– Добре, – сказав я і схопив його за праву руку, – якщо ви не відповісте мені, я зарепетую тут, на вулиці. І збіжаться всі продавчині, які зараз виходять з крамниць, і всі їхні коханці, які з радістю чекають їх, бо вони подумають, що впав якийсь кінь, запряжений у дрожку, або сталося ще що-небудь таке. Тоді я покажу вас людям.

Тут він, плачучи, по черзі поцілував обидві мої руки.

– Я скажу вам те, що ви хочете дізнатися, але краще, будь ласка, пройдемо онде в той провулок.

Я кивнув головою, і ми пішли туди.

Але він не задовольнився темрявою провулка, де стриміли тільки віддалені один від одного жовті ліхтарі, а завів мене в низький під’їзд якогось старого будинку під ліхтарик, який висів перед дерев’яними сходами і з якого капало.

Там він церемонно взяв свій носовичок і, розстеливши його на сходах, сказав:

– Сідайте, дорогий пане, так вам буде зручніше запитувати, я постою, так мені буде зручніше відповідати. Тільки не мучте мене.

Я сів і, піднявши на нього примружені очі, сказав:

– Ви справжнісінький божевільний, ось ви хто! Як ви поводитеся в церкві! Як це смішно і як неприємно присутнім! Як можна перейматися побожністю, якщо доводиться дивитися на вас.

Він притулився до стіни, тільки головою рухав вільно.

– Не гнівайтесь… навіщо вам сердитися через речі, які не мають до вас відношення. Я серджуся, коли тримаюся неналежно, а коли хто-небудь інший поводиться погано, я радію. Не гнівайтесь тому, якщо я скажу, що в тому і полягає мета моїх молитов, щоб люди дивилися на мене.

– Що ви кажете, – вигукнув я занадто голосно, як на низький прохід, але побоявся притишити голос, – справді, що ви говорите! Так, я здогадуюся, так, я здогадувався, відколи побачив вас, в якому стані ви перебуваєте. У мене є досвід, і я зовсім не в жарт скажу вам, що це якась морська хвороба на суші. Природа хвороби така, що ви забули справжні імена речей і тепер похапцем обсипали їх випадковими іменами. Тільки б швидше, тільки б швидше! Та щойно втікши від них, ви знову забуваєте їхні назви. Тополя в полях, яку ви назвали «Вавилонська вежа», бо не знали, чи не хотіли знати, що це була тополя, знову гойдається безіменно, і ви називаєте її «П’яний Ной».

Я трохи зніяковів, коли він сказав:

– Я радий, що не зрозумів того, що ви сказали.

Хвилюючись, я забубонів, як старий дяк:

– Тим, що ви цьому раді, ви показуєте, що зрозуміли мене.

– Певна річ, я це показав, шановний пане, а й ви говорили дивно.

Я поклав долоні на верхню сходинку, відкинувся назад і в цій майже неприступній позі, яка служить борцям останнім порятунком, сказав:

– Веселий у вас спосіб рятувати себе: ви припускаєте, що й в інших ваш стан.

Після цього він посмілішав. Він склав руки, щоб надати єдність своєму тілові, і з легким внутрішнім опором сказав:

– Ні, я ж роблю так не з усіма, і з вами, наприклад, теж так не вчиню, бо не можу. Але я був би радий, якби міг, адже тоді мені вже не потрібна була б увага людей в церкві. Знаєте, чому вона мені потрібна?

Це питання загнало мене в глухий кут. Звичайно, я цього не знав і думаю, що й не хотів знати. Я ж і сюди приходити не хотів, сказав я собі тоді, але ця людина змусила мене слухати її. Мені досить було тільки похитати головою, щоб показати йому, що я не знав цього, але я не міг і ворухнути головою.

Людина, що стояла переді мною, посміхнулася. Потім вона опустилася навколішки і заговорила сонливим голосом:

– Ніколи не бувало такого часу, щоб завдяки самому собі я був переконаний в тому, що справді бачу. Всі речі навколо я уявляю собі настільки непевно, що мені завжди здається, ніби вони жили колись, а тепер ідуть у небуття. Завжди, дорогий пане, я відчуваю болісне бажання побачити речі такими, якими вони, напевно, бачаться, перш ніж мені показатися. Вони тоді, напевно, прекрасні і спокійні. Так повинно бути, бо я часто чую, що люди говорять про них у цьому сенсі.

