Стали розподіляти житло. Жульєтта відкинула шатро шейха і зайняла разом із Іскуєю один із сучасних упорядкованих наметів. Грікор і Ґонзаґо отримали другий такий самий. Учитель Восканян із якихось незрозумілих міркувань оголосив, кинувши суворий погляд на Жульєтту, що вважає за краще провести ніч наодинці з собою, далеко від роду людського. Проголосивши цю декларацію, він схилив свою кучеряву голову, ніби чекав, що пролунає загальний хор похвал такому гордовито-мужньому рішенню і той же прихильний жіночий голос спробує відмовити сміливця від цього наміру. Але Жульєтта навіть не згадала ні про диких лісових звірів Муса-Дага, ні про дезертирів, котрих не злякався Восканян. Ніхто не став заперечувати необхідність діалогу Восканяна з власною душею. А він, скорчивши зневажливу міну, відвернувся і весь вечір провів у похмурих роздумах, так і не отримавши можливості скасувати своє не оцінене належним чином рішення.

У розкішному апартаменті з вимпелом на верхівці розташувалися Ґабріель, Стефан, Авакян і Шатахян.

Багратян називав подумки цей вечір генеральною репетицією. Правда, минув він без особливих пригод. Нічого романтичного не відбулося, хіба що кухар Ованес варив їжу на багатті, просто неба. Одчайдух Мисак кілька днів тому скоїв наїзд на Антіохію, де у знайомого армійського постачальника роздобув партію англійських консервів – цілий лантух, саме ними сьогодні й вечеряли. Під час вечері Стефан кілька разів потай відносив у м’якуші булки частину своєї порції консервів голодній Сато, котра трималася подалі від відблисків багаття.

Біля вогнища сиділи, як годиться, на ковдрах. Мисак розстелив на рівному місці скатертину, розставив на ній миски з їжею. Вечір був приємно свіжий. Місяць вступив у свою третю чверть. Помалу згасало полум’я багаття. За вечерею пили вино та міцну самогонку з ягід шовковиці, яку гнали місцеві селяни. Але цього вечора бракувало затишку та задушевності. Жульєтта дуже рано покинула товариство. Вона відчувала якесь незрозуміле пригнічення. Тільки зараз втямила, чому так пручалася Іскуя цій затії. З усіх боків тут чатувала первозданна, відлюдькувата земля, така жахливо сувора. А пробі, і справді є щось блюзнірське в цій вигаданій Ґабріелем розвазі?

Вона пішла з Іскуєю до намету. Побажали один одному на добраніч й інші. З високо піднесеною головою пішов і Восканян, він примостився неподалік від місця, де розташувалися на ночівлю слуги, і за ніч змерз, розплачуючись за власне штукарство.

Ґабріель розподілив між чоловіками нічну вахту біля наметів. Чергували по двоє, змінювалися що три години. Багратян роздав гвинтівки та бойові набої. Христофор і Мисак ходили з його покійним братом на полювання і вправно поводилися з вогнепальною зброєю.

Ґабріель ліг останнім. Але йому не спалося, як не спалося й Іскуї. Вона лежала нерухомо, боячись поворухнутися, щоб не розбудити Жульєтту. А Багратян кілька годин перевертався з боку на бік. Його душив запах камфори й якийсь затхлий дух у наметі. Врешті-решт чоловік одягнувся і вийшов. Було, ймовірно, о пів на першу. Він звелів вартовим – Мисаку та кухареві – йти спати, а сам, залишившись єдиним чатовим, став повільно крокувати навколо табора з трьох наметів. Часом він вмикав свій кишеньковий ліхтарик, але пучок світла відкидав лише крихітний кружечок.

Ніч не таїла в собі нічого загрозливого. За учасниками пікніка не пішла навіть жодна з тих здичавілих собак, через яких унизу, в долині, небезпечно ходити вночі, їхні очі-жаринки не супроводжували сьогодні людей. Жодного підозрілого звуку. У темряві ночі, як блискавки, ширяли кажани. Блідий місяць, уже готовий канути в море, на мить виплив із-за хмари, аж тут у мертвій тиші раптом заспівав соловей – та так заливисто й дзвінко, що Багратян був вражений.

