Розділ п'ятий

Вся ця пригода тривала одну мить. Рани у Фабріціо були легкі, руку йому перев'язали, порвавши на бинти полковникову сорочку. Покласти його збирались на другому поверсі корчми.

– Але поки я вилежуватимуся нагорі, – сказав Фабріціо вахмістрові, – мій кінь знудиться сам у стайні й поскаче геть під іншим хазяїном.

– Як на новобранця, то голова в нього варить, – сказав вахмістр.

І Фабріціо поклали на свіжій соломі просто в жолобі, де стояв його кінь.

Бачачи, що Фабріціо дуже кволий, вахмістр приніс йому мисочку підігрітого вина і залишився поговорити з ним. У розмові він вихваляв нашого героя, і той почував себе на сьомому небі.

Прокинувся Фабріціо лише на світанні; коні протягло іржали, рвалися і тупотіли. Стайню наповнював дим. Спершу Фабріціо не міг уторопати, звідки цей галас, не тямив навіть, де він сам. Нарешті, мало не задихнувшись від диму, здогадався, що горить дім. За мить Фабріціо був уже на подвір'ї і сидів на коні. Він підвів голову – дим валив із двох вікон над стайнею, дах повивали чорні клуби завихреного диму. Вночі не менше сотні втікачів набилося в корчму «Білий кінь», усі вони кричали й лаялися. П'ятеро-шестеро, як устиг розгледіти Фабріціо, були зовсім п'яні. Один з юрби хотів затримати його і кричав:

– Ти куди ведеш мого коня?

Відмахавши чверть льє, Фабріціо обернувся й побачив, що його ніхто не переслідує. Будинок палав. Фабріціо впізнав міст, згадав про свою рану і лише тоді відчув, як пашить рука і боляче стягують її бинти.

«А що сталося із старим полковником? Він дав свою сорочку, щоб перев'язати мені руку».

Але цього ранку наш герой поводився напрочуд спокійно: звичних романтичних поривань позбавила його велика втрата крові.

«Праворуч! – скомандував він собі. – І гайда!»

Фабріціо спокійно поїхав понад берегом по дорозі, яка нижче мосту звертала праворуч. Йому згадалися поради доброї маркітантки. «Оце друг! – думав він. – Яка щира душа!»

Після години їзди він відчув кволість. «Що це зі мною? Невже я зомлію? – подумав він. – Якщо я втрачу свідомість, у мене вкрадуть коня, та, може, ще й роздягнуть, і тоді прощавай, моя скарбнице!» Йому вже бракувало сили правити конем, він лише намагався якось утриматися в сідлі. Його блідість помітив якийсь селянин, що копав біля дороги, і поспішив піднести йому склянку пива і кусень житнього хліба.

– Подивився я на вас, – сказав селянин, – думаю: блідий який! Мабуть, із тих, що були вчора поранені у великій битві.

Допомога прийшла як ніколи доречно. Коли Фабріціо підніс до рота хліб, в очах йому вже потемніло і в голові запаморочилося. Підкріпившись, він подякував селянинові і спитав:

– Де я зараз?

Селянин пояснив, що звідси три льє до містечка Зондерс,^[101] де він може знайти допомогу. Фабріціо дістався туди, майже нічого не тямлячи, намагаючись лише не впасти з коня. Побачивши розчинену браму, він в'їхав у двір. То була корчма «Скребло». З будинку одразу вибігла опасиста господиня. Тремтячим з жалю голосом добра жінка гукнула на допомогу. Дві молоді дівчини допомогли йому злізти з коня, і ледве він спішився, як одразу зомлів. Покликали хірурга, той пустив йому кров. Кілька днів Фабріціо не відчував, що з ним роблять: він лежав у забутті.

Колота рана в стегні могла загноїтися. Повертаючись до тями, хлопець просив подбати про його коня. Він раз у раз повторював, що добре заплатить, і це ображало добру господиню та її дочок. Його дбайливо доглядали, і через два тижні хворий трохи оклигав. Аж одного вечора він помітив, що в його господинь досить стурбований вигляд. Незабаром до кімнати зайшов німецький офіцер; він щось розпитував, йому відповідали мовою, незнайомою Фабріціо. Проте хлопець здогадався, що цікавляться його особою, і вдав, ніби спить. Згодом, вирішивши, що офіцер уже пішов, він покликав хазяйок.

