Посудина у відповідь на постукування видала легкий дзвін, немов підтверджуючи, що містить вдосталь цілющих засобів Івана Златоуста. Після спроби дати йому урок сучасної фармакології Ґабріель більше не проявляв цікавості. На щастя, у нього була своя власна, і хороша, домашня аптечка.

Але, природно, найважливішим стало розвідати, чи є у людей зброя. Приятель Нурхан робив із цього приводу туманні натяки. Але щойно Ґабріель прямо питав про це сільських війтів, вони моментально втікали від нього.

Якось усе ж він наздогнав йогонолукського мухтара Кебусяна у нього вдома, не дав йому сховатися.

– Будь зі мною відвертим, Товмасе: скільки у вас гвинтівок і яких?

Мухтар став відчайдушно косити очима, затряс голомозою головою.

– Господи Ісусе! Невже ти хочеш на нас біду накликати, ефенді?

– Чому саме мене ви не удостоїли своєю довірою?

– Моя дружина цього не знає, мої сини не знають, і вчителі нічого не знають. Жодна людина нічого не знає!

– А мій брат Аветіс знав?

– Твоєму братові Аветісу, нехай буде земля йому пухом, було все відомо. Та він жодній душі ні слова не сказав.

– Схожий я на чоловіка, котрий не вміє мовчати?

– Якщо докопаються, нас всіх порішать.

Однак, як не косив оком, як не тряс головою Кебусян, діватися було нікуди, скінчилося тим, що він замкнув двері на два оберти ключа. Потім, шепочучи від страху, повідав правду.

1908 року, коли «Іттіхат» очолив революцію проти Абдул-Гаміда, уповноважені «молодих турків» роздавали зброю в усіх округах і громадах Османської імперії, переважно вірменських, бо вірмени вважалися оплотом тодішнього повстання. Звісно, Енвер-паша знав про це і, коли вибухнула світова війна, насамперед віддав наказ якнайшвидше відібрати у вірменів цю зброю.

При втіленні в життя цього урядового наказу помітну роль, певна річ, відіграли характер і триб думок тодішніх його виконавців. Якщо у вілаєтах панували завзяті верховоди провінційного «Іттіхата», як, наприклад, в Ерзерумі чи Сивасі, то, траплялося, беззбройні їхні мешканці скуповували у заптіїв зброю, щоб їм же і здати її на виконання урядового наказу. У таких місцинах відсутність зброї розглядалася як злісне її приховування.

У вілаєті у Джелал-бея все відбувалося, як можна припустити, набагато мирніше. Чудовий адміністратор, Джелал із властивою йому людяністю противився заходам блискучого стамбульського бога війни, втілював такі розпорядження з великою прохолодою, якщо просто не відправляв їх у кошик для сміття. Його ввічливість наслідували здебільшого і нижчі чиновники, за винятком жорстокого марашського мутесаріфа. І все ж у січні в Йогонолук із Антіохії для вилучення зброї прибув у супроводі капітана поліції рудий мюдір. Прийнявши до відома свідчення усміхнених мухтарів, що ніхто тут зброї ніколи не отримував, обидва спокійно зникли.

На щастя, мухтар свого часу справді не дав розписки уповноваженому комітету. Ґабріель похвалив війта:

– Дуже добре, а рушниці хоч на щось годяться? Скіль-ки їх?

– П’ятдесят маузерівських гвинтівок і двісті п’ятдесят грецьких карабінів. На кожен є тридцять обойм, разом сто п’ятдесят пострілів.

Ґабріель задумався. На таке і справді не варто слова тратити. А чи немає у людей ще якоїсь вогнепальної зброї? Кебусян зам’явся.

– Це – їхня справа. На полювання багато хто ходить. Але яка користь від кількасот допотопних рушниць із кремінним запалом?

Ґабріель устав і простягнув мухтарові руку.

– Дякую за довіру, Товмасе Кебусян! А тепер, якщо вже ти мені все розповів, я б хотів знати: куди ви все це запроторили?

– Тобі неодмінно треба знати, ефенді?

– Ні, але мені цікаво, і я не бачу підстав приховувати від мене кінець історії.

Мухтар кілька хвилин боровся із собою. Про «кінець історії», крім його співтоваришів війтів, Тер-Айказуна і паламаря, справді не знала жодна душа. Але було в Ґабріелеві щось таке, перед чим Кебусян не міг встояти. І, відчайдушно заклинаючи його мовчати, він усе ж видав Багратяну цю таємницю.

