Іскуя не завжди була така дика та мовчазна. Коли страшні видіння на якийсь час залишали її, коли калейдоскоп огидних примар відпускав її на волю, до дівчини раптом поверталася здатність сміятися, вона охоче та весело розповідала різні кумедні історії про Зейтун. А що юнка співуча, відкрив Стефан, котрий із недавнього часу внадився ходити по обіді в кравецьку майстерню.

Жульєтта знову торкнулася теми, що підкинула вже чимало неприємних хвилин її чоловікові. Дивна річ, Іскуя за відсутності Багратяна викликала в ній гостре бажання кидати критичні зауваження на адресу вірменського народу та протиставляти його культурі, гейби якомусь напівтемному закутку – море світла галльської цивілізації:

– Ви давній народ, припустімо! – просторікувала вона. – Культурний народ. Мабуть. Але чим, по суті, ви доведете, що ви – культурний народ? Авжеж, знаю! Іменами, які мені безперервно повторюють: Абовян^[51], Раффі, Сіаманто^[52]. Але хто цих людей знає? Ніхто у світі, крім вас. Європеєць ніколи не навчиться розуміти вашу мову, розмовляти нею. У вас не було Расіна та Вольтера. У вас немає Катюля Мендеса^[53], немає П’єра Лоті^[54]. Читала щось П’єра Лоті, моя люба?

Іскуя, вражена злістю цього монологу, підвела на Жульєтту сторожкий погляд.

– Ні, мадам, нічого не читала.

– Це книги про далекі країни, – сухо пояснила пані Багратян, немов Іскуя заслуговувала осуду за те, що не знає П’єра Лоті.

З боку Жульєтти було не дуже благородно аргументувати аналогіями, яким співрозмовниця нічого не могла протиставити. Але жінку можна було зрозуміти – в її становищі доводилося захищати свій світ від цього незмірно потужнішого оточення.

По очах Іскуї неважко було здогадатися, що їй є що сказати. Але вона обмежилася простою фразою:

– У нас є старовинні пісні. Вони дуже гарні.

– Тоді заспівайте щось, мадемуазель, – попросив Стефан зі свого кута, звідки він розглядав Іскую.

Панночка тільки тепер його помітила. І тільки тепер їй стало ясно, що син француженки – чистокровний вірменський хлопчик, без найменшого домішку чужих рис. З-під блідого чола кліпають неповторні очі його народу, але ж ці дитячі очі все життя бачили тільки добре та приємне. Може, це відкриття і спонукало її здолати внутрішній опір та погодитися заспівати.

Співала дівчина не для того, щоб показати нічого не тямлячій Жульєтті, які хороші вірменські пісні. Вона співала тільки для Стефана, немов це був її обов’язок – повернути втрачене дитя народу в його рідній світ.

В Іскуї був високий ніжний голос, не чарівне сопрано дорослої жінки, а швидше – голос дівчинки. Але скорботний і розмірений ритм її мелодій перетворював цей дитячий голосок на голос жриці.

Іскуя почала з «Пісні про прихід і відхід», яку привезла з собою в Зейтун із Йогонолука. Це була робоча пісня семи сіл, і не стільки завдяки своєму сповненому мудрості тексту, скільки завдяки розміреній, урочистій мелодії:

 
Минуть найгірші чорні дні,
вони, немов зима, приходять і відходять.
Страждання нам не довіку дані,
ось і купці – приходять і відходять.
Гонінню й стратам прийде край —
Так каравани прибувають і зникають.
На ниві зерна нам дають врожай,
кукіль, бальзаміни ростуть і погибають.
Убогий, ти не плач! І не хизуйся, пане!
Все в світі неміцне – приходить і минає.
Споконвіку сонце без страху палає,
а хмари в капличку приходять, злинають.
Весь світ наш – притулок на роздоріжжі,
народи, як гості, приходять різні.
Плекає земля освічених синів,
а темні раси чекають своїх днів.
 

Слухаючи Іскую, Жульєтта виразно вловила те неприступне в ній, що проявлялося в образі сором’язливості чи печалі, та й у тому, що Іскуя відсувала Жульєттині презенти, що було не чим іншим, як затятим опором, усупереч усім старанням пані Багратян. І позаяк Жульєтта не все в пісні збагнула, то попросила перекласти їй текст. Коли справа дійшла до останньої строфи, вона з тріумфом заявила:

– Вкотре переконуюся в тому, які ви зарозумілі. «Плекає земля освічених синів, а темні раси чекають своїх днів». «Освічені сини» – це, певна річ, вірменський народ, а «темні» неосвічені раси – всі інші…

Стефан перебив її майже владно:

– Ще було щось, Іскує!