– Чого приходив цей офіцер? Невже мене збираються внести до списку військовополонених і заарештувати?

Господиня зі слізьми на очах кивнула головою.

– У мене в доломані^[102] сховані гроші, – вигукнув він, зводячись на ліжку. – Купіть мені цивільне вбрання, і сьогодні вночі я своїм конем пощу звідси. Ви врятували мені життя, дали мені притулок, коли я міг звалитися мертвий на дорозі. Врятуйте мене ще раз, допоможіть мені вернутись до матері.

Обидві дочки так уболівали за Фабріціо, що тут же розплакалися. По-французькому вони розуміли кепсько, і тому підійшли до його ліжка, щоб розпитати. Потім вони по-фламандському затіяли суперечку з матір'ю, раз у раз жалібно позираючи на нашого героя. Фабріціо здогадався, що його втеча може завдати їм великих прикрощів, проте задля нього вони ладні ризикнути. Притискаючи руки до серця, він палко дякував їм. Місцевий єврей роздобув і о десятій вечора приніс потрібне вбрання. Та коли хазяйські дочки порівняли принесеного сюртука з доломаном Фабріціо, то побачили, що його треба вшити. Часу було обмаль, і обидві негайно взялися за роботу. Фабріціо показав, де в нього заховані наполеондори, і попрохав зашити їх у куплене для нього вбрання. Разом з сюртуком єврей приніс і пару добрих новісіньких чобіт. Фабріціо, не вагаючись, показав дівчатам, де треба розрізати його гусарські ботфорти, щоб дістати діаманти, і їх сховали у підшивку нових чобіт.

Велика втрата крові і спричинена цим кволість викликали дивне явище: Фабріціо майже забув французьку мову. До своїх господинь він звертався по-італійському, а вони розмовляли фламандською мовою, – отож, співрозмовники спілкувалися одне з одним лише на мигах. Хоча дівчата були зовсім безкорисливі, побачивши діаманти, вони застрибали від захвату: Фабріціо видався їм перебраним принцом. Анікен, молодша і наївніша з двох сестер, просто розцілувала Фабріціо. Хлопцеві ж обидві сестри здавалися красунями. Опівночі, коли хірург, щоб підкріпитися перед далекою дорогою, дозволив йому випити трохи вина, Фабріціо майже перехотілося їхати.

«Де мені буде краще, ніж тут?» – думав він. А проте о другій ночі він устав і одягнувся. Тут він довідався від хазяйки, що його коня забрав той самий офіцер, який кілька годин тому приходив з обшуком.

– От негідник! – вилаявся Фабріціо. – Пограбував пораненого!

Молодий італієць не був філософом, він зовсім забув, як йому самому дістався кінь.

Анікен, умиваючись слізьми, сказала, що для нього найняли коня. Їй було жаль розлучатися з ним. Прощання було дуже ніжне. Фабріціо підняли і посадили в сідло два кремезні молодики, родичі доброї господині. Щоб він не звалився з коня, вони притримували його дорогою, а за кількасот кроків попереду маленького каравану йшов третій проводир і підозріливо дивився, чи нема на шляху патрулів. Через дві години зробили зупинку в домі хазяйчиної небоги. Хоч як умовляв Фабріціо своїх супутників розпрощатися з ним, вони ні за що не погоджувались, запевняючи, що ніхто ліпше за них не знає лісових доріг.

– Але вранці помітять мою втечу, а коли з'ясується, що й вас нема вдома, дорого вам обійдеться ваша відсутність! – казав Фабріціо.

Рушили далі. На щастя, перед світанням густий туман повив рівнину. До містечка прибули близько восьмої ранку. Один з молодиків пішов дізнатися, чи ворог не захопив поштових коней. Виявилося, що станційний наглядач устиг їх заховати, роздобувши десь жалюгідних шкап і поставивши їх у стайні. Подалися шукати коней у болотах, де вони були сховані, і через три години вже зміцнілий Фабріціо сів до благенького кабріолета,^[103] запряженого одначе парою добрих поштових коней. До нашого героя уже вернулася сила. Зворушливим було прощання з провожатими, родичами господині. Гроші прийняти вони відмовилися, хоч як старався Фабріціо підшукати нагоду, щоб заплатити.

– Пане, гроші вам зараз потрібніші, ніж нам, – відповідали ці славні хлопці.

