Розділ третій
Еліта Йогонолука

Дорога назад була довгою. Кінь ішов ступом, Ґабріель лише зрідка пускав його клусом. До того ж він забув звернути вчасно на коротшу дорогу, що йде уздовж Оронта. Тільки побачивши далеко на горизонті море – по той бік розсипаних кубиками будинків Суедії й Ель-Ескеля, – вершник прокинувся від задуми та круто повернув на північ, до долини, де лежать вірменські селища. Займалися довгі весняні сутінки, коли вершник виїхав на дорогу, якщо можна так назвати жалюгідний путівець, що з’єднував сім сіл. Йогонолук лежав десь приблизно посередині. Щоб до настання ночі потрапити додому, Ґабріелю треба було перетнути південні селища – Вакеф, Кедер-біг, Аджи-Абіблі, втім, це навряд чи вдалося б. Але той і не поспішав.

У цей час у селах Муса-Дага панувало пожвавлення. Народ юрмився біля будинків. Ласкаве тепло недільного вечора зближувало людей. Тіла, очі, слова – все тягнулося один до одного, і щоб повніше відчути радість життя, людям хотілося і потеревенити про сімейні справи і, як заведено, поскаржитися на важкі часи. Збиралися купками, за віком і статтю. Похнюплено стояли статечні жінки, з гідністю трималися осторонь святково одягнені молодиці, пересміювались дівчата – дзенькали намистом, виблискували бездоганними зубами. Ґабріеля вразила безліч придатних для військової служби, але не призваних до армії хлопців. Парубки сміялися, горланили, немов і не було на світі Енвера-паші. У виноградниках і фруктових садах гугняво і млосно дзеленчав тар – вірменська гітара. Якісь старанні працівники готували до завтрашнього дня свій робочий інструмент.

У Туреччині сонячний захід означає кінець дня. Закінчується день, закінчується і недільний відпочинок. Старанним трударям хотілося ще щось перед сном вдіяти. Села ці можна було б називати не турецькими за назвами, а відповідно до ремесла, яким їхні мешканці займалися. Виноград і фрукти розводили тут усі, хліб майже зовсім не сіяли. Але славу цим селам принесли їхні вправні майстри. Аджи-Абіблі, наприклад, можна назвати різьбярським селом: майстри тут виготовляли з твердого дерева і кістки не тільки чудові гребені, люльки, мундштуки для цигарок та інші предмети буденного вжитку, але й вирізали розп’яття, фігурки Богородиці і святих, на які був попит навіть в Алеппо, Дамаску та Єрусалимі. Ці різьблені роботи, несхожі на грубі вироби селян-аматорів, вирізнялися своєрідністю, породжені звісно ж тим, що майстри, котрі їх зробили, мешкали в тіні Муса-Дага.

А от село Вакеф було помережане. Тому що витончені скатертини та носовички, виткані тамтешніми мереживницями, знаходили покупців навіть у Єгипті. Правда, самі майстрині про це й гадки не мали, бо збували свій крам на антіохійському ринку, та й то не частіше, ніж двічі на рік.

Про Азіру досить сказати, що це селище-шовковиця, тут розводять шовкопрядів. А в Кедер-бігу шовк тчуть, тому і село могло називатися Ткачі шовку. У Йогонолуку ж і Бітіасі – двох найбільших селищах – процвітали всі ці ремесла. Зате Кебусія, загублене і найпівнічніше село, було «Пасічним». «Мед із Кебусії – найкращий у світі, – подейкував Багратян, – іншого такого не знайти». Бджоли добували цей нектар із самого єства Муса-Дага, того, що складає чарівну його благодать, яка звеличує його над усіма журливими шпилями навколишніх гір.

Чому саме Муса-Даг посилав незліченні струмки в море, куди вони падали вуалевими каскадами? Чому Муса, а не якась там мусульманська гора, хоча б Наулі-Даг або Джебель-Акра? Погодьтеся, це схоже на диво! Чи то справді богиня води, розгнівавшись на сина пустелі – мусульманина, покинула в нікому не відомі стародавні часи його голі, спраглі вологи вершини заради християнської гори і щедро обдарувала її своєю милістю? Заткані квітами луки на родючих схилах Муса-Дага, розлогі пасовиська на його складчастому хребті, виноградники, абрикосові й апельсинові сади, що ліпляться до його підніжжя, дуби та платани в балках, наповнених темною говіркою вод, кущі рододендрона або квітучий мирт та азалія, що спалахують раптовою радістю в потаємних куточках, тиша, збережена янголами, що навіває сон чабанам та отарі, – все тут відрізнялося від решти Малої Азії, що стогне від безводдя та безпліддя, цієї кари за первородний гріх. Через маленьку неточність у світоустрої Творця, допущену по доброті серця одним недбайливим херувимом, патріотом Землі, Мусадазькій окрузі дісталися вершки раю, його чудовий відблиск і неземна насолода. Вони – саме тут, на Ірійському узбережжі, а не нижче, в Країні між чотирьох рік, куди схильні помістити сад Едему географи, коментатори Біблії.

