Крізь скло кав’ярні на першому поверсі видно було, як читали і їли чоловіки, що сиділи біля вікна за трикутним столом; один, опустивши газету на стіл, високо тримав філіжанку, він скоса поглядав на вулицю. За цим столом біля вікна всі стільці й начиння у великому залі кав’ярні були зайняті гостями, які щільно сиділи маленькими кружками. [Дві сторінки пропали.] – Випадково, однак, ця справа виявилася не такою вже неприємною, чи не так? Багато хто взяв би на себе цей тягар, хочу я сказати.

Вони вийшли на досить темну площу, яка на їхньому боці вулиці починалася раніше, бо протилежна сторона височіла далі. На тій стороні площі, уздовж якої вони йшли, стояла безперервна шеренга будинків, від її кінців два спершу далеких один від одного ряди будинків йшли в невиразну далину, де, мабуть, з’єднувалися. Тротуар біля будинків, здебільшого маленьких, був вузький, лавиць не було видно, екіпажі тут не їздили. Залізний стовп у кінці вулиці, з якої вони вийшли, підтримував кілька ліхтарів у вигляді двох кілець, які висіли одне понад одним. Полум’я в формі трапеції горіло між скельцями, скріпленими під схожою на вежу широкою темрявою, як у кімнатці, і не знищувало темряви за декілька кроків од себе.

– Ну, тепер-то вже напевно занадто пізно, ти приховав це від мене, і я спізнився на потяг. Чому? [Чотири сторінки пропали.]

… – так, хіба що Піркерсгофера, ну, а він…

– Це прізвище зустрічається, по-моєму, в листах Бетті, він шляховик, чи не так?

– Так, шляховик і неприємна людина. Ти визнаєш, що я маю рацію, тільки-но побачиш цей товстий носик. Так, скажу тобі, коли ходиш з ним нудними полями… Втім, його вже перевели, і на тім тижні він, думаю і сподіваюся, поїде звідти.

– Стривай, ти перш сказав, що радиш мені залишитися на сьогоднішню ніч тут. Я обдумав це, так не можна. Я ж написав, що приїду сьогодні ввечері, вони чекатимуть мене.

– Це ж просто, пошли телеграму.

– Так, можна… але це було б негарно, якби я не поїхав… До того ж я втомився, я вже поїду… якщо прийде телеграма, вони ще злякаються… Та й навіщо це, та й куди б ми пішли?

– Тоді дійсно краще тобі поїхати. Я просто подумав… Та й не можу я сьогодні піти з тобою, бо не виспався, я забув тобі це сказати. Я попрощаюся, я не проводжатиму тебе через мокрий парк, тому що хочу ще заглянути до Ґіллеманів. Без чверті шість, адже ще можна зайти до добрих знайомих. Addio^[6]! Отже, щасливої дороги і всім привіт!

Лемент повернув праворуч і подав на прощання праву руку, через що одну мить йшов проти своєї витягнутої руки.

– Adieu^[7], – сказав Рабан. Уже здалеку Лемент крикнув:

– Гей, Едуарде, чуєш, закрий парасольку, дощ давно ущух. Я не встиг сказати тобі це.

Рабан не відповів, він склав парасольку, і небо, блідо-похмуре, зімкнулося над ним.