Але Жульєтті хотілося почути щось для душі. Нічого, над чим треба замислитися, нічого такого, де б говорилося про освічених синів і неосвічені раси.

– Справжню chanson d’amour^[55], Іскує!

Іскуя нерухомо сиділа у кріслі спиною до вікна, трохи нахилившись вперед. Хвору руку з покрученими пальцями вона поклала на коліно. Багряне сонце світило в спину Іскуї, тож риси її були майже непомітні в тіні. Трохи поміркувавши – в пам’яті дівчини, либонь, сплив якийсь спогад, – вона сказала:

– Я знаю кілька пісень про кохання, які тут співають. Я всіх їх запам’ятала, хоча була зовсім ще маленька і нічого в них не тямила. Одну особливо. Вона зовсім навіжена. Загалом її мав би співати чоловік, хоча найголовніша тут – дівчина.

Голос дівчинки, що злився з голосом жриці, виходив ніби з порожнечі. Несамовиті слова неймовірно дисонували з цим холодним голосом:

 
Вийшла вона із саду,
пригорнувши до власних грудей
двійко великих червоних гранатів,
двійко стиглих соковитих плодів.
Не взяв від неї я ці плоди,
і тоді вона своїм п’ястуком
вдарила себе в груди —
тричі, і шість, і дванадцять разів,
і почув я кістки хрускіт.
 

– Іще! – зажадав Стефан.

Але Іскуя не захотіла більше співати, бо в кімнату, тихо прочинивши двері, увійшов Ґабріель.

У ці дні в маєтку Багратянів було особливо людно: за майже кожною трапезою – нові гості. Жульєтта та Ґабріель були цим задоволені. Їм стало важко залишатися на самоті. Та й час на людях набагато швидше збігав. Кожен прожитий день був перемогою, бо зміцнював надію, що тінь загрози відсувається разом із цим прожитим днем. Наближався липень. Як довго може ще загрожувати небезпека? Поширилися чутки про укладання незабаром мирної угоди. А мир – це порятунок!

Преподобний Арам також став постійним гостем Багратянів. Овсанна ще не цілком оговталася і просила чоловіка подбати про Іскую. Вона знала, як звик Арам жити під одним дахом із сестрою, як йому бракувало Іскуї, коли кілька днів її не бачив.

Але, крім священика, за столом Ґабріеля часто сиділи й інші. Постійними відвідувачами були Грікор зі своїм почтом. Примкнув до них і гість аптекаря – Ґонзаґо Моріс. Молодого грека охоче прийняли в будинку не тільки тому, що він грав на роялі. У нього до того ж був гострий погляд, нюх на все гарне та витончене. Він «помічав». Ґабріель же нічого не помічав або робив це рідко. Моделі, вигадані Жульєттою, які були все-таки домашніми виробами, безцільним марнуванням часу, уважні очі Ґонзаґо відзначали зі схваленням. Він завжди знаходив потрібне слово – без пишномовних лестощів – не тільки про зовнішність Жульєтти, але й про її знахідки як модельєра, що підкреслювали чарівність Іскуї. І оцінював він не як засліплений профан, а як знавець і художник, із допитливим виглядом підіймаючи брови, що сходяться під тупим кутом. Таким чином, тонке розуміння Ґонзаґо надавало художньої цінності майстерності Жульєтти, її робота переставала бути просто розвагою.

Естетичний смак Ґонзаґо позначався і на його зовнішності. Він був, природно, бідний, і за плечима у нього лежало, ймовірно, далеко не безтурботне минуле. Але він ніколи про нього не розповідав. Парубок ухилявся від розпитувань Жульєтти – не тому, що так уже любив критися або змушений був щось приховувати. Здавалося, він презирливо відсунув від себе все колишнє як маловажливе. Всупереч, а може, якраз завдяки своїм обмеженим засобам, він, перебуваючи в оселі Багратянів, був завжди добре одягнений. А позаяк в осяжний термін не міг би оновити власний європейський гардероб, то поводився з ним напрочуд охайно. Це вміння носити костюм і витончена постава дуже подобалися Жульєтті, хоч вона і не усвідомлювала цього.

