Четвертий голос, заклопотано:

– А Зейтун?

Мирний дідок:

– Зейтун? Як же? Боже всемогутній! Що ж сталося в Зейтуні?

Підбурювач, багатозначно:

– У Зейтуні? Повідомлення про це вивішено в читальній залі хюкюмета… Кожен може переконатися…

Поінформований бас:

– У цих читальнях, які всюди повідчиняли німецькі консули…

Із найвіддаленішого тапчана його перебиває п’ятий голос:

– Читальні відчиняли ми самі.

Темний морок незрозумілих натяків: «Кешкерян… Зейтун… Треба покласти цьому край».

І все ж Ґабріель усе втямив, не розчувши лише деяких подробиць. І поки служка гупав п’ястуками в його плечі, турецькі голоси настирливо дзюркотіли, вливалися у вуха, як вода.

До болю соромно! Він, котрий ще недавно гидливо дивився у бік вірменських ринкових торговців, почувався зараз відповідальним за них, міцно спаяний із цими людьми спільною долею народу.

Тим часом добродій, котрий лежав на найдальшому тапчані, крекчучи, підвівся. Він підібрав свій бурнус, що служив також купальним халатом, і, похитуючись, зробив кілька непевних кроків приміщенням.

Тепер Ґабріель його розгледів: дуже високий і гладкий. Ґрунтовна мова чоловіка і те, як беззаперечно присутні його слухали, наводили на думку, що це – особа, наділена владою.

– Про уряд судять несправедливо. У політиці на одній нетерплячці далеко не заїдеш. Обставини складаються зовсім інакше, ніж уявляють собі неосвічені простолюдини. Угоди, капітуляції, дотримання прийнятих зобов’язань, закордон! Можу, однак, довірливо повідомити шановним панам, що з військового міністерства, від його ясновельможності, самого Енвера-паші надійшов наказ військовій владі роззброїти melum ermeni millet (зрадницьку вірменську націю), а це означає – видалити з армії військовослужбовців-вірменів і використовувати їх винятково на чорних роботах, на будівництві доріг. Це і є справжня правда! Але про це розповсюджуватися наразі заборонено.

«Цього не можна допускати, я не можу цього терпіти», – думав Ґабріель. А внутрішній голос застерігав: «Але ж тебе також переслідують».

Однак темна сила, що підняла його з тапчана, вирішила результат внутрішньої боротьби. Багратян відштовхнув масажиста і зістрибнув на кам’яні плити підлоги. Потім огорнув навколо стегон простирадло. Палаюче від гніву обличчя, скуйовджене після лазні волосся, могутні плечі та груди – хто б упізнав у ньому зараз пана в англійському спортивного крою костюмі? Він стрімко ступив і опинився віч-на-віч із наділеним владою. За жовтувато-чорними мішками під очима і кольором шкіри, що буває при хворобі печінки, він упізнав того самого каймакама. А впізнавши, знову відчув приплив люті:

– Його ясновельможність Енвера-пашу разом із його штабом врятувала на Кавказі вірменська військова частина. Його фактично майже захопили в полон росіяни. Вам це так само добре відомо, як і мені, ефенді. Далі. Ви знаєте також, що після цього його ясновельможність Енвер-паша в посланнях до католікоса^[19] Сиса і до єпископа Конії^[20] з удячністю і похвалою відгукувався про хоробрість sаdika еrmeni millet (вірної вірменської нації). Це послання було, за наказом уряду, опубліковано до загального відома. Ось це і є справжня правда! Хто отруює цю правду, поширює брехливі чутки, той послаблює обороноздатність країни, підриває її єдність і той – ворог Османської імперії та державний зрадник! Це кажу вам я, Ґабріель Багратян, офіцер турецької армії.