Нарешті вони вирушили назад додому. Збадьорений дорогою Фабріціо послав з ними листи, в яких висловив свої почуття добрим господиням. Фабріціо писав зі слізьми на очах, і його лист до юної Анікен, безперечно, дихав любов'ю.

Решта подорожі відбулася без особливих пригод. Після прибуття до Ам'єна^[104] він відчув сильний біль від рани в стегні. Сільський ескулап прочистив рану недбало, і, незважаючи на кровопускання, вона загноїлася. Поки Фабріціо два тижні лежав у готелі, який утримувала облеслива й жадібна родина, союзники захопили Францію. Фабріціо так багато міркував над усім пережитим, що став іншою людиною. Дитиною він залишився тільки в одному: йому дуже кортіло з'ясувати, чи справді те, що він бачив, було битвою і чи була це битва під Ватерлоо? Вперше в житті читав він з великою втіхою, сподіваючись відшукати в газетах або в розповідях про цю битву, опис тих місць, де він їздив в ескорті маршала Нея та іншого генерала. З Ам'єна Фабріціо майже щодня писав своїм любим приятелькам, господиням «Скребла». Після одужання він одразу подався до Парижа і в колишньому своєму готелі знайшов десятків зо два листів од матері та тітки, в яких обидві благали його швидше вертатися. В останньому листі графині П'єтранера були загадкові натяки, які дуже його стурбували. Цей лист розвіяв усі ніжні мрії Фабріціо. Щоб побачити велике для себе попереду лихо, людині його вдачі досить було одного слова, і розбуджена уява малювала йому це лихо в усіх моторошних подробицях.

«Ні в якому разі не підписуй листів, у яких ти подаєш звістку про себе, – попереджувала графиня. – Не приїжджай прямо на озеро Комо, зупинися в Лугано, на швейцарській території».

Прибути до цього містечка він повинен під прізвищем Каві; в найкращому готелі його чекає графинин лакей, він скаже, що робити далі. Лист завершувався словами:

«Приховуй від людей свою шалену витівку і, головне, не тримай при собі ніяких паперів: ні писаних, ні друкованих. У Швейцарії за тобою ходитимуть друзі святої Маргарита.^[105] Якщо я матиму досить грошей, – писала графиня, – я пошлю когось до Женеви, в готель «Терези»: там ти взнаєш деякі подробиці, про які я писати не можу, однак тобі треба їх знати до повернення. Але Богом святим благаю: не затримуйся в Парижі жодного дня, бо тебе впізнають наші шпики».

Уява Фабріціо малювала фантастичні картини, і його цікавило тепер лише одне: на які загадкові обставини натякала йому тітка. Він негайно вирушив на батьківщину, дорогою до Франції його двічі затримували, але йому вдалося викрутитися. Цих прикрощів завдав йому італійський паспорт і дивний титул торговця барометрами, що ніяк не пасував до його юного личка й забинтованої руки.

Нарешті Фабріціо прибув до Женеви, зустрівся з графининим служником, і той від імені тітки розповів, що міланській поліції донесли, ніби Фабріціо послали до Наполеона з якимись пропозиціями від таємного товариства змовників, організованого в колишньому Італійському королівстві. «Якби мета його подорожі була інша, – говорилося в доносі, – навіщо тоді йому було б прибирати чуже ім'я?» Мати Фабріціо намагається довести істину, а саме: по-перше, її син Швейцарії ніколи не покидав, а по-друге, він раптово виїхав з замку після сварки із старшим братом.