Він спробував зрозуміти, як же це сталося, що його найпотаємніші думки вже набули таких реальних обрисів. Ось вони вимальовуються на нічному небі силуетами трьох наметів. Як так сталося? Але ні, він не міг зараз міркувати, занадто багато почуттів тіснилося в душі.

Ґабріель закурив нову цигарку і раптом побачив неподалік від себе привида. Той також закурив. Примара була в смушевій шапці турецького солдата і спиралася на піхотну гвинтівку. Риси обличчя приблуди Багратян не міг розгледіти, але те, що дозволив побачити слабкий вогник цигарки, було, далебі, дуже худим обличчям. Ґабріель гукнув привида, але той не зрушив із місця навіть після другого і третього окликів. Багратян вийняв армійський пістолет і, голосно клацнувши, зняв запобіжник. Це була зайва формальність, оскільки Ґабріель відчував, що тінь нічого проти нього не вдіє. Примара ще трохи постояла, потім вибухнула якимось булькаючим і байдужим сміхом, вогник цигарки зник, а з ним і людина.

Ґабріель розштовхав заспаного Христофора:

– Тут є якісь люди. Гадаю, з дезертирів.

Керуючий анітрохи не здивувався.

– Так, це, либонь, дезертири. Бідолахам нелегко тут.

– Я бачив тільки одного.

– Може, Саркіса Кілікяна?

– А хто такий Саркіс Кілікян?

– Astwadz im! О Боже!

Христофор втомлено відсахнувся – це, либонь, означало, що висловити словами, хто такий Саркіс Кілікян, неможливо. Однак своїм людям – всі вони прокинулися – Багратян наказав:

– Ідіть шукайте його! Візьміть чогось попоїсти. Людина явно голодна.

Христофор і Мисак вирушили на пошуки, взявши з собою кілька бляшанок консервів і ліхтар, проте через якийсь час повернулися ні з чим. Цілком імовірно, що в останню мить їм усе ж стало страшно.

Якщо вечір напередодні навіяв тугу, то ранок приніс розчарування. Світ постав у тумані. Серця людей переповнилися тривогою. Сонце зійшло невидимо. Вирішено було все ж піднятися на один із голих шпилів, звідки відкривалися, повільно виростаючи з туману, море та суходіл.

Багратян озирнувся навколо:

– Кілька тижнів тут цілком можна було б прожити.

Він сказав це так, немов захищав красу Муса-Дага від несправедливих нападок. Грікор у своєму незворушному спокої удостоїв поглядом уже бурхливе море.

– Колись, у мій час, в ясну погоду звідси можна було побачити Кіпр.

Ніхто не посміявся над цими словами і не спитав: невже острів Кіпр, розташований онде, на південному заході, поплив ще далі в Середземне море з того часу, як англійці зробили його своєю військово-морською базою?

Багратян також зацікавився Кіпром:

– Від мису Андрія до гирла Оронта не буде і п’ятдесяти морських миль. І все ж за той час, що я тут, ще жоден англійський чи французький корабель не показувався біля узбережжя.

– Тим не менше вони засіли на Кіпрі.

Промовивши ці безперечно заспокійливі слова, Грікор обернувся до Кіпру спиною і став байдуже розглядати безкраї простори на півдні та сході, про які десятки років нічого не чув. Крізь просвіти в тумані, що танув, чітко вимальовувалися арки римського акведука в Селевкії. Над голими вершинами східного Дамладжка висіло сите іржаве сонце. Сірими та брунатними виступами спускалися схили пагорбів до Антіохії. Незбагненним здавалося те, що в порожніх складках Землі, на цих незайманих рівнинах, судилося жити сотням тисяч людей.