Він замовк, чекаючи на відповідь. Але беї, приголомшені цим спалахом люті, не вимовили ні звуку, і навіть каймакам промовчав, він тільки щільніше загорнувся в бурнус, прикриваючи свою наготу. Тож Ґабріель ішов із купальні переможцем, хоч і тремтячи від збентеження. А коли одягався, то зрозумів, що, піддавшись пориву гніву, зробив найбільшу, можливо, дурість у своєму житті. Шлях до Антіохії тепер для нього закритий. А це був єдиний шлях до повернення в світ. Перш ніж критикувати каймакама, треба було подумати про Жульєтту та Стефана. І все ж він був не такий уже невдоволений собою.

Серцебиття у Ґабріеля ще не впокоїлося, коли слуга аги Ріфата Берекета запровадив його у вітальню, в селамлік прохолодного турецького будинку. Тут була напівтемрява. Ґабріель ходив туди-сюди по величезному пружному килиму. Годинник, який він через недогляд усе ще ставив за європейським часом, показував другу годину пополудні. Священна година домашнього дозвілля, недоторканна година післяобідньої млості, відвідувати когось у цей час означає грубо порушувати звичай. Багратян прийшов занадто рано. Й ага, непідкупний хранитель старотурецьких правил поведінки, звісно ж змусив себе чекати. Ґабріель продовжував міряти кроками порожню кімнату, в якій, крім двох довгих низьких тапчанів, стояли ще жаровня і маленький кавовий столик. Він намагався виправдати перед самим собою свою нечемність: «Щось відбувається, точно не знаю, що, і я маю, не гаючи ні хвилини, все з’ясувати».

Ріфат Берекет був другом сім’ї Багратянів із найдавніших часів, у славетні дні старого Аветіса. З ним був пов’язаний один із найсвітліших і побожних спогадів Ґабріеля, тому після приїзду в Йогонолук Ґабріель відвідав благодійника вже двічі. Ага не тільки надавав молодому Багратяну послуги при купівлі необхідних речей, час від часу він посилав йому людей, котрі за сміховинно низьку ціну пропонували для колекції старожитностей знайдені при розкопках артефакти.

Господар будинку увійшов нечутно в своїх тонких капцях зі шкіри цапа, тому застав Ґабріеля зненацька. Той усе ще бесідував із самим собою. Азі Ріфатові Берекету було за сімдесят. Смаглява блідість обличчя, сива борідка клинцем, опущені повіки та маленькі білі руки, що немов світилися. А на голові – феска, зав’язана палевою шовковою хустиною. То була ознака правовірного мусульманина, котрий відбував релігійні обряди ревніше та постійніше, ніж широкі маси віруючих.

Старий підвів свою маленьку руку і повільно, врочисто приклав її на знак вітання до серця, губ і чола. Ґабріель відповів тим же, так само врочисто, хоча нерви його були вкрай напружені від нетерплячки. Потім ага підійшов ближче, простягнув праву руку до серця Ґабріеля, легко торкнувшись кінчиками пальців його грудей. Це був символ «серцевого контакту», найпотаємнішого злиття душ, містичний обряд, запозичений побожними людьми в одного ордена дервішів. При цьому крихітна рука засяяла ще яскравіше в ласкавій напівтемряві селамліка. Багратяну здалося, що ця рука – також личина, можливо, навіть тонша та чутливіша, ніж саме обличчя.

– Друг мій і син мого друга, – ага починав мову здалеку, і цей зачин був також частиною церемонії. – Щойно ти обдарував мене несподіваною радістю – своєю візитівкою. А зараз ти прикрасив своєю присутністю мій сьогоднішній день.

Ґабріель знав етикет і знайшов для відповіді правильну форму в дусі антифону^[21]:

– Покійні мої батьки покинули мене дуже рано, але ти для мене – живе нагадування, що відтворює їхні образи та любов. Який я щасливий, що знайшов у тобі другого батька!

– Я – твій боржник, – старий підвів гостя до тапчана. – Сьогодні ти втретє удостоїв мене своїми відвідинами. Я давно мав би провідати тебе у твоєму домі. Але ти бачиш, що я старий і немічний. Шлях до Йогонолука – далекий і важкий. І без того мене чекає невідкладна та довга поїздка, для якої я маю поберегти своє слабке тіло. Тому даруй мені!