Набагато менше подобалася ця риса Ґонзаґо обом учителям – Шатахяну та Восканяну: вона викликала в них заздрість, зачіпала їхнє самолюбство. А карлик Восканян зовсім божеволів від ревнощів. Ні його каліграфічна поезія на пергаментних аркушах, ні його велична мова не пробудили в мадам Багратян зацікавлення до його мовчазної ролі в товаристві і до його багатого внутрішнього змісту. А Ґонзаґо, цей самовдоволений метис, порожній вітрогон, одразу здобув її прихильність. І Ґрант Восканян вступив у нерівний двобій із денді. Він побіг до кравця, котрий півстоліття тому два роки працював у Лондоні. На стіні у цього британського майстра висіли викрійки і модні картинки, що зображували бездоганного джентльмена тієї епохи. Правда, з матеріалом було набагато гірше – було лише тонке сіре сукно поважного віку, якому зробило б честь хіба що служити оторочкою маринарки. Незважаючи на це, Восканян обрав за взірець якогось представницького лорда, чия довготелеса постать була одягнена в сірий костюм із двома довгими фалдами. Під час примірки виявилося, що сірий двохвостий стрій карлику – по щиколотки. Та його, однак, це не збентежило, незважаючи на сумніви, висловлені кравцем. Отримавши свій костюм, Восканян засунув у петлицю білу квітку – деталь, яку він також запозичив у свого лорда. На жаль, для повноти ефекту жевжик додав щось і від себе: придбав в аптеці премудрого Грікора плящину дуже міцних пахощів, добру половину яких вилив на свій новий костюм. Цим йому справді вдалося з першої ж миті привернути живу увагу мадам Багратян і присутніх. Скінчилося тим, що Ґабріель відвів його вбік і чемно попросив одягти на кілька годин котрусь із його маринарок. А сірий розкішний стрій тим часом повисить у саду і провітриться.

Крім згаданих гостей, на віллі іноді бували і літні подружні пари – доктор Петрос Алтуні з Майрік Антарам і пастор Арутюн Нохудян зі своєю боязкою дружиною. Тер-Айказун був у Багратянів усього лиш раз.

Одного чудового липневого дня Ґабріель запропонував своїм гостям провести вечір і ніч на Муса-Дагу і зустріти там схід сонця. Це була суто європейська вигадка, близька серцю городянина, котрий був змушений марнувати життя серед бетонних стін, обтяжений діловою кореспонденцією. Але тут? Товариство, що зібралося за столом, було неабияк здивоване такою сміливою пропозицією. Один лише Апет Шатахян, котрий ні за що не хотів вдарити в багно обличчям в очах Багратянів, став вихваляти красу ночівлі просто неба. Але Багратян його розчарував:

– Нам зовсім не треба спати просто неба. Я виявив у нашій комірчині три дуже пристойних намети. Вони належали моєму покійному братові, він користувався ними для далеких мисливських експедицій. Два з них цілком сучасні похідні намети, придбані братом в Англії. Кожен розрахований на дві-три особи. Третій – велике розкішне шатро арабського шейха. Аветіс, мабуть, привіз його колись зі своїх мандрів, а може, намет належав навіть нашому дідові…

Жульєтта доволі прихильно поставилася до майбутньої прогулянки, Стефан застрибав від радощів, і пікнік призначили на найближчу суботу.

Аптекар Грікор, котрий уже все пережив і все здійснив, для котрого ніщо під місяцем не було новим – від виготовлення повидла до порівняльної теології, – поділився своїм досвідом життя просто неба. При цьому його розкосі очі дивилися кудись в порожнечу, а монотонне звучання глухого голосу немов підкреслювало, якою незначною здається оповідачеві ця крихітна частинка його розмаїтих знань. На нерухомому жовтому обличчі лише тремтіла цапина борідка. Бувало, розповідав фармацевт, він тижнями жив на Муса-Дагу, навіть не спускаючись ввечері в долину. Хто по-справжньому знає Муса-Даг (але хто ж знає його по-справжньому?), той знайде там надійний прихисток на ніч і обійдеться без намету. Він, Грікор, звісно, має на увазі не тільки загальновідомі печери над Кебусією. Народ склав легенду про святого Саркіса, котрий, переслідуючи язичників, злетів на баскому коні на Дамладжк, і копита коня-велетня залишили сліди, величезні западини – печери. Але Муса-Даг нічого спільного зі святим Саркісом не має, зате має безпосередній стосунок до самітника Сукіаса й інших пустельників і ченців, котрі в далекі, давно минулі часи, віддаляючись від світу, селилися в яскинях.