Картина цієї мирної пустелі спонукала аптекаря відзначити те, чого він раніше зумисне не торкався. Його старечий палець вказував кудись удалечінь:

– Ось дивіться! Все, як і раніше! При Абдул-Гаміді тут часто весь горизонт палав, як у вогні! А ми, як-не-як, дожили до старості.

Ґонзаґо виспався краще за всіх учасників пікніка, судячи з його свіжого і підтягнутого вигляду. Він вказав на великий спирто-горілчаний завод під Суедією, рури якого вже починали диміти. Завод, розповів він, належить іноземній фірмі, директор його – грек, Моріс познайомився з ним в Александретті. Два дні тому, не більше, Ґонзаґо балакав із ним і дізнався важливі новини. Перша: американський президент і Папа Римський спільно намагаються підготувати мирну угоду, що отримує доброзичливі відгуки.

Друга новина стосується переселення вірменів: депортація поширюється тільки на анатолійські вілаєти, але не на Сирію. Він, Ґонзаґо, не може перевірити, наскільки ці відомості правдиві, але згаданий директор заводу, чоловік солідний, щомісяця веде перемовини про державні поставки з самим валі Алеппо.

У цей момент Ґабріеля охопила всепоглинаюча впевненість у тому, що будь-яка небезпека минула і що майбутнє відступило в незриму далечінь. У нього було таке відчуття, ніби він змусив здатися саму долю. У пориві подяки він вигукнув:

– Ну скажіть самі, правда, тут прекрасно?!

Жульєтта квапила з поверненням додому. Вона ненавиділа з’являтися на люди вранці, та ще й у товаристві чоловіків. Вранці добре виглядають тільки потворні жінки, а о шостій ранку – ні світ ні зоря – леді не буває. Крім цього, їй забаглося з півгодинки ще відпочити до заутрені. Католичка, вона заради Ґабріеля перейшла перед їхнім вінчанням у григоріанськую віру. Це була одна з принесених жертв, про які вона мала звичку згадувати під час сварок. У такі миті пані Багратян засуджувала у властивій їй манері й усю Вірменську церкву. Для Жульєтти вона була занадто буденною, позбавленою шику та краси. Посилання на те, що Вірменська церква всі свої вільні кошти жертвує на шкільну освіту, жінка відкидала як занадто надумане пояснення. Але – і це головне – Жульєтті не подобалося, що григоріанські священики носять бороду, часто дуже довгу. Бородатих чоловіків француженка терпіти не могла.

Назад поверталися коротшою гірською стежкою, через Дубову балку. Цим шляхом усього за годину можна було дістатися додому. Попереду йшли Грікор, Ґабріель і Шатахян. Слідом за ними – Стефан із Іскуєю. За ними самотньо прошкував Ґрант Восканян. Зарозуміла гримаса на його обличчі свідчила, що цей насуплений учитель злий на весь світ. Він раз по раз із таємничою люттю скидав униз камінці на своєму шляху, немов замислив замах на життя тих, хто йде попереду.

Останньою йшла Жульєтта, поруч із нею – Ґонзаґо. Самвел Авакян оголосив, що трохи затримається: він скористався слушною нагодою, щоб внести поправки в свою мапу Муса-Дага.

Багратян наказав не прибирати поки що намети. Вартувати їх на Дамладжку мали позмінно стайничі. Можливо, зауважив Ґабріель, намети в недалекому майбутньому знову знадобляться для чергового пікніка. Спонукало чоловіка до цього, крім усього іншого, забобонне переконання, що такими приготуваннями можна запобігти удару долі.

Нечітка стежина щоразу губилася в гущі чагарника та насипу. Жульєттині ноги, зніжені, взуті в легкі черевички, боязко зупинялися перед кожною перешкодою. Тоді Ґонзаґо міцно підхоплював жінку під руку. Дорогою між ними відбулася розмова – уривчаста і не без викрутасів.

– Думка про те, що ми з вами, мадам, єдині тут іноземці, не дає мені спокою.

Жульєтта боязко помацала носаком взуття стежку.

– Та ви хоч грек… Начебто не зовсім іноземець…

– Як?.. Я виховувався в Америці… А ви ж не дуже давно заміжня за вірменином.