«Якби я хоч би, – думав Рабан, – сів не в той поїзд. Тоді б мені все-таки здалося, що ця авантюра вже почалась, а коли я пізніше, з’ясувавши, що помилився, повернувся б знову на цю станцію, мені було б вже набагато спокійніше. Якщо ж місцевість там, як каже Лемент, нудна, то це зовсім не недолік. Більше сидітимеш у кімнатах, ніколи, по суті, точно не знаючи, де всі інші, адже якщо є якісь руїни в околиці, то, звичайно, гуртом ідуть до цих руїн, домовляючись про цю прогулянку, напевно, завчасно. Але тоді потрібно заздалегідь радіти їй, тому її не можна пропустити. А якщо таких пам’яток немає, то наперед ні про що і не домовляються, чекаючи, що всі швидко зберуться, коли раптом, усупереч звичаю, затіють якусь прогулянку; бо достатньо надіслати служницю до інших на квартиру, де ті сидять за листом або за книгами і будуть у захваті від такої звістки. Ну, від таких запрошень захиститися неважко. І все ж не знаю, чи зумів би я, бо це не так легко, як мені видається, поки я один і ще можу робити все, ще можу повернутися назад, коли захочу, бо там у мене не буде нікого, кого б я міг відвідувати, коли захочу, і нікого, з ким я міг би здійснювати важкі прогулянки; хто показав би мені свої хліба на корені або кам’яний кар’єр, яким він там володіє. Та навіть у старих знайомих не можна бути впевненим. Хіба не добрий був до мене Лемент сьогодні, адже він мені дещо пояснив, він усе зобразив так, як це мені видаватиметься. Він заговорив зі мною і напоумив мене, хоча нічого не хотів дізнатися від мене і на нього самого чекала ще інша справа. А тепер він раптово пішов, але я ніяк, жодним словом не міг зачепити його самолюбство, я, щоправда, відмовився провести вечір у місті, але це ж було природно, це не могло образити його, бо ж він людина розумна».

Вокзальний годинник вибив за чверть сьому. Рабан зупинився, відчувши, як йому калатає серце, потім швидко пішов уздовж паркового ставка, вийшов на вузьку, погано освітлену доріжку поміж великих кущів, кинувся на майданчик, де стояло, притулившись до деревець, чимало порожніх лавиць, потім повільно вибіг через отвір в огорожі на вулицю, перетнув її, метнувся у вокзальні двері, знайшов за якусь хвилю віконце і змушений був постукати в бляшаний замок. У віконце виглянув службовець, сказав, що вже давно час, узяв кредитку і голосно кинув на дощечку квиток, про який його просили, і дрібняки. Рабан хотів швидко перерахувати їх, вважаючи, що решту мав отримати більшу, але служник, який походжав поблизу, погнав його через скляні двері на перон. Там Рабан озирнувся, кричачи служнику: «Дякую, дякую», а, що кондуктора не знайшов, то сам піднявся на найближчий вагонний підніжок, ставлячи спочатку на кожну верхню сходинку валізу і спираючись однією рукою на її ручку, а іншою – на ручку парасольки. Вагон, до якого він увійшов, був яскраво освітлений рясним світлом критого перону; за багатьма вікнами – все було закрито до самого краю – видно було, що висіли поблизу шиплячі дугові лампи, і густі дощові краплі на шибці були білі, інші з них рухалися. Рабан чув перонний шум і тоді, коли закрив двері вагона і сів на останній вільний клаптик світло-коричневої дерев’яної лавиці. Він бачив багато спин і потилиць, а між ними закинуті обличчя на протилежній лавиці. Подекуди вився дим від люльок і сигар, а в одному місці він мляво тягнувся повз обличчя якоїсь дівчини. Часто пасажири пересідали і обговорювали між собою цю зміну або перекладали свої речі, що лежали в вузькій синій сітці над лавицею, в іншу сітку. Якщо, бува, випиналися палиця або кута крайка валізи, на це звертали увагу їхнього господаря. Той підводився і відновлював порядок. Рабан теж схаменувся і засунув свою валізу під своє сидіння.

Ліворуч од нього біля вікна сиділи навпроти один одного два пани і говорили про ціни на товари. «Це комівояжери, – подумав Рабан і став дивитися на них, рівно дихаючи. – Купець посилає їх до села, вони виконують його загад, їдуть потягом і в кожному селі ходять од крамниці до крамниці. Часом вони їздять від села до села у повозі. Надовго вони ніде не затримуються, бо все потрібно робити швидко, а говорити їм завжди доводиться тільки про товари. Як же радо можна вдаватися в роботу, що так тішить!»