Вислухавши цю розповідь, наш герой запишався. «Виходить, мене вважають начебто за посла при Наполеоні, – сказав він собі. – Мені начебто випала честь розмовляти з цим великим мужем. От дав би Господь!» Він згадав, що його предок у сьомому коліні – онук дель Донго, прибулого до Мілана в почті Сфорца, сподобився честі бути обезглавленим, бо герцогові вороги схопили його, коли він подався до Швейцарії домовлятися з кантонами про вербування вояків. Перед очима Фабріціо постала гравюра в родоводі дель Донго, присвячена цій події. Розпитуючи служника своєї тітки, Фабріціо довідався про одну подробицю, яка вихопилась у служника в пориві обурення, хоч графиня не раз веліла про це мовчати; в міланську поліцію доніс його старший брат Асканьо. Почувши цю страшну вістку, наш герой знавіснів. Шлях з Женеви до Італії іде через Лозанну. Хоча через дві години до Лозанни^[106] мав вирушити диліжанс, Фабріціо ухвалив вирушити негайно і пройти пішки відстань десять-дванадцять льє. На прощання в Женеві, в одній понурій швейцарській кав'ярні, він завів сварку з хлопцем, який, на думку Фабріціо, дуже дивно до нього приглядався. Була то щира правда: молодий женевець, людина флегматична, розважлива, заклопотана лише думками про гроші, сприйняв його за божевільного: Фабріціо вовком поглядав на всіх клієнтів і облив свої штани кавою, яку йому принесли. У цій сварці перший порив Фабріціо був цілком у дусі шістнадцятого сторіччя: замість викликати женевця па поєдинок, він вихопив стилет і хотів його заколоти. Фабріціо в запалі обурення забув усі завчені правила честі, в ньому озвався інстинкт або, краще сказати, дитячі спогади.

Графинин повірник, з яким він зустрівся в Лугано, ще дужче розпалив його лють, повідомивши нові подробиці. В Гріанті Фабріціо любили, там не проговорився ніхто, – всі вдавали, ніби вірять, що він поїхав до Мілана, і якби не люб'язна братова послуга, міланська поліція його відсутності б не помітила.

– Ваші прикмети, мабуть, повідомлено митникам, – сказав Фабріціо тітчин посланець, – якщо ми вирушимо гостинцем, нас затримають на кордоні Ломбардо-Венеціанського королівства.

В горах, що відокремлюють Лугано від озера Комо, Фабріціо та його люди добре знали кожну стежку. Вони перебралися на мисливців, тобто на контрабандистів, а оскільки їх було троє і вигляд у них був суворий, сторожа при зустрічі тільки привіталася з ними. До замку Фабріціо постарався заявитись близько півночі: о цій порі вже давно спали його батько і всі лакеї з пудреним волоссям. Він легко спустився в глибокий рів і дістався до замку крізь віконце льоху. Там на нього вже чекали мати і тітка, тут же набігли й сестри. Оханням, ніжностям, сльозам не було кінця-краю, і, коли ці щасливці, що не вірили своєму щастю, змогли нарешті розважливо розмовляти, перші промені світання попередили їх, що час не стоїть на місці.

– Про твоє повернення, сподіваюся, твій брат не здогадується, – мовила пані П'єтранера. – Я перестала з ним розмовляти після його прекрасного вчинку, і, на мою превелику честь, це допекло його до живого. Сьогодні за вечерею я вирішила звернутись до нього: мені треба було якось приховати свою шалену радість, інакше вона могла збудити в нього підозру. Він явно запишався нашим вдаваним примиренням, а я скористалася з його доброго настрою і за столом підпоїла його. Сьогодні він не стане чаїтися десь у засідці й шпигувати, як завжди.

– Треба сховати нашого гусара в твоїх покоях, – сказала маркіза, – йому не можна зараз їхати. На радощах ми самі не свої, а треба зібратися з думками і обміркувати, як нам перехитрити страшну міланську поліцію.

Так і вчинили. Проте наступного дня маркіз та його старший син помітили, що маркіза весь час сидить у невістчиному покої. Не будемо описувати поривів ніжності й радощів, які хвилювали жінок, охоплених безмежним щастям. Серця італійців куди дужче, ніж наші, краються підозрами і навісними химерами, породженими буйною уявою. Натомість і радість вони переживають дужче і довше за нас. Того дня графиня й маркіза немов збожеволіли. Фабріціо знов довелося розповідати про всі свої митарства. Врешті постановили вирушити до Мілана, щоб там сховати свою радість; таїтися від нагляду самого маркіза та його сина Асканьо здавалося їм занадто важким.

Дістатись до Комо вирішили власним човном: інший транспорт збудив би тисячу підозр. Але коли припливли в гавань Комо, маркіза раптом згадала, що забула в Гріанті важливі папери й послала по них перевізників. Природно, ті не могли нікому розповісти, як провели час у Комо обидві дами. А вони, прибувши на місце, найняли карету, – такі екіпажі чекають на гостей біля високої середньовічної вежі, яка височить над брамою міланської застави. Перше ніж візник устиг перекинутися з ким-небудь слівцем, вирушили з міста. За чверть милі на дорозі трапився знайомий молодий мисливець; побачивши, що дами ідуть без кавалера, він люб'язно запропонував провести їх до міланської застави, бо сам хотів пополювати в його околицях. Усе йшло гаразд, дами щебетали зі своїм молодим подорожнім, аж раптом на повороті, де шлях оббігає чудове лісисте узгір'я Сан-Джованні, коней схопили за гнуздечку троє переодягнених жандармів.