– Так, у мене є всі підстави жити тут… А у вас?

– У моєму житті підстави для вчинків завжди з’являються опісля.

Вони підійшли до місця, де дорога пішла під ухил. Жульєтта зупинилася і з полегшенням зітхнула.

– Я ніколи не могла зрозуміти, що вас сюди привело… Ви ж не дуже відверті з цього приводу… Що може робити в Александретті американець, якщо він не торгує смушком, бавовною або чорнильним горіхом?

– Як би я не таївся… тут, будь ласка, обережніше… вам охоче поясню чому… Я працював акомпаніатором у гастролюючому мюзик-холі… Огидне заняття… Хоча мій квартирний господар Грікор вельми високої про нього думки.

– Он як? А потім ви підло покинули ваших артисток… Де ж тепер трупа?

– У неї контракти на гастролі в Алеппо, Дамаску та Бейруті…

– Отже, ви втекли?

– Цілком вірно! Це була справжня втеча… одна з моїх вад…

– Втеча? Та ви такий молодий… Ну ні, у вас, либонь, були поважніші причини…

– Я не такий молодий, як вам здається…

– Господи, ну що за дорога! В мене у взутті повно камінців… Дайте мені, будь ласка, руку. Ось так.

Вона міцно вхопилася лівою рукою за Ґонзаґо, а правою витрясала свої черевички. Ґонзаґо продовжував:

– Скільки ж, по-вашому, мені років? Вгадайте!

– Зараз мені, любчику, не до цього…

Ґонзаґо серйозно і навіть начебто винувато зронив:

– Тридцять два!

Жульєтта розреготалася:

– Для чоловіка це багато?

– Я, мабуть, більше пережив, ніж ви, мадам… І коли тебе ось так теліпає по світу, тоді бачиш, де правда…

– Бозна, куди вони всі поділися… Агов! Могли б відгукнутися…

– Ми встигнемо вчасно…

Коли дорога знову стала крутішою, Жульєтта зупинилася:

– Я не звикла лазити по горах… У мене ноги болять… Побудьмо тут трішки!

– Тут ніде сісти…

– Раджу вам, Ґонзаґо, робіть ноги з Йогонолука!.. Що вам можуть зробити? Ви – американський підданий… І нітрохи не схожий на вірменина…

– На кого ж? На француза?

– От уже ж ні, не мрійте!

Дорогу перерізав струмочок, що плив Дубовою балкою. Ні містка, ні хоча б стовбура дерева, перекинутого впоперек. Ґонзаґо легко підняв на руки Жульєтту, хоча та була великою та важкою. По його вузьких плечах важко було здогадатися, що він наділений такою силою. Жінка з неприязню відчувала на своїх стегнах холодні пальці цього чужого чоловіка.

Стежка стала рівною, і мандрівники прискорили крок. Ґонзаґо заговорив про найістотніше:

– А як же Ґабріель? Чому він залишається тут? Хі-ба у нього немає жодного способу вибратися з Туреччини?

– Під час війни? Куди? Ми – турецькі піддані… Ґабріель військовозобов’язаний… Паспорти у нас відібрали… Хто зрозуміє, що задумали ці дикуни?

– Але ви, Жульєтто, достатньо схожі на француженку… Ні, більше ви схожі на англійку…

– На француженку, на англійку… Це ви до чого?

– Трохи рішучості, і ви самі пройдете де треба…

– Я – дружина і мати!

Зараз Жульєтта йшла настільки швидко, що Ґонзаґо навіть відстав. Вона почула, як до неї долетів, наче подих, напівшепіт:

– Життя є життя…

Пані Багратян різко обернулася:

– Якщо ви так гадаєте, то навіщо залишаєтеся в Азії?

– Я? Та війна стосується всіх чоловіків на світі.

Жульєтта сповільнила крок.