На цьому ритуал прийому гостя закінчився. Сіли. Хлопчик приніс каву та цигарки. Господар будинку сьорбав свій напій і мовчки курив. Звичай наказував, аби молодший роками відвідувач дочекався, поки старший надасть бесіді таке спрямування, що дозволить гостю викласти своє прохання. Але ага, мабуть, не був на таке налаштований, відмовившись від свого затемненого світу, зануритись у суєту буднів. Він подав слузі знак, і той вручив своєму панові шкіряну скриньку, яку тримав напоготові. Ріфат Берекет натиснув на ґудзик, кришка відкинулася, і той погладив своїми одухотвореними старечими пальцями оксамит, на якому лежали дві старовинні монети – срібна та золота.

– Ти дуже вчений чоловік, учився в паризькому університеті, вмієш читати письмена і вмієш тлумачити їх. Я ж тільки неосвічений любитель старожитностей, то чи мені з тобою рівнятися? І все ж я кілька днів тому приготував для зустрічі з тобою ось ці дві дрібнички. Одну монету – срібну – тисячу років тому наказав викарбувати вірменський цар, його ім’я звучить схоже на твоє: Ашот Багратуні. Знайшли її в околицях Ванського озера, це – велика рідкість. Інша ж золота монета – еллінського походження. Ти і без лупи прочитаєш напис на ній: «Незбагненним у нас і над нами».

Ґабріель прийняв дарунок стоячи.

– Ти присоромив мене, батьку! Не знаю навіть, як висловити свою подяку. Ми завжди пишалися співзвучністю нашого імені з тим, стародавнім. До чого ж пластична ця голова! І риси обличчя – настільки вірменські. А грецьку монету краще носити на шиї як амулет, заповідний дар. «Незбагненним у нас і над нами»! І як, либонь, по-філософськи мислили люди, котрі платили цими монетами. До чого ж низько ми опустилися!

Ага кивнув, йому до душі був такий консерватизм.

– Маєш рацію. До чого ж низько ми впали!

Ґабріель поклав монети назад на оксамит. Однак було б нечемно занадто швидко перейти від розмови про подарунки до іншої теми.

– Від щирого серця хотілося б просити тебе прийняти у відповідь дар із моєї колекції старожитностей. Але я знаю, що твоя віра забороняє ставити у себе скульптури, бо вони відкидають тінь.

На цьому пункті старий зупинився з явним задоволенням:

– Так, саме через цей мудрий закон ви, європейці, не поважаєте наш священний Коран. Але хіба в забороні, накладеній на ті витвори мистецтва, що відкидають тінь, не криється високий сенс? З наслідування Творцеві та Його творінню і починається та несамовита зарозумілість людини, що веде її до безодні.

– Так виглядає, що час і ця війна підтверджують слушність пророка і твою рацію, ага.

Тепер місток бесіди перекинувся до старого. І той вступив на нього:

– Істинно так! Людина, ставши ревним наслідувачем Бога, оволодівши технікою, підпадає під владу атеїзму. Така справжня причина війни, в яку втягнули нас люди Заходу. Нам на біду. Бо що ми від цього виграємо?

Багратян зробив ще одну спробу:

– І вони заразили Туреччину своєї небезпечною недугою – ненавистю до народів іншої крові.

Ріфат Берекет трохи відкинув голову. Тонкі пальці втомлено перебирали намистини бурштинової вервечки. Здавалося, від рук старого ллється слабке сяйво.

– Немає згубного за таке вчення, що вчить приписувати сусідам власні гріхи.

– Благослови тебе Боже! Приписувати сусідам власні гріхи – ось вчення, що володіє умами в Європі. Але сьогодні я, на жаль, дізнався, що прихильники його є і серед мусульман і турків.

– Яких турків ти маєш на увазі? – пальці аги завмерли на вервиці. – Ти маєш на увазі цю зграю смішних імітаторів у Стамбулі? І наслідувачів цих наслідувачів? Мавп у фраках і смокінгах? Цих зрадників, цих атеїстів, котрі руйнують Божий світ заради влади та грошей? Це – не турки і не мусульмани, це – жалюгідні нечестивці та жадібні до грошей вимагачі!

