З хвилину Ґабріель стояв ніким не помічений у дверях вітальні. Гостей було з десять-дванадцять. За маленьким столиком мовчки сиділи три жінки похилого віку, до котрих – імовірно, за дорученням Жульєтти – підсів студент Авакян. Утім, важко було сказати, щоб він намагався підтримувати розмову. Одна з матрон, дружина лікаря, належала до числа ожилих спогадів дитинства Ґабріеля. Маirik Аntaram – Матінкою Антарам кликав він її. Жінка була в чорній шовковій сукні. Зачесане нагору волосся з сивиною відкривало чоло. Обличчя з широкими вилицями виражало сміливість. Лікарка також не брала участі у розмові, але сиділа спокійно, спрямувавши на оточуючих відверто уважний погляд. Цього не можна було сказати про її сусідок по столу – дружину пастора Арутюна Нохудяна з Бітіаса і дружину сільського війта Йогонолука, мухтара Товмаса Кебусяна. Було видно, що вони напружені і почуваються невпевнено, хоч і одягли все найкраще, що знайшлося в їхньому гардеробі, щоб не вдарити обличчям у багно перед француженкою.

Найважче доводилося пані Кебусян: вона ні слова не розуміла французькою, незважаючи на те, що вчилася в школі американських місіонерів у Мараші. Мружачись, оглядала вона неощадно сяючі люстри та настінні канделябри. О, мадам Багратян може не економити! Де ж це вони купують такі товсті воскові свічки? Отримують, мабуть, із Алеппо, а може, навіть зі Стамбула. Мухтар Кебусян був, либонь, найбагатшим фермером в окрузі, але в його оселі, крім гасових ламп, дозволялося палити тільки тонкі стеаринові та сальні свічки. А тут біля рояля горіли у високих канделябрах дві кручені свічки з кольорового воску. Як у церкві. Та це вже занадто, еге ж?

Таке ж запитання ставила собі і дружина священика, самолюбство котрої дуже зачепили. Але до честі їмості треба сказати, що до її почуттів не долучилися ні заздрість, ні образа. Совісні руки жінки лежали на колінах, сумуючи за спицями та гачками, з якими вона ніколи не розлучалася, а нині ось залишила вдома з нагоди урочистого прийому. Дружина священика та дружина мухтара спостерігали за своїми чоловіками і дивувалися своїм старим. І справді, обидва вони – і непоказний священик, і дужий мухтар – поводилися досить незвично. Вони приєдналися до групи чоловіків, котрі обступили Жульєтту. (Вона пояснювала гостям археологічні знахідки Ґабріеля, які той виставив у залі.) Обидва статечних чоловіки показували дружинам свої спини, точніше, спини своїх старомодних, наглухо застебнутих маринарок, які догідливо їх облягали. Особливо старався преподобний Нохудян, усім своїм виглядом демонструючи готовність виконати будь-що-будь кожен наказ Жульєтти, але так його і не дочекався. Священик, правда, стояв достатньо далеко від господині, позаяк його відтіснила молодь.

Найпомітнішими серед них були двоє вчителів. Перший, Апет Шатахян, прожив колись кілька тижнів у Лозанні і вивіз звідти бездоганну, як він вважав, французьку вимову і не забув тепер скористатися приємною можливістю продемонструвати свої знання. Другий учитель, Ґрант Восканян, був присадкуватий здоровань із чорною кучмою волосся, що починалося мало не від брів. Іншомовному красномовству свого колеги Шатахяна він протиставляв глибокодумне мовчання. Воно було до того наповнене пихою, що, здавалося, мовчун ось-ось лусне. Його метою було показати, що одна річ – розв’язна поверховість, а інша – суто людські цінні якості. Втім, уперте мовчання Восканяна, так виглядало, не дуже бентежило Шатахяна. Коли Ґабріель увійшов до зали, то почув гучну французьку Шатахяна, котрий пишався своєю вимовою:

– О, мадам, як ми вдячні вам за те, що ви принесли світло культури в нашу пустелю!