Правда, аптекарю під час його багатоденного перебування на Муса-Дагу і на гадку не спадало шукати, як ці пещерні жителі, благодаті – його цікавило тільки пізнання природи. Своїм тодішнім ботанічним дослідженням він зобов’язаний повним гербарієм Муса-Дага. Любителі флори знайдуть у цьому гербарії кілька взірців лисохвіста та свинцевого кореня, про які в своїх працях не згадує навіть славетний Лінней^[56]. У Грікора з приводу своїх відкриттів збереглося листування з багатьма президентами академій. На жаль, молодь втратила інтерес до світу рослин та їхньої класифікації, вона живе без глибоких почуттів, не турбуючись про завтрашній день (випад проти вчителів). Але він сміє стверджувати, що спроможний як фармацевт витягти з лікарських трав, що ростуть на Муса-Дагу, все, що вживають в медикаментозній медицині. Аптекареві нема чого їздити в Антіохію, щоб поповнити запаси хініну й інших пігулок чи порошків із державних складів. (Це був уже випад проти Багратяна за те, що той без належної довіри оглядав аптеку мудрагеля.)

Крім їмості, пані Нохудян, котра втратила дар мови від проекту Ґабріеля, настільки шкідливого для здоров’я її немічного, слабосильного чоловіка, тільки Іскуя не погодилася взяти участь у вилазці.

Що дивного! Вона пізнала досить безвихідного жаху ночей просто неба, у відкритому полі. Те, що інші називали задоволенням, в її очах було блюзнірством. Панночка почувалася, як голодний, котрий споглядає, як пересичені люди викидають за вікно їжу. Вже за сімдесять миль звідси на схід по шосе тяглися вмираючі колони вигнанців. Дівчину обурювала безсердечна витівка Багратяна. Про щире підґрунтя цієї ідеї вона й не здогадувалася.

– Я б хотіла залишитися вдома, – благала Іскуя.

Ґабріель відповів не без суворості:

– Як заманеться, Іскує! Але я гадав, що ви підтримаєте компанію. Ні, ви повинні жити з Жульєттою у великому наметі.

Іскуя не зводила очей зі скатертини, насилу підбираючи слова.

– Я… Я боюся… Адже щоночі радію, що сплю в будинку.

Ґабріель спробував зазирнути їй в очі:

– А я на вас розраховував.

Іскуя, не підводячи голови, міцно стисла губи. Дивна річ – Багратян раптом розлютився через таку, здавалося б, дрібницю:

– Я наполягаю, Іскує!

По обличчю її пробігла судома. Жульєтта зробила знак чоловікові, щоб той облишив Іскую, давши зрозуміти, що бере на себе обов’язок вмовити юнку.

Але це виявилося важчим, ніж вона сподівалася. Спочатку жінка спробувала впливати на Іскую суто жіночою логікою: мовляв, по суті, всі чоловіки – хлопчаки. Для жінки, котра хоче будувати життя по-своєму і тримати стерно у власних руках, найрозумніше – за можливості не перечити маленьким чоловічим примхам. І ніщо не викликає такої подяки у справжнього чоловіка, ніколи він не буває таким покірним, як тоді. А жінці, щоб здійснювати свою волю у важливих життєвих питаннях, треба спокійно поступатися в дрібницях.

Та, схоже, Жульєттина проповідь була адресована заміжній жінці – собі самій. Але яке діло Іскуї до «маленьких чоловічих примх» Багратяна? Вона зніяковіло дивилася вбік.

– Для мене це – не дрібниці.

– Але це, вочевидь, дуже мило. Все ж буде якось інакше…

– У мене дуже багато всіляких спогадів про те, як буває «інакше».

– Твій брат, священик, не заперечував…

Іскуя глибоко зітхнула.

– Я ж не з упертості…

Але Жульєтта, либонь, уже здалася:

– Якщо ти залишишся вдома, то я, мабуть, також не піду. У мене немає жодного бажання бути єдиною жінкою серед такої юрби чоловіків. Уже краще тут залишуся.