Молодший різко витягнув записника із задньої кишені штанів, погортав його вказівним пальцем, швидко лизнувши того язиком, і потім прочитав сторінку, проводячи по ній вниз тильним боком нігтя. Піднісши очі, він подивився на Рабана і, кажучи тепер про ціни на пряжу, вже не відвертав обличчя від нього – так зупиняють погляд на чому-небудь, щоб не забути нічого з того, що хотіли сказати. При цьому він насунув брови аж на очі. Напівзакриту книжечку він тримав у лівій руці, заклавши її на прочитаній сторінці великим пальцем, щоб легше було зазирнути в неї, якщо знадобиться. Книжка тремтіла, бо цією рукою він ні на що не спирався, а вагон на ходу стукав по рейках як молоток.

Інший комівояжер, відкинувшись назад, слухав і рівномірно кивав головою. Видно було, що він згоден аж ніяк не з усім і з часом висловить свою думку.

Рабан поклав на коліна складені у жмені долоні і, нахилившись уперед, бачив між головами вояжерів вікно, а в вікні – вогні, що пролітали мимо, й інші, що відлітали назад удалину. Промови вояжера він анітрохи не розумів, не розумів він і того, що відповідав інший. Тут потрібна велика підготовка, бо це люди, які займаються товарами змолоду. А якщо ти не раз уже тримав у руці шпулю з пряжею і не раз уже передавав її покупцям, то ти знаєш їй ціну і можеш говорити про це, коли села біжать нам назустріч і миттю щезають, коли вони водночас перекидаються в глибину місцевості, де їм судилося зникнути для нас. А проте села ці населені, і, можливо, вояжери ходять там від крамниці до крамниці.

Перед рогом вагона в іншому кінці встав якийсь здоровань, який тримав у руці гральні карти, і крикнув:

– Агов, Маріє, а зефірову^[8] сорочку ти запакувала?

– Як же, – сказала жінка, що сиділа проти Рабана. Вона задрімала і, коли тепер це питання розбудило її, відповіла собі під ніс, немов кажучи це Рабанові.

– Ви їдете на ринок в Юнґбунцлау, чи не так? – запитав її енергійний вояжер.

– Так, у Юнґбунцлау.

– Там сьогодні буде великий ринок, еге ж?

– Так, великий ринок.

Вона була сонна, спиралася лівим ліктем на синій вузол, і голова її важко лежала на долоні, яка вдавилася в м’ясо щоки до самої вилиці.

– Яка вона молода, – мовив вояжер.

Рабан вийняв з кишені жилета гроші, отримані ним у касира, і перелічив їх. Він довго тримав кожну монету сторч між великим і вказівним пальцями і ще крутив її кінчиком вказівного на внутрішній стороні великого туди і сюди. Він довго розглядав зображення імператора, потім накинув оком на лавровий вінок і на те, як той був зав’язаний на потилиці стрічковими вузлами і бантами. Нарешті він вирішив, що сума вірна, і поклав гроші у великий чорний гаманець. Але коли йому потім захотілося сказати мандрівникові: «Це подружжя, ви не думаєте?» – потяг зупинився. Шум руху припинився, кондуктори заходилися викрикувати назву якогось пункту, і Рабан промовчав.

Потяг їхав так повільно, що можна було уявити собі, як обертаються колеса, та несподівано він помчав схилом, і раптово за вікнами довгі поручата мосту почали розбігатися нарізно і знову збігатися – так здавалося.

Рабанові сподобалося тепер, що потяг так поспішає, бо він не хотів би залишитися на останній зупинці. «Якщо там темно, якщо нікого там не знаєш, якщо так далеко до будинку. Тоді там, напевно, і вдень страшно. А інакше чи на наступній станції, або на попередній, або на іншій згодом, або в селі, куди я їду?»

Комівояжер раптом заговорив голосніше. «Ще ж далеко», – подумав Рабан.

– Пане, ви ж знаєте це не гірше за мене, ці фабриканти посилають своїх людей в найглухіші кути, вони добираються до найпаскудніших крамарів, і думаєте, вони призначають їм інші ціни, ніж нам, гуртівникам? Пане, дозвольте сказати вам це, абсолютно такі ж ціни, не далі як учора я бачив на власні очі. По-моєму, це підлість. Нас душать, за нинішніх умов нам просто взагалі неможливо робити справи, нас душать.