Ґабріель узяв крихітну філіжанку, в якій було більше гущі, ніж кави. Збентеженно повів плечем і сказав:

– Зізнаюся, що багато років тому я сидів за одним столом із цими людьми, бо чекав від них добра. Я вважав їх ідеалістами, і, можливо, вони такими тоді й були. Молодості властиво вірити всьому новому. Але сьогодні я, на жаль, змушений поглянути правді у вічі, побачити її такою, якою бачиш її ти. Нині в хамі я випадково був присутній при розмові, яка мене глибоко стривожила. Саме вона і спонукала мене з’явитися до тебе такої неналежної для відвідин години.

Ага схоплював на льоту, подальші пояснення не знадобилися.

– Чи не йшла мова про таємний наказ по армії, що принижує вірменів, зводить їх на щабель вантажників і будівничих доріг?

Багратян вдивлявся у квітковий візерунок на килимі, намагаючись розгадати його зміст.

– Ще до сьогоднішнього дня я чекав виклику в полк… Але в хамі розповідали про Зейтун… Допоможи мені! Що, власне, відбувається? Що трапилося?

Бурштинові намистини вервечки безпристрасно заковзали крізь пальці аги.

– Щодо Зейтуна, то я добре знаю, що там сталося. Те, що в горах відбувається щодня. Якась історія зі зграєю розбійників і заптіями. Серед дезертирів були один чи два вірмени. Ніхто раніше не звертав уваги на такі речі…

І він трохи повільніше продовжив:

– Але що таке події? Лише те, на що перетворюють їх тлумачі.

Ґабріель ледь не схопився з місця:

– У тому-то й справа! У моїй самоті я нічого не міг про це знати. Але ж є спроби дати підле тлумачення цих подій. Які наміри уряду?

Втомленим рухом руки мудрець відмахнувся від гнівних слів гостя.

– Дещо я скажу тобі, друже мій і син мого друга. Над вами тяжіє грізний, зумовлений кармою фатум, бо частина вашого народу живе в Російській імперії, а інша – у нас. Війна вас розколює. Ви розсіяні по різних державах… Але все в цьому світі взаємопов’язане, тому і ми підвладні фатуму, що володіє вами.

– А чи не краще було б, якби ми знову спробували, як і 1908 року, прагнути компромісу й умиротворення?

– Умиротворення? Це – також лише порожній звук для мудрагелів світу цього. Немає на Землі умиротворення. Ми живемо тут серед розпаду та самозвеличення.

І щоб підкріпити це судження, ага вимовив – з модуляціями в голосі, як наказано законом, – вірш із шістнадцятої сури^[22]: «І знай: все, що створив Він на Землі, розрізняється за кольором, це воістину знак для того, хто дослухається до застережень».

Ґабріелю вже несила було сидіти на дивані, тому він встав. Але погляд аги, здивований та осудливий, повернув гостя на місце.

– Ти хочеш знати наміри уряду? Я знаю тільки те, що стамбульські атеїсти використовують національну ворожнечу задля власних інтересів. Бо приховані двигуни безбожництва – страх і передчуття поразки. Ось вони і відчиняють у кожному містечку читальні зали і вивішують там листки з останніми новинами, які розповсюджують злісні наклепи… Це добре, що ти до мене прийшов…

Рука Багратяна судомно стисла шкатулку з монетами.

– Якби справа була тільки в мені! Але, як тобі відомо, я не один. Мій брат Аветіс помер, не залишивши спадкоємців. Таким чином, мій тринадцятирічний син – останній у нашій родині. Крім цього, я одружений із чужоземкою, вона належить французькому народові і не повинна безвинно страждати за те, до чого зовсім не причетна.

Ага не без строгості заперечив:

– Якщо ти з нею одружився, відтепер вона належить і твоєму народові і не уникне його карми^[23].