Цього дня Жульєтті довелося пережити певну внутрішню боротьбу. Їй захотілось одягти для своїх нових земляків вечірню сукню. Раніше вона в таких випадках одягалася нарочито просто, бо вважала, що демонструвати пишноту перед «недосвідченими напівдикунами» не гідно і ні до чого. Однак минулого разу жінка помітила, що її чари, під які підпадають гості, так би мовити, рикошетом повертаються до неї самої. Тож не встояла перед спокусою й одягла свою найвишуканішу сукню. «Ах, вона пошита минулої весни, – бідкалася жінка, оглядаючи плаття. – Вдома я б не наважилася в ній з’явитися». Після нетривалих сумнівів одягла й коштовності – такий блискучий вечірній туалет без них немислимий. Ефект цього цілком навмисного рішення, хоч жінка трохи його соромилася, вразив і саму Жульєтту. Бути вродливою серед красунь – приємно, але це почуття тішить недовго. Адже ти – тільки одна з багатьох на паризьких бульварах, у театральних залах і ресторанах такого далекого західного світу, там ти лише гарненька статистка. Але бути тут недосяжною іконою серед химерного натовпу віруючих, чарівним паладіумом, кумиром для цих сором’язливих волооких вірменів, єдиною і незрівнянною золотоволосою володаркою сердець – це ж неабика доля, це воістину подія у вашому житті, від цього по-дівочому пашіють щоки, червоніють губи і полискують очі.

Ґабріель побачив свою дружину, оточену смиренними шанувальниками. Природно, що вони не сміли навіть відчувати до неї якийсь потяг. Багратян бачив, що щоки дружини розпашіли, а губи палають, як у двадцятирічної юнки. Коли Жульєтта рухалася, він упізнавав її іскристу ходу, так він якось її назвав. Здавалося, що Жульєтта тут, в Йогонолуку, знайшла дорогу до своїх нових співвітчизників, хоч у Європі так часто опиралася спілкуванню навіть із найосвіченішими і найблагороднішими вірменами. І що найдивовижніше: коли в Бейруті їх застала світова катастрофа і вони втратили можливість повернутися додому, Ґабріель побоювався, що Жульєтта буде тужити за батьківщиною. Франція вела найважчу в своїй історії війну. Тут, у Йогонолуку, Багратяни були повністю відрізані від решти світу. Європейські газети навіть випадково не потрапляли в цю глушину. Після довгих блукань прийшов один-єдиний лист, датований листопадом. Від матері Жульєтти. Щастя, що Жульєтта не має братів і не треба про них турбуватися. З обома сестрами вона перебуває в доволі прохолодних стосунках. Шлюб із іноземцем віддалив її від сім’ї. Так чи інак, її нинішній спокій, щоб не сказати легковажність, став для Ґабріеля повною несподіванкою. Дружина жила миттю. Думка про батьківщину тривожила її рідко. На чотирнадцятому році їхнього шлюбу сталося, здається, нечуване: тут, у цьому будинку, Жульєтта нарешті стала ближчою до світу чоловіка. Та давня напруга, що їх і пов’язувала, і віддаляла, – невже вона відпустила їх сьогодні, цього вечора?

І справді, було щось нове в тому, як дружина обняла його і сказала:

– Нарешті, мій друже. Я так хвилювалася.

І поспішила наказати, мабуть із трохи недоречним запалом, подати Ґабріелю вечерю та вино.

Але Ґабріелю повечеряти не дали. Його обступили з усіх боків із розпитуваннями про поїздку в Антіохію. Мухтар Кебусян старанно витягав шию, щоб не упустити жодного слова. І тому, що він був трохи зизоокий, виразнішим ставав недовірливо-боязкий вираз його мужицького обличчя.

Звісно, годі було й думати, що адміністративні заходи, вжиті сьогодні вранці турками, не залишили сліду в головах і душах мусадагців. Одне вже те, що турецька влада вибрала для цього недільний день, до того ж час літургії, можна було розглядати як явно зловмисний вчинок і прояв ворожнечі. Правда, криваві події 1896-го і 1909 року не торкнулися селищ Муса-Дага. Але такі люди, як Кебусян і маленький священик із Бітіаса, мали достатньо чуйний слух, аби при кожному підозрілому звуці гострити вуха. День цей вони провели в тривозі. Правда, вечір у Багратянів і чарівність Жульєтти дещо розсіяли зневіру, що заволоділа всіма. Коли ж Багратян, пам’ятаючи свою обіцянку, дану Ріфату Берекету, повторив сказане мюдіром, ніби вжито лише звичайного в умовах війни заходу, смуток поступився місцем найсвітлішому оптимізму.

Найпереконанішим оптимістом виявився вчитель Шатахян. Він підвів голову і, звертаючись із полум’яною тирадою до мадам Багратян, оголосив, що середньовіччя скінчилося, тепер сонце цивілізації зійде і над Туреччиною. Війна – це тільки кривава зоря. В усілякому разі, пригніченням, звірствам і погромам назавжди покладено край. Світ, хода до прогресу, такого більше не потерпить. До того ж турецький уряд перебуває під контролем своїх союзників…

Шатахян вичікувально дивився на Жульєтту. Хіба він не чистісінькою французькою мовою оспівує прогрес? Присутні, здається, схвалили його мову, якщо тільки її збагнули. І лише мовчун Восканян презирливо пирхнув. Правда, він робив це завжди, коли його приятель Шатахян давав волю своєму красномовству. Але тут озвався новий голос:

– Досить про турків. Поговорімо про важливіші речі.