Паки з рушницями і набоями поховали на Йогонолукському кладовищі, по-справжньому, в могилах, і на надгробках написали вигадані імена.

– Ну, ось, тепер моє життя в твоїх руках, ефенді, – вирвався з грудей мухтара стогін, коли він відчиняв двері, випускаючи гостя.

Той, не обертаючись, відповів:

– А може, і так, Товмасе Кебусян.

Думки, яких він і сам лякався, невідступно переслідували Багратяна, були для душі таким сильним потрясінням, що він і на годину не міг забутися ні вдень, ні вночі. При цьому, не зважаючи на його педантичні пошукові роботи, думки ці ніби майоріли десь у примарному світі між колишнім і майбутнім, як і все це життя біля підніжжя зелених гір.

Ґабріель бачив перед собою тільки роздоріжжя, де шлях розгалужувався. Ще п’ять кроків – і відразу туман, темрява. Але, либонь, у житті кожної людини напередодні рішення ніщо не видається настільки нереальним, як мета.

І все ж хіба не було ясно, що Ґабріель віддає всю свою бурхливу енергію цій вузькій долині, що він відкидає будь-який вихід, який, можливо, знайшовся б? Чому не озвався до нього голос: «Чому зволікаєш, Багратяне? Чому втрачаєш день за днем? Ти – людина з іменем, ти – заможний. Скористайся цією перевагою! Нехай чигає на тебе небезпека й очікують величезні труднощі, спробуй, проберися з Жульєттою та Стефаном в Алеппо. Алеппо – дуже велике місто. У тебе там є зв’язки. Ти можеш хоча б дружині та синові забезпечити заступництво іноземних консулів. Так, звісно, твоїх земляків, котрі обіймали чільне становище в суспільстві, усюди пересаджали, перевішали чи заслали. Поїздка, безперечно, стане величезним ризиком. А хіба залишатися тут – менший ризик? Тож не тягни більше, спробуй врятуватися, поки не пізно!» Не завжди мовчав цей голос. Але звучав він гейби приглушено. Мирно височів Муса-Даг. Ніщо не змінилося. Тутешній маленький світ немов підтверджував слушність Ріфата Берекета: навіть найменший відгомін подій не проникав у цю долину. Вітчизна, яку Ґабріель ще вважав давнім дитячим переказом, зараз міцно прикувала його до себе. Та й в образі Жульєтти щось потьмяніло. Тому, якби чоловік навіть і захотів вирватися з-під влади Муса-Дага, він, можливо, не був би спроможний це зробити.

Ґабріель дотримав слова, даного мухтарові, не розповідати нікому про заховану зброю. Навіть із Авакяном жодним словом не обмовився. Зате раптом дав йому нові завдання. Авакяна перевели в картографи. Тепер набув сенсу той план Дамладжка, який Стефан за бажанням батька накреслив недосвідченою рукою ще в березні. Авакяну була замовлена точна мапа гори у великому масштабі і в трьох примірниках.

«Долину з людьми і худобою він вичерпав, – мізкував студент, – тепер справа дійшла і до гірського хребта».

Як відомо, Дамладжк – справжнє серце Муса-Дага. Тоді як на півночі гірський хребет розгалужується на кілька відрогів, які, знижуючись до долини Бейлана, перетворюються з волі природи на примарні замки та тераси, на південь він хаотично і якось не до кінця обривається в долину гирла Оронта. У центрі ж – а це й є Дамладжк – він неначе зосереджує всю свою міць. Тут, у центральній частині, натягує собі на груди міцні скелясті ручища долини семи сіл, немов ковдру, що зібралася в складки. Тут здіймаються, також досить круто, над Йогонолуком і над Аджи-Абіблі два найвищих шпилі гірського ланцюга – єдині, де немає дерев, лише трава росте. Тильна частина Дамладжка утворює доволі велике плато. В найширшому місці, між виходом із Дубової балки та стрімкими скелями узбережжя по прямій лінії, відповідно до підрахунків Авакяна, – понад три кілометри.