Не варто було й намагатися пояснювати цьому закостенілому прихильникові Сходу характер і волю до самоствердження жінки Заходу. І Ґабріель пропустив повз вуха його випад.

– Я мав відвезти родину за кордон або хоча б у Стамбул. Але сьогодні у нас відібрали паспорти, а від каймакама я добра не чекаю.

Турок поклав свою легку руку на коліно гостя.

– Я б тобі настійливо не радив їхати з сім’єю у столицю, навіть якби випала нагода.

– Але чому? У Стамбулі у мене живе багато друзів у всіх колах суспільства, в тому числі й урядових. У столиці – центр нашого торгового дому. Моє ім’я там добре відоме.

Рука на коліні Ґабріеля стала важкою.

– Саме тому, що ім’я твоє добре відоме, я і хотів би стримати тебе навіть від самої короткої поїздки туди.

– Через війну в Дарданеллах?

– Ні, не тому.

Обличчя старого стало непроникним. Він ніби прислухався до свого внутрішнього голосу, перш ніж знову озвався:

– Ніхто не може знати, наскільки далеко зайде уряд. Але достовірно одне: першими постраждають імениті та видатні люди вашого народу. І в цьому випадку доноси й арешти почнуться саме в столиці.

– Ти таке припускаєш, чи в тебе є якась інформація, щоб застерігати мене?

Ага опустив вервечку в широкий рукав своєї хламиди.

– Я знаю точно.

Самовладання покинуло Ґабріеля. Він схопився.

– Що ж нам робити?

Слідом за гостем чемно підвівся і господар.

– Якщо дозволиш дати тобі пораду, я б сказав: повертайся додому в Йогонолук, живи там у мирі і чекай. За таких обставин ти не знайшов би місця, приємнішого для себе та сім’ї.

– Жити там у мирі? – іронічно повторив Ґабріель. – Та це ж уже в’язниця!

Ріфат Берекет відвів погляд, його дратував цей занадто гучний голос у його тихому селамліку.

– Маєш зберігати холодне серце. Шкодую, що моя відверта мова тебе збентежила. Для тривоги немає навіть найменших підстав. Ймовірно, все поступово вщухне. Нічого поганого в нашому вілаєті трапитися не може, адже валі у нас, хвала Аллаху, – Джелал-бей. Він не потерпить жодних крайнощів. Але чому судилося бути, те початково закладено в собі, як у насінні – брунька, квітка і плід. У Бога вже сталося те, що здійсниться з нами в майбутньому.

Ґабріеля розсердила барвиста вульгарність цієї теології і, нехтуючи всіма правилами етикету, він перестав стримуватися:

– Найжахливіше, що це – поза досяжністю, з цим неможливо боротися!

Ага підійшов до зневіреного гостя і міцно стиснув його руки.

– Не забувай, друже, що нечестивці з того «Комітету» представляють лише незначну меншість. Наш народ – дуже добрий. І якщо все ж десь проливається кров, то в цьому ви винні не менше за них. До того ж в текке, в монастирях, живе чимало божих людей. Невпинно вправляючись у святому зикрі, вони змагають за чистоту майбутнього. Або вони переможуть, або все загине. Відкриюся тобі: я їду в Анатолію та Стамбул у справі вірменів. Тому прошу тебе, здайся на милість Божу.

Маленькі руки старого мали особливу силу, вони заспокоювали.

– Ти маєш рацію, я тебе послухаю. Найкраще для нас – принишкнути в Йогонолуку і не рушати з місця до кінця війни.

Але ага не випускав рук гостя.

– Пообіцяй мені нічого не розповідати про все це вдома. Та й що з того? Якщо все залишиться по-старому, ти тільки марно налякаєш людей. Якщо ж трапиться якась неприємність, зайві хвилювання цим людям ні до чого. Сподівайся і мовчи!

При прощанні він наполегливо повторив:

– Чекай і мовчи… Ти не побачиш мене багато місяців. Але пам’ятай, що весь цей час я буду намагатися вам допомогти. Твої рідні зробили мені багато добра. І нині Бог сподобив мене, в мої роки, їм віддячити.