Що я мовчав і лише мимовільними двиготами обличчя показував, як мені тяжко, він запитав:

– Ви не вірите в те, що люди так говорять?

Я вважав за потрібне кивнути головою, але не зміг.

– Справді, ви в це не вірите? Ах, послухайте, одного разу в дитинстві, розплющивши очі після короткого післяобіднього сну, я, ще геть сонний, почув, як моя мати найприроднішим тоном кричить униз з балкона: «Що ви робите, люба? Така спека!» Якась жінка відповіла з саду:

«Я п’ю каву на лоні природи». Вона сказала це не задумавшись і не дуже чітко, немов кожен мав цього очікувати.

Я вирішив, що мені задають питання. Тому я поліз у задню кишеню штанів і вдав, ніби щось шукаю там. Але нічого не шукав, я хотів тільки змінити свій вигляд, щоб показати свою участь у розмові. При цьому я сказав, що цей випадок вельми цікавий, і що я абсолютно не розумію його. Я додав також, що не вірю в його автентичність, і що він, ймовірно, вигаданий з якоюсь певною метою, яка мені невтямки. Потім я заплющив очі, бо вони у мене боліли.

– О, це добре, що ви поділяєте мою думку, і жодної своєкорисливості не було в тому, що ви затримали мене, щоб сказати мені це.

Хіба не правда, чому я повинен соромитися або чому повинні ми соромитися – того, що ходжу я не випроставшись і важко, не стукаю палицею об бруківку і не зачіпаю одягу людей, які голосно мене поминають. Чи маю я, навпаки, наполегливо скаржитися на те, що люди, як тіні, зіщулившись, шмигають уздовж будинків, іноді зникаючи в шибках вітрин?

Які дні я проводжу! Чому все побудовано так кепсько, що часом руйнуються високі будинки, а зовнішньої причини на те знайти неможливо. Я лажу потім по купах щебеню і питаю кожного, кого зустріну: «Як це могло статися? У нашому місті… Новий будинок… Сьогодні це вже п’ятий… Подумайте тільки». Тут мені ніхто не може відповісти.

Часто падають люди на вулиці і залишаються мертві лежати. Тоді крамарі відкривають свої завішані товарами двері, швидко прослизають усередину, забирають мерця в якийсь будинок, потім виходять, посміхаючись ротом і очима, і кажуть: «Добрий день!.. Небо похмуре… Головні хустки… йдуть добре… Атож, війна». Я шмигаю в цей будинок і, боязко піднявши кілька разів руку із зігнутим пальцем, стукаю нарешті у віконечко воротаря. «Дорогий, – кажу я привітно, – до вас принесли покійника. Покажіть мені його, прошу вас». І коли він хитає головою, наче вагаючись, я мовлю твердо:

«Дорогий. Я з таємної поліції. Покажіть мені мерця вмить». – «Мерця? – питає він тепер майже ображено. – Ні, у нас тут жодного мерця немає. Це пристойний будинок».

Я прощаюся і йду.

А потім, коли мені потрібно перетнути велику площу, я все забуваю. Важкість цієї авантюри мене бентежить; і я часто думаю про себе: «Якщо такі великі площі будують тільки через бундючність, чому б не будувати і кам’яні перила, які б вели через площу? Сьогодні дме південно-західний вітер. Повітря на площі хиляється. Баштовий шпиль ратуші описує маленькі кола. Чому не вгамують цю штовханину? Що це за гармидер такий! Усі шибки дзвенять, а стовпи ліхтарів гнуться, як бамбук. Плащ святої Марії на колоні надимається, і бурхливе повітря хоче зірвати його. Невже ніхто цього не бачить? Панове й дами, яким слід було б іти по камінню, пливуть по повітрю. Коли від вітру спирає подих, вони зупиняються, перекидаються кількома словами і кланяються на знак вітання, а коли вітер здіймається знову, вони не можуть чинити опір йому і всі одночасно піднімають ноги. Хоч їм і доводиться притримувати свої капелюхи, очі їхні дивляться весело, немов погода стоїть лагідна. Тільки мені страшно». Протестуючи проти такого порозуміння зі мною, я сказав:

– Історію, яку ви раніше розповіли мені про свою матір і жінку в саду, мені геть не видається цікавою. Я не тільки чув і спостерігав безліч подібних історій, у деяких я навіть брав участь. Це ж річ звичайнісінька. Думаєте, коли б я був на балконі, я не міг би сказати того ж, а з саду відповісти так само? Найпростіший випадок!