Іскуя окинула Жульєтту тягучим поглядом:

– Ні, так не можна! Ми не можемо так учинити! Якщо ти хочеш, я піду. Для тебе зроблю це з радістю. Те почуття вже минулося.

Жульєтта раптом відчула втому.

– До кінця завтрашнього дня у нас ще багато часу. Ще десять разів передумаєш.

Вона піднесла руку до чола, заплющила очі – якийсь важкий морок, немов частина зловісних спогадів Іскуї, проник у її душу.

– Може, ти й маєш слушність у своїх відчуттях, Іскує! Ми живемо так бездумно…

Наступного дня в дорогу зібралися рано. Заради жінок вирішили йти не найкоротшою дорогою – Дубовою балкою, а зручнішими, обхідними стежками через Північне Сідло. Добиратися до нього треба було путівцем, через Азіру та Бітіас, загалом півмилі. Сьогодні Муса-Даг, незважаючи на свої прірви, скелі-бастіони і зарості, поводився, як ґречна гора, яка бажає показатися альпіністам із найкращого боку.

Всі перебували в дуже бадьорому настрої, навіть Іскуя якось повеселішала. Ґабріель мав можливість переконатися, що його син із того часу, як відвідує школу Шатахяна, з запаморочливою швидкістю забуває своє європейське виховання.

– Я його просто не впізнаю, – сказала якось Жульєтта чоловікові. – Нам треба дуже за ним наглядати. Він уже говорить, як його блискучий наставник, цією дерев’яною вірмено-французькою говіркою.

Стефан уже знав Дамладжк майже так само добре, як і його батько. Він намагався вдавати з себе провідника. Однак весь час звертав із дороги, позаяк не хотів пропускати жодної важкодоступної кручі, де міг би похизуватися своєю спритністю. Часом підліток ішов далеко вперед, а іноді так відставав, що його голос, який відгукувався на поклик, був ледве чутний.

У Стефана були серйозні причини відставати: Сато, певна річ, не дозволили брати участь в екскурсії, хоч хлопець і просив за неї. За цим диким і злющим створінням поки що не значилося ніяких злочинів, і все ж вона відштовхувала від себе всіх своїми «нечистими очима». Але Сато була єдиною його ровесницею в обійсті, тому Стефан із класової, так би мовити, солідарності однолітка завжди був на її боці. Він і зараз знав, що подруга, за своїм звичаєм, крадькома йде їхніми слідами. І час від часу він відставав, аби пройти із Сато кілька кроків.

Правда, розмовляти з нею було дуже важко. Якийсь час ця тваринка відповідала по-хорошому, цілком розумно, та раптом впадала в нестяму, і тоді з рота її випірнали безглузді, огидні звуки.

До чудової галявини дійшли раніше, ніж Ґабріель планував. Христофор, слуга Мисак і конюх під керівництвом Авакяна добре попрацювали. Намети були вже розбиті та міцно закріплені. Над шейховим, або дідусевим, шатром навіть майорів прапор із вишитим давньовірменським гербом: Арарат, ковчег, а посередині ширяє голуб.

Шатро це і справді було розкішним житлом, нагадуванням про далекі часи величі та блиску. Мало воно вісім кроків у довжину і шість завширшки. Осердя було зроблене із жердин в руку завтовшки, з винятково твердої деревини, стіни намету зсередини були обшиті гарними килимами. Правда, намет мав суттєвий недолік: усередині гостро пахло камфорою та старими речами. Стінки шатра зберігалися у великих лантухах, згорнуті в рурку, і керуючий маєтком Христофор час від часу висипáв на них гори камфори й антимольних порошків.

Набагато більше відпочивальники захоплювалися двома сучасними похідними наметами, які Аветіс-молодший привіз кілька років тому з Лондона. Зроблені, як заведено, з брезенту, вони були обладнані всім, що здатен винайти кмітливий розум досвідченого мисливця та світської людини. Справа в тому, що Аветіс незадовго до того, як його підкосила хвороба, готувався до подорожі з двома друзями-англійцями майже неходженими гірськими та степовими місцинами.

У цих наметах ніщо не було забуто: складні похідні ліжка, на яких спати було зовсім не жорстко; шовкові спальні мішки; розбірні, легкі, як пір’їнка, столи й ослони; кухонний і чайний посуд, миски та тарілки – все алюмінієве; гумові умивальні мидниці та рукомийник; і – що варто згадати – газові та гасові лампи із захистом від вітру.