Але особливо займали Ґабріеля разюче чіткі межі, в які природа замкнула це плоскогір’я. На півночі там був прохід, затиснений крутими схилами полонин, і вузька сідловина, сюди з долини вела стара гірська стежка. Вона, правда, губилася в чащах чагарників, бо тут ніяк не можна було здолати кручі, що стіною загородили шлях до моря. На півдні ж, там, де гора обривалася над пустельним, майже позбавленим рослинності півколом кам’яного обвалу, височіла велетенська скеляста вежа, висотою п’ятдесят футів. З цього природного бастіону відкривався вид на частину моря й усю рівнину Оронта з турецькими селами, аж до голих шпилів Джебель-Акра. Звідси видно було величезні руїни храмів та акведуків Селевкії в зелених тенетах повзучих рослин. Очі розрізняли кожну колію на важливому тракті, що з’єднував Антіохію з Ель-Ескелем і Суедією. Виблискували білизною кубики будиночків у цих містечках, і яскравим світлом заливало сонце гуральню на правому березі Оронта, поблизу моря.

Кожен, хто хоч трохи тямить у військовій справі, мав би відразу оцінити ідеальне розташування Дамладжка з точки зору оборони. Крім гірського схилу, зверненого до долини, перед яким пасували навіть численні любителі-альпіністи через його неходжений і важкий підйом, єдино вразливим для оборони пунктом було вузьке Північне Сідло. Однак саме тут характер місцевості мав безліч переваг для оборони, і не в останню чергу та обставина, що безлісні схили ущелини, порослі густим чагарником і розмаїтими дикими рослинами, становили непереборні перешкоди.

Картографічна продукція Авакяна далеко не завжди задовольняла Ґабріеля. Він постійно знаходив нові помилки і вади в його мапах. Студент побоювався, як би химери його працедавця мало-помалу не стали б маренням божевільного. Він усе ще ні про що не здогадувався. Тепер вони гаяли цілі дні на Дамладжку. Багратян, котрий брав участь як артилерійський офіцер у Балканській війні, зберіг свій польовий бінокль, метрівку, бусоль та інші вимірювальні прилади, потрібні для орієнтації на місцевості: зараз вони виявилися вельми доречними. Господар вимагав, щоб Авакян наносив на креслення русло кожного струмка, кожне високе дерево, кожну велику кам’яну брилу. Але справа не обмежувалася малюванням червоних, зелених і синіх ліній на мапі – на ній стали з’являтися також дивні слова і цифри. Між вершинами гір і Північним Сідлом розташувалася велика пласка низовина. Вона поросла чудовою зеленою травою, тому тут завжди можна було зустріти отари чорних і білих овець. Чабани і взимку, і влітку цілими днями спали глибоким сном, закутані в свої кожухи, і були схожі на стародавні скульптури.

Багратян і Авакян обійшли навколо це пасовище, ретельно відраховуючи кроки. Ґабріель показав на два ключі, що пробилися крізь густу папороть на краю низовини.

– Це – велике щастя, – сказав він. – Напишіть навскоси: «Городище».

Кінця не було цим загадковим вказівкам. Особливо ретельно розшукував Ґабріель одне місце, що привернуло його своєю лагідною, свіжої красою. Воно теж було розташоване біля русла якогось струмка, але ближче до моря, там, де між плато та стрімкими скелями тягнувся темно-зелений пояс миртів і рододендронів.

– Візьміть це до уваги, Авакяне, і напишіть червоним олівцем: «Майданчик Трьох наметів».

Учитель не втримався і спитав:

– А що це означає?

Але Ґабріель пішов уперед і не розчув. «Я служу помічником мрійнику, допомагаю марити наяву», – сказав собі Авакян. Однак про те, що таке «Майданчик Трьох наметів», він дізнався через два дні.

Коли доктор Алтуні розбинтував руку і плече Іскуї, то дуже засмутився:

– Так я і думав. Були б ми у великому місті, все б обійшлося. Тобі треба було залишитися в Алеппо, світло очей моїх, і там лягти в шпиталь. Але, далебі, ти правильно вчинила, що дісталася сюди. У теперішні часи хто може бути пророком? Ти тільки, будь ласка, не впадай у відчай, любонько! Поживемо – побачимо!

Іскуя намагалася заспокоїти старого:

– Я зовсім не втрачаю надії, лікарю. Адже це, на щастя, ліва рука.

Іскуя не вірила слабким розрадам Алтуні. Вона поглянула на свою руку. Всохла, укорочена, кінцівка безсило висіла від плеча. Ворушити нею Іскуя не могла. Але рада була вже тому, що її більше не мучить біль. Що ж, ось вона і стала назавжди калікою.

Але хіба це велика жертва порівняно з долею, що спіткала етап, із яким їй довелося йти два дні? – казала собі Іскуя. (Вона, як і весь її народ, в глибині душі на диво безнадійно дивилася на майбутнє.)