Коли я сказав це, він здався дуже щасливим. Він сказав, що я гарно вбраний і йому дуже подобається моя краватка. І яка у мене ніжна шкіра! І що зізнання стають особливо зрозумілі, коли їх спростовують.

в) Історія богомільника

Потім він сів поруч зі мною, бо я злякався, я поступився йому місцем, схиливши голову вбік. Проте від мене не вислизнуло, що і він сидів у якомусь замішанні, весь час намагався триматися на невеликій відстані від мене і говорив на превелику силу:

– Які дні я проводжу! Вчора ввечері я був у гостях. Я тільки вклонився при газовому світлі панночці зі словами:

«Їй-бо, я радий, що кладеться вже на зиму», – тільки я вклонився з цими словами, як раптом, на превеликий жаль собі, зауважив, що вибив праве стегно. Та й скіпиця^[4] теж трохи розширилася.

Тому я сів і сказав – адже я завжди намагаюся зберегти зв’язок між своїми фразами: «Бо взимку живеться багато простіше, легше триматися як слід, не треба так напружуватися через свої слова. Правда ж, мила панянко? Сподіваюся, я маю рацію у цьому питанні». При цьому права моя нога завдавала мені багато неприємностей. Бо спершу здавалося, що вона зовсім розпалася на частини, і лише поступово, шляхом стискань і цілеспрямованих зсувів, я більш-менш довів її до ладу.

Тут я почув, як дівчина, яка зі співчуття теж сіла, тихо каже:

– Ні, ви мені зовсім не імпонуєте, бо…

– Стривайте, – сказав я задоволено і з надією, – ви не повинні, мила панянко, витрачати і п’яти хвилин на те, щоб говорити зі мною. Їжте між словами, прошу вас.

Я простягнув руку, взяв пишне гроно винограду, що звисало з чаші, піднесеної бронзовим янголятком, потримав його в повітрі, потім поклав на тарілочку з синьою облямівкою і не без витонченості подав дівчині.

– Ви зовсім не імпонуєте мені, – сказала вона, – все, що ви говорите, нудне й незрозуміле, але лише тому не слушне. Я думаю, пане, – чому ви весь час називаєте мене «мила панянко» – я думаю, ви тільки тому уникаєте правди, що вона для вас занадто важка.

Боже, тут я збудився!

– Так, панночко, панянко, – мало не закричав я, – як ви маєте рацію! Мила панянко, зрозумійте, це величезна радість, коли раптом з’ясовується, що ти такою мірою зрозумілий, хоча зовсім не прагнув до того.

– Правда занадто важка для вас, пане, адже який у вас вид! Ви на всю свою довжину вирізані з цигаркового паперу, з жовтого цигаркового паперу, сильветкою, і коли ви ходите, повинні шелестіти. Тому не варто хвилюватися через ваші манери або ваші думки, ви ж повинні згинатися від протягу, який зараз якраз провіває кімнату.

– Я цього не розумію. Ось тут у кімнаті стоять там і сям різні люди. Вони охоплюють руками спинки стільців, або туляться до піаніно, або повільно підносять до губ келих, або боязко йдуть у сусідню кімнату, і коли заб’ються в темряві правим плечем об шафу, думають, дихаючи перед відчиненим вікном: «Онде Венера, вечірня зоря. А я тут в гостях. Якщо тут є якийсь зв’язок, я не розумію його. Але я навіть не знаю, чи є тут зв’язок». І бачите, мила панянко, з усіх цих людей, які, згідно з такою для себе неясністю, поводяться так по-різному, так навіть смішно, здається, я один гідний того, щоб почути про себе щось зовсім ясне. А щоб це було до того ж наповнене приємністю, ви говорите це глузливо, так що помічаєш ще щось, як крізь великі стіни вигорілого всередині будинку. Для погляду тут майже немає перешкод, удень крізь великі діри вікон бачиш хмари неба, а вночі зірки… Що, якщо я на знак подяки за це повідаю вам, що коли-небудь усі люди, які хочуть жити, будуть на вигляд такими ж, як я; отакими силуетами, вирізаними з жовтого цигаркового паперу, – як ви помітили, – і при ходьбі вони шелестітимуть. Вони будуть не інакшими, ніж тепер, але вигляд у них буде такий. Навіть у вас, мила…

Тут я помітив, що дівчина вже не сидить поруч зі мною. Пішла вона, мабуть, після своїх останніх слів, бо тепер вона стояла далеко від мене біля вікна в оточенні трьох юнаків, які, сміючись, щось говорили з високих білих комірців.

