих пересторог, сам свідомий їхньої сміховинності. Завдяки дипломатичній спритності Моски принцові не доводиться червоніти за своє боягузтво: в цьому й полягає величезний вплив графа. Як шеф поліції, Моска сам наполягає на обшуку: зазирає під ліжка, канапи, столи, крісла і, як кажуть у Пармі, навіть у футляри контрабасів. А принц усе те заперечує й кепкує з такої запопадливості міністра.

– Це питання нашого престижу, – відповідає йому граф Моска. – Якщо ми допустимо, щоб вас убили, уявіть, які ущипливі сатиричні сонети строчитимуть якобінці. Ми боронимо не лише ваше життя, а й свою честь!

Щоправда, принц вірить цьому лише наполовину. Якщо другого дня в місті хтось наважиться сказати, що в палаці знов провели безсонну ніч, головний фіскал Рассі запроторить зухвалого жартівника до фортеці. А вже як хто потрапить до тієї високої оселі, як кажуть парм'яни, на протяг, то пиши пропало – звідти можна вийти лише чудом. Граф Моска служив у війську; в Іспанії разів з двадцять з пістолетом у руці він одбивався од раптових наскоків, тим-то принц і віддає йому перевагу перед холуєм Рассі. Нещасні в'язні фортеці сидять у камерах-одиночках, про які розповідають моторошні історії. За вказівкою Рассі, як запевняють ліберали, дозорці і сповідники раз на місяць оголошують в'язням, що одного з них такого-то дня поведуть на страту. Того дня їх виводять на горішній майданчик вежі, влаштований на висоті сто вісімдесят футів, і звідти вони бачать процесію, в якій один зі шпиків грає роль смертника.

Ці та двадцять інших розповідей в такому самому дусі і менш вірогідних дуже зацікавили пані П'єтранера. На другий день вона заходилася розпитувати графа Моску і жартома, весело доводила, що він справжній ірод, хоча не усвідомлює цього. Якось, вертаючись до себе в готель, граф подумав: «Графиня не лише чарівна жінка, – сидячи ввечері в її ложі, я навіть забуваю про всі прикрі пармські справи». Незважаючи на зовнішню легковажність і ґречні манери, цей міністр не мав душі французького крою; він не умів забувати прикрощів. «Якщо в узголів'ї його ложа були колючки, йому доводилось ламати їх або притуплювати вістря, ранячи об них свої трепетні руки». Перепрошую читача за цю тираду, перекладену з італійської. Другого дня після свого відкриття граф помітив, що, незважаючи на важливі справи, які привели його до Мілана, час тягнеться безконечно довго. Він не міг усидіти на місці і, їздячи по місту, загнав коней. Близько шостої вечора він скочив у сідло і подався на Корсо,^[126]