А ночами Іскую переслідували жахливі картини, чувся шурхіт, човгання, шарудіння, тупотіння тисяч крокуючих ніг. Стомлено скиглять діти, валяться додолу, і їй, незважаючи на хвору руку, доводиться підхоплювати їх по двоє, по троє за раз. Божевільні зойки на початку колони, й ось уже мчать туди, розмахуючи киями, заптії з налитими кров’ю очима. Усюди – личина ґвалтівника. Це – не одна, а тридцять пик, вони знайомі й огидні їй. Але найчастіше постать ґвалтівника виникала над Іскуєю – брудна, обросла щетиною, на товстих губах пузириться слина. Як чітко бачить вона нахилену над собою нелюдськи величезну почвару, калейдоскоп облич, юнка захлиналася від смердючого часникового подиху. Дівчина відбивається, встромляє зуби у волохаті мавпячі руки, що стиснули їй груди. «Але хіба я маю силу? У мене ж тільки одна рука», – міркує вона, ніби виправдовуючись, що кориться жахіттю, та непритомніє.

У дні, що наступали після таких ночей, панночка почувалася, як малярик після апогею, коли температура різко падає. Все сприймалося немов крізь туман, може, тому і переносила Іскуя так легко нещастя, що спіткало її. Паралізована рука, як чужа, батогом висіла з лівого боку. Але тіло, юне, повне життєвих сил, із кожним днем все краще пристосовувалося до своєї вади. Панночка привчилася, сама того не помічаючи, все робити однією правою рукою. Для неї було великою втіхою, що обходилася без чиєїсь допомоги.

Іскуя вже досить давно жила в будинку Багратянів. Якось туди навідався преподобний Арам і, подякувавши за християнський прийом, наданий сестрі, оголосив, що має намір її забрати, позаяк неподалік від батьківського житла знайшов і відремонтував для своєї сім’ї будинок, що раніше стояв пусткою.

Ґабріель дуже образився:

– Пасторе Арам, чому ви забираєте від нас мадемуазель Іскую? Ми всі її дуже любимо, особливо моя дружина.

– Чужі люди вдома з часом стають тягарем.

– Звучить дуже гордо. Та ви самі знаєте, що присутність мадемуазель Іскуї, на жаль, дуже мало відчувається в будинку, до того ж вона тиха та замкнута. Та й, урешті, хіба в усіх нас не спільна доля?

Арам подивився на Ґабріеля важким поглядом:

– Сподіваюся, наша доля не уявляється вам у рожевому світлі.

За цим критичним зауваженням ховалася легка недовіра до чужинця з «благородних», котрий поняття не має про жахи по той бік гори. Але якраз недовірою і привернув до себе священик Ґабріеля. В голосі Багратяна зазвучали теплі нотки:

– Шкода, що і ви не живете у нас, пасторе Арам. Прошу вас, як тільки виникне бажання, заходьте, будь ласка. Із сьогоднішнього дня наш стіл завжди буде накритий ще на дві персони. Даруйте за прохання, зробіть нам ласку, якщо вашій дружині це не важко.

Жульєтта зовсім розсердилася, дізнавшись про передбачуваний переїзд Іскуї у нове помешкання. Між цими жінками встановилися своєрідні взаємини, і не можна заперечувати, що француженка домагалася прихильності юної вірменки. Правда, характер таких стосунків не піддається точному визначенню, і сенс слова «домагалася» передає його лише приблизно. Для своїх дев’ятнадцяти років Іскуя була винятково наївною, особливо беручи до уваги Схід, де жінки рано дозрівають. У пані Багратян дівчина вбачала великосвітську леді, котра нескінченно перевершує її вродою, родовитістю, життєвим досвідом, всією своєю жіночою сутністю. Коли вони сиділи в кімнаті Жульєтти на другому поверсі, Іскуя не в змозі була перебороти свою сором’язливість навіть у цій невимушеній обстановці.