Слова ці вимовив аптекар Грікор, найколоритніша особа в цьому товаристві. Що його ні з ким не можна було сплутати, свідчив насамперед одяг аптекаря. Тоді як усі чоловіки, в тому числі і мухтар, з’явилися в європейських костюмах (в Йогонолуку працював кравець, котрий повернувся з еміграції в Лондоні), Грікор був одягнений у щось на зразок російської косоворотки, але з першокласної чесучі. Обличчя аптекаря – без жодної зморшки, незважаючи на шістдесят його років, з білою цапиною борідкою і дещо розкосими очима – було кольору пожовклого паперу і швидше нагадувало обличчя мудрого мандарина. Промовляв він високим, при цьому на диво глухим, ніби надірваним від надлишку знань голосом. І правда, тутешній провізор не тільки володів бібліотекою, рівної якій у Сирії не було, але і сам міг слугувати цілою бібліотекою – всезнаючий чоловік у нікому не відомому закутку Землі. Про що б не йшлося – про рослинність Муса-Дага чи геологічну структуру пустель, про рідкісний різновид птахів на Кавказі або виплавку міді та метеорологію, про Отців Церкви чи Коран, нерухомі зірки або показники експорту верблюжого гною, про секрети виробництва перської рожевої олії чи таємниці кулінарії, – на все це незмінно давав відповідь сиплий голос Грікора, тихо, наче крізь зуби, немов задавати такі дріб’язкові запитання всезнайці ну зовсім уже нешанобливо.

Усезнайство – риса дуже поширена. Але не тільки в цьому проявилася своєрідність натури Грікора. Ні, з фармацевтом усе було так само, як і з його бібліотекою. У ній було кілька тисяч томів, але переважали книжки мовами, яких Грікор не знав. Так, не міг він користуватися своїм енциклопедичним словником Брокгауза німецькою мовою і був змушений черпати знання зі скупих вірменських джерел. Аби втамувати свою пристрасть, аптекареві доводилося долати важкі перешкоди, на які Провидіння не скупиться. Найслабшим місцем у його книгозбірні виявилися саме доступні для нього вірменські та французькі книги. Однак Грікор був не тільки вчений, але й книголюб. А справжньому книголюбові дорожче володіти тією чи іншою книгою, ніж знати її зміст, йому навіть не обов’язково її читати. (Хіба з великим коханням не буває так само?) Грікор не заможний. Він не міг дозволити собі замовляти дорогі видання в книжкових крамницях Стамбула, а вже за кордоном – і поготів. Навряд чи він міг оплатити навіть поштові витрати за їхню доставку. Тож доводилося брати те, що само йшло в руки. Аптекар розповідав, що почав збирати книжки з дитинства і в роки мандрів. А тепер у нього були агенти і покровителі в Антіохії, Александретті, Алеппо, Дамаску – саме від них час від часу і приходили великі пачки з книгами. Яке це було свято, коли надходили такі дари! Це могло бути все що завгодно: фоліанти арабською або давньоєврейською мовами, французькі романи, якась макулатура, байдуже. Головне – що це були книги, друкований текст. Фармацевт збирав навіть газети, прейскуранти та проспекти!

У своєму серці цей чоловік, здавалося, вмістив увесь той жагучий потяг до духовності, яким одержима вірменська нація (таємниця всіх стародавніх народів, що вижили наперекір часу). Бібліотека Грікора вкоренилася в Йогонолуку, як гірська гвоздика «травянка», що примудряється пустити коріння на голій скелі. Цієї дивної, найсуттєвішої своєї частини нечитабельної бібліотеки навряд чи вистачило б для того, щоб закласти фундамент його величезних знань. Заповнювати прогалини допомагала творча відвага Грікора. Він сам заповнював свій світ. На запитання з будь-якої галузі – від богослов’я до статистики – мудрагель відповідав, як сам це розумів. І аж ніяк не вважав себе псевдовченим. Коли він нагромаджував перед слухачами великі наукові істини, його переповнювала чистісінька радість творчості. У такої людини, певна річ, були учні, і звісно ж, із учителів, котрі викладали в семи селах Муса-Дага. Вони шанували свого диво-оракула, і навіть скептику Восканяну не спадало на гадку сумніватися в його непогрішності. Аптекар був мусадазьким Сократом і, як і той філософ, здійснював із учнями прогулянки ночами. І ось тут виникали нагоди підігріти палке поклоніння учнів.