– Та вам це так легко, Ґонзаґо. Якби ми мали ваш американський паспорт! Ви ж без проблем можете приєднатися до ваших супутниць у Дамаску чи Бейруті. Чом би й ні? Приросли ви, чи що, до цього Богом забутого клаптика землі?

– Чому? – тепер Моріс ішов пліч-о-пліч із Жульєттою. – Чому? Якби я навіть знав точно, вам, Жульєтто, я, далебі, найменше зважився б це сказати.

На повороті дороги їх чекав Восканян. Він зробив над собою зусилля і приєднався до відсталої пари. Час від часу вчитель кидав на Жульєтту похмуро-наказовий погляд. До воріт саду Багратянів ніхто не промовив жодного слова.

Божою милістю немов із натхнення влаштував Ґабріель свою генеральну репетицію майже в останню мить: на під’їзді його чекав Алі Назіф, рябий жандарм.

– Господарю, я прийшов за моїми меджидіями, в рахунок яких ти дав мені завдаток.

Ґабріель вийняв із гаманця один фунт стерлінгів і спокійно простягнув його Алі Назіфу, котрому чекати, не проявляючи нетерпіння, поки не виконає свого зобов’язання, було чимось само собою зрозумілим.

Старий заптій обережно взяв банкноту.

– Я роблю важкий проступок, порушивши наказ. Стережися, щоб не видати мене, ефенді!

– Гроші ти взяв. Кажи!

В Алі Назіфа забігали очі.

– Через три дні по селах будуть ходити мюдір і капітан поліції.

Багратян поставив свою палицю в кут і зняв із плеча польовий бінокль.

– Он як? І що хорошого скажуть нам, у наших селах, капітан поліції та мюдір?

Жандарм став потирати своє неголене, щетинисте підборіддя.

– Ви маєте піти звідси, ефенді, всі до єдиного. Так велять каймакам і валі. Заптії зберуть усіх вас, із Суедії й Антіохії, і поведуть на схід. Та тільки в Алеппо – можу і це тобі сказати – вам не дозволять зупинитися. Це забороняється через консулів.

– А ти, Алі Назіфе, також будеш серед цих заптіїв?

Рябий був вкрай обурений:

– Іншалла! Слава Богу, ні! Хіба я не прожив із вами дванадцять років на посаді коменданта всієї округи? Й усі були задоволені? День і ніч наглядав, аби був лад. А тепер через вас втрачаю хороше місце. Така ось людська невдячність! Наш пост скасовується, остаточно та безповоротно.

Багратян тицьнув йому в руку кілька цигарок, аби трохи розрадити бідолаху.

– А тепер, Алі Назіфе, скажи мені, коли розформують твій пост?

– Мені наказано сьогодні ж вирушати із загоном в Антіохію. А потім сюди прибуде мюдір із цілою ротою.

У двері входили Жульєтта, Іскуя та Стефан. Присутність Алі Назіфа не викликала в них жодних підозр. Ґабріель вивів заптія з передпокою на майданчик перед будинком, засипаний галькою.

– Виходячи з того, що ти мені повідомив, Алі Назіфе, села три дні залишатимуться без нагляду.

Ґабріель, вочевидь, засумнівався у правильності цього повідомлення. Переляканий жандарм стишив голос:

– О, ефенді, якщо ти про мене згадаєш, то мене повісять та ще й причеплять дошку з написом «державний зрадник». А я, незважаючи на це, все тобі розповідаю. Впродовж трьох днів у селах не буде жодного заптія, бо пости будуть заново формуватися в Антіохії. Потім вам дадуть ще кілька днів на збори.

Ґабріель пильно дивився на горішні вікна свого будинку, ніби боявся, що Жульєтта за ним спостерігає.

– Алі, ви були зобов’язані представити списки жителів?

Рябий із відвертою зловтіхою йому підморгнув.

– Тобі, ефенді, сподіватися нема на що! На багатих та освічених вони найбільше злі. Що за радість, кажуть, якщо бідні та працьовиті вірмени здохнуть, а панове дуки й адвокати залишаться в країні! Ти у них на особливо поганому рахунку. Твоє ім’я, ефенді, буде в списку першим. Вони весь час про тебе казали. І думати нічого, що вони твою сім’ю пожаліють. Це вони абсолютно точно обмізкували. До Антіохії ви будете разом. А там вас розлучать.