Певна річ, добра дещиця благодаті, посланої горі, дісталася і її семи селам. Наскільки ж не йдуть у порівняння з ними жалюгідні селища, які траплялися Ґабріелю на шляху рівниною! Тут, на горі, не було глинобитних халуп, схожих швидше на прибиту до берега купу мулу, в якому викопали темну нору, де туляться разом люди і худоба. Будинки на Муса-Дагу найчастіше будувалися кам’яні, і в кожному було по кілька кімнат. Навколо зовнішніх стін – маленькі веранди. Двері та вікна сяяли чистотою. Лише в небагатьох садибах вікна, як це звично на Сході, виходили не так на вулицю, як у двір. У густій тіні, яку відкидав на землю Дамладжк, панували доброзичливість до людей і процвітання. А по той бік тіні починалася пустеля. Тут – виноград, фрукти, шовковиця, тераси над терасами, там – рівнина з одноманітними полями, засіяними кукурудзою чи бавовною, між якими, як шкіра жебрака крізь лахміття, часом проступав голий степ.

Однак справа була не тільки в благословенній горі. Навіть зараз, через півстоліття, відчувалася енергія дідуся, Аветіса Багратяна, або, вірніше – любов цього підприємливого чоловіка, яку він без залишку віддав клаптику рідної землі, наперекір усім спокусам світу. І тепер його онук із зацікавленням дивився на тутешніх людей – вони здавалися йому на диво гарними. Побачивши Ґабріеля, люди, котрі стояли купками, замовкали, оберталися обличчям до нього і голосно віталися:

– Ваri irikun – добрий вечір!

Ґабріель зауважив, а пробі, йому й привиділося: в очах цих людей зажеврів вогник, іскра правдивої подяки, і йому подумалося, що це відноситься не до нього, а до старого благодійника Аветіса Багратяна. Жінки та дівчата проводжали Ґабріеля допитливим поглядом, продовжуючи прясти, – маленькі веретенця так і миготіли в їхніх вправних руках.

Ці люди були йому не менш чужі, ніж сьогоднішній натовп на базарі. Що спільного у нього з ними, у того, хто лише кілька місяців тому їздив гуляти в Воis^[24], відвідував лекції філософа Бергсона^[25], сперечався зі знайомими про книги і друкував свої статті у вишуканих журналах з мистецтва? І все ж від цих людей надходив надзвичайний спокій. І у нього виникло до них якесь батьківське почуття – тому що він знав про небезпеку, що насувається, в той час як вони ні про що й не підозрювали. Ґабріель затамував у душі глибоку турботу, – він один мав захищати цих людей від біди, поки це можливо. Старий Ріфат Берекет – не марний мрійник, хоч і присмачує свою мову східними притчами. Він сказав правильно: «Залишатися в Йогонолуку і чекати». Муса-Даг лежить далеко від світу. Якщо гроза і вдарить, вона пройде повз Йогонолук.

У Багратянові росло тепле почуття до земляків. «Так, радійте життю довше, завтра, післязавтра…» І, не зупиняючи коня, він на знак вітання підняв руку, немов благословляючи односельців.

Прохолодної зоряної ночі підіймався Ґабріель алеєю додому. У густе листя, немов у кокон, замкнули його дерева, відсторонили від світу, як траплялося чоловікові під час перебування «людиною в собі», в тому нереальному «стані абстрактності», з якого його вивів цей день, аби дати відчути всю ілюзорність такого захисту від світу. Втома знову пробудила в цьому вірменинові приємну оману.

Чоловік увійшов у просторий передпокій. Старовинний, кованого заліза, ліхтар, що звисав зі стелі, потішив його своїм м’яким світлом. За незбагненною примхою свідомості ця висяча лампа асоціювалася у нього з образом матері. Не тієї літньої пані, котра зустрічала його поцілунком у знеособленій паризькій квартирі, коли підліток приходив із гімназії, а тихої втіхи тих днів, більше нереальних тепер, ніж світ сновидінь.

– Hokud matagh, kes kurban.

Чи промовляла вона насправді ці слова на сон майбутній, схиляючись над його дитячим ліжечком?

«За тебе, душа моя, хрест прийму».