– Ох, нас зрадив чоловік! – вигукнула маркіза й зомліла.

До карети, заточуючись, підійшов вахмістр, що стояв неподалік, і сказав п'яним голосом:

– Я дуже шкодую, що мені доручено таку місію, але я мушу арештувати вас, генерале Фабіо Конті.

Фабріціо подумав, що вахмістр для сміху величає його генералом. «Ти ще поплатишся за це», – сказав він собі. Позираючи на перебраних жандармів, Фабріціо чекав нагоди, щоб вискочити з екіпажу і втекти полем.

Про всяк випадок графиня посміхнулася й сказала вахмістрові:

– Голубе мій! Невже ви вважаєте за генерала Конті цього шістнадцятилітнього хлопчака?

– А ви хіба не генералова донька? – запитав вахмістр.

– Погляньте-но на мого батька, – сказала графиня, показуючи на Фабріціо.

Жандарми зайшлися реготом.

– Тільки без розумувань! Покажіть ваші паспорти! – звелів вахмістр, роздратований загальними веселощами.

– Наші дами, їдучи до Мілана, паспортів не беруть, – з філософським спокоєм відповів візник. – Вони ідуть зі свого замку Гріанта. Ось ця пані – графиня П'єтранера, а та – маркіза дель Донго.

Геть спантеличений вахмістр підійшов до своїх людей, що тримали коней, і став радитися з ними. Нарада тривала добрих п'ять хвилин, але графиня втрутилась, попросивши дозволу проїхати кілька кроків і поставити карету в затінку. Хоча була лише одинадцята ранку, сонце пекло немилосердно. Фабріціо пильно оглядався довкола, міркуючи куди тікати, і побачив, як на курний гостинець польовою стежкою вийшла юна дівчина чотирнадцяти-п'ятнадцяти років; затуляючи хусточкою личко, вона тихо плакала. Йшла вона між двома жандармами в формі, а слідом теж у супроводі двох жандармів велично виступав сухорлявий високий чоловік, ніби той префект у процесії.

– Де ви їх перейняли? – запитав вахмістр, якого зовсім розвезло від вина.

– Тікали через поле, а паспортів при них ніяких.

Вахмістр став ні в сих ні в тих. Йому треба було затримати двох арештантів, а в нього на руках опинилося аж п'ятеро. Зі своїм штабом він відійшов на кілька кроків, залишивши одного вартувати величного полоненого, а другого – держати коней.

– Сиди! – тихо сказала графиня Фабріціо, побачивши, як він вискочив з екіпажу. – Все обійдеться.

Було чути, як один із жандармів вигукував:

– Дарма! Паспортів вони не мають, отже, ми затримали їх цілком слушно.

Вахмістр, здавалося, вагався. Його турбувало прізвище графині П'єтранера, генерала П'єтранеру він знав, але про генералову смерть йому не було відомо.

«Граф П'єтранера не з тих, хто простить кривду, якщо я недоречно заарештую його дружину!» – подумав він.

Поки тривали розмови, графиня озвалась до молодої дівчини, що стояла на курному шляху біля карети, – її врода вразила графиню.

– Синьйорино, у вас розболиться голова від сонця. Цей бравий вояк, – додала вона, киваючи на жандарма при конях, – звісно, дозволить вам сісти в коляску.

Фабріціо, який крутився біля коляски, підійшов, щоб підсадити дівчину. Він підтримував її за лікоть, і дівчина вже була стала на приступку, як раптом імпозантний її супутник, а він стояв за шість кроків від карети, загув густим від пихи басом:

– Стій на шляху, сідати до чужої коляски незручно!

Цього наказу Фабріціо не розчув. Дівчина зразу повернулася і скочила з приступки, але її все ще підтримував Фабріціо, і вона впала йому в обійми. Він усміхнувся, вона спаленіла, і, коли вже ступила додолу, вони ще якусь мить дивились одне на одного.