Він знову глянув на Рабана. Він соромився сліз, які стояли в його очах; він притиснув до рота суглоби пальців лівої руки, бо його губи тремтіли. Рабан відкинувся назад і лівою рукою тихенько посмикав свої вуса.

Крамарочка, навпаки, прокинулася й, усміхаючись, погладила свій лоб обома руками. Комівояжер говорив тихіше. Жінка ще раз прибрала зручну для сну позу, вона задрімала на своєму вузлі і зітхнула. На її правому стегні натяглася спідниця. За нею сидів пан у кепі і читав газету. Дівчина навпроти нього, ймовірно, його родичка, попросила його – і схилила при цьому голову до правого плеча – відкрити вікно, бо їй було дуже жарко. Він сказав, не підводячи очей, що зараз це зробить, тільки спочатку дочитає якийсь розділ у газеті, і показав їй, який розділ він має на увазі.

Крамарка не змогла більше заснути, вона випросталася і глянула у вікно, потім довго дивилася на керосинове полум’я, що жовтіло попід стелею вагона. Рабан на хвилину заплющив очі.

Коли він розплющив їх, крамарочка якраз надкушувала покрите коричневим мармеладом тістечко. Вузол поруч з нею був розв’язаний.

Комівояжер мовчки курив сигару і весь час вдавав, що струшує з її кінчика попіл. Інший длубався вістрям ножа в механізмі кишенькового годинника, це було чутно.

Майже заплющеними очима Рабан смутно побачив ще, як пан у кепі потягнув за віконний ремінь. Увірвалося прохолодне повітря, чийсь солом’яний капелюх злетів з гачка. Рабан подумав, що він прокидається і тому його щоки так освіжіли, або що відкривають двері і тягнуть його в кімнату, або що він якось помиляється, і швидко заснув, глибоко дихаючи.

[II]

Підніжок ще трохи тремтів, коли Рабан тепер сходив з нього. У його обличчя після вагонного повітря штовхнув дощ, і він заплющив очі… На бляшаний навіс перед будівлею станції шумно лив дощ, а на навколишній простір лише так, що здавалося, ніби чуєш, як рівно дме вітер. Підбіг босоногий хлопчисько – Рабан не помітив звідки – і, захекавшись, попросив дозволити йому понести валізу, бо йде дощ. Але Рабан сказав: так, іде дощ, тому він поїде омнібусом. Його допомога Рабанові ні до чого. У відповідь хлопчисько зробив таку гримасу, наче вважав, що йти пішки під дощем, доручивши валізу носієві, шляхетніше, ніж їхати, негайно повернувся і втік. Коли Рабан захотів покликати його, було вже пізно.

Видно було, як світяться два ліхтарі, і станційний служитель вийшов з дверей. Він, не гаючись, пройшов під дощем до паротяга, став там, схрестивши руки, і почекав, поки машиніст не нахилився над своєю огорожею і не поговорив з ним. Покликали служителя, той з’явився, і його відрядили назад. У багатьох вікнах потяга стояли пасажири, і, що дивитися їм доводилося на звичайну станційну будівлю, то погляд їхній, напевно, був похмурий, повіки стискалися, як під час поїздки. Дівчина, що похапцем прибігла на перон з путівця під квітчастою парасолькою від сонця, поставила розкриту парасольку на землю, сіла і, випроставши ноги, щоб її спідниця швидше висохла, взялася погладжувати кінчиками пальців напнуту спідницю. Горіли тільки два ліхтарі, її обличчя годі було розгледіти. Служитель, який проходив повз, висловив своє невдоволення тим, що під парасолькою утворюються калюжі, він округлив перед собою руки, щоб показати величину цих калюж, а потім заходився долонями, то однією, то іншою, гребти повітря, як риба, що йде в глибину, щоб роз’яснити, що ця парасолька заважає руху.

...

4 5 6

Стандарт

(1 оценка)