Залишилася ще лампадка перед Богоматір’ю в сходовій ніші. Все інше мало відбиток епохи Аветіса-молодшого. А це, якщо судити по передпокою, була епоха полювання і воєн. На стінах висіли мисливські трофеї та зброя – ціла колекція допотопних бедуїнських рушниць із неймовірно довгими люфами. Однак про те, що їхній дивакуватий власник не був схильний до брутальних пристрастей, свідчили чудові полотна, світильники, старовинні шафи, килими, які він привозив зі своїх мандрівок і якими тепер захоплювалася Жульєтта.

Поки Ґабріель у стані повної відчуженості підіймався на другий поверх, до нього майже не добігав гул голосів знизу. Тим часом відомі люди Йогонолука вже зібралися у вітальні.

Прибулець довго стояв біля відчиненого вікна у своїй кімнаті, не зводячи очей із чорного силуету Дамладжка, який у цей час виглядав особливо переконливо.

Хвилин через десять Багратян викликав дзвоником слугу Мисака: після смерті Аветіса-молодшого Мисак разом із управителем Христофором, кухарем Ованесом та іншою прислугою перейшов на службу до Ґабріеля.

Багратян помився з ніг до голови, змінив одяг. Потім зайшов до кімнати Стефана. Хлопчик уже спав міцним дитячим сном, його не розбудив навіть колючий промінь кишенькового ліхтарика. Вікна були відчинені навстіж, у загадковій дрімоті повільно гойдалися крони платанів. Чорний лик Муса-Дага було видно і звідси. Але за лінією гребеня розливалося рівне сяйво, немов за гірським хребтом ховалося не звичайнісіньке море, а море матерії, що світиться.

Багратян сів на ослінчик біля ліжка. І, як уранці син підслуховував, що сниться батькові, так зараз татусь підслуховував сни малого. Але йому це було дозволено.

Чоло Стефана – в точності його, Ґабріеля – сяяло прозорою білизною. А під чолом тіні – заплющені очі, немов два листочки, занесені вітром. І які ці очі великі, було видно навіть зараз, коли їх ховав сон. А ось ніс – гостренький, тонкий – не батьківський, чужий. Хлопчик успадкував його від Жульєтти. Стефан переривчасто дихав. За стіною його снів ховалося бурхливе життя. Підліток міцно притискав до тіла стиснуті п’ястуки, ніби натягував повіддя, намагаючись стримати сни, що гарцювали щодуху.

Син спав неспокійно. Батько не ворушився. Він був цілком поглинений спогляданням свого хлопчика. Боявся за Стефана чи хотів відновити єдність, що колись була закладена Богом?

Нічого він не знав. Жодних думок не спадало на гадку. Нарешті відвідувач встав і, почуваючись украй розбитим, несамохіть застогнав. Невпевнено, навпомацки рухаючись кімнатою, наткнувся на стіл. Нічне відлуння посилило цей легкий шум. Ґабріель завмер, злякавшись, що розбудив Стефана. Сонний дитячий голос пробелькотів у темряві:

– Хто тут?.. Це ти, тату?..

Й одразу ж почулося рівне дихання. Багратян, котрий поспішив згасити ліхтарик, за мить запалив його знову. Промінчик висвітлив стіл і креслярські аркуші. Он воно що! Син почав уже роботу, зробив для батька незграбну поки що мапу Муса-Дага. Рисунок майорів численними червоними поправками Авакяна. Ґабріель не відразу згадав, що він сам подав цю ідею хлопчикові під час їхньої ранкової прогулянки. І розчулився від того, як пристрасно син шукав близькості з батьком і прагнув висловити свої почуття. Покреслена схема стала символом їхньої єдності.

Перед великою вітальнею була простора кімната, що примикала до передпокою. Вона була порожня і служила лише прохідною. Дід Аветіс, будуючи свою резиденцію, розраховував на численне потомство, але самотній дивак, брат Ґабріеля, і сам Ґабріель зі своєю маленькою сім’єю користувалися тільки частиною будинку.

У порожній кімнаті горіла висяча гасова лампа. Багратян постояв, прислухався до голосів, що лунали зовсім близько. Він почув сміх Жульєтти. Отже, їй приємно подобатися цим простакуватим вірменам. Що ж, це, мабуть, прогрес.

Двері розчинилися, звідти вийшов старий лікар Петрос Алтуні, намагаючись непомітно зникнути. Він запалив свічку в своєму ліхтарі та простягнув руку за шкіряною торбою, яку поклали на крісло. Алтуні розгледів господаря будинку, тільки коли той тихо його покликав:

– Hairik Pertos! Татку Петросе!