Потім я залюбки випив келих вина і пішов до піаніста, який в повній самоті грав саме, киваючи головою, якусь сумну п’єсу. Я обережно схилився до його вуха, щоб він тільки не злякався, і тихо сказав під мелодію п’єси:

– Будьте такі ласкаві, вельмишановний пане, пустіть тепер пограти мене, бо я збираюся бути щасливим.

Що він не слухав мене, то я постояв деякий час, збентежений, а потім, притлумлюючи свою сором’язливість, взявся ходити від одного гостя до іншого і ненароком казав:

– Сьогодні я гратиму на піаніно. Так.

Усі, здавалося, знали, що я не вмію грати, але люб’язно сміялися з приводу цього приємного вторгнення в їхні розмови. Але геть уважні стали вони лише тоді, коли я дуже голосно сказав піаністу:

– Будьте такі ласкаві, вельмишановний пане, пустіть тепер пограти мене. Я, розумієте, маю намір бути щасливим. Йдеться про якийсь тріумф.

Піаніст хоч і прислухався, але не покинув своєї коричневої лавочки, так, здавалося, і не розумів мене. Він зітхнув і закрив обличчя своїми довгими пальцями.

Я вже поспівчував йому і хотів було підбадьорити його, щоб він продовжив гру, коли підійшла господиня з групою гостей.

– Це смішна затія, – сказали вони і голосно засміялися, наче я хотів зробити щось протиприродне.

Дівчина теж підійшла, презирливо глянула на мене і сказала:

– Будь ласка, пані, дозвольте йому пограти. Він, можливо, хоче якось розважити нас. Це похвально. Будь ласка, пані.

Усі голосно зраділи, явно, як і я, вважаючи, що це говориться іронічно. Тільки піаніст мовчав. Він сидів з опущеною головою і водив указівним пальцем лівої руки по дереву ослінчика, немов малюючи на піску. Я затремтів і, щоб приховати це, застромив руки в кишені штанів, і говорити чітко я не міг, бо все моє обличчя готове було заплакати. Тому я повинен був вибирати слова так, щоб думка, що я готовий заплакати, здалася слухачам смішною.

– Пані, – сказав я, – я повинен зараз пограти, бо…

Забувши причину, я раптово сів за піаніно. Тут я знову зрозумів своє становище. Піаніст встав і делікатно переступив через ослінчик, бо я загородив йому дорогу.

– Погасіть, будь ласка, світло, я можу грати тільки в темряві.

Я випростався.

Тут два пани взялися за ослінчик і понесли мене геть від піаніно до обіднього столу, насвистуючи якусь пісеньку і трохи хитаючи мене.

Усі дивилися схвально, а панночка сказала:

– Бачите, пані, він непогано зіграв. Я це знала. А ви так боялися.

Я зрозумів і подякував поклоном, який у мене вийшов нівроку.

Мені налили лимонаду, і якась панянка з червоними губами поїла мене зі склянки. Господиня подала мені на срібній тарілці печиво зі збитих білків, і якась дівчина в білісінькій сукні сунула мені його в рот; пишна панянка з копицею світлого волосся тримала наді мною гроно винограду, і мені треба було тільки відривати ягоди, а вона в цей час дивилася мені в заведені вгору очі.

Що всі так добре поводилися зі мною, мене здивувало, що вони одностайно заходилися мене утримувати, коли я знову кинувся до піаніно.

– Досить уже, – сказав господар, якого я доти не помічав. Він вийшов і відразу повернувся з жахливим циліндром і мідно-коричневим пальто в квіточках. – Ось ваші речі.

Це були, правда, не мої речі, але мені не хотілося обтяжувати його знову. Господар сам одягнув на мене пальто, яке припало до міри, щільно приставши до мого худого тіла. Якась дама з добрим обличчям, поступово нахиляючись, застебнула на мені пальто від верху до низу.

– Отже, прощайте, – сказала господиня, – і приходьте незабаром знову. Ви завжди бажаний гість, ви це знаєте.

Тут уся громада вклонилася, немов так належало. Я теж спробував поклонитися, але моє пальто було занадто тісне. Тому я взяв капелюх і, ймовірно, занадто ніяково вийшов за двері.