Вказуючий перст здіймався до зоряного неба:

– Апете Шатахян, відома тобі он та червона зірка?

– Яка? Ота? Це, либонь, планета. Хіба ні?

– Неправильно, учителю. Це – зірка Альдебаран. А знаєш, чому вона видається червоною?

– Чому? Може… атмосфера…

– Хибно, учителю. Зірка Альдебаран складається з роз- плавленого магнітного залізняку, тому вона червона. Тієї ждумки дотримується знаменитий Камілл Фламмаріон, про що він мені і пише в останньому своєму листі.

Лист великого астронома також не був вигадкою. Він справді існував. Але тільки… Грікор сам адресував його собі від імені Камілла Фламмаріона. Правда, таку «пошту» він організовував украй рідко і в особливо врочистих випадках. Зазвичай учні не знали про ці послання. Однак до своїх кореспондентів він додавав не лише сучасних чи віднедавна покійних гігантів духу. Навіть Вольтер і великий вірменський письменник Раффі змушені були неодноразово і детально відповідати на його писанину. Так в особі Грікора існував на землі член-кореспондент Олімпу.

Вражаюче, але навіть старожили не пам’ятають, щоб цей різнобічно обізнаний чоловік хоча б раз виїжджав із Йогонолука. Всі інтелігентні люди Муса-Дага принаймні раз на рік їздили кудись, хоча б в Алеппо або Мараш, де покращували свої знання в американських, німецьких і французьких місіонерських школах.

Чимало тутешніх старожилів із народу повернулися вже в похилому віці з Америки, щоб у спокої навтішитися достатком, набутим своєю працею. І перед самою війною знову подався за океан гурт таких легких на підйом земляків Грікора. Один лише аптекар не проявляв ані найменшого потягу до зміни місця. За його словами, він замолоду вдосталь надивився всіляких пам’яток земної кулі. Іноді натякав на свої мандри, що сягали далеко на захід і схід, але під час яких він принципово не користувався залізницею. Чи було це так само правдиво, як лист Фламмаріона, з’ясувати не вдалося. У тирадах і розповідях Грікора не було нічого, що хоча б віддалено нагадувало вихваляння чи вигадки. Його розповідь буяла настільки зримими подробицями, що навіть у такого чоловіка, як Ґабріель, не виникало жодних сумнівів. І все ж аптекар запевняв, що пристрасть до мандрів йому чужа. Нехай доктор Алтуні, відомий скиглій, нарікає на своє загублене в сирійському селі життя – Грікору в Йогонолуку добре. Чи не байдуже, де жити, адже зовнішній світ – тільки частина світу внутрішнього. Мудрець нерухомий, як павук посеред променеподібної павутини, яку він виткав навколо власного всесвіту.

Але коли заходила мова про політику, війну, чи пекучі питання сучасності, аптекар втрачав спокій. Йому не подобалося дізнаватися про такі речі. Світ, ця іграшка зовнішніх обставин, втручаючись у внутрішнє життя, стає ганебною перешкодою. Цінність для Грікора він набував тільки відсунутим у далечінь самозабутнього споглядання. Ось межа зарозумілості духу! Що Грікору до подій у «глибокому тилу», що йому до того, що діється в Стамбулі, Алеппо чи Месопотамії? Війни, які ще не стали книгами, до уваги не беруться. Тому аптекар засуджував учителя Шатахяна за його політичні висловлювання, тому і сказав:

– Не збагну, чому потрібно постійно озиратися на інших? Війна, адміністративні заходи, валі, каймакам… Та нехай турки роблять, що хочуть! Якщо ви не будете звертати на них уваги, то й вони не стануть про вас згадувати! У нас тут своя власна земля. Й у неї є поціновувачі, до того ж навіть вельми досвідчені… Прошу…

І Грікор репрезентував господареві обійстя незнайомця, котрий до цього чи то ховався за спинами гостей, а чи просто не був Багратяном помічений. Аптекар із явним задоволенням вимовив дзвінке ім’я прибульця:

– Ґонзаґо Моріс.

Судячи з вигляду та постави, молодик був європейцем або дуже європеїзованим левантинцем^[27]. Чорні вусики на блідому та незвично люб’язному обличчі були настільки ж французькі, як і ім’я Моріс. Але особливо характерною рисою цього обличчя були брови, що під тупим кутом сходилися на переніссі. Грікор продовжував виконувати роль герольда при чужинцях:

– Мсьє Ґонзаґо Моріс – грек.

І тут же, щоб не образити гостя, виправився:

– Чистокровний, а не турецький грек. Європеєць.