Алтуні здригнувся. Це був маленький сухорлявий дідок зі скуйовдженою бородою. Він належав до числа тих вірменів, котрі, на відміну від молодого покоління, винесли на своїх зігнутих плечах усі незгоди, що випали на долю гнаного народу. Замолоду він користувався підтримкою Аветіса-старшого, на його кошти закінчив медичний факультет у Відні та побачив світ. Благодійник Йогонолука мав тоді грандіозні плани і думав навіть побудувати тут лікарню. Але далі прилаштування Алтуні на посаду повітового лікаря він не пішов, хоча за тодішніх умов навіть цього було забагато. Довше за всіх своїх ще живих знайомих Ґабріель знав старого лікаря: екім^[26] допоміг йому з’явитися на світ. Багратян ставився до нього з шанобливою любов’ю. Почуття це звісно ж родом було з дитинства.

Доктор Алтуні насилу натягнув на себе пальто з непромокаючої грубововняної тканини, яке, здається, пам’ятало ще роки навчання у Віденському університеті.

– Я більше не міг тебе чекати, мій хлопчику… Ну, і що ж ти нам привіз із хюкюмета?

Ґабріель глянув на його зморщене личко. Все в цьому старому було пооране. Рухи, голос, дотепи, до яких він часом вдавався в розмові. Він був зовні та внутрішньо вкрай зношений. Дорога з Йогонолука в Аджи-Абіблі, а потім в Кебусію збіса нудна, особливо якщо відбувати її кілька разів на тиждень на жорсткій спині віслюка. Ґабріель упізнав цю вічну шкіряну торбу, в якій поряд із липким пластирем, термометром, набором хірургічних інструментів і німецьким медичним довідником 1875 року лежали допотопні акушерські щипці. Вигляд цієї лікарської торби відбив у Ґабріеля бажання ділитися враженнями від своєї поїздки в Антіохію.

– Нічого особливого, – недбало відповів він.

Алтуні надягнув свій ліхтар на пояс і застебнув пряжку.

– Мені разів сім у житті доводилося подавати прохання про новий тескере. Вони забирають його, щоб отримати із нас податок, який стягується щоразу при обміні паспорта. Справа відома. Але від мене вони більше нічого не отримають. У цьому світі новий паспорт мені вже не знадобиться…

І з властивою йому різкістю додав:

– Та й раніше не можна сказати, щоб він особливо був мені потрібен. Бо я за сорок років жодного разу звідси так і не виїжджав.

Багратян озирнувся на двері.

– Ну що ми за народ, терпимо все мовчки?

– Терпимо? – лікар ніби смакував це слово. – Ви, молодь, поняття не маєте, що таке терпіння. Ви виросли в інший час.

Але Ґабріель повторив:

– Що ми за народ?

– Ти, милий хлопчику, все життя провів в Європі. І я б міг, якби залишився тоді у Відні! Це моя велика біда, що я не залишився у Відні. З мене була б користь. Та ось бачиш, дід твій був такий же дивак, як і твій брат, відірвався від людей і про те, що робиться в світі, по інший бік гори, знати не бажав… Я дав йому підписку, що повернуся. Це моє велике нещастя. Вже краще б він нікуди мене не посилав…

– Заборонено ж вічно жити чужим серед чужих.

Парижанин Ґабріель сам здивувався своїм словам. Алтуні хрипко засміявся:

– А що, тут жити можна?! В місці, де нас завжди підстерігає невідомість? Тобі, либонь, у мріях усе уявлялося інакше.

У Багратяна майнула думка: «Треба б усе ж таки людей підготувати». Алтуні, проте, поклав свою торбу назад на крісло.

– Трясця! До чого ж ми з тобою добалакалися? Ти сьогодні витягуєш з мене всі ці старі історії. Я медик і ніколи особливо твердо не вірив у Бога. І тому, мабуть, колись я частенько вступав із ним у суперечку. Можна бути росіянином, турком і бозна-ким, але вірменом бути неможливо. Бути вірменом – річ неможлива…

Схаменувшись, він відступив від прірви, на краю якої опинився:

– Досить! Облишмо цю тему! Я лікар! Медик. Все інше мене не стосується. Тільки-но мене викликали до породіллі. Вірменські діти, бач, неодмінно мають прийти на світ. Шаленство якесь!

Він сердито схопив свою торбу. Ця розмова, наче мимохіть, відбувалася, по суті, про життєво важливі позиції лікаря і, либонь, засмутила його не на жарт.

– А ти, тобі що треба? У тебе красуня дружина, чудовий син, турбот жодних, багатий казково, чого тобі ще бажати? Живи своїм життям. Не ламай голову над тим, чому не можна зарадити! Коли турки воюють, вони залишають нас у спокої, це давно перевірено на досвіді. А після війни ти поїдеш назад у Париж і забудеш про всіх нас і про Муса-Даг.

Ґабріель відказав із посмішкою, ніби питав несерйозно:

– А якщо вони не залишать нас у спокої, тоді що, татку Алтуні?