Багратян майже із задоволенням розглядав заптія.

– Та ти, либонь, потрапив у число високопоставлених і посвячених? То, може, мюдір відкрив тобі своє серце, Алі Назіфе?

Рябий велично кивнув головою.

– Лише заради тебе, господарю, я стільки старався. Простоював годинами в канцеляріях хюкюмета і слухав в усі вуха. О, ефенді, я заслужив більше за твій жалюгідний паперовий фунт, ще й нагороду на тому світі! Яка ціна нині паперовому фунту? Якщо його на базарі і погодяться розміняти, то неодмінно обдурять. Ти тільки вдумайся: моїм наступникам дістанеться більше, ніж сто золотих фунтів і всі меджидії, які можна добути в селах. Їм буде належати твій будинок із усім добром, яке там є. Тому що тобі нічого не дозволять взяти з собою. І твої коні їм дістануться. І твій сад із усіма плодами, які він виростить…

Багратян перервав цей барвистий перелік:

– Та чи піде тільки це їм на користь!..

Він розправив плечі і підвів голову. Але Алі Назіф понуро тупцював на місці.

– І тепер я продав тобі все це за клаптик паперу.

Щоб позбутися його, Ґабріель висипав із кишені всі свої піастри.

Коли Багратян увійшов у будинок священика, то, на превеликий свій подив, дізнався, що Тер-Айказуну про близьку катастрофу стало відомо за кілька годин до повідомлення Алі Назіфа. У тісній кімнаті вже зібралися Товмас Кебусян, шестеро інших мухтарів, двоє одружених священиків із сіл і преподобний Нохудян із Бітіаса.

Сірі і ніби воскові обличчя. Страшна звістка була як удар грому в нерозсіяному мареві хворобливого напівсну, в якому багато тижнів ходили ці люди. Вони стояли уздовж стін, так щільно притулившись до них, що здавалося – це мертві виліплені фігури, які виступають із цегли. Сидів один Тер-Айказун. Його закинуте назад обличчя опинилося в густій тіні. Тільки руки, що спокійно лежали на письмовому столі, осяяв нерухомий сонячний зайчик. Коли хтось із присутніх промовляв, то говорив ледь чутно, ледве ворушачи губами. Тер-Айказун, звертаючись до Багратяна, сказав упівголоса:

– Я звелів присутнім тут мухтарам негайно після повернення в села скликати громади на сходини. Сьогодні ж, і якнайхутчіше, сюди, в Йогонолук, мають з’явитися всі дорослі жителі – від Вакефа до Кебусії. Ми збираємо їх на загальні сходини, де буде вирішено, до яких слід вдатися заходів…

Із кута долинув тремтячий голос пастора Нохудяна:

– Ніяких заходів вжити не можна…

Від стіни відокремився мухтар Бітіаса.

– Чи є в цьому сенс, чи ні, народ має зібратися: людям треба послухати інших і самим висловитися. Тоді все буде легше.

Тер-Айказун, насупившись, вислухав цей обмін репліками, що перебив його. Потім продовжив викладати Багратяну свої пропозиції:

– На цих сходинах громади мають вибрати людей, котрі користуються їхньою довірою і візьмуть на себе керівництво ними. Лад – єдина зброя, що нам залишилася. Якщо ми і за своєю околицею будемо підтримувати порядок і дисципліну, то, можливо, не загинемо…

Вимовивши слова «за своєю околицею», Тер-Айказун підняв повіки, що наполовину ховали очі, і допитливо глянув на Ґабріеля. Товмас Кебусян похитав голомозою головою:

– На церковному майдані влаштовувати збори заборонено. Адже там заптії. В церкві також не можна. Бозна-хто туди може залізти, підслухати і донести на нас. Та й мала церква, всіх нас не вмістить. Але тоді де?..