Але коли я кроком вийшов з під’їзду, на мене налетіли небо з місяцем, зірками і великим склепінням і Кільцева площа з ратушею, Маріїнською^[5] колоною і церквою.

Я спокійно вийшов з тіні на місячне світло, розстебнув пальто і нагрівся, потім, піднявши руки, змусив замовкнути свист ночі і поринув у думки.

«З чого це вам удавати, ніби ви справді існуєте? Ви хочете мене запевнити, що насправді не існує мене, того, який смішно стоїть на зеленій бруківці? Але вже пройшло багато часу, відколи ти, небо, таки існуєш, а тебе, Кільцева площо, насправді ніколи не було.

Певно, у вас досі є перевага наді мною, але тільки тоді, коли я вас залишаю в спокої.

Слава богу, місяцю, ти вже не місяць, але, може, це недбалість із мого боку, що я все ще називаю місяцем тебе, місяць лише на прізвисько. Чому ти вже не так зарозумілий, коли я називаю тебе «паперовий ліхтар дивного кольору»? І чому ти майже відступаєш, коли я називаю тебе «Маріїнською колоною», і я вже не впізнаю твоєї загрозливої пози, Маріїнська колоно, коли називаю тебе «Місяць, який світить жовтим світлом»?

Здається, і справді, вам не на користь, коли про вас розмірковують, у вас зменшуються хоробрість і здоров’я.

Боже, як же це, напевно, корисно, якщо, метикуючи, вчишся у п’яного!

Чом усе стихло? Мені здається, ущух вітер. І будиночки, які часто котять по площі на коліщатках, стоять як укопані… Тихо… тихо… геть не видно тієї тонкої чорної риси, що зазвичай відокремлює їх від землі».

І я побіг. Я тричі оббіг без перешкод велику площу і, оскільки не зустрів жодного п’янички, побіг, не втрачаючи швидкості й не відчуваючи напруги, до Карпової вулиці. Моя тінь, часто менша мене, бігла поруч зі мною по стіні, немов в улоговині між будинками і тротуаром.

Пробігаючи повз будинок пожежної команди, я почув з боку малого кільця шум і, коли звернув туди, побачив біля ґрат фонтана п’яного, який стояв, розвівши руки в сторони, і топтав землю ногами в дерев’яних черевиках.

Я спершу зупинився, щоб відсапатися, потім підійшов до нього, зняв з голови циліндр і рекомендувався:

– Добрий вечір, ніжний шляхтичу, мені двадцять три роки, але у мене немає імені. Ви ж, звичайно, прибули з вражаючим, навіть співучим ім’ям з цього великого міста Парижа. Вас оповиває запах непутящого двору Франції.

Ви, звичайно, бачили своїми підведеними очима тих великих дам, які, іронічно повернувшись в осиній талії, вже стоять на високій і світлій терасі, тоді як кінець їхнього розстеленого по сходах розписного шлейфу ще лежить на піску саду. Чи не правда, що по рівномірно розставлених жердинах деруться вгору слуги в сірих, зухвало скроєних фраках і білих штанях, обвиваючи ногами жердину, а тулуб часто відкидаючи назад і вбік, бо ж їм слід підняти за товсті мотузки з землі і натягнути нагорі величезні сірі полотнища, адже велика дама побажала туманного ранку.

Оскільки він відригнув, я майже злякано запитав:

– Це ж правда, пане, ви з’явилися сюди з нашого Парижа, з бурхливого Парижа, з цієї романтичної бурі з градом?

Коли він знову відригнув, я зніяковіло сказав:

– Я знаю, мені випала велика честь.

І, застібаючи пальто швидкими пальцями, я заговорив палко і боязко:

– Я знаю, ви вважаєте, що мені не варто відповідати, але мене чекало б жалюгідне життя, якби я не запитав вас сьогодні.

Прошу вас, ошатний добродію, чи правда те, що мені розповідали? Є в Парижі люди, які складаються лише з оздобленого вбрання, і є там будинки, в яких немає нічого, крім порталів, і чи правда, що в літні дні небо над містом переливчасто-синє, але прикрашене притиснутими білими хмарками і що всі до одної в формі сердечка? І є паноптикум, куди плавом пливе народ і де стоять тільки дерева, на які навішені таблички з іменами найзнаменитіших героїв, злочинців і закоханих?

І потім ще ця звістка? Ця явно брехлива звістка!