Можливо, вона почувалася скутою і від неробства, на яке відтепер була приречена. Та й Жульєтта, котра шукала товариства Іскуї, також почувалася при ній не дуже впевнено. Це було незбагненно, однак було саме так. Є люди – вони ні за своїм становищем, ні як особистості нічим не примітні, і все ж у їхній присутності ми чомусь шаріємося. Ми самі часом помічаємо, що навіть без поважної причини тримаємося з ними неприродно або нахабно. Можливо, та збуджена балакучість, яка находила на Жульєтту в товаристві Іскуї, пояснювалася такими відчуттями? Жульєтта здатна була довго розглядати Іскую і раптом вибухнути такою тирадою:

– Знаєш, я, правду кажучи, ненавиджу східних жінок за таємничість і ледачі повільні рухи. Я і наших брюнеток терпіти не можу. Але ти, Іскує, нітрохи не східна жінка. Коли сидиш проти світла, у тебе зовсім сині очі…

– І це кажете мені ви, мадам, із вашими очима та білявим волоссям?

– Скільки разів, любонько, я маю тебе благати, щоб ти називала мене не «мадам», а Жульєттою, і казала мені «ти»? Вже так тобі хочеться наголосити, що я набагато старша за тебе?

– О ні, Боже милий, я зовсім цього не хочу… Даруйте… Вибач…

Жульєтта мимоволі розреготалася з того, що Іскуя сприйняла її кокетливий жарт настільки серйозно, навіть очі в неї стали перелякані.

Іскуї довелося майже все своє майно покинути в Зейтуні. Маленький вузлик, який Товмасянам дозволили взяти з собою на етап, залишився десь на негостинних полях, далеко від великого міста. Тож було на ній лише поношене плаття, подерті мешти та панчохи, в яких юнка втікала в Йогонолук.

Жульєтта одягла панночку з голови до ніг. Їй самій це було приємно. Нарешті стала в нагоді скриня, набита сукнями, що здавна слідувала за своєю господинею в подорож із Парижа до Стамбула, Бейрута і в цю глушину (ніколи не можна знати, а раптом знадобиться?). Правда, дамські строї – що листя влітку: трохи в моді настає осінь, всі шовки в’януть, якими б добротними та чудовими вони не були.

Пані Багратян не могла стежити тут за паризької модою, тому винайшла свою власну, керуючись «тільки чуттям». Вона почала перекроювати та перешивати свій розкішний гардероб для себе й Іскуї. Ці післяобідні години, що, до речі, починалися відразу ж після ранкової роботи в покоях і саду, були заповнені захоплюючою працею, що Жульєтті і справді колись треба було навіть потурбуватися про щось інше.

Під кравецьку майстерню відвели одну з порожніх кімнат. Господиня «ательє» взяла собі в помічниці двох майстринь із дівчат Йогонолука. Чутки про це поширилися селами. До Жульєтти щомиті забігали жінки, пропонуючи купити у них шовк і старовинні або нові мережива ручної роботи. У Жульєтти утворилися такі запаси, що вона могла б одягти для балу цілий квітник дам.

Так минали години. Багата на вигадку і творчо винахідлива, Жульєтта обходилася без зразків Vogue^[49] і сама малювала ескізи строїв. За багатьма з них тут же шили сукні. З якою метою – пані Багратян було байдуже.

Бідна Іскуя, звісно, могла тільки дивитися, як працюють інші. Зате вона служила Жульєтті чарівною манекенницею. Особливо пасували їй пастельні тони. Дівчині постійно доводилося щось приміряти і то розпускати волосся, то підколювати його, вертітися то так, то сяк. Робила вона це не без задоволення. Жага до життя, похована було під обвалом зейтунських страждань, поступово пробуджувалася в юнці, на щоки її повернувся легкий рум’янець.

– Ах ти, правда, лицемірка, mа petite^[50], – жартувала Жульєтта. – По тобі судячи, можна подумати, що ти ніколи нічого не носила, крім цих ентарі та ще, чого доброго, турецької чадри. Але як одягнеш мої сукні, то рухаєшся в них так, наче все життя тільки й думала про вбрання. Не минуло, отже, для тебе даремно життя в Лозанні, ти все ж долучилася до французької культури.

Якось увечері Жульєтта зажадала, щоб Іскуя одягла одну з її вечірніх суконь, відкриту, без рукавів. Обличчя Іскуї спохмурніло.

– Це неможливо. З моєю рукою…

Жульєтта оглянула подругу стривоженим поглядом.

– Це правда… Але скільки ж буде ця історія тривати? Два-три місяці. Я візьму тебе із собою, Іскує. Присягаюся! У Парижі, в Швейцарії є лікарні, де такі недуги лікують.

Майже в той самий час, коли дружина Ґабріеля висловила настільки сміливі припущення, перші пошарпані колони депортованих прибули на місце призначення, в пустелю Дейр-ель-Зор